2. Етичні вчення Стародавнього Сходу, Антична етика

Етика зародилася в далекій давнині в епоху відокремлення духовно-теоретичної діяльності від матеріально-практичної. Етика стає способом теоретичного розгляду моральних практичних проблем. Повсякденно практичні питання осмислюються етикою як вчення про природу добра і зла, ідеалу і належного, принципів і норм поведінки людини, призначення і сенсу її життя.

Виникнення розвинених форм етичного знання пов’язують з серединою І тис. до н.е. і з трьома культурними регіонами (Індія, Китай, Греція). Предетика (несистематизоване, напівінтуїтивне моральне представлення) значно старіше (Шумеро-аккадська, Египетська культури).

Класифікацію основних напрямків в історії етики можна представити наступним чином. Натуралістична традиція, виводить мораль з природи людини, розпадається на ряд течій (евдемонізм – пов’язує смисл життя зі щастям, гедонізм – з задаволенням, утилітаризм – з користю). Ригористична (ідеалістична) традиція орієнтована на розуміння моралі як імперативного (директивного) механізму. Ригоризм – це підкорення людської волі будь-якому закону. Пізніше формується соціологічна тенденція, акцентує соціальний статус моралі. Така класифікація як і всі інші є достатньо умовною (переплетення традицій, розмивання їх меж).

VІ тис. до н.е. в країнах Стародавнього Сходу формуються перші школи і напрями етичних вчень (Іран, Китай, Індія). Іран – зороастризм; Китай – конфуціанство, даосизм; Індія – індуїзм, брахманізм, буддизм.

Засновником зороастризму був Заратустра (стародавнім грекам відомий як Зороастр). Жив в проміжок 1500 – 1200 до н. е. (припущення) в азеатських степах неподалік від Волги, був персом. Створив 17 великих гімнів, вони називаються Гати (поетичні пристрасні звернення до Бога). Священні писання зороастризму відомі під загальною назваю Авеста, що означає «доказове висловлювання». Тексти, створені після Гат, іменують Молодшою Авестою.

Зороастрійське вчення про творення оповідає, що Ахура-Мазда спочатку створив духовне, нематеріальне, убезпечене від зла. Згодом він надав усьому створеному матеріальної форми. Таке буття вважається значно досконалішим, оскільки в ньому благо має більш цілісний і завнершений вигляд. Проте, воно не убезпечене від зла, тому Ангра-Манью одразу ж після створення матеріального буття накинувся на всі творіння і зіпсував їх досконалість (воду зробив в більшості солоною, знищив першу рослину, тварину і першу людину тощо). З цього починається боротьба добра і зла. Боги об’єдналися, з однієї рослини створили багато, сім’я тварини і людини, відновлене і очищене, породило багато тварин і людей. Отже, лихі дії було перетворено на благо і так повинні чинити всі благі створіння. Ангра-Манью продовжував сіяти лихо, створивши задля цього девів. Разом вони шкодять як природі, так і моральності людей. Люди повинні, віруючи в Ахура-Мазду і його помічників, протистояти злу, боротися проти моральних вад. Добрі боги допоможуть людям в цій боротьбі. Адже люди і ці боги мають єдину мету – поступово перемогти зло і відновити початкову досконалість світу.

Основні риси морального вчення зороастризму: одвічне протистояння і боротьба двох начал – добра і зла; прихід Спасителя і його перемога над злом; очищення природи як фактор моральної чистоти; моральний вибір кожної людини між добром і злом; персональна участь людей у боротьбі зі злом як необхідний; фактор остаточного подолання зла винагорода за моральні чесноти – вічне життя у земному Раю.

Конфуціанство – складний духовний феномен, в якому поєдналась релігія, етика, естетика, теорія держави та державного правління. Засновник Конфуцій (Кун цзи) жив 511 – 479 р. до н.е. Понад 2000 років конфуціанство було ідеологією імператорського Китаю (паралельно поширювало вплив на інші країни регіону); воно заклало основи всього китайського способу життя, визначило принцип організації китайського суспільства; стало квінтесенцією китайської цивілізації.

Морально-етичні принципи конфуціанства створив Учитель на основі норм, які панували в сім’ї, громаді. Ці принципи Конфуцій переносить на суспільство загалом, де в ролі батька народу повинен був виступити правитель царства – еталон людської мудрості, який досконало володів морально-етичними критеріями. Етику Конфуція інколи умовно називають «етикою ритуалу», в якій подається нормативна програма праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя, відтворити мир і злагоду в суспільстві.

Основою основ вчення Кун-цзи є поняття «лі» - правила благопристойності та поведінки, або правила етикету, і навіть норми благопристойної мови. Поняття «лі» - це, по суті, порядок речей у суспільстві, правлінні й обрядах. Керівництво народом – справа «цзюнь-цзи» - «благородних мужів»: монарха і його вассалів. Справа народу – покірно служити «благородним мужам». У цьому полягав вічний принцип «лі». «Висока» мораль «благородних мужів» притаманна верхам, і «мала» мораль з її відданістю, щирістю – обов’язок «малих людей». Керівництво здійснюється за незмінним принципом – володар є володарем, а підданий є підданим.

«Сяо» - покірний послух, синівська шанобливість, обов’язок дітей перед батьками (молодшого до старшого в сім’ї). Вважається, що конфуціанство – віровчення батьківсько-синівських стосунків, тому проблема «батьків і синів» у Китаї просто не могла виникнути. Обов’язковим вважалось дотримування культу предків, обрядів служіння їх духам, бо порядок в сім’ї та суспільстві, за Конфуцієм, забезпечувався переважно через духів померлих предків.

Головне завдання людини, за Конфуцієм, - переборювати себе і в усьому дотримуватися етикету, що означає створювати ідеал соціальної досконалості – «цзюнь-цзи». До принципових понять конфуціанського вчення належить «жень» (гуманізм, людинолюбство) та «і» (обов’язок). «Жень» містило за смислом велику кількість чеснот (стриманість, скромність, розум, доброта, безпристрасність, справедливість), і рідко хто міг називатись гуманною людиною. Володіти «жень», за Конфуцієм, могли лише мудреці та герої. Поняття «і» давало змогу стати «цзюнь-цзи» (благородною людиною).

Спеціфічність конфуціанства як релії полягала в тому, що в ньому персоніфіковані земний спадкоємець божественного (тобто імператор як єдиний одержувач «велінь» Неба) та надзвичайно абстрактно представлене божественне (Небо – втілення природних закономірностей, творець усьго існуючого, принципів моралі й усіх чеснот і безособова сила, котра скеровує хід земних подій). Імператор – єдиний посередник між земним і небесним, а все суспільство – одна велика, але ієрархічно збудована сім’я. Імператор управляє нею згідно з приписами Неба, а допомагають у цьому мудреці, тобто ті, що оволоділи знаннями і всякими чеснотами, - вони й становлять основу адміністративно-політичної структури держави. Конфуціанство на відміну від інших релігій (з їх ідеями скорботи, страждання, віри і втіхи у потойбічному житті) було справжнім мистецтвом жити. В центрі його доктрини завжди перебувала людина, колектив, суспільство, налагодженя правильного і впрорядкованого життя в цьому світі. Культ практичної користі, конкретного щастя, що досягаються за допомогою внутрішніх чеснот і постійного самовдосконалення, мали величезний вплив на формування духовної культури, психічного складу і національних традицій китайського народу.

Отже, головними характеристиками конфуціанства є раціоналізм, домінування моралі над релігією, скептичне ставлення до світу надприродного і виняткова увага до етико-політичних і соціальних проблем. Конфуціанство виступило у ролі соціально політичної доктрини і водночас етики тієї релігійної системи, домінувала в регіоні. За функціональністю воно було еквівалентне тій частині християнського вчення, яка містить соціальні принципи і моральні постулати.

