3. Організація системи влади Київської Русі.

Найважливішим з влади були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Численність цього війська була відносно невеликою - десь близько 2-3 тис. чоловік, а той менше. Правосуддя вершив сам князь чи призначенні ним судді згідно з "Руською правдою" Ярослава Мудрого.

У фінанси. своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося "дим" або "соха").

За порадою і підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи - органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи читко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори громадян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду ("ряд"), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу.

4. Зовнішня політика князів Київської Русі.

Перший, що займає майже століття з 882 р., за часів зайняття престола Олегом до загибелі Святослава в 972р. називають початковим, або періодом швидкої єкспансії. Олег на чолі великої армії напав на Константинополь та пограбував його. В результаті греки пішли на підписання торгового договору, вельми вигідного для київського князя. Стратегічно вигідне розташування Києва на торговому шляху “з варягів в греки” дало можливість варяжським князям створити в ньму свою головну базу, контролювати дніпровську торгову артерію, підкорити східно-слов’янські племена. Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави, розширення володінь та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. Ольга У міжнародній політиці намагалась забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. Святослав за своїм покликанням був більше воїном, ніж політиком і державним діячем.

Другий період за правління Володимира Святого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1036-1054) – період консолідації. Експаніонізм попереднього періоду поступається місцем внутрішній розбудові держави, міжнародна політика характеризується намаганнями одержувати дівіденди за рахунок політичних, торгових угод, підкріплених династичними шлюбами.

Останній період характеризувався руйнівними міжусобицями на фоні зростаючої загрози вторгнень кочових племін та економічна стагнація внаслідок падіння значення “варязького” торгового шляху, пограбування хрестоносцями Константинополя в 1204р. та занепаду Абасидського халіфату – торгових партнерів Києва. В цей період за виключенням часу правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, зовнішня політика була зведена князями до спроб знаходити собі тимчасових союзників для здобуття трону в Києві.