4. Вищі стратегічні моральні цінності: щастя і смисл життя

Є очевидним взаємозалежность цих понять - навряд може бути визнаним осмисленим життя, якщо воно не приносить задоволення, не говорячи вже про щастя, як і щасливим може бути тільки осмислене, присвячене високим і гідним ідеалам та цілям життя. Тільки таке життя відповідає вищому ступеню задоволення людини, яке вона переживає від повноти самореалізації, самоздійснення, яке й зветься в етиці щастям.

Поняття щастя носить виразний оціночний (виражає позитивну оцінку життя), мотивуючий (мотив діяльності), імперативний (прагнути до щастя лежить в природі людини) характер. Зрозуміло, не в сенсі вимоги до особистості бути щасливою в будь якому разі, а в тому розумінні, що воно в чуттєво-емоційній, інтуїтивній і мрійливій формі виражає уявлення про бажаний порядок речей. Це усвідомлення того, яким повинно бути життя людини, щоб приносити їй стан вищого задоволення або, як казали за старих часів, блаженства. Так представники евдемонізму стверджували, що щастя є вище благо і обов’язковими умовами щастя є доброчесність; розум керує діяльністю людини; помірність; приоритет духовності.

Тому розвинена моральна свідомість пов’язує стан щастя не з ідилією спокою й тиші, існуючим задоваленням, а припускає прагнення до кращого майбутнього, більш досконалого ладу людських відносин. Цей стан містить у собі як постановку високих шляхетних і значимих цілей, так і подолання перешкод на шляху до них.

Властива моралі незадоволеність сущим не дозволяє такій моральній особистості обмежуватися досягненням власного благополуччя, а вимагає від неї розвитку й використання своїх здібностей, напруги всіх сил у творчій діяльності в реалізації суспільно значимих цілей. Поняття щастя як би вбирає в якості своєї умови існування тезу неможливості для моральної порядної людини користуватися благами життя самостійно без інших людей.

У той же час невиправданим виглядає й інша крайність, що ігнорує фактори тимчасового життєвого благополуччя людини –здоров’я, матеріальний достаток, удачу в особистому і успіхи в суспільному житті, суспільний престиж і визнання людини, блогодатю божою (для віруючого), що й зводить поняття щастя до боротьби за «суспільний прогрес» і безкорисливої самовідданості й самовіддачі.

Особисте благополуччя і усвідомлення повноти свого свідомого існування не заперечують один одного, якщо є результатом напруженої й цілеспрямованої творчої діяльності, що має суспільно корисну спрямованість і соціальне визнання.

Зрозуміло, що ступінь задоволеності життям буде тим вище, чим більше вдається добитися людині на цьому шляху, чим більше труднощів і перешкод подолала, чим сильніше себе виявила, що легко дістається, то невисоко цінується, - тут ця логіка ціннісної свідомості видна особливо яскраво. Тому під щастям розуміють не простий достаток благополучним ходом речей, а рідкі хвилини вищого зльоту духу, якими відзначені етапи досягнень на життєвому поприщі, або загальний підсумок життя, у якому людині вдалося здійснити своє призначення.

Отже, щастя – це одна з глобальних моральних цінностей; регулятор моральної діяльності людини; почуття глибокого задоволення від досягнутої мети, отримання бажаного, комплекс різних переживань, які пов’язані з позитивною оцінкою людини свого життя.

Слід зауважити, що загальноприйнятого визначення щастя в етиці немає, бо бажання і цілі людей різні, кожна людина має своє уявлення про щастя. Загальний погляд на щастя – це стійке, довготривале володіння благом чи вищим благом. Щаслива людина позитивно оцінює себе, інших людей, дійсність. Щастя як глибока позитивна емоція є станом радості; відсутністю тривоги; відчуттям наповненості й гармонійності життя. Подібне відчуття людина може переживати в миті творчого натхнення, любові, піднесенної дружби та ін.

Самореалізація особистості, розкриття свого духовного потенціалу є однією із умов щастя. Позитивною цінністю, для самореалізації особистості є дружба і спілкування з людьми. Спілкування є засобом морального і інтелектуального розвитку людиним; розширює можливості реалізації людини; залучення до ціннісних орієнтирів інших людей.

Щастя пов’язане з поняттям – страждання. Досягненню щастя можуть стати на заваді негативні особливості особистості, несприятливі умови життя. Різноманітність емоційного сприйняття життя людини заснована на її складності, протиріччях. Уявлення про щастя як неперервну насолоду викривляють ціннісну систему людини, що може привести до розчарування життям. Прагнення до щастя повинно містити в собі готовність до можливих страждань, належне ставлення до них. Страждання можуть бути: конструктивними і деструктивними. Конструктивні – збагачують емоційні переживання щастя. Деструктивні – руйнують ціннісну систему людини, знижують оцінку життя. Індивідуальні особливості людини визначають міру і вид страждань. Філософи давнини говорили, що надлишок задаволень призводить до страждань; довга відсутність задоволень, стримування дозволяють досягти вищого ступеня задоволення; очікування задоволення є здатним полегшити страждання.

Людина не може бути щасливою, якщо вважає своє життя розбавленим смислу. Смисл життя є обов’язковою умовою щастя; смисл життя може бути наявним навіть в найбільш несприятливих обставинах (при відсутності щастя). Смисл життя нестворюється людиною, а знаходиться. Людина, яка зв’язана з іншими людьми, здатна сприймати розмаїття смислів, які циркулюють в культурі; вона знаходить смисл вільним волевиявленням, особистим вибором; несе відповідальність за свій вибір смислу і практичну діяльність, яка витікає з нього. Смисл життя може бути знайден у будь-якому віці і в будь-якій життевій ситуації. Людина повинна сама знайти смисл свєму існуванню. Допомога ззовні неможлива (марна). Пошук смислу життя є природною потребою людини як розумної істоти.

У самому загальному вираженні смисл життя людини полягає в його об’єктивній спрямованості й у тих установках і цінностях, яким він присвячен. Ці змістовні аспекти смислу життя мають об’єктивну й суб’єктивну сторони.

Об’єктивно сенсом людського життя буде значення, яке воно має для оточуючих, для суспільства, для розвитку культури й людських сутнісних сил і здібностей. Це те, що визначає необхідність і корисність людини в житті, яким чином, наскільки успішно й ефективно служить людина певній справі, чи є цікавою і приємною для людей. Очевидно, що ключовим тут є чи потрібна ця людини іншим людям.

Суб’єктивну сторону сенсу людському життю становить те, як вона сама (людина) оцінює характер своєї життєдіяльності, чи задоволена життям, чи відчуває почуття гордості за нього. Тут також важливу роль виконує усвідомлення своєї потреби іншим, і обов’язково почуття задоволення й гордості від цієї потреби.

Ступінь задоволеності життям залежить від цілей, цінностей і мотивів людини. Самі по собі цілі не утворюють смислу життя, але визначають із суб’єктивної сторони її ціннісний зміст, виражають, до чого люди прагнуть, у той час як мотиви показують, заради чого вони це робить. У сукупності ж саме відношення мотиву до мети визначається, навіщо й для чого людина живе, у чому бачить своє призначення й покликання, чому прагне себе присвятити.

Оцінюючи власне життя, людина установлює, навіть не замислюючись, на підсвідомому рівні, деяке співвідношення, ієрархію цінностей і цілей і порівнює, наскільки її реальне життя відповідає цьому ідеальному бажаному життю. У випадку коли є збіг, хоча б частково, вона відчуває почуття суб’єктивного задоволення й гордості, що свідчить про високу самооцінку свого життя і її змісту - не даремно жила, добилася того й того. А якщо ні, то її наздоганяє усвідомлення даремно розтрачених сил і загублених можливостей, почуття жалю й навіть болі за прожите впусту.

Однак усвідомлення безглуздості життя може наздогнати людину не тільки після зробленого або незробленого, але й тоді, коли вона не бачить гідних цілей, яким можна було би присвятити своє життя, або вважає їхнє досягнення заздалегідь неможливим. Перечекати й дочекатися появи таких цілей не можна, тому що життя проходить.

Все це може викликати серйозну моральну й світоглядну кризу особистості, що робить особливо важливим для людини правильне розуміння суспільних процесів, свого місця й ролі в них. Тут необхідним виявляється й етична освіта, що дозволяє людині краще орієнтуватися у світі моральних цінностей.

Система цінностей, які задають смисл життя, містить у собі: трансцендентні, соціально-культурні цінності, цінності особистого життя людини. Трансцендентні цінності – це уявлення про Бога, абсолютних принципах світотворення, системі моральних абсолютів. Вони дозволяють людині осмислити смерть, придоти їй сенс. Вони об’єднують суспільство, складають ідеологічну систему, впливають на емоції людей, які пов’язані з релігією. Соціально-культурні цінності – це політичні ідеали, історія держави, культура держави, державні кордони, традиції, мова та ін. Цінності особистого життя людини – це уявлення про здоров’я, про успіх, про любов та ін. Вони історично змінюються.

В залежності від типу суспільства вибір цінностей відбувається нарізно. В тоталітарному суспільстві вищі цінності наказуються індивіду, засвоюються людьми і спиймаються як свої.

В демократичному суспільстві існує свобода вибору особистих цінностей, але втрачаються цінності, які об’єднують людей.

Коли людина має смисл життя, то вона відчуває позитивний емоційний стан, який супроводжується цілеспрямованістю (наявність цілей); усвідомленням своєї значущості у стосунках з іншими людьми; інтересом до інших людей, почуттям єдності з ними; сприйняттям існуючого світопорядку, визнанням його як благо; усвідомленням свого місця в світі, свого покликання.

Етика допомагає людині переконатися, що обмежене вузько індивідуальними егоїстичними цілями життя, наповнене погонею за задоволеннями й насолодами, за власним благополуччям за всяку ціну, байдуже до загальнозначущих цінностей, хоча й має певне значення й навіть привабливість, виявляється позбавленим високого морального сенсу. А життя людини, що переслідує корисливі егоїстичні цілі, які наносять шкоду іншим людям або суспільству, об’єктивно набуває негативного сенсу.

Тільки життя людини, яка свідомо орієнтована на служіння суспільно значимим цілям, що об’єктивно сприяє вдосконалюванню суспільних відносин, спрямоване на допомогу людям, здобуває високий моральний смисл і дає людині усвідомлення своєї потреби.

Правда – є вищою моральною цінністю, це взірець життя й людських стосунків, який необхідно наслідувати задля досягнення гармонії у суспільстві, це вища інстанція, справедливість (вища правда). Вища правда є надемпиричною, протиставиться правді життя (сумі негативних прикладів з життя). «Жити за правдою» - жити, керуючись моральним законом, совістю, заповідями Бога.

У міжособовому спілкуванні правда виражається у відкритості, чесності, довірі, чуйності, взаємодопомозі, відсутності експлуатації.

Правду можна окреслити як адекватну характериситику ситуації, відповідності об’єктивного положення справ і уявлення людини про неї. Правдива людина це та, яка наслідує правду, висвітлює факти зовнішні й внутрішні без викревлень. Правдивість лежить в основі будь-якої чесноти (Монтень), морального ставлення до інших людей. Вона противопоставляється неправді. Правда зв’язана з гідністю людини. Людина, яка поважає себе соромиться говорити неправду.

Правда – індивідуально-особистісна, заснована на практичній зацікавленності, має емоційний характер. Навідміну від істини у кожного є своя правда, особиста позиція людини, яка відображає особисту точку зору. Утвердження правди не повинно принижувати гідність іншої людини, стверджувати позицію сверхнього погляду однієї людини над іншою.

«Загальна правда» здобувається наступним шляхом: визнання цінності інших людей, їх прав, гідності, особистих думок; розуміння взаємної готовності до компромісу, згоди; правдивість.

Істина – це поняття найчастіше використовують в теоретичному знанні. Воно є загальним для усіх людей і має вираз в усталенних уявленнях про закони для різних сфер діяльності (науки і т.д.). Істині протистоять помилковий погляд (ненавмисне викривлення істини) і нові істини (гіпотези).

Етичні категорії спілкування.

Сферою вияву моральної суб’єктивності є спілкування. Під час спілкування людина зазвичай надягає маску, про яку вона знає, що ця маска відповідає, з одного боку, її власним намірам, а з іншого – вимогам і уявленням її середовища. В аналітичній психології людину, яка ототожнює себе з певною маскою, називають «персоною». Персона ставить певний комплекс функцій, створених на засадах пристосування чи необхідної зручності, але не тотжних індивідуальності. Комплекс функцій, який утворює персону, відноситься до розряду об’єктів. Тому спілкування з персоною має суб’єктивно-об’єктивний характер. Часто це спілкування позбавлене певної моральної означеності. Окрім маски, у спілкуванні використовується рольовий підхід. Поняття ролі визначається як програма поведінки, максимально наближеної до соціальних очікувань. Соціальна роль здебільшого розуміється як безособова функція, пов’язана з певною соціальною позицією і не залежна від особистих якостей індивідів, що визначена суспільним поділом праці та іншими об’єктивними чинниками.