Даосизм, як і конфуціанство, - одна з головних гілок китайської культури, поява якої припадає на VІ ст. до н.е. і пов’язана з іменем легендарного мислителя Лао цзи. Головною книгою життя Лао цзи є «Дао де дзін» («Книга про шляхи і доброчесності») – проповідь природності, життєвої спонтанності, тобто проповідь «цзи жань» - життя, яке не вимагає від людини жлдних зусиль, а грунтується на власних природних ритмах. Практична реалізація «цзи жань» - це «у вей» - «недіяння». Для «цзи жань» немає потреби в особливому тлумаченні, тому виконання «цзи жань» - це і «бу янь» - мовчання. Для «цзи жань» також немає значення соціальний уклад, і краще б його взагалі не було або він був «природним». Культ природності – головна відмінність даоського вчення. Гасло цієї філософії – «Не нищи природного людським, натурального штучним, не жертвуй собою заради придбання». Ідеал Лао цзи полягає не у прагненні до майбутнього (європейська традиція) і не в поверненні до минулого. Його вібір це середній путь – перебування у теперішньому, вічна рівновага і постійність – «чан».

Дао – це безмежність і абсолют, істина і порядок. Дао – всезагальний закон природи, початок і кінець творіння. Дао – нечітке і туманне; це образ і великий образ, форма без форм, образ без сутності (без плоті). Дао – це сфера парадоксу: все і нічого. Дао всюди і у всьому. Його ніхто не створював, але все з нього народжується і до нього повертається. Небачене і нечуване, недоступне органам чуття, постійне і невичерпне, безіменне і без форми, - воно дає початок, ім’я, форму всьому на світі. Дао обіймає небо і землю, немовби охоплюючи собою всесвіт. Дао дотримується лише «природності». Головний його закон – мінливість, постійний рух, зміна подій. Але дао – це і порожнеча, нуль, спокій. Тобто дао – це рух і спокій. Це вищий рівень, де зникає межа між життям і смертю, де наступає безсмертя. За Лао цзи, спокій бажанішийаніж руж, тому кінцева мета, єдиний смисл і щастя людського життя – пізнати дао, дотримуватися дао і, нарешті, злитись з дао, щоб перетворитись в істину «дао-людину». І тоді тіла даосів можуть трансформуватись, можуть ходити по воді і по вогню, не відкидаючи тіні на сонце. Більше того, «дао-людина» за баженням може вирішувати закінчувати чи зновуивідроджувати власне життя. Своєрідна еманація дао – це «де» - доброчесність, що все напоює, і «ці» - енергія всесвіту – універсума. Людина не має права втручатись у сврави дао, це вважається злочином. Ось звідки витоки принципа «у-вей».

У поклонінні даоському пантеону богів діяло неписане китайське правило: головне – не багате убранство храмів, а церемонії, виконання священних церемоній поклоніння богам, духам, предкам, безсмертним.Натуралістичний віталізм китайської думки передбачав надзвичайно високу оцінку життя, а довголіття вже з самого початку формування китайської культури було фундаментальною цінністю. В даосизмі ці риси китайської духовної культури виявились у вченні про Дао як джерело життя і безсмертя.

Для набуття тілесного безсмертя даоси розробили складні системи психофізичних вправ, займались алхімічними пошуками еліксиру безсмертя. Особлива роль належала правильності взаємодії жіночого («інь») та чоловічого («ян») начал з вироблення енергії «ці», що веде до злиття з Дао. На думку даосів, краз у поєднанні «інь» та «ян» полягає засіб подолання роздвоєності світу і віднайдення безсмертя.

В межах індійської культури склались наступні концепції моралі: на засадах ведизму, індуїзму, джайнізму, буддизму, сикхізму.

Ведизм найбільш рання з відомих індійських релігій. Формується кінець ІІ – початок І тис. до н.е. Обожнювались явища природи, боги виступали в людській подобі. У численному пантеоні богів головне місце посідали бог Сонця (Сур’я або Вішну), бог грози (Індра), бог вогню (Агні). Основні положення ведизму увійшли в чотири збірки під загальною назвою Веди (санскр. – священне знання). Веди становили собою збврник священних гімнів, молитв, жертовних обрядів, поезії. Вони виражали міфологію аріїв. Формується філософська система – веданта. Веданта вищим авторитетом визнавала Веди, де описувались практичні шляхи подолання зла і страждання, а також прихильності до видимого «світу» - тобто шляхи, які вели до звільнення людини. Весь зміст Вед загалом розглядається як джерело істинного знання. Умовами ж його досягнення, згідно з ведантою, виступають усвідомлення відмінності між вічним і невічним буттям, відмова від матеріальної винагороди і в цьому житті, і в майбутньому; володіння шістьма «засобами» (незворушність духу, поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення.

