53. Третій період культурно національного відродження. Михайло Драгоманов.

І.Л Рудницький поділяє національне відродження на 3 періоди:

1) Дворянський – 1740-1840.

2)Народницький – 1840-1880.

3) Модерніський – 1890-1914.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу у становленні модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На думку Івана Лисяка-Рудницького, згаданий період є “найщасливішим у новітній історії України”, це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp.

Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:

1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — аж до створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження у широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтеліґента — патріота України.

3. На суспільно-політичній арені України у цей період з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський, Микола Міхновський та інші, творчість і суспільно-політичну діяльність яких було пронизано українською національною ідеєю.

4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом Михайла Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку у 1890 р. очолили І. Франко та М. Павлик. Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва. Вона вимагала відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій. Однак ці вимоги не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів Східної Європи, яку очолив М. Грушевський, започаткувавши викладання історії України.

У 1890-х роках на ниві національно-культурного відродження з’явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об’єднання — “Національно-демократична партія

. У 90-х роках XIX ст. спостерігається активізація політичного життя і на Сході України, де виникають перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну Українську державу. Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував брошуру “Самостійна Україна”, де було чітко сформульовано державницьку ідею незалежності України від Росії. Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М. Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію “Братство тарасівців”, до якої увійшли б його однодумці.

В 1897 р. на основі “Братства тарасівців” у Харкові виникла “Українська студентська громада”. М. Міхновський мав на неї великий вплив. Програма й ідеологія нової організації були близькими до “Братства тарасівців”. Пізніше ця студентська організація, яку очолював Д. Антонович, переросла в Революційну українську партію — РУП (1900 р.). Саме для неї М. Міхновський написав програмну брошуру “Самостійна Україна”, вперше опубліковану 1900-го року у Львові. Він закликав усіх патріотів України до боротьби за національне визволення і проголошення незалежної Української держави. Ідеї М. Міхновського знайшли підтримку в середовищі української інтелігенції. Кількість його прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному українському суспільстві дедалі більше входили в моду соціалістичні ідеї, і вимоги незалежності України видавалися багатьом діячам культури неприйнятними.

Під впливом соціалістів, драгоманівців-федералістів та українофілів-культурників утворилося Товариство українських поступовців (ТУП). Вона проіснувала до початку революційних подій в Україні 1917 р. Обидві названі партії відхилили гасло М. Міхновського про самостійність України.

Драгоманов Михайло Петрович (народився 30 (18) вересня 1841, Гадяч, Полтавська область — помер 2 липня (20 червня) 1895, Софія, Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М.Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття.