4. Основні елементи зовнішньоекономічної політики

До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать: 1) торговельна політика; 2) валютна політика; 3) політика іноземного інвестування.

Першим елементом зовнішньоекономічної політики є торговельна політика. Вона відіграє головну роль у зовнішньоекономічній політиці. Розрізняють два основних типи торговельної політики – це протекціонізм і вільна торгівля (торговий лібералізм; фритредерство).

Протекціонізм– це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що, захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застійних явищ, зниженню конкурентоспроможності національних товарів, посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.

Політика протекціонізму веде до економічної автаркії, тобто до функціонування економіки на засадах самозабезпеченості. Така політика позбавляє країну можливості використовувати переваги міжнародного поділу праці, вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн. Тому протекціонізм може бути доцільним лише якщо він тимчасовий.

Вільна торгівля(торговий лібералізм) – це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання. За умов такої політики не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію та обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології, інновації, підвищувати якість продукції та зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика країни є змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму в торгівлі переважають у періоди економічного спаду, послаблення експортного потенціалу. А елементи вільної торгівлі – в періоди економічного піднесення, збільшення експортних можливостей країни.

В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. В своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів. Основними з них є: митні та немитні заходи та засоби.

Розглянемо митні засоби. За об’єктом оподаткування розрізняють імпортне (ввізне) та експортне (вивізне) мито. Ним обкладаються окремі товари за їх провезення через кордон країни. Імпортне мито є переважною формою стягнень, яка застосовується усіма країнами світу з метою захисту національних виробників від іноземної конкуренції. Експортне мито застосовують досить рідко і тільки окремі країни (здебільшого стосовно енерго – сировинних ресурсів).

За економічним змістом розрізнять: протекціоністське та фіскальне мито. Протекціоністське мито застосовується з метою захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище. Фіскальне мито, як правило, застосовується до товарів, які не виробляються всередині країни. Ставки фіскального мита невисокі. Воно застосовується з метою поповнення доходів державного бюджету.

За способом стягнення розрізняють адвалерне, специфічне та комбіноване мито. Адвалерне мито – нараховується у відсотках до митної вартості товару, що обкладається митом. Специфічне мито – тверда ставка за встановлену одиницю товару (вага, обсяг тощо). Комбіноване мито – є синтезом обох попередніх.

Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, що ввозяться в країну за демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього виробництва.

Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку.

У переважній більшості країн мито встановлюється автономно, тобто незалежно від митної політики інших країн-партнерів із зовнішньої торгівлі. Разом з тим можуть застосовуватися єдині митні ставки для країн, об’єднаних у спільну торгово-економічну групу, наприклад Європейський союз (ЄС). Вони мають єдину митну територію з єдиним ввізним митом.

У рамках ЄС, залежно від рівня митних ставок, застосовуються три види мита: максимальне, мінімальне та пільгове (преференційне). Максимальне мито використовується в торгівлі з країнами, з якими відсутні торговельні угоди. Мінімальне – в тих випадках, коли існують угоди про застосування режиму найбільшого сприяння. Пільгове мито застосовується при імпорті товарів зі слаборозвинутих країн.

Важливу роль у зовнішньоекономічній політиці держави також відіграють немитні заходи та засоби. До них належать різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю. Найпоширенішими засобами кількісних обмежень у сфері міжнародної торгівлі є квотування та ліцензування.

Квотування– це обмеження державною владою ввезення або вивезення товарів шляхом встановлення квоти. Розрізняють експортні та імпортні квоти. За масштабом охоплення квоти можуть бути: глобальними, що встановлюються на імпорт або експорт певного товару на визначений період часу незалежно від того, з якої країни він експортується; груповими, що встановлюються для певних груп країн та індивідуальними, що встановлюються в рамках глобальної квоти для кожної країни, яка експортує або імпортує товар.

Ліцензування – це регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, що їх видають державні органи на здійснення експортно–імпортних та транзитних операцій. Причому ліцензією встановлюється обсяг поставок товару за певний проміжок часу.