Веданта і на сучасному етапі розглядається як джерело натхнення, мудрості, арсенал етичних норм і керівних принципів у повсякденному житті.

Брахманізм. Внаслідок станово-кастового поділу давньоіндійського суспільства виділяється каста жреців-брахманів. На основі Вед вони розробили достатньо складну релігійно-філософську систему, яка зводилась до виправдання кастової організації суспільства. Сформувались шість ортодоксальних брахманських систем, тобто вчень, які визнали авторитет Вед й Упанішад (санскр. – таємне знання) – релігійно-філософські коментарі до Вед, що утворюють заключну частину ведичної літератури – веданту («кінець Вед»). Це веданта, йога, н’яя, вайшешіка, міманса, санкх’я. Брахманська релігія перестала надавати велику увагу ведичним богам. Натомість з’явились Брахма, Вішну і Шива. Якщо за часів ведизму голова кожної родинної групи був наділений самостійним правом здійснювати жертвоприношення і звертались до богів, то в період брахманізму всі релігійні функції поступово перейняли брахмани. Вони були посерекдниками між людьми та богами, читали і тлумачили священні книги, здійснювали обряди жертвоприношення.

Основними ідейними конструкціями стало вчення про Брахму, як абсолютному божественному початку усього сущего й атману як його індивідуального прояву. Брахман є активним творчим початком всього буття, а також він є світовою душею, духовною субстанцією з якої все породжується. Духовна сутність людини є індивідуальний прояв Брахмана – атман. Брахман і атман тотожні і водночас різні між собою. Кожна людина повинна це знати і слідувати своєї природі, не порушуючи загальної гармонії буття. Основними принципами морально-етичного вчення брахманізму стали поняття сансари, карми, дхарми і мокші.

У створеному Брахманом світі все між собою зв’язано і здійснює вічний круговорот життя, і в це неперервний рух колеса життя – сансари – втягнуте все живе. Душа людини після її смерті перероджується в іншу істоту (людину, тварину). Принцип карми впливає на це переродження, тобто як людина чинила у минулому житті. Людина повинна дотримуватись дхпрми – закону образу життя (для кожної касти). Дотримання дхарми й наслідування її чи навпаки, її порушення веде через карму переродження душі людини чи в сторону підвищення її соціального статусу, чи навпаки. Хто пройшов всю дробину перевтілень, звільнюється з потоку сансар і зливається з Брахманом. Цей стан благості й звільнення від перероджень називають мокшей. Таким чином, брахманізм підтримує соціальний устрій та соціальну стабільність, висловлює вимоги до будь-якої людини: «пригнічення, подаяння, співчування». На перше місце виставляються релігійні цінності - повага до богів і брахманів, утримування брахманів, жертвоприношення, культивування доброчинностей. Від чуттєвих радостей життя потрібно утримуватись. Треба вшановувати культ предків, зберігати звичаї, поважати батьків, бути правдивим, доброчинним, утримуватись від гніву та задоволень.

Буддизм і джайнізм сповідували відхід від ведичної релігії та її відгалужень, хоча у певному сенсі виросли з неї. Їх поява у VІ ст. до н.е. зумовлена тим, що більшість населення не сприймала існуючий кастовий устрій.

Стрижневою ідеєю буддизму є доктрина звільнення від страждання. Ця ідея виражена у першій проповіді Будди про чотири благородні істини: існування страждань, причину страждань шлях, що веде до цього звільнення. Стан «звільнення» від страждань досягається через медитацію.

Внаслідок внутрішнього розколу буддизму утворюються два його основні напрями: хінаяна і махаяна. Хінаяна проповідувала вузький шлях спасіння, де нірвани (звільнення, вічного блаженства) може досягти лише вузьке коло осіб, переважно ченці. За махаяною – це доступне кожному. Окрім того, послідовник махаяни повинен насамперед турбуватись не про власне спасіння, а про спасіння інших.

Буддизм, а особливо джайнізм розвинули ідею ненасильства, що вже містилась у Ведах та Упанішадах, закликали не миритися з жертвоприношеннями, вчили любові до всього живого, проповідували самовдосконалення внаслідок набуття таких моральних якостей, як терпимість, мудрість, споглядальність, щедрість, не визнавали авторитету Вед. Незважаючи на те, що Будда заперечував моральну цінність суворого аскетизму, його вчення загалом породило песимістичне ставлення до життя, привело до утворення численних орденів монахів. Це було найвластивіше для хінаяни, де великого значення надавалось потойбічному світу, прагненню до звільнення від земних тягарів, статевому стриманню, вегетаріанству. Всі ці ідеї були відомі ще до появи буддизму, але їх значення було іншим. Наприклад, старий ведичний ідеал закликал до повноцінного життя.

Назва джайнізму походить від імені Магавіра («великий герой») і Джина («переможець»), надані проповідникові Вардхаману – засновнику цієї релігії. Його старшим сучасником був Гуатама Будда, котрий належав до тієї ж касти і теж проповідував у долині річки Ганг. За вченням Магавіри головною основою мало вегетаріанство і математичні концепції. Зокрема, джайнізм визначає дуалістичну природу світу, існування двох споконвічних начал – духовного і тілесного, або дживи (духовні, живі вічні істоти) й адживи (нежива природа). За джайнізмом животворне начало – душу мають усі предмети, звідси і велике значення основного закону ахімси – не зашкодь, не будь причиною зла. Як і буддизм, джайнізм вважає за обов’язок медитацію і аскетизм. Загалом вважалось, що той, хто поділяв вчення Магавіри, міг внаслідок праведного життя (п’ять обітнець) звільнитись від сансари (загального кола тілесних перероджень) і досягти нірвани (близкість з буддизмом).

У процесі розвитку джайнізм і буддизм увібрали всебе різні народні вірування й ідеї брахманізму. Водночас стійкість сільської общини сприяла збереженню кастової системи, зумовила відродження брахманізму в формі інлуїзму, що призвело до витіснення буддизму з Індії в країни Південно-Східної Азії. Проте навіть після занепаду буддизм не втратив значення самостійної релігії регіону; багато його положень збереглися як частина індуїстського віросповідання і позначились на способі життя та мисленні мешканців регіону. Джайнізм поступово примирився з кастовою системою і призвичаївся до неї. Це дало змогу йому зберегтися в регіоні майже як відгалуження індуїзму.

Індуїзм – це складна система світосприйняття, що містить тісно переплетені між собою релігійний, філософський та соціальний компоненти. Релігія для індуса – це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримування його космічних законів; релігія – це життя, а життя – це релігія. У цій двоєдиній формулі полягає весь індуїзм з його глибокою діалектичністю, розумінням єдності всього сущего, пошуками єдності в багатоманітності з його високою екологічністю; сприйняттям живої і неживої природи в їх цілісності, з одного боку, а з іншого – з його скрупульозною кодифікацією всієї людської активності, наданням релігійного статусу буквально всім життєвим проявам, обожненням каменів і тварин, гір і рік, героїв і демонів, діаграм і символів, хвороб і статевих органів, з поклонінням священному звуку і медитативній тиші. Лише усвідомивши це, можна осягнути свідомість індуса з його, - що передається ось уже декілька тисяч років підряд з покоління в покоління, - вшануванням всього, що ходить, повзає, літає, плаває, з його розумінням навіть фізіологічних відправлень організму як акту релігійного. Тоталітарна сакралізація життя – одна з найважливіших рис індуїзму, не зрозумівші якої, не можна навіть наблизитись до суті його системи.

В індуїзмі виділяють три священні символи: священний склад ОМ, символ духовної доброчесності, що використовується як самостійно словесна формула або перед іншими словами; свастика – рівносторонній хрест зі зігнутими під прямим кутом кінцями. На сансриті це слово означає «той, що сприяє благоденству». Індуси малюють свастику на дверях, порогах, книгах і підношеннях; шрі – янтра, форма мандали, що символізує цілісність і використовується при медитації.

Індуїзм – релігія політеїстична – 300 млн виявів єдиного Абсолюту, це 300 млн його імен і форм. Боги – це своєрідні ідеальні люди, дороговкази дуовності, рівняючись на яких, людина самовдосконалюється. Всі вони виступають втіленням Вищого Духу, що є певною конкретизацією єдиного Абсолюту. Отже, індуське багатобожжя, за своєю суттю є монотеїстичним. Боги сприймаються, з одного боку, як нагадування про космічний порядок, в якому існують і вони, і люди, і всі світи, а з іншого – це казкові та міфологізовані персонажі, походження яких добре відоме кожному індусу.

Згідно з індуїзмом, існує Брахман – вищий дух, верховний бог, вселенська душа, об’єктивне буття Бога. Атман – відображення суб’єктивної сторони, індувідуальна душа, що розподіляється серед індивідуальних істот. Бог наділяється трьома головними функціями: творення, збереження і руйнації. Ці властивості вищого Бога виражають: Брахма – бог-творець Всесвіту; Вішну – зберігач усіх світів; Шива – руйнівник. Серед великої кількості богів існують чимало богинь. Найголовнішими в індуїстському пантеоні виділяють Лакшмі (богиня багатства, дружина Вішну); Сарасваті (богиня знання, дочка Брахми); Калі (богиня руйнування, двійник Шиви).

Провідним елементом індуїзму є всеж таки не релігійна віра, а ідеалістична філософія. У ній першопричиною і вищою сутністю світу виступає не Бог, повний любові та співпереживання, а безликий, безначальний, безконечний Абсолют, духовний універсум. Цей Абсолют, який охоплює все і всіх, - недосяжний для розуму і молитви. Він асоціюється з такими поняттями, як подих, життя, совість, нескінченність часу та простору і, звичайно, космічний закон. В основі індуїстського світосприйняття міститься віра в первісний порядок і взаємозв’язок світу. Все у світі послідовно розвивається від матерії до духу, проходячи при цьому проміжні стадії: 1) від матерії до життя; 2) від життя до свідомості; 3) від свідомості до розуму; 4) від розуму до духовної досконалості. У процесі еволюції частка духовного начала зростає, а матеріального зменшується.

Важливим виявом соціально-регулятивної функції індуїзму є широко відома тріада: каста – карма – дхарма. Згідно зі священними текстами, статус людини визначений ще до її народження сумарною сукупністю добрих і недобрих справ, що здійснювались у попередньому житті (закон карми). Місце індуса в суспільстві визначене ще до його народження. В реальному житті все пояснюється сувороюструктуралізацією індійського суспільства і тим, що ще ненароджена дитина дістає місце у нього залежно від кастової приналежності батьків. Кастою наперед визначений не лише статус, а й професія, окреслене коло прав і можливостей, які надаються індивіду для беззаперечного виконання. Схемі космічного порядку відповідає традиційна система життєвих цінностей, основних положень, яких повинні дотримуватися представники трьох вищих каст (брахмани, кшатрії, вайш’ї). Нижча каста – шудри. Система життєвих цінностей представлена чотирма принципами:

1) кама – задоволення чуттєвих потреб, потягів; 2) артха – набуття і належне використання матеріальних цінностей; 3) дхарма – виконання сімейних, громадських, релігійних приписів; 4) мокша – відмова від світських, земних благ заради осягнення вищого, просвітленного стану. Зазначені принципи утворювали своєрідний каркас людської діяльності. Зокрема, дхарма, артха і кама становили, відповідно, морально-етичний, прагматичний та гедоністичний аспекти поведінки і, по суті, регламентували повсякденне життя індуса.

На фоні давньосхідних вчень є особливою специфіка етичних міркувань античних мудреців. Їх головний орієнтир раціоналізм, гуманізм, натуралізм, гармонічне сприймання світу (єдність істини, добра, краси). Давньогрецька філософія – понятійно-аналітичний стиль мислення, інтенсивний розвиток якого призводить до систематизації моральних уявлень й з’являються розвинені теорії моралі, етика розглядається як особлива сфера знань.

Етика античності звернена до людини, і це доводить вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Особливістю етики була настанова на осмислення моральності, доброчинності як розумної поведінки. Розум (нус) «править світом» античної етики, його першочергове значення (у будь-якому конкретному моральному виборі та у виборі правильного життєвого шляху). Ще одна характеристика античної етики - прагнення до гармонії (гармонії усередині людської душі і гармонії її зі світом).

Умовна періодизація античної етики виглядає наступним чином: предетика (до V ст. до н.е.), викарбувала узагальнення необхідні для становлення етичного знання. Період «сумнівів» в істинності головних орієнтирів попередніх уявлень. Період «гармонії», де головним є інтенція гармонійного об’єднання загального й індивідуального в моральному бутті (Сократ, Платон, Арістотель). Період «дисгармонії», орієнтован на приоритет індивідуального (Епікур, стоїцизм).

Перший етап у розвитку етичних учень Давньої Греції представлений софістами: Протагор, Продик, Антисфен (V ст. до н.е.). У центрі їх уваги – людина (як самодостатня цінність), яка має право на творчість морального закону. Вони обґрунтували особисту незалежність людини в питаннях моралі і її пріоритет стосовно космосу і навколишньої дійсності. Софісти відстоювали право людини дивитися на світ через призму своїх цілей та інтересів, а не сліпо підкорятися чужим вимогам. Вони вчили людину піддавати все раціональному розгляду, аналізу. Софісти стверджували, що людина сама є критерієм добра і зла, що немає ніякого об'єктивного єдиного для всіх змісту чеснот, що моральні цінності залежать від користі й інтересів людини, тобто є відносними. Вони стали родоначальниками утилітаристської традиції в етиці, вважаючи особисту користь і інтерес єдиним критерієм моральності (гр. utilitas – користь, вигода). Однак абсолютизація відносності і суб'єктивності моральних цінностей привела їх до етичного релятивізму, втраті об'єктивних загальнозначущих критеріїв моралі, до моральної сваволі. Це вело до підриву моральності як засобу духовного єднання людей і, в остаточному підсумку, до морального цинізму і безпринципності.

Проти цих крайнощей софістів виступив Сократ (469-399 до н.е.). Розглядаючи мораль як найглибшу основу людського життя, він висловлював тверде переконання в існуванні загальних визначень моралі, прагнув знайти об'єктивні, загальнозначущі характеристики моральних понять. Він вважав, що без єдиної системи моральних цінностей, що має стійкий і загальнообов'язковий характер, суспільство виявляється в небезпеці. Разом з тим він погоджувався із софістами в тім, що людина повинна сама знайти розуміння добра і чеснот, а не підкорятися нав'язаним її вимогам і цінностям.

Сократ поклав початок евдемоністичної традиції (гр. eudamonia - щастя, блаженство), стверджуючи, що сенс життя людини, вище благо – у досягненні щастя. Щастя виражає зміст розсудливого, доброчесного буття. Тільки моральна людина може бути щасливою. Відповідно до цього конкретизується завдання етики: допомогти людині стати моральною. В інтерпретації етичних проблем він займав раціоналістичну позицію. Знання - це основа доброчинності. Незнання - джерело аморальності. Істина і добро співпадають. За переконаністю Сократа в тім, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлені людиною як істинні.

Сократовску лінію в розвитку етики продовжив його учень Платон (427 – 347 до н.е.). Він здійснив першу спробу систематизації етичних ідей на об'єктивно - ідеалістичній основі. Етичну концепцію Платона можна розділити на дві взаємозалежні частини: індивідуальну етику і політичну (або соціальну етику). Перша являє собою вчення проінтелектуальне і моральне вдосконалення людини, пов'язане з гармонізацією її душі. Друга - соціальна етика - припускає закріплення чеснот за кожною верствою (правителі повинні мати мудрість, воїни - мужність, нижча верства - помірність). Завдяки жорсткій політичній і моральній ієрархії в державі повинна реалізуватися вища чеснота - справедливість, що свідчить, на думку Платона, про соціальну гармонію.

