3. Категорії самосвідомості

Самосвідомість – це усвідомлення людиною свого знання, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, самооцінка себе. Завдяки самосвідомості людина виокремлює себе з оточуючого світу і визначає своє місце в системі природних зв’язків і суспільних відносин. Самосвідомість щільно пов’язана з рефлексією, в якій вона піднімається на рівень теоретичного мислення.

Рефлексія (лат. відображення) – міркування, повне сумнівів, протиріч; аналіз свого психічного стану. Тип філософського мислення, спрямований на осмислення і обгрунтування особистих думок, які потребують звернення свідомості на себе.

Самосвідомість формується під впливом певного способу життя. Вона є духовною сферою, в якій здійснюється самоконтроль за вчинками і діяльністю людини, їх моральна самооцінка і визнається відповідальність та провина.

Важливими функціями самосвідомості є самоконтроль и самооцінка. Ці функції залежать від інтеріоризації моральних цінностей, вимог, норм і перетворення їх на внутрішні переконання особистості. Абстрактно-теоретичне відображення ціннісних стандартів самооцінки відбувається в таких категоріях етики як: совість, сором, покаяння, честь, гідність і т. д.

Доброчесність і порок означають форми проявлення моралі на рівні особистості (моральні якості особистості), це є узагальнений показник характеру людини. Кількість чеснот відповідає кількості видів діяльності людини. Людина є і доброчесною і порочною, бо вона недосконала. Навіть моральна людина нескладається тільки з чеснот. Чесноти і пороки є характеристиками особистості, які слугують для її оцінки іншими людьми. Вони є намірами людини діяти, керуючись (чи некеруючись) принципами моралі. Орієнтація на доброчесність припускає наявність почуття гідності і бажання його зберегти. Слід зауважити, що людина не може зробити ті чи інші вчинки із почуття гордості, поваги до себе. Установка на доброчесність заснована на цілісності внутрішнього світу людини, усвідомлення самоадекватності. Чесноти показують, якою повинна бути людина, щоб вести себе правильно, виконати свій обов’язок.

Учення про чесноти, як вже говорили, запропонував Арістотель. Він стверджував, що чеснотою є здатність «чинити найкращим чином у всьому, що стосується задоволень і страждань»; чеснота – «золота середина» між двома хибними крайнощами (нестачею і надлишком). Арістотель виділяв: чесноти розуму і чесноти характеру (моральні). Розумні чесноти – розвиваються в процесі навчання (мудрість, розсудливість та ін.). Моральні чесноти – результат дій, досвіду (коли людина чинить справедливо, то набуває чесноту справедливості); вони характерезуються усвідомленням, довільністю, навмисністю. Чеснота – це внутрішній порядок, склад душі. Арістотель стверджував: людина, яка володіє знанням, що таке доброчесність, не буде вести себе погано. (Але знати, що таке доброчесність – не означає сприймати її як імператив).

Християнська етична концепція стверджує, що доброчесність є силою душі; дана кожній людині через Божу благодать (Боже откровення); як знання дана людині через закон. В людині існує внутрішній конфлікт. Подвійність людини має прояв в протидії знання доброчесності гріховним бажанням. («Добро, яке хочу, не роблю, а зле, яке не хочу, роблю». Ап. Павел). Сократ і Арістотель пояснювали цю суперечність тим, що людина має не знання, а власну думку. Вона повинна досягти існинне знання і вміти застосувати знання на практиці. Апостол Павел говорив, що людина гріховна, якщо знає одне, а робить інакше. В цьому випадку вона повинна прагнути від гріховного тіла, земного практицизму. В результаті вирішення внутрішнього конфлікту (подвійності) людина набуває чесноти: розумність і праведність.

В моральній філософії прийнято виділяти наступні види чеснот: кардинальні (чесноти античної Греції): помірність, мужність, мудрість, справедливість. Ці чесноти віддзеркалюють античний інтелектуалізм, увагу до раціональних здібностей людини.

Теологічні (християнські чесноти): віра, надія, любов (милосердя). В теологічних чеснотах більше уваги приділяється волі. Волеву сторону душі людини характеризує віра в Бога, надія на спасіння душі, милосердя.

Тома Аквінський, спираючись на розподіл душі (розум і схильності), виділяв наступні види чеснот: інтелектуальні (мудрість, наука, мистецтво) і моральні (справедливість, помірність, розсудливість).

В.С. Соловйов у своїй моральній філософії основне значення придавав трьом здібностям людини, які визначають сторони її морального досвіду: сорому, жалості й благоговінню.

Сором – відображає відношення людини до матеріальної природи, до своїх природних потягів. Сором виникає внаслідок або самовизначення людиною вчинку аморальним, або під впливом громадського осуду. Почуття сорому виокремлює людину від своєї біологічної природи. Людина соромиться панування матеріальної природи над собою, вона прагне створити в собі верховенство духовного.

Важливою рисою сорому є те, що це почуття охоплює інтимні сфери людських стосунків. Що робить їх витонченними, унікальними.

Жалість – показує ставлення людини до всіх живих істот (і тому числі і до інших людей). Благоговіння – відображає ставлення людини до вищого, глибока пошана. Ці здібності можна розглядати як почуття, правила дії, чесноти. Соловйов стверджував, що чесноти не є безумовними самі по собі. Вони набувають значення чеснот в залежності від предмету прикладення в співвіднесенні з основами моральності. Наприклад , мудрість, яка має прояв в дурних цілях, не є чеснотою.

Особливим чином пов’язані три категорії етики: сором, провина, прощення.

Для сорому є характерним: вираз почуття провини, усвідомлення людиною невідповідності вимогам оточуючих людей; орієнтація на думку інших; сором може відчуватися людиною і навіть в тому випадку, коли вона сама вважає свої дії моральними. Людина відчуває сором у наступних випадках: 1) усвідомлення своєї невідповідності загальним нормам і цінностям як моральним, так і матеріальним (відсутність високого соціального статусу, добробуту та ін.); 2) нездатність відтворити загальноприйняті стандарти (наслідувати пануючи звичаї, моду та ін.); 3) невідповідність високим моральним орієнтирам (людина має пороки); 4) нездатність проявити якості, які необхідні в конкретній ситуації (боягузство у мить небезпеки та ін.).

В деяких випадках сором є формою: суспільного впливу; регуляції поведінки людей; доповнення до телесних покорань («стовп сорому»та ін.). В середньовічній Європі, країнах Сходу прилюдний сором за своєю силою впливу на людину не поступався тілесним покаранням.

Сором говорить про глибокий зв’язок людини з іншими людьми, людина не може пережити суспільний осуд, невизнання. Людина боїться втратити суспільну значущість, цінність в очах інших людей. Сором перед самим собою є наслідком відображення поглядів інших людей у внутрішньому світі людини. Думка інших людей є головуючою навіть, коли аморальний вчинок людини немає свідків. Страх осуду з боку значущих людей може стримати людину від учинення аморальних вчинків. Значущі люди можуть бути віддалені від людини в просторі і часі. Вони уявляються як більш розвинені особистості.

В християнській культурі було притаманним почуття сорому, яке пов’язували з тілом людини, плотським початком (моральна заборона на прояв сескуальності).

Людина може відчувати сором при вторгненні інших людей в її внутрішній світ, приватне життя. При цьому людина може також відчувати і гнев, бо усвідомлює свою невідповідність загальним суспільним нормам. Коли над людиною насміхаються, зневажають вона починає сердитися сама на себе за прояв своїх негативних якостей (агресію, брехливість і т. д.). Людина також може відчувати сором за іншу людину, в результаті ідентифікації себе з нею, переживати її проступки як свої (сором за дії правлячої влади держави).

Хибний сором – це відчуття невідповідності хибним, аморальним вимогам (наприклад, коли людина соромиться своєї «м’якості», невмінню проявити агресію).

Провина – переживання людиною невідповідності нормам, невиконання обов’язку перед собою, своїм внутрішнім світом, перед Богом. Почуття провини незалежить від думки інших людей і виникає у вападку, коли людина несе особисту відподідальність за все, що трапляється. Джерелом почуття провини можуть бути: зовнішні явища (страждання інших людей) і внутрішні явища, стан душі людини (провина за гріховні думки).

Західній цивілізації притаманна морально-психологічна парадигма провини, яку вона наслідувала від християнства. За релігійними уявленнями людина гріховна від народження; знаходиться під впливом пристрастей, бажань; грішні думки притаманні навіть високо моральнім і тим, хто боїться Бога.

З. Фрейд надав свою версію походження провини: людина в дитинстві відчуває страх перед зовнішнім авторитетом (батьками), який накладає заборону на деякі бажання людини; коли людина дорослішає, то зовнішній авторитет перетворюється в частину внутрішнього світу людини, вищу інстанцію (Сверх-Я); в результаті цього переходу виникає совість, яка породжує почуття провини. Під впливом Сверх-Я людина відчуває почуття провини не тільки за вчинок, але й за наміри. Чим частіше людина відмовляється від потягів, тим більше почуття провини. Нереалізовані потяги спрямовані проти людини (наприклад, придушення агресії веде до саморуйнуванню); почуття провини може приймати форму неврозу.

Почуття провини тяжіє над людиною, тисне на її психіку. Воно може бути нейтралізовано прощенням, яке дає постраждалий своєму кривднику.

Прощення – є актом великодушності; відбувається за доброю волею скривдженного; встановлює позитивні відносини між кривдником і постраждалим.

Совість - здатність людини формулювати моральні зобов’язання, вимагати від себе їх виконання, контролювати й оцінювати свою поведінку. Совість не залежить від думки інших людей, співвідноситься тільки з обов’язком, діє в тому випадку, коли контроль ззовні відсутній. Совість найчастіше сприймають як незалежну від особистого «я» людини, як голос «другого я», носія вищих цінностей.

Існують різні точки зору на природу совісті: релігійний підхід – совість є голосом Бога; і другий підхід – совість є специфічною формою сорому; це загальні, перенесені во внутрішній світ людини, думки значущих людей; зміст совісті культурно й історично змінюється.

Совість формується в процесі виховання людини, її соціалізації. Існують наступні види совісті: авторитарна і гуманістична. Авторитарна: на раньої стадії формування совість орієнтована на думку авторитетного для людини оточення, пов’язана з побоюванням несхваленням, покаранням. Звернення вихователя до совісті людини має форму вимоги відповідності правилам. Гуманістична совість: зріла і є голосом другного «я», кращого початку в людині, відповідальністю людини перед собою.

Фраза «чиста, спокійна совість» - це усвідомлення про віконання всіх моральних обов’язків, реалізація всіх своїх можливостей; претензія людини на духовну гармонію, досконалість.

Свобода совісті може розумітися як право людини на самостійне формування своїх переконань, незалежність духовного життя.

Керуючись веліннями совісті, людина бере на себе відповідальність за своє розуміння добра й зла, обов’язку, справедливості, людяності, сама задає зсередини критерії моральної оцінки і сама оцінює свою поведінку. І якщо зовнішні стовпи моральної поведінки - суспільна думка, веління закону, установлений розпорядок або звичайні норми поведінки можна при нагоді якось обійти або перехитрити, то обдурити самого себе виявляється неможливо. Якщо це й вдається, то винятково найдорожчою ціною - ціною відмови від совісті й втрати людської гідності.

Совість для духовно розвинутої особистості - осередок духовних цінностей і переконань, основа самоповаги й почуття власної гідності, де розум і почуття сплітаються в такі «узи, вирватися з яких не можна, не розірвавши свого серця, і перемогти які можна лише підкорившись їм» (К.Маркс).

Совість непідкупна й безкомпромісна у своїх позиціях, а якщо ні, то вона починає поступово руйнуватися, якщо намагається зм’якшити власні вимоги й оцінки й зловжити здатністю самореабілітації, яка властива їй. Вона як би стоїть на стражі інтересів загальних принципів людяності в кожній окремій людині.

Тому совість зобов’язує людину цілком орієнтуватися на ідеали гуманності й доброти, обов’язку і честі, якими б ілюзорними й безглуздими вони не здавалися в цей момент та критично відповідально ставитися до будь-яких думок й до власних спонукань, якими б розважливими і практичними вони не виглядали, розходячись із цими вимогами.

Зріла розвинена совість пред’являє людині максимальні вимоги, не йде на компроміси і поступки, а припускає відповідальність людини не тільки за свої переконання і дії, але й за все, що відбувається навколо. Порядна людина з совістю, навіть якщо сама живе згідно з мораллю, долаючи зусиллями волі життєві спокуси, не може не переживати невідповідність реального життя і вимог моральності й не почувати докорів сумління за недосконалість людської природи і суспільного життя. Саме ця властивість совісті лежить в основі властивого моральній свідомості почуття провини навіть безвинно, яке абсолютизувалося релігійною християнською етикою в понятті гріха й каяття (покаяння). Причому парадокс совісті полягає в тому, що вимога покаяння, тобто переживання комплексу почуттів невдоволення собою й бажання виправитися, здатна пред’явити моральному суб’єктові тільки розвинена совість, якій нема в чому каятися, у той час як гостро нужденна в покаянні совість не здатна цього усвідомити.

Покаяння – це визнання людиною власної провини і засудження власних вчинків. Воно проявляється або у публічному визнанні своїх помилок і провини та готовності понести за них покорання, або у внутрішньому почутті жалю за вже скоєні аморальні вчинки чи за наміри їх скоїти. Поняття покаяння походить від грецького слова «метанойя» і буквально перекладається, як «рух у зворотному напрямі». Покаятися – означає радикально змінити погляди, схаменутися, відмовитися від попередніх грішних вчинків і думок. Це, насамперед, внутрішній процес переосмислення і переоцінки попередньої діяльності і способу життя в цілому. Покаяння є вольовим актом прийняття особистого добровільного рішення.

Каяття є необхідною частиною спокути, оскільки без нього неможливе подальше виправлення людини. Покаяння, коли воно щире, виконує роль самокритики людиною своїх вчинків і змінює образ мислення і діяльності в позитивний бік. Воно не принижує гідності людини, а навпаки, відроджує її та розкріпачує людину, полегшує совість.

Совість як властивість моральної самосвідомісті і самоконтроль особистості, що і дозволяє їй бути внутрішнім двигуном морального самовдосконалення людини, серйозним стимулом її активно-діяльного відношення до навколишнього світу з метою його поліпшення.

Життя по совісті підвищує й зміцнює високу позитивну самооцінку особистості, її почуття власної гідності й честі.

Взагалі поняття честі й гідності виражають в моралі уявлення про цінність усякої людини як моральної особистості, вимагаючи поважного й доброзичливого відношення до людини, визнання за нею свободи самовизначення й рівності в правах з іншими, і одночасно вони виражають поряд із совістю здатність особистості до самоконтролю на основі вимогливого й відповідального відношення до самої себе. Честь і гідність припускають здійснення людиною тільки таких вчинків, які здатні забезпечити їй суспільну повагу, високу особисту самооцінку й переживання морального задоволення, які й не дозволяють людині чинити нижче своєї гідності.

