Kozatska Derjava Shevchuk

Петрик таки планував свою акцію цілком за тією ж стратегією, яку обрав собі Б.Хмельницький, починаючи повстання.

Отже, завдань ставилося два: визволення національне з-під "московського ярма" і соціальне — з-під влади своєї ж таки старшини, що йшло цілком врозріз із тодішньою політикою Івана Мазепи, який тоді твердо дотримувався російської орієнтації і свою державну політику будував, посилюючи і виводячи у привілейований стан козацьку старшину, через що, можна цілком доказово вважати, чутки, ніби сам Мазепа був інспіратором повстання Петрика, таки безосновні — не в його тодішньому інтересі була така політика, про що переконливо свідчить універсал І.Мазепи проти Петрика, так само й універсал полтавської старшини, виданий у тому-таки часі. Яка ж їхня логіка? Перше, чим побиває Петрика полтавська старшина, а тим самим і гетьман, бо напевне із його спонуки писано того листа, — це підкреслення його незнатного походження, тут Петрик зветься "щенюком", і взагалі лист вражає своїми непристойними методами полеміки; відома-бо річ, коли нема достатніх аргументів, людина лається. "А ти сам, будучи злидарем, бідним і безрідним, нічого про себе доброго не можеш сказати. Всі ми знаємо, що батько твій був жебрак і мешкав у нашому місті Полтаві, а ти, валяючись поміж нищими (так звали спудеїв, що жили по школах, здобуваючи милостиню на проживання. — В.Ill) і під вікнами нашими ходячи, вигодовувався крихтами. І не тільки ти в рицарському навчанні, але і в домових науках не бував" (с.394). Слова вельми цікаві для характеристики Петрика, бо сам він хвалився спорідненістю з полтавською старшиною Жученками та Іскрами, родичами Кочубея. Є думка, що він був сином четвертої дочки полковника Жученка, сестри жінок Кочубея та Іскри. Але нема підстав брати під сумнів і слова полтавської старшини про безрідність Петрика, здається, ймовірніша думка, що Жученкова онука була дружиною Петрика, і в такій спосіб він і був зв'язаний із ними родинно. Але не про це йдеться, а про те, що полтавська старшина дорікає Петрику низьким походженням, хоч сама стала панством у недалекому минулому. Отже, шукалися аргументи для моральної дискредитації повсталого канцеляриста, а для цього додавалася й лайка, його звуть "скаженим собаком", "божевільним глупцем" і так далі, а сильні визвольчі аргументи Петрика збуваються слабким запереченням, що неволі український народ не несе, а Петрик тут просто бреше; це ж пише й Мазепа, про що буде далі. Не переконує нас і звинувачення в малій освіті Петрика, вдома він від приватних учителів, може, й не вчився ("домові науки"), рицарським також, але в Київській академії навчався конечне, інакше не бути б йому старшим канцеляристом генеральної канцелярії. Старшина заявляла, що й посполитий народ не заживає ніяких утяжень, і це

158

було відвертою неправдою, бо утяження посполитому народові були — старшина таки захоплювала маєтності бідніших козаків, перешкоджала переходові посполитих у козаки, намагалася закріпити їх у підданстві, від чого виникали й заворушення, як після падіння Івана Самойловича, а щодо московського гніту, то досить про це сказано в наших попередніх етюдах цього циклу. Іронія долі була в тому, як писатиметься в етюді про 1.Мазепу, що під кінець життя І.Мазепа почав проголошувати ті ж таки думки про "московське ярмо", що їх виголошував і Петрик. Гетьман, очевидно, й тоді розумів силу Петрикових резонів, тому, може, й трактував його так серйозно, як оповімо про це далі.

І тут постає питання: чи був Петрик зв'язаний із антимазепинською старшинською опозицією 90-х років XVII століття, зокрема з В.Кочубеєм. Примушує ставити це питання хоч би факт, що В.Кочубей у листі до митрополита В.Ясинського дуже вже заповзятливо відрікався від того зв'язку, більше того, людина Кочубеїв С. Величко теж надмірно пристрасно захищає свого пана від таких підозр, скидаючи "провину" на мертвого вже тоді І.Мазепу, як видно, цілком безосновно. Василь Кочубей писав про це так: "Щодо втечі Петрика-канцеляриста, котрий утік на Запорожжя, його милість (Мазепа, — В.Ш) спочатку почав підозрювати, що була вона за моїм відомом та виправою. Він і тепер того замислу свого не покинув, і за ту Петрикову втечу наклепники через різні причини обносять мене брехнею" (Самійло Величко. Літопис. — Т.П. — С.398). Петрик і справді тоді служив під началом В.Кочубея, який був генеральним писарем, подейкували, що він дав Петрику три тисячі золотих чи дві тисячі червоних золотих (дукатів), чи й 30 тисяч битих талярів; підозрювали також, що генеральний писар таємно листувався з ханом. Кочубей був по-справжньому переляканий, знаючи добре, що в той час "багато невинних людей за брехливими й частими поданнями марно погинули та й тепер гинуть без суду" (с.393), особливо в московських руках. Істину тепер, із плином такого довгого часу, встановити важко, але те, що Петрик свою соціальну опору бачив у покривджених низах, а не в старшині, й відверто проголошував антистаршинеькі заклики, велить нам ставитися до цих поголосок із осторогою.

Тим часом з допомогою татар Петрик стає гетьманом — документальні дані вказують на липень 1692 року (приблизно 18 липня, у Величка — у червні). Його наміри величні, сміливі й замислені з розмахом, а соціального опертя шукає таки в низах, а не в козацькій еліті. І.Мазепа, розуміючи силу його гасел, вийшов проти нього з великим військом; можливо, й сам мав потаємну гадку, що загальнонаціональне визвольне повстання в Україні можливе. Іван Рутковський, гетьманський дозорець у Переволочиш, звідомляв у липні 1692 року "про постановления присяжне, що мають війну зачати з великою державою Московською і як, ту війну скінчивши,

159

жити удільною державою Малоросійською і братством з татарами, про шо страшно помислити, не тільки писати, на що той облудник із своїми радниками (підкреслення наше. — В.Ш.) важить" (Д.Эварницкий. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.І. — С.435). І тут-таки І.Рутковський пише: "Багато хто, як з Війська Запорозького, так і з наших поважних осіб та мудрих людей дивуються, звідкіля б те в них, проклятих синів, мало таке Богові всемогутньому і пресвятій Діві Богородиці

йпосполитому народові зачинатися супротивне і непотрібне діло

ічи його голови це сенс та умисл" (с.435 — 436). Отже, знову маємо натяк, що Петрика таки підтримувала старшинська опозиція, а думки Кази-керменського договору були йому підказані. О.Оглоблин у своїй розвідці коло тієї опозиції пробує окреслити — це таки мав бути полтавський полковник Ф.Жученко, адже недаремно його було тоді ж таки з полковництва скинено і поставлено супротивенця його й Іскри Павла Герцика. Реальною силою була

йгрупа старшини із колишнього близького оточення упалого гетьмана І.Самойловича, про що свідчить і М.Костомаров: колишній полковник галицький, небіж І.Самойловича, Михайло Василевич (Самойлович); зять колишнього гетьмана князь Юрій Свято- полк-Четвертинський, небіж митрополита Гедеона; родичі й друзі М.Василевича — Леонтій Полуботок, полковник переяславський і син його Павло; Дмитрашко-Райча, колишній переяславський полковник; можливо, генеральний суддя М.Вуяхевич; невдоволені Мазепою були генеральний обозний В.Бурковський, колишній полковник київський К.Солонина, миргородський полковник Д.Апостол та інші — група й справді вельми поважна, але реальних даних, що саме вони інспірували повстання Петрика, все-таки нема; більше того, чимало з них були виразно російської орієнтації ще більше, як І.Мазепа; зрештою, це й справді були розумні й обережні люди, які могли акцію Петрика інспірувати для спроби, щоб реально пересвідчитися, чи підтримає повстання козацтво та народ, адже між козацтвом та старшиною вже й тепер було вбито клин, і це фатально згодом позначилося й на повстанні І.Мазепи. Але на підтримку високої козацької старшини Петрик напевне не сподівався, його основним завданням було підняти Запорозьку Січ, як це зробив, зрештою, Б.Хмельницький, а з її допомогою запалити загальнонародну війну, скеровану, як ми вже казали, не тільки проти Московщини, а й проти власної старшини. Коли б Петрик сподівався на підтримку старшинської опозиції із прихильників І.Самойловича (а той гетьман був-таки твердої ро- сійської орієнтації), то він у своїй програмі враховував би їхні інтереси, а цього не було. Отже, радники П.Іваненка, за винятком кількох осіб, залишилися-таки в тіні, а сама його акція дістала перший роковий удар саме від запорожців, бо коли Петрик 22 червня послав на Січ текст свого трактату із Кримом, Січ цю

