У свою чергу, австрійська влада мала підтримку в організації “Союз визволення України”, що була створена у Відні членами УСДРП (А. Жук, В. Дорошенко) та лідерами “Спілки” (М. Меленевський, О. Скоропис та ін.). На боці австрійської армії виявила бажання воювати значна частина галицької молоді, вихована у військово-спортивних, пожежних та юнацьких організаціях “Сокіл”, “Січ” та “Пласт”. З 16 тис. добровольців було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців (УСС). Погано озброєні, без належного командного складу (у чині сотника тут числився Василь Вишиваний – Вільгельм Габсбург, претендент на український трон), січові стрільці обороняли від царських військ Тужицький перевал у Карпатах, гору Маківку. Великих втрат вони зазнали під час боїв з українцями з Кубанського козачого корпусу. Потрапивши в російський полон, січові стрільці згодом відіграли значну роль у подіях 1918 – 1920 рр. в Україні. Подібну роль відігравали також сформовані в Австрії та Німеччині з військовополонених українців Синьожупанна та Сірожупанна дивізії.

Запитання для самоперевірки

Які факти свідчать про відносно високий розвиток економіки України на початку ХХ ст.?

Дайте характеристику розвитку революційного процесу в 1905 р. та 1906 – 1907 рр. Яку мету переслідував П. Столипін селянською реформою та чи досяг він її? Який зміст вкладається в поняття “український П’ємонт”?

У чому полягає трагедія українського народу під час Першої світової війни?

Методичні вказівки до лекції Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях:

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. Навч. посіб.

– К.: Либідь, 1998. – 615 с.

Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання,1993. – 204 с.

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посіб. – К.:

Знання-Прес, 2002. – С. 394 - 418, 431 - 436.

Новітня історія України (1900 – 2000): Підруч. / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусев, В.М. Литвин та ін. – К.: Вища шк., 2002. – 719 с.

Політична історія України: Посіб. для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Академія, 2001. – 488 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К.: Либідь, 1995. – С. 405 - 457.

61

Тема 11. Лекція 12 – 13. Боротьба за відновлення державності України (19171920 рр.) (4 год)

Метою лекції є ознайомлення студентів з процесом консолідації українського національного руху у зв’язку з розпадом російської імперії та створення нових представницьких органів влади в Україні, з основними процесами творення української державності в складних умовах зовнішньої загрози та виявити основні причини недовершеності процесу творення національної держави. Для досягнення мети необхідно розглянути такі питання:

1.Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну.

2.Створення Центральної Ради та проголошення автономії України .

3.Проголошення УНР. Війна Радянської Росії проти УНР. Четвертий Універсал Центральної Ради.

4.Українська держава часів гетьмана П. Скоропадського.

5.Українська Народна республіка за доби Директорії. Акт злуки УНР та ЗУНР.

6.Проголошення ЗУНР. Окупація Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття іноземними військами.

7.Боротьба за владу в Україні в 1919 – 1920 рр. Проголошення УРСР. Запровадження політики “воєнного комунізму”. Боротьба проти Денікінщини.

8.Україна в 1919-1920 рр. Встановлення радянського режиму.

9.Радянсько-польська війна та Україна.

12.1.Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Хід Першої світової війни та положення всередині Російської імперії на кінець лютого 1917 р. стають для російського царизму фатальними. Стихійна хвиля народного невдоволення швидко переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично,

вкраїні встановився республіканський лад. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — система Рад); втягнення

вреволюційну діяльність народних мас; активний вихід армії на сцену внутріполітичної боротьби; силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій та активізація національних рухів. Ці процеси позначилися на розвитку України протягом 1917 – 1918 рр. Водночас місцеві чинники зумовили власну специфіку та особливості. Після Лютневої революції влада формально належала Тимчасовому уряду Державної думи. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади – Ради депутатів як наслідок політичної активності частини трудящих. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. Представники Тимчасового уряду визнавали за Україною тільки право на національнокультурну автономію, що не відповідало рівню національного руху й зумовило появу в Україні альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. Важливу роль у її створенні відіграли: Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Зростанню авторитету цього органу влади сприяло те, що він обстоював ідеї національно-територіальної автономії та соціалізму, а також принцип формування Центральної Ради з трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Таким чином, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України була паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

62

12.2. Створення Центральної Ради та проголошення автономії України

Добу Центральної Ради фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.) Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес визначив базовий принцип державотворення: “тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу та виражаючи інтереси українського народу, Центральна Рада вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії може спричинити низку територіальних непорозумінь; по-третє, питання про устрій Російської федеративної республіки мають вирішувати Установчі збори. Таке рішення загострило українсько-російські відносини. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. 23 червня 1917 р. Центральна Рад приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України та створює Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд не міг діяти силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати українські частини та населення. Тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка мусила визнати автономні права України. Її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради від 3 липня 1917 р. Вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган України. Генеральний секретаріат стане виконавчою владою в Україні.

Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30 % представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає “Статут вищого управління України”, в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України: 1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду. 2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. 3) Українська територія звужувалась до 5 губерній.

Таким чином, проголошення автономії відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції.

12.3. Проголошення УНР. Війна Радянської Росії проти УНР. Четвертий Універсал Центральної Ради

Жовтневе більшовицьке повстання радикально вирішувало частину проблем, але породило нові. Центральна Рада вже в день петроградського перевороту утворює “Крайовий комітет охорони революції в Україні”. У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Їхня спроба повстання в Києві зустріла опір. Протягом 29 – 31 жовтня тривали жорстокі бої. Радівці уклали угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу 31 жовтня погодитися на умови, запропоновані Радою. 7 листопада 1917 р. вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти

63

українських губерній. Він накреслював програму: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам “національноперсональної" автономії; забезпечення демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. Універсал, окресливши Україну як незалежну державу, залишив федеративний зв'язок із Росією. Більшовицькі організації України вирішили завоювати маси. Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія.

Дестабілізуючим чинником став зовнішньополітичний тиск, який набуває характеру воєнної загрози. Дії більшовиків були спрямовані на захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму. Їх дії мали забезпечити більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Але цей план більшовикам реалізувати не вдалося. Прискорювачем подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК з ультимативними вимогами до Центральної Ради від 3 грудня. У ньому, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги: відмовитися від дезорганізації фронту, не пропускати через Україну козачі формування, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків.

У цей час 4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували захопити владу демократичним шляхом, але сил виявилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили незначний відсоток. Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК як замах проти УНР, як чинник, здатний “розірвати федеративні зв'язки”. Більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнській з'їзд рад і перебралися до Харкова. 11 – 12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. Його рішення були визнані правочинними Радянською Росією. З 5 грудня 1917 р. Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та С. Орджонікідзе. У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування. Основну силу більшовиків становили частини регулярної російської армії, що перейшли на їх бік. 25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ проти УНР. Радянські війська (30 тис.), очолювані М. Муравйовим, оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами.

За цих обставин для Центральної Ради головними стали завдання: мобілізувати український народ; відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для переговорів з Німеччиною. Спробою їх реалізації став IV Універсал від 11 січня 1918 р., який декларував низку положень: 1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) на уряд покладалося завдання довести до кінця переговори з Центральними державами; 3) гарантувалася передача землі селянам; 4) констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю; 5) взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державного контролю над банками; 6) ставилося завдання скликати Українські Установчі збори. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією. Нерішучість Центральної Ради призвела до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з

64