Тема 6 орфоепія. Вимовні норми сучасної української мови

Висока культура усного ділового мовлення ґрунтується на дотриманні орфоепічних норм. Вони є зразком, яким потрібно користуватись у вимові.

Орфоепічна норма - науково обґрунтоване, соціально узаконене правило вимови звуків, звукових комплексів, організації звукового потоку.

Основою правильної, літературної вимови є наявність нормативної мови - відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові.

Орфоепія (від гр. óρυοέπια - правильність мови) - розділ мовознавства, в якому вивчається система норм єдиної вимови, властивої літературній мові. Цим словом називається й система загальноприйнятих правил, що визначають єдину вимову, властиву літературній мови.

Отже, орфоепічні норми - це сукупність правил, що впорядковують мовні засоби щодо їх вимови.

Орфоепічні норми складаються історично в процесі формування національної мови, коли розвиваються різні форми публічного мовлення й збільшується питома вага усного мовлення в житті суспільства. Володіння орфоепічними нормами сприяє порозумінню людей. Увага співрозмовників зосереджується на змісті висловленого, а не на незвичному для мовця ненормативному звучанні. Крім того, дотримання орфоепічних норм має велике значення для засвоєння правопису, адже в українському письмі є слова, які пишуться на основі вимови: мама, дочка, калина, школа, книжка, глибшати, ніж. Є також слова, що вимовляються за одними правилами, а пишуться за іншими, наприклад: [зе^имл΄а^׀] - земля, [си^еджу^׀] - сиджу, [рожчи^ешча^׀йу] - розчищаю. Пишучи такі слова за одними нормами, а вимовляючи за іншими, людина ґрунтовніше засвоює мову.

Наявність орфоепічних норм є свідченням високого рівня розвитку мови, а дотримання їх у процесі спілкування є виявом високого культурного рівня мовця.

Сучасна українська літературна мова має усталені орфоепічні норми. Вони охоплюють норми вимови голосних і приголосних звуків, сполучень приголосних, слів іншомовного походження, норми наголошення слів. На жаль, відхилення від загальноприйнятих орфоепічних норм трапляються нерідко. Вони спричинені впливом діалекту, оточення, правопису, іншої мови, насамперед близькоспорідненої.

Норми вимови голосних звуків

Норми вимови голосних звуків в українській літературній мові пов’язані з їх наголошеною чи ненаголошеною позицією. Усі наголошені голосні вимовля-

ються чітко: клен, ялúна, бузóк, áйстра, горі́х, кущ. Тільки початковий

наголошений [і] у небагатьох словах вимовляється з наближенням до [и]:

[і^инколи, і^иноді]. Виразно звучать і ненаголошені голосні [а], [у], [і] та [о]

у більшості випадків: [тройа^׀нда], [л΄ішчи^׀на], [йа^׀блун΄а].

Ненаголошений [о] вимовляється як [о^у] в корені українських слів перед складом із наголошеними [у]: [ко^ужу^׀х], [ро^узу^׀мни^ек]. До звука [а]

ненаголошений [о] в українській мові ніколи не наближається.

Ненаголошений звук [е] завжди вимовляється із наближенням до [и],

ступінь такого наближення різний. Він більший перед складом із голосними [і], [и], [у], перед м’яким приголосним, порівняйте: [ви^езу^׀], [ви^ез΄і^׀т΄], [ви^ези^׀] і [ве^изе^׀], [ве^изло^׀]; [ви^есн΄а^׀нка], [си^ел΄а^׀н΄ски^еĭ] і [ве^исна^׀], [се^ило^׀].

М’які приголосні, особливо [й], мають звужувальний вплив на сусідні голосні, тому [е] після [й] наближається до [і]: [окра^׀йе^іц΄], [бйе^іте^׀].

Ненаголошений [и] у вимові завжди наближається до [е]. Наближення

сильніше (вимовляється [е^и]) перед складом із голосними [е], [а]: [же^иве^׀],

[жи^еву^׀т΄].

На ступінь наближення [е] до [и] чи [и] до [е] впливає також наступний наголошений склад, темп мовлення - ступінь взаємонаближення звуків сильніший перед наголошеним складом, у швидкому мовленні.