У творчості Арістотеля (384 – 322 до н.е.) антична етика досягла свого вищого розвитку. Заслуги Арістотеля в розвитку етики надзвичайно великі: він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Нікомахова етика». Арістотель уперше поставив проблему самостійності етики, побудував глибоку теорію моралі. Етика в його розумінні - це особлива, практична наука про чесноти, мета якої - навчити людину, як стати щасливою. Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності, вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян. Тому вона, поряд з політикою, є дуже важливою практичною наукою.

Виділяючи етичний аспект проблеми взаємозв’язку особистості і суспільства, Арістотель прагнув знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом стихії егоїстичних потреб, орієнтації його на суспільні блага - з одного боку, і в сприянні держави процвітанню своїх громадян - з іншого. Соціальна гармонія не повинна придушувати особисті інтереси. Моральність людини, що опирається на розум і волю, приводить його цілі, бажання, потреби у відповідність із інтересами держави.

Продовжуючи евдемоністичний напрямок в етиці, вищим благом Арістотель визнавав щастя. Щастя - це особливий стан задоволеності, що отримується від досконалої доброчесної діяльності. Серед численних умов щастя головними є: моральне і інтелектуальне вдосконалення, здоров'я і наявність зовнішніх благ, активна громадянська позиція, дружба. На відміну від Платона, Арістотель заперечував вроджений характер чеснот, що дало йому можливість поставити проблему морального виховання.

В епоху еллінізму, коли криза античної цивілізації виявилась досить явно, етика звертається до внутрішнього світу особистості, намагаючись знайти джерела моралі в людській суб'єктивності. Одну із основних філософсько-етичних течій цього часу епікурейство заснував Епікур, що жив наприкінці IV - початку III ст. до н.е. Епікур розглядав етику як «ліки душі», що допомагає позбутися страждань і знайти внутрішню рівновагу. Приєднуючись до евдемоністичної традиції, Епікур визначив щастя як свободу від страждань і душевних тривог. Відповідно, основна мета етики - допомогти людині позбутися страждань або полегшити їх. На відміну від представників гедоністичної етичної традиції (гр. hedone - задоволення), що розглядають прагнення до задоволень і насолод як мотив і ціль усього морального поводження людини (Арістіпп - IV-III ст. до н.е.), Епікур відзначав, що щастя і задоволення не тотожні. Щастя - це сукупність фізичних і духовних цінностей. Щастя припускає правильне відношення до задоволень (уникати неприродних задоволень, віддавати перевагу духовним, знати міру), інакше страждань не уникнути. Умовами щастя є: атараксія (безтурботність душі, незворушний, спокійний стан духу), індиферентність до всього зовнішнього; дружба; правильне відношення до життя і смерті. Головна чеснота за Епікуром, мудрість, яка пов’язана із заняттям філософією, що сприяє проясненню суті речей і допомагає перебороти страх смерті.

Філософсько-етичне вчення стоїцизму, яке зародилось на ґрунті Давньої Греції, розвивалось римськими стоїками Сенекою ( 4 р. до н.е. - 65 р. н.е.), Марком Аврелієм (121 -180), Епіктетом (50 – 138 ). Вище благо, говорить Сенека, у здатності зневажати мінливість долі та задовольнятися доброчинністю, тобто відчувати радість від свідомості власної духовної сили і величі духу. Потрібно відмовитися від задоволень як основи морального життя і підкоритися вимозі - «Обов’язок і Добро»! Стоїцизму властива вимога суворого і непохитного дотримання обов’язку, слідування необхідності як умови досягнення людиною гідності і щастя. Це одержало назву ригористичної етичної позиції (лат. rigor- непохитність, строгість) - неухильне виконання своїх принципів, що виключає будь – які компроміси в моральному відношенні. Як говорив Сенека, “краще гідно вмерти, ніж негідно жити”.