Відмінність же цих понять проявляється в тому, що честь зв’язується із суспільною оцінкою поведінки людини як представника певної спільноти, прошарку, професійної групи разом із заслугами, що визнаються й певною репутацією. Честь вимагає від людини підтримувати й виправдовувати ту репутацію, яку надала їй приналежність до якоїсь спільності, а також завдяки власним заслугам, і в цьому сенсі вона більше орієнтується на зовнішні критерії оцінки. Репутація – (лат. міркування) – думка про моральне обличчя конкретної людини, що склалася у її оточення. Ця думка грунтується на моральній оцінці діяльності, поведінки та вчинків людини і знаходить вираз у визнанні її заслуг, і авторитету в колективі.

Авторитет – (від лат. влада, вплив) – в широкому значенні загальновизнаний неформальний вплив особи, заснований на знаннях, досвіді, компетенції, високому професіоналізмі і моральній доброчесності. У вузькому значенні – це владна функція, обумовлена посадою людини. В моральному сенсі авторитет полягає у здатності людини керувати іншими людьми без застосування будь-яких форм примусу.

Честь не є специфічно моральною формою мотивації поведінки, хоча вона дуже близька й схожа на таку, тому що бажання славитися може легко заслоняти моральну сутнісь справи, а сама честь легко перетворюється в марнославство або в формальне благополуччя - «честь мундира».

Поняття честі взагалі припускає відносно людини ту міру визнання й поваги, на яку вона заслуговує, у той час як гідність має більш широкий моральний смисл і ґрунтується на визнанні рівних прав кожного на повагу до себе як рівного з усіма морального суб’єкта. Тому поняття честі наближається за своїм значенням до гідності як моральної категорії тільки в сенсі внутрішньої чесності й порядності відносно до моралі і до себе.

Тому можна сказати, що честь – це категорія етики, що відображає соціальний статус людини та її моральні заслуги.

Класифікація честі: честь як суспільне визнання; честь як високий авторитет; честь як гарна репутація; честь як внутрішня духовна шляхетність; честь як дівоча цнотливість.

Моральна гідність особистості має зміст, що історично розвивається і тільки при досить високому рівні розвитку моральної культури суспільства знаходить адекватний зміст своєму поняттю.

Спочатку гідність людини зв’язувалася з родовитістю, знатністю, силою, становою приналежністю, пізніше - з політичною й економічною владою, могутністю, багатством, суспільним становищем, тобто підґрунтям були зовсім неморальні підстави. Невірне розуміння гідності може зовсім спотворити її зміст до прямо протилежного; так, у повсякденній свідомості й дотепер гідність може зв’язуватися прямо з «достатком» людини, наявністю в нєї «потрібних людей» і «зв’язків», з її «умінням жити», а фактично лавірувати в лабіринті склавшихся обставин, принижуючись перед тими, від кого залежить.

Тому моральна цінність гідності особистості орієнтується не на матеріальне благополуччя й успіх, не на зовнішні знаки визнання, а на внутрішню самоповагу особистістю себе й принципів дійсної людяності, на добровільне слідування їм.

Гідність – категорія етики, яка характеризує самоповагу людини та її моральну рівноправність з іншими людьми. Категорія гідності визначає, перш за все, безумовну самоцінність кожного і становить невід’ємну складову природних прав людини. Самоповага - потреба поважати гідність інших людей чинить опір спокусам і негідним вчинкам. Поняття «самоповага» відображає у своєму змісті задоволення людини собою і позитивне ставлення до себе. Висока самоповага – не синонім зарозумілості чи некритичного ставлення до себе. Людина з високою самоповагою не вважає себе кращою за інших, а просто вірить в себе і в свою здатність подолати власні вади. Люди з високим почуттям власної гідності значно більше задоволені своїм життям, більш самостійні і менш піддаються чужому впливу. Їх позитивне ставлення до себе і почуття впевненості у власних силах сприяють аналогічному ставленню і до оточуючих. Вони нерідко стають лідерами в своїх колективах.

Гідність, самоповага, честь, авторитет, репутація – це ті моральні чесноти, які істотно впливають на життєві успіхи і позитивну саморегуляцію особистості. Їх відсутність чи низькифй рівень приводять до негативних наслідків як в особистому, так і у громадському житті.