У моральній свідомості спілкування поділяється на дві частини, з яких одна – формальна – належить безособовому світові соціальних ролей, а друга – особистісна, емоційно забарвлена – демонструє те, чим індивід є «сам по собі» безвідносно до соціальних функцій. Ці особливості спілкування слід мати на увазі, розглядаючи етичні категорії, які характеризують царину людських відносин.

Спілкування повинно бути кількісно обмеженним. Його встановлює сама людина. Досить велика кількість контактів надає спілкуванню неглибокий, необов’язковий характер, викривлює моральний зміст спілкування. В цьому випадку спілкування виглядає як негативна цінність. Викривлення морального змісту спілкування трапляється і випадку, коли воно нав’язано людині. Спілкування повинно бути вибірковим, засновним на взаєморозумінні людей, їх духовній та емоційній спільності. Умовою позитивного продуктивного спілкування є рівень індивідуальності людини. Воно сприяє підвищенню інтересу до людини, зацікавленості людей у спілкуванні з нею. Позитивне спілкування має за основу безкорисливе відношення людей друг до друга. Використання іншої людини як засоба задля досягнення власних егоїстичних цілей спотворює спілкування.

На характер спілкування впливають особливості особистості – психологічні і моральні. Самовдосконалення, моральна творчість людини підвищує якість спілкування, сприяє досягненню щастя.

Спілкування базується на певних правилах комунікативної поведінки, які включають в себе в якості необхідного компоненту нормативні регулятори і етичні принципи. Для міжсуб’єктного спілкування загальна нормативна регуляція є непридатною без доповнення її власне моральними вимірами людського спілкування, які відображені в етичніих категорія любові, поваги, співчуття, жалю, толерантності тощо.

Любов – це духовно-емоційний стан, який майже не надається формальному визначенню, це почуття прихильності до об’єкту любові, постійна потреба в єднанні з ним і в контактах з ним. Любов – це завжди подія, не залежна від людини. Людина не може любити чи не любити за власним бажанням. Любов не надається моральним оцінкам. Сенсом людської любові взагалі є виправдання і спасіння індивідуальності через жертву егоїзму. Любов – це самовіддача, подолання егоїзму. Щоб повністю викорінити егоїзм, необхідно протиставити йому кохання, яке проймає все наше єство. Моральний сенс і гідність любові полягають у тому, що вона змушує людину дійсно визначити за іншим те безумовне центральне значення, яке до цього вона визнавала лише за собою. Любов переносить життєвий інтерес за межі індивідуального, перетворює потенційне буття в дійсне. Відкривається, що дарувати приємніше, ніж одержати, любити самому є більш цінним, ніж бути коханим. Любляча людина полишила в’язницю своєї самотності й ізоляції, які неминучі в стану нарцисизму і зосередженості на собі. Людина насолоджується можливістю єднання і злиття.

В. Соловйов: необхідна діяльна віра, моральний подвиг і праця, щоб утримати, зміцнити розвинути цей дар світлої і творчої любові, щоб за допомогою його втілити в собі і в іншому образ Божий.

Любов може мати різну моральну цінність в залежності від об’єкту на який вона спрямована. Тому виділяють: любов до всього світу, любов до Бога, любов до всіх людей, здатність до милосердя (вища любов); любов до Вітчизни, народу і пр. (лежить в основі світогляду); любов до батьків, до дітей, до жінки чи чоловіка (може бути складовою смислу життя людини); любов до предметів, до занять, справ (конкретної моральної цінності не має).

Типи любові (за Еріхом Фроммом) – братерська любов, материнська любов, еротичне кохання, любов до себе, любов до Бога.

Любов - це не тільки почуття, породжене іншою людиною. Вона – це установка, орієнтація характеру, яка визначає ставлення людини до світу взагалі, а не тільки до одного «об’єкту» любові. Якщо людина кохає по-справжньому іншу людину, то любить усіх, любить світ, любить життя. Любов – це моральна орієнтація, скерована на макрокосм.

Братерська любов – основа всіх типів любові. Вона передбачає солідарність з усім людством і виходить з того, що людська єдність грунтується на ідентичності людської сутності безвідносно до освіти, знань, талантів тощо.

Материнська любов є безумовною самовідданістю в ім’я життя дитини та її добробуту.

Еротичне кохання – це вибіркова любов. Роблячи вибір, людина в іншій людині любить все людство. Грунтується на біологічному потягу, але не зводиться до нього. Стверджує, що інша людина є унікальною істотою. Кохана людину сприймають такою, яка вона є, бо вона є абсолютною цінністю. Відкриває особистість іншої людини (кращі, ще не реалізовані можливості). Любляча людина має відкритий розум, відкрите серце і здатність слухати. Ця позиція – результат повної комунікації між інтелектом, психікою і сексуальністю.

Любов до Бога – це любов, яка випливає з релігійного почуття і дещо відрізняється від вище розглянутих форм любові. Природа любові до Бога має психологічно богато спільного з природою любові до батька. На відміну від материнської, батьківська любов не безумовна. Її потрібно заслужити, її можна втратити, якщо не відповідати очікуванням і вимогам батька. Вона потребує слухняності як основної чесноти, а непослух стає головним гріхом, який приводить до втрати батьківської любові.

Ідею любові до себе свого часу чудово сформулював німецький містик Майстер Екхарт (1260-1328 рр.). Він писав, що коли людина справді любить себе, то це означає, що вона любить кожну людину нарівні із собою. Якщо вона любить іншу людину менше, ніж себе, то вона не досягла успіху в любові до себе. Коли людина любить всіх рівною мірою, включаючи себе, це означає, що вона любить усіх як єдину особу, і особа ця – Бог і людина. Отже, великою і праведною особистістю є той, хто, люблячи себе, любить всіх інших однаково.

Разом з усвідомленням своєї неповторності, несхожесті з іншими приходить почуття самотності. Звідси зростання потреби у спілкуванні. Перебільшення своєї унікальності, неподібності до інших часто спричиняє соромливість, страх видатися безглуздим, втратити себе у спілкуванні, палке бажання висповідатись комусь і рівночасно гостру невдоволеність існуючими формами спілкування. Такою є діалектична суперечність любові до себе.

Влада і любов – протилежні цінності. Влада створює нерівність. В той же час любов означає рівноправність. Навіть зв’язок матері і дитини повинен спиратися на гарантію, що дитина є особистістю, такою ж як і мати. Якщо цього немає, то дитина не буде ставитись до інших як до рівних собі. Любов і задоволення є внутрішніми складовими творчого просесу. Любляча людина – це творча особистість, оскільки вона в усі справи вкладає серце. Вона може досягти слави, успіхів, пошани, але дані цінності не домінують в ній. Вона не жертвує для них власною цілісністю. Певні цінності моральної самосвідомості – повага, гордість, чесність, справедливість – можуть гармонійно поєднуватись з цінностями серця і допомагають в зміцненні цілісності особистості.

Важливою категорією є також милосердя – це доброзичливе, співчутливе відношення до іншої людини, дієва любов, що виявляється у готовності допомогти кожному, хто потребує допомоги, безвідносно до того, чи є ця людина близькою, знайомою чи цілком сторонньою.

В християнській етиці заповідь милосердної любові є головним принципом, вищим законом життя людей. «Возлюби Господа Бога твого всем серцем твоїм и всею душею твоєю... Возлюби ближнього твого як самого себе» (Ісус Христос). Заповідь милосердної любові слугує спасінню душі людини, єднанню людей. Вона вимагає рівного відношення до всіх людей, включно і ворогів. Любов до людей заснована на ідеалі любові Бога до людей. Це любов милосердна, ініціативна.

Ф. Ніцше, критикуючи християнську етику, стверджував, що милосердна любов є засобом маскування себелюбства, заздрісті, потурання слабкостям людини. На думку Ніцше людина повинна любити не ближнього (повсякденне), а «подальше», майбутнє (вище, досконале).

Якщо людина в милосерді сфокусована на власних емоціях, забуває про об’єкт милосердя, така любов є проявом себелюбства. Заповідь любові може бути реалізована на основі обов’язку, схильності до співчуття.

Милосердя, заповідь любові є обов’язком людини (рекомендація), засновано на людських відносинах, в яких співчуття є ініціативою самої людини. Потреби ближнього, його нещастя і страждання, торкаючись нашого серця, пробуджують в нас енергію чистої і дієвої любові, пробуджують співчуття.

Співчуття – категорія етики, яка характеризує розуміння почуттів і думок іншої людини, надання моральної підтримки її прагненням і готовність сприяти їх здійсненню.

Категорія співчуття є близькою до категорій милосердя й альтруїзму.

Альтруїзм – категорія етики для позначення безкорисливого служіння іншим, готовність до самопожертви і самозречення заради блага і щастя іншого.

В етичне вчення категорію «альтруїзм» запровадив французький філософ Огюст Конт. Альтруїстичні мотиви ставлять людині в обов’язок і мають вираз в любові до ближніх, у визнанні рівних прав і гідності інших людей. Альтруїзм має за мету досягнення суспільного блага. Мотивацією альтуїстичних вчинків індивіда є не обов’язок, а непереборне внутрішнє спонукання чи вимога його природи. Людина набуває здібність до самопожертви, завдяки усвідомлення нею своєї сили як надлишку енергії, надлишку сил, які вона прагне виразити діями. Відчувая у собі надлишок співчуття людському лиху чи потягу розумової діяльності чи творчій здібності, людина вільно віддає людям свої сили незалежно від можливих негативних наслідків чи розчарувань. І людина непоміняла б здібність до самозречення на байдужість. Альтруїзм є стримуючим механізмом на шляху до егоїзму, тому що будь-яка пожертва схвалюється розумом. З цього народжується явище розумного егоїзму.

Розумний егоїзм – внутрішнє переконання і здатність індивіда, незабувая свої власні інтереси, виконати моральні вимоги і сприяти суспільному благу. Серед особистих інтересів і потреб є і такі, які сприяють загальному благу і цілям інших людей. Розумний егоїзм приміряє різні інтереси шляхом усвідомлення різними індивідами взаємної користі. Тому альтруїзм і егоїзм моють спільні риси: вони обидва є засобом задоволення особистих бажань, виходять з природи людини, ведуть до задоволення. Людина прагне до прискорення свого життя і умовою тому є товариськість.

В процесі спілкування велике значення має толерантність людини і повага до партнера. Повага є важливою моральною вимогою у царині спілкування. Вона передбачає визнання гідності у діях, мотивах міжсуб’єктного спілкування. Рисами поваги є: справедливість, рівноправність, свобода, взаємна довіра, ввічливість, уважне ставлення, скромність, чуйність, делікатність. Вияви поваги не можна обмежити традиційними акціями («віддати пошану»).

Повага – це є постійна екзистенційно-моральна налаштованість і готовність людини до спілкування. В повсякденних стосунках між людьми повага виявляється, насамперед, в умінні слухати. Люди, які взаємно поважають один одного, уникають тривалих розмов ні про що, які тільки крадуть час співрозмовників.

Повага у людському спілкуванні не може виникнути без довіри. Довіра до іншої людини в даному контексті означає відсутність сумнівів у тому, що її повага до життя і гідності кожної людини є невід’ємною складовою її моральності. На цьому грунтується і моральність нашої довіри до себе. Ми виразно усвідомлюємо постійну сутність нашої особистості, яка зберігається незмінною, доки ми живі, незважаючи на різні обставини і обов’язкові зміни прихильностей і симпатій. Якщо ми не віримо у незмінність нашої сутності, то під загрозою опиняється моральна самооцінка, і ми ризикуємо потрапити у залежність від точки зору інших людей, чиє слово стає для нас вирішальним. Лише людина, яка вірить у себе, здатна виявляти довіру до інших. Довіра є складовою поваги. Категорія поваги тісно пов’язана з категорією толерантності.

Толерантність (лат. терпіння) – прояв терпіння по відношенню до інтересів, переконань, вірувань, звичаїв і поведінки інших людей.

Практично толерантність проявляється у прагненні досягнути взаєморозуміння і дійти згоди у різних інтересах, поглядах в процесі спілкування без тиску і погроз, переважно методами переконання. Вельми важлива при укладанні угод, веденні переговорів, залагоджуванні конфліктів. Толерантність є формою прояву поваги до іншої людини, визнання за нею права на інакодумство і власні переконання. Толерантність – це вміння бачити людей такими, якими вони є насправді, і відокремлювати суще від ілюзорного.

Сьогодні сфера застосування толерантності радикально розширилася: толерантне ставлення до представників інших світоглядів, політичних орієнтацій, моральних традицій. Толерантність є важливим етичним інструментом для дієвого співробітництва. Її моральна цінність неймовірно зросла в добу постмодерну, коли плюралізм думок і діалог різних культур стали вирішальною запорукою виживання людства.