160

угоду схвалила, але приєднатися до повстання відмовилася. Приєдналася тільки голота в невеликій кількості, а загалом Петрик зібрав біля себе тільки 500 охотників, здебільшого запорожців. Сам же Петрик після постановления договору пішов до Перекопу, а звідціля в Україну рушило 20 тисяч татар на чолі із калгою (престолонаслідником) Девлет-Гіреєм та Батирчою-мурзою. Гетьманом Петрик був поставлений саме тут, біля Перекопу, на Коланчаку, а назвали його "козацьким ханським гетьманом" — і вже це передбачало його залежність від хана, а не суверенну непідлеглість, — був тут із ним його ближчий дорадник, запорожець Василь Бузький, про якого, на жаль, докладніше нічого не знаємо. С.Величко пише, що тут при Петрику було п'ятнадцять чоловік товариства і запорозькі посланці, їх і було обдаровано подарунками. "А даючи ті подарунки, — пише С.Величко, — ханський візир вимовив до всіх козаків такі слова, щоб більших собі подарунків не сподівалися, бо ми вправі не давати, сказав він, але хочемо брати собі" (Самійло Величко. Літопис. — Т.Н. — С.389). Ці слова вельми показові, і на них варто зупинитися.

Коли уважно прочитати договір Криму з Петриком, можна вразитися з продуманості його й справедливості. Союз України з Кримом давав величезну перспективу обом державам, адже недаремно Богдан Хмельницький пішов на союз передусім із Кримом. До цього схиляла й військова потреба. Татарська кіннота разом із козацькою піхотою, як ми вже казали, взаємодоповнювала себе як тогочасна мілітарна сила, — саме таке військо успішно громило поляків, які заслужено вважалися потужними войовниками, та й росіян, котрі до війни тяжіли з природи своєї держави (згадаймо битву під Конотопом). Цілком недаремно, отож, звертався до Криму і І.Виговський і П.Дорошенко, тобто ті великі гетьмани, які хотіли Україні волі і незалежності, — це була, можна сказати, єдина запорука мілітарно вистояти проти Польщі та Росії, які завжди між собою вміли знайти погодження. В союзі України з Кримом була запорука й для державного існування самого Криму, бо й Туреччина не оборонила його перед падінням у XVIII столітті. Але на перешкоді цього союзу обох держав і земель і тривкості їхніх міждержавних стосунків лежало кілька непрохідних ровів: 1) татари були мусульманами, а українці християнами, отже, роз'єднаними в дусі; 2) татари цілком помилково вважали (й поплатилися за це), що Україна мусить бути слабкою державою, бо це її безпосередній сусід, тож становлення української держави боялися, адже навіть державно ослаблену Україну вони мілітарно посилити не могли, відтак завжди вели себе, як союзники, непевно й по-зрадницькому, через що в масах українського населення підірвали до себе кредит довіри. Саме тому, на нашу думку, ідеально продуманий Кази-кер- менський договір, підписаний із Кримом Петриком, мав цілком утопічний характер, отже, практично був безперспективний,

161

11 ІПевчук В.

бо татари, як свідчать вище подані візирові слова, трактували відразу ж Петрика як свого сателіта і хотіли використати його в своїх інтересах, тимчасових та корисливих, щоб з України брати, а не давати їй, цілком безперспективно не дбаючи про своє власне майбутнє та й своєї держави і короткозоро не розуміючи такої елементарної істини, що для їхнього існування запорукою може стати не так союз із одновірною собі Туреччиною, як із посталою й укріпленою неімперіалістичною державою Україною, яка завойовницьких тенденцій ніколи не практикувала, хіба що в часи Київської Русі-України; саме вона могла прикрити Крим від посягання держав-хижаків, якими завжди були Польща та Росія. Отже, з самого початку повстання Петрика зіштовхувалося з цілим рядом перепон: у чесний союз із Кримом українське населення після численних зрад кримчаків і безконечного вибору полону з населення уже не вірило, в суспільстві існувала втома і вичерпання після недавніх заколотів та руїни, через що Україна не мала того національного піднесення й бажання визволитися, як це було за Б.Хмельницького, та й силу мала значно ущерблену, отже, була й матеріально й духовно вичерпана: Правобережжя лежало знищене і не могло сконсолідуватися з Лівобережжям, відтак ідея українського "неутральства" трималася в кращих умах хіба як жарина під попелом. Суспільство увіч хотіло відпочити й набратися снаги; і саме цей його стан майстерно, маємо признати, використовувала Москва для урізування автономних прав України, поступово затягуючи на її шиї імперіалістичну петлю, доки українську автономію (десь за ЗО років після описуваних подій) змогла майже зліквідувати. Петрик же всього цього не враховував. Сидячи біля татар на Колончаку, він, як пише С.Величко, переповідаючи розповідь очевидця подій козака Микити Сластюна, "говорив їм те, попиваючи вино, що має через нього початися така війна, що батько на сина, син на батька і брат на брата воюватиме, але він те залагодить, аби тільки пристало до нього Запорозьке Військо, як прийде до Кам'яного Затону. І про те, сказав він, подбаю, що люди, вийшовши з московських слобід, селитимуться на Чигиринській стороні і житимуть спокійно на обидвох боках, так як жили за старого Хмельницького, не знаючи оренд, індукт, сердюків, підвід, ральців та інших тяжарів. Сподівався також, що з малоросійських військ приходитиме йому в допомогу військо, і може прибуде до нього якийсь Василь, що живе тепер убого" (чи не про Михайла Василевича йдеться? — В.Ш.) (с.389). Кримський хан у цей час рушив на Манджари на поміч турецькому війську, а калга-солтан, разом із Петриком, у кінці липня 1692 року пішов на Україну. Пщ Кам'яним Затоном і чекав на Петрика той удар, який не дав йому змоги розгорнути своєї акції: запорожці до нього не пристали. Гетьман же Мазепа послав проти татар і Петрика охотницькі полки: кінний і піший, а згодом і компанійський

162

це також була правда. Збереглася, як ми вже писали, анонімна віршова хроніка того часу, писана подільським українським шляхтичем, — там разюче й сильно описано загибель рідної землі. І тут, після цих сильних резонів, знову йде демагогічний пасаж: коли б Україна дотримувалася статечності й порядку, а головне, трималася б "богохранимої держави їхньої царської пресвітлої величності", не слухала жодних заколотних оман, то вона була б "у власній повноті ціла й неумалена в своїх оздобах". При цьому зовсім не бралося до уваги, що не тільки через власні амбіції повставали проти Росії та Польщі українські гетьмани, а ідо це вони, Росія та Польща, свідомо розпалювали чвари. Так Росія розпалила чвари між І.Виговським та М.Пушкарем, а Польща між М.Ханенком та П.Дорошенком, це вони розполовинили Україну, це вони, значною мірою, нищили українські міста і села; Росія вводила з настійливою упертістю в Україну своїх воєвод, які поводилися тут як окупанти, до речі, немало російське військо понищило й церков та монастирів, про що звіщають нам літописи, хоч і було воно українцям одновірне. Це Росія своєю політикою свідомо дозволила впасти Чигирину і пропасти Правобережжю, а Польща цьому сприяла (згадати б Андрусівський трактат та Вічний мир) — про це ми досить говорили в есе про П.Дорошенка та І.Самойловича. Не секрет було також, що, потверджуючи нового гетьмана, Росія українські вольності й автономію постійно умаляла й нищила — зрештою, саме проти цього, про що І.Мазепа не бажав говорити, й повстав Петрик. Отже, до трьох речей закликає батуринський гетьман: боронити цілість Божих церков, поставати за "достойність монаршого світлого престолу" і залишатись у послушенстві законного гетьмана — про свободу ж України тут мови нема. Виконання ж цих умов, пише гетьман, не приведе нас "до розорення й викорінення", отже, його політична позиція цього часу: втриматись, щоб не загинути до решти. Далі І.Мазепа наголошує на великії! потузі російського війська, яка сильніша потуга Туреччини та Криму, тим самим закликає свій народ бути на боці сильнішого. А що треба було якось реагувати на слова Петрика про російські утиски, протестом проти яких і вивищував себе Петрик, то І.Мазепа тут відбувається формальною відпискою: "А що злий син, той щенюк, наносить огуду, начебто нашому малоросійському народові чиняться від православного Російського царства якісь утиски, то всі теє знаєте, що наш малоросійський народ дізнає превеликої монаршої милості, а не якихось утисків. Жодної він, ошуканець, не може знайти причини, від чого народ наш мав би відійти від міцної їхньої царської пресвітлої величності оборони й премилосердної держави" (Документ подано в літопису Самійла Величка. — Т.П. — С.390 — 392). Зрештою, нічого іншого І.Мазепа в офіційному універсалі не міг сказати, хоч він чудово знав про ті утиски, через що згодом і сам повстав. Трагічна виходила ситуація:

164

І.Мазепа змушений був воювати проти людини, яка голосно вимовила його власні потаємні думки — ще один дивовижний приклад нашого національного саможерства; то чи не тому й ходили поголоски, що Петрика інспірував таки Мазепа.

Полтавська старшина й полтавські обивателі, одхрещуючись од Петрика, видали 31 липня 1692 року, очевидно, з наказу Мазепи та й для власної реабілітації та застереження від співучасті у повстанні, свого універсала, про який ми уже згадували, в якому щодо московських утисків писали в тон із гетьманом: "А коли б нам, усьому народу, робилася б якась кривда від кого (наголосимо: не кажуть навіть, від кого. -— В.Ш.), то в Малій Росії не ти, блазню та щенюку, а гідні й розумні особи виступили б, які не через прокляті бунти, але виправили б те й улагодили розумними способами. А так ліпше б тобі, щенюку, в таких богопротивних лжах і брехнях зжувати язик свій, щоб таких огудних слів не казав і на гіршу свою пагубу не збуджував Божого гніву" (с.394 — 395). А коли б Петрик продовжував свою акцію, йому погрожували військовою розправою і вирікалося, що за такі дії його "спіткає на вічну твою ганьбу й прокльон у нашім російськім народі" (с.394) — звернімо на це увагу: формулу "в російськім народі" вжито, звісно, не випадково, хоч у той час інколи назву "малоросійський" подавали скорочено як "російський" — тут же підкреслено те, що стояло як російська вимога в Коломацьких статтях: щоб з'єднувати великоросів та малоросів в один народ, ясна річ, росшський, а не український. Отака політична дискусія виникла в тому далекому 1692 році, скажемо, вельми сумна дискусія...

Програш справи Петрика зумовлювався, насамперед, відреченням від нього Запорозької Січі; він, однак, свої акції продовжував: узяв в облогу Новобогородицьку фортецю на річці Самарі, але здобути її не зміг і пішов до Орільських сотень Полтавського полку. Тут йому підхилилися два міста — Китайгород та Царичанка, згодом за це китайгородський та царичанський сотники були суджені в Полтаві: на смерть скарали царичанського, а китайгородському сотнику Салу інсценізували кару на смерть, били батогами і заслали до Сибіру — це сталося після того, як на Орільські сотні пішли Ніжинський та Лубенський полки з охітним компанійським Пашковського. Петрик же і калга-солтан з України відійшли. Російські війська навіть не встигли притягтись — акція була невелика.

І все-таки гетьман Іван Мазепа повстання боявся, про що прямо писав у Москву: "Мушу отож я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, дуже вболівати, що з того злодійського ворога зваби, як з малої іскри великий вогонь, від підлого його лиця вносять поміж народ велике замішання", а коли поспільство стане зваблене, "буде немала трудність виперти їх назад" (Документ у літопису С.Величка.. —• Т.П. — С.395 — 397), через що

165

гетьман пильно озирався "на внутрішній стан у малоросійських містах'".

Повторну воєнну акцію зробив Петрик у січні 1693 року, коли ЗО — 40 тисяч татар на чолі із зятем хана Нурадином-солтаном та його сином Ширин-беєм знову пішли на землі Полтавського полку, протяглись під Кишеньку на річці Ворсклі, потім рушили в Заворскля і під саму Полтаву. Спершу татари себе вели порядно, виконуючи договір із Петриком, грабунками не займалися, а свавільників карали, але під Полтавою почали брати полон і, хоч Петрик ублагав Нурадина випустити бранців, цей акт його справу значно скомпрометував. І.Мазепа з полками вийшов із Лубен і розставив їх понад Дніпром, а Палія послав разом із лубенським полковником Свічкою проти білгородських татар. Татари з Петриком військових дій не розширювали, а пішли з України гетъ. І цього разу Петрик хотів загітувати запорожців, але це йому не вдалося. Жодне місто цього разу Петрика не підтримало — його справа була таки програна. Він ходив іще з татарами в походи у роки 1694 і 1696, але й вони успіху йому не приносили, отож, нічого повсталому не залишалося, як стати типовим ханським ставлеником з номінальною владою над невеликою кількістю козаків, називаючись гетьманом Ханської України — частина Південної України між Бугом та Дніпром, що належала тоді до Кримського Ханства. Українські літописці про смерть Петрика нічого не говорять, хіба "Історія Русів" оповідає про це, сповіщаючи, що за ним полював козацький ватажок Вечорка, який був убитим татарами. "Але й Петрик, — пишеться в "Історії Русів" — тут же загинув від удару, очевидно, Вечорчиного. Труп його знайдено між татарськими, пробитий наскрізь списом і почеплений на гак під містечком Кишенькою з написом: "Бунтівник і заколотник народний"; однак, зважмо, шо "Історія Русів" — твір більше істо- рико-публіцистичний, художній і історичним джерелом, що подає безсумнівні історичні дані, бути не може, оскільки переповнена історичними помилками та легендами; до речі, про те саме оповідається і в пісні про Петрачевського та Вечорку. Загалом же, після 1696 року ім'я Петрика непомітно зникає з історичних документів. Енциклопедія українознавства (Париж; Нью-Йорк, 1959. — Т.ІІІ. — С.852) подає, що гетьманом Ханської України Петрик був із перервами від 1692 по 1712 рік, тобто виходить, що він дожив не тільки до повстання Івана Мазепи й міг знати про крах свого нищителя, а й до визвольчих акцій Пилипа Орлика, котрий продовжив його, Петрика, політику й чин, але знову-таки свою справу програв. Не програли всі три в іншому: своїми діями вони виразно нагадували своєму народові, що українці не раби, бо думати про свою свободу не перестають.

І б б

Мені вже доводилося писати в передмові до книжки "Іван Мазепа" (К., 1992. — С.5), що поглядів на великого гетьмана в історичній літературі є три: патріотичний, антипатріотичний та об'єктивний; що навколо його імені існує забагато шуму-піни, збитої імперською російською історіографією, і що цю піну треба змити, щоб перед нами постав вірогідний образ цього політичного діяча. Складність його осмислення полягає ще в тому, що, мусячи жити й правити в умовах тотального нагляду над своїми діями й особою, в умовах, коли Росія настільки скріпилася, що могла вже безборонно затягти петлю на шиї української Козацької держави, що вона й почала робити, Іван Мазепа не мав можливості відверто й прямо висловлювати своїх думок та засад політичного думання, а права й вольності свого народу міг боронити тільки шляхом дипломатичним за допомогою інтелектуальної гри, яка обов'язково мала включати в себе й хитрість, і вивертливість, відступи й підступи, та й гадане смирення, ба, навіть дії, супротивні до своїх поглядів. З другого боку, індивідуальні спонуки суспільного діяча не завжди мають значення, а має значення результат тих діянь, діла, що по ньому залишаються, незалежно від його суперечливих чи потаємних бажань, хоч і це для вивчення тих чи інших вчинків має значення.

167