Ліцензування може бути складовою процесу квотування (документ, що підтверджує право ввезти або вивезти товар у рамках отриманої квоти) або самостійним інструментом державного регулювання. У цьому випадку ліцензія набуває низки конкретних форм, а саме: разова ліцензія – письмовий дозвіл терміном до одного року на ввезення або вивезення, що видається урядом конкретному суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності на здійснення однієї зовнішньоторгової операції; генеральна ліценція – дозвіл на ввезення або вивезення того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості операцій; глобальна ліцензія – дозвіл ввезти або ви везти даний товар до будь –якої країни світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості; автоматична ліцензія – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки, яку не може бути відхилено державним органом.

Існує також добровільне обмеження експорту – зобов’язання обмежити або не розширювати обсяг експорту.

Поряд із кількісними засобами значку роль серед нетарифних інструментів торговельної політики відіграють засоби так званого прихованого протекціонізму, наприклад, технічні бар’єри, які виникають через те, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів із-за кордону. Найпоширеніші в цьому сенсі бар’єри технічного характеру, а саме вимоги щодо: дотримання національних стандартів; отримання сертифікатів якості імпортної продукції; спеціального пакування та маркування товарів; дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, зокрема проведення заходів з охорони довкілля тощо.

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика. До основних елементів валютної політики можна віднести такі:

• регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація доступу окремих резидентів до валютних операцій;

• нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків, які уповноважені здійснювати валютні операції;

• встановлення режиму формування валютних курсів ( фіксований, плаваючий або керований плаваючий валютний курс);

• впровадження контролю за розподілом іноземної валюти, яка надходить до резидентів країни;

• застосування валютних інтервенцій, з допомогою яких держава отримує можливість впливати на співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.

Третім важливим елементом зовнішньоекономічної політики є політика іноземного інвестування. Ця політика покликана створювати відповідний клімат у країні для залучення іноземного капіталу. Для України зазначена проблема особливо актуальна. Так, за даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України попит нашої держави на іноземні інвестиції становить понад 40 млрд. доларів США. Але він задовольняється лише незначною мірою: за всі роки незалежності наша країна отримала всього близько 7 млрд. доларів США прямих іноземних інвестицій.

Незначний рівень надходження прямих іноземних інвестицій до нашої держави – наслідок низької конкурентоспроможності українського підприємницького середовища. Надмірне регулювання, складна система ліцензування, великий податковий тиск, флуктуативність нормативно-законодавчої бази та політична нестабільність спричинили загальну несприятливість інвестиційно-підприємницького клімату.

Водночас слід зазначити, що Україна не позбавлена інвестиційної привабливості для іноземного інвестування, основними факторами якої є, по-перше, досить високий рівень природно-ресурсного потенціалу, насиченість та різноманітність якого створює базу для широкої інвестиційної діяльності в Україні; по-друге – наявність широкого спектру рекреаційних ресурсів, що можуть стати об’єктом інвестування для розвитку туризму; по-третє, є потужний людський потенціал, який характеризується досить високим освітньо-професійним рівнем населення.

Для стимулювання залучення іноземних інвестицій та усунення негативних тенденцій у економіці України доцільно вжити ряд заходів, керуючись такими принципами: політична стабільність держави та її прогнозованість як суб’єкта міжнародних відносин; стабільність законодавства стосовно умов іноземного інвестування; гнучкість оподаткування виходячи з обсягів, форм інвестування, а також пріоритетів у інвестуванні окремих галузей економіки; адекватність організаційно-правового та інформаційного забезпечення залучення іноземних інвестицій; оптимальна достатність (глибина проникнення іноземного капіталу на рівні окремих підприємств, галузей та економіки в цілому має нівелюватися виходячи з інтересів національної безпеки).

Значний вплив на створення привабливого інвестиційного клімату має державна політика. Держава може застосовувати як прямі адміністративні заходи, так і важелі економічного стимулювання. Прямі адміністративні заходи регламентують правила залучення іноземних інвестицій, систему гарантій, галузеві пріоритети іноземного інвестування тощо. До важелів економічного стимулювання належать заходи фіскального впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги).