3. Методи і принципи дослідження культури

Поняття «метод» (гр. спосіб) – сукупність прийомів й операцій теоретичного або практичного освоєння дійсності. Метод озброює людину системою принципів, правил, завдяки яким вона може досягнути своєї мети. Метод є одним із критеріїв виделення однієї науки зі всього великого знання. Сьогодні існує ціла область знання про методи – методологія. В методології наукового дослідження виділяють загальнонаукові й одиничнонаукові. Найбільш загальними є філософські методи. Серед наукових методів розглядають теоретичний та емпіричний рівні пізнання.

Емпіричний рівень наукового пізнання характеризується безпосереднім дослідженням реально існуючих, почуттєво сприйманих об’єктів. На цьому рівні здійснюється процес накопичення інформації про досліджувані об’єкти, явищах шляхом проведення спостережень, виконання різноманітних вимірів, постановки експериментів.

Теоретичний рівень наукового дослідження здійснюється на раціональній (логічної) сходинці пізнання. На даному рівні відбувається розкриття найбільш глибоких суттєвих сторін, зв’язків, закономірностей, властивих досліджуваним об’єктам, явищам. Теоретичний рівень являє собою більш високий рівень у науковому пізнанні. Результатом теоретичного пізнання стають гіпотези, теорії, закони. Слід знати, що метод сам по собі ще не визначає успіху в пізнанні тих або інших сторін дійсності. Важливо ще вміння правильно застосовувати метод у процесі пізнання. А для цього необхідно знати предмет дослідження.

Теоретичні методи досліджень: діалектичний і метафізичний. Однією з важливих вимог діалектичного методу є те, щоб вивчати об’єкт пізнання з усіх боків, прагнути до вивчення як можна більшого числа властивостей, зв’язків і відносин. Принцип всебічності реалізується у вигляді комплексного підходу до об’єктів пізнання. Важливе місце в діалектичному методі пізнання займає проблема обліку зв’язків досліджуваного об’єкта з іншими об’єктами. Дослідження зв’язків між попередніми й наступними станами системних об’єктів проводиться в рамках принципу детермінізму, що дозволяє розкрити причинно-наслідковий ряд у розвитку тих або інших об’єктів.

Вивчення об’єктів у їхньому розвитку є найважливішим принципом діалектики. Саме цей принцип найбільше яскраво відрізняє діалектичний метод від метафізичного, який розглядав явища поза їхнім взаємним зв’язком і розвитком.

У числі загальнонаукових методів слід виділити:

1) метод сходження від конкретного до абстрактного й абстрактного до конкретного;

2) метод ідеалізації (уявного внесення певних змін у досліджуваний об’єкт відповідно до цілями дослідження). Цей метод корисний тоді, коли необхідно виключити ряд властивостей об’єкта, які суттєві в його функціонуванні, але приховують процеси, що відбуваються в ньому. Складний об’єкт у процесі ідеалізації представляється як би очищеним, що полегшує його вивчення (це відрізняє ідеалізацію від фантазії);

3) метод формалізації – відображення змістовного знання в знаково-символічному виді, яке дозволяє відволіктися від вивчення реальних об’єктів, змісту, що описують їх теоретичні положення і оперувати замість цього символами (знаками). Формалізація може відбуватися за допомогою природних або штучних мов (математичні описи різних об’єктів).

Емпіричні методи дослідження: спостереження, експеримент, вимірювання, порівняння.

Спостереження – цілеспрямоване, планомірне й систематичне спостереження об’єктів, що опирається в основному на дані органів почуттів (відчуття, сприйняття, уявлення). Дозволяє одержати первинну інформацію про об’єкти навколишньої дійсності. По способу проведення спостереження можуть бути безпосередніми й опосередкованими (з використанням тих або інших технічних засобів).

Наукові спостереження супроводжуються описом об’єкта пізнання, необхідного для фіксування властивостей, сторін об’єктів, що становлять предмет дослідження. Описи результатів спостережень утворюють емпіричний базис науки, опираючись на який дослідники створюють емпіричні узагальнення, порівнюють досліджувані об’єкти, роблять їхню класифікацію по тем або іншим ознакам, з’ясовують послідовність етапів їх становлення й розвитку.

Експеримент – активний, цілеспрямований й строго контрольований вплив дослідника на досліджуваний об’єкт для виявлення й вивчення тих або інших сторін, властивостей, зв’язків. Експериментатор може перетворювати досліджуваний об’єкт, створювати штучні умови його вивчення, втручатися в природній плин процесів. Поряд із цим експеримент можна багаторазово відтворювати, він дозволяє виявити ті зв’язки, які не виявляються в природніх умовах. Експеримент використовується для перевірки досвідом гіпотез і теорій для одержання нових наукових концепцій.

Вимірювання – це процес, що полягає у визначенні кількісних значень тих або інших властивостей, сторін досліджуваного об’єкта, явища за допомогою спеціальних технічних обладнань. Результат вимірювання виходить у вигляді деякого числа одиниць виміру – еталонів, з якими й рівняється вимірювана сторона об’єкта або явища (система СІ).

Порівняння – пізнавальна операція, що лежить в основі суджень про подібність і відмінність об’єктів, зіставлення з метою з’ясування того, як співвідносяться предмети і явища один з одним, із зовнішнім середовищем, зі своїми структурними елементами. Порівняння можливе за певною ознакою, критерієм. Предмети, порівнювані по одній ознаці, можуть бути непорівнянні по іншім.

Загальнологічні методи пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання.

Аналіз (гр. «розкладання») – метод, що припускає поділ об’єкта на складові частини з метою їх самостійного вивчення. Аналіз – необхідний етап у пізнанні об’єкта. Але він становить лише перший етап у процесі пізнання. Наступний етап пізнання пов’язаний з іншим методом – синтезом.

Синтез (гр. «зєднання») – об’єднання різних сторін, частин предмета в єдине ціле, яке являє собою не механічну, а органічну єдність. Синтез є узагальненням на підставі виявлення сутності. У результаті синтезу з’являється зовсім новий утвір, властивості якого визначаються не тільки зовнішнім з’єднанням властивостей компонентів, але й результатом їх внутрішнього взаємозв’язку і взаємозалежності.

Індукція (лат. «наведення») – логічний прийом дослідження, що припускає послідовність міркувань від одиничного до загального.

Дедукція (лат. «виведення») – логічний прийом, що припускає перехід у процесі пізнання від загального до одиничного, від деяких даних посилок до їхніх наслідків.

Аналогія (гр. «відповідність», «подібність») – метод переносу знайденої властивості одного предмета на іншій на підставі подібності предметів по яких-небудь інших властивостях. В основі методу аналогії лежить порівняння. Метод аналогії не завжди буває достовірним.

Моделювання – метод дослідження моделей об’єктів. В основі цього методу лежать прийом абстрагування, аналогії. Моделювання використовується для розширення уявлення про оригінал (прототип, зразок моделі). Розрізняють кілька видів моделювання: мисленне (ідеальне), фізичне, символічне (знакове). Різновидом символічного є математичне.

Культурологія постійно користується не тільки філософськими та іншими методами, але й має суто свої специфічні методи:

Діахронічний метод як хронологічна послідовність появи та протікання подій світової культури. Для створення концептуальних моделей дослідження факти слід не лише викласти, але передусім проаналізувати, оцінити та узагальнити. Тому діахронічний метод пов’язаний з іншими методами пізнання, зокрема з синхронічним методом.

Синхронічний метод полягає в аналізі двох або декількох культур протягом певного часу їх розвитку, з урахуванням їх взаємозв’язків та можливих суперечностей.

Порівняльно-історичний метод дозволяє порівнювати в історичному зрізі самобутні явища культурного комплексу та проникати в їх сутність. Так, наприклад, при вивченні культур Стародавнього Сходу на перший план виступає пантеїзм – факт одухотворення природних явищ. Той самий факт самобутньо проявляється в культурі Стародавньої Греції або в язичницькій культурі східних слов’ян в іншу культурно-історичну епоху. При цьому у даному випадку мова йде не про формальне, а про сутнісне порівняння, коли забезпечується порівнянність об’єктів з урахуванням їх конкретно-історичної специфіки.

Структурно-функціональний метод полягає в умоглядному розкладанні досліджуваного об’єкту на складові частини (аналіз), і виявленні їх внутрішнього зв’язку, співвідношення та взаємодії між ними. Цей метод застосовується при аналізі сутності, структури та функцій культури. На основі структурно-функціонального та системного аналізу можна встановлювати внутрішню подібність досліджуваних феноменів культури, що становить зміст типологічного методу.

Типологічний метод передбачає вивчення культури шляхома самоорганізації складних систем, відкриває нові принципи управління, що враховують весь комплекс навіть незначних за силою свого впливу факторів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної упорядкованості. Згідно цього вчення культурні утворенн дозволяє представити культурні феномени як певні цінності або блага;

- семіотичний метод. Семіотика – наука про знаки та знакові системи, яка застосовується для дослідження феноменів культури;

- психологічний метод – застосовується при вивченні особливостей менталітету етнічної спільноти та специфіки національної культури;

- біографічний метод – це вивчення життєвого шляху творців культури для розуміння їх внутрішнього світу, мотивів їх діяльності;

- метод моделювання – створення моделі певного періоду в розвитку культури з метою виявлення найбільш суттєвих її рис;

- синергетичний метод. Синергетика розробляє уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку та самоорганізації складних систем, відкриває нові принципи управління, що враховують весь комплекс навіть незначних за силою свого впливу факторів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної упорядкованості. Згідно цього вчення культурні утворення та системи розвиваються шляхом самовдосконалення, переходячи до більш високих рівнів самоорганізації, розкриваючи при цьому різноспрямовані можливості своєї динаміки. Метод синергетики вказує на гуманітарний підхід як пізнавальну основу культурології, припускаючи суб’єктивізм у пізнанні культури та її феноменів, недопустимих згідно об’єктивістських критеріїв природничих наук.

Німецький соціолог та культуролог М.Вебер звертав увагу на особливості соціально-гуманітарного знання, де об’єкт та суб’єкт аналізу неподільні і вважав, що ці науки мають користуватись одночасно методом розуміння і методом пояснення. Процедуру, яка поєднала б їх разом (синтез), М. Вебер назвав «пояснюючим розумінням».

Культурологія використовує також різноманітні принципи або керуючі ідеї для вивчення культури. Найважливішими серед них є наступні:

- принцип культурно-історичного підходу означає, що всі явища, події, факти культурного процесу слід розглядати в контексті того історичного періоду, тих конкретних умов (соціальних, економічних, політичних, морально-психологічних, ідеологічних), в яких вони мали місце бути. Будь-яка спроба «вирвати» з контексту відповідної епохи та перенесення в сферу сучасних критеріїв і оцінок цих явищ попередньої культури загрожує викривленням розуміння культурно-історичних процесів;

- принцип цілісності полягає в тому, що вивчення кожного етапу розвитку світової та національної культури має включати все різноманіття феноменів і фактів. Замовчування або викривлення дійсної картини подій історичного розвитку культури неприпустиме.

Таким чином, культурологія є молодою галуззю наукового знання, має свою методологію, категоріальний апарат та предмет дослідження – культуру. Існуюче різноманіття підходів до вивчення культури з одного боку свідчить про багатогранність цього феномену, а з іншого боку говорить про активний розвиток культурології як науки, яка покликана поновити баланс між технічним та гуманітарним знанням.