Тема 7. Лекція 7. Українські землі наприкінці XVII – XVIII ст. Ліквідація козацької державності (2 год)

У даній лекції будуть розглянуті події бурхливого XVIII ст. щодо України. Зокрема, колоніальна політика Росії у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, новий адміністративний поділ України після російсько-турецьких війн та поділів Польщі, наступ царської влади на автономні права України, а також доля її останніх гетьманів та кошових отаманів.

Зміст лекції буде розкритий у таких питаннях:

Українська державність наприкінці XVII – початку XVIII ст. І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик.

Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування Гетьманщини.

Запоріжжя у складі Російської держави. Ліквідація Запорізької Січі.

7.1. Українська державність наприкінці XVII – початку XVIII ст. І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик

Після Андрусівського перемир’я 1667 р. Лівобережна Україна, що опинилася під російським пануванням, була поділена на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський. Полкова старшина – полковник, обозний, суддя, писар, осавул та хорунжий – являла собою середню ланку державного управління. Нижньою ланкою була сотенна старшина – сотник, осавул, писар та хорунжий. На 1774 р. в Лівобережній Україні існувало 164 сотні.

Верхньою ланкою державного управління в Лівобережній Україні була Генеральна військова канцелярія, до якої, окрім гетьмана, входили обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий та бунчужний.

З російської сторони в управління Україною втручався царський воєвода (з 1672 р. – Г. Ромадановський), підпорядкований Малоросійському приказу, який у 1772 р. був перетворений у Малоросійську Колегію.

Договори (статті), що їх укладали з царською владою гетьмани Лівобережної України (Батуринські 1663 р. та Московські 1665 р. І. Брюховецького, Глухівські 1669 р. Д. Многогрішного, Конотопські 1672 р. І. Самойловича, Коломацькі 1687 р. І. Мазепи), поступово обмежували права адміністративно-державної автономії України, водночас забезпечували розширення прав та привілеїв старшини.

Тривалий час гетьманська булава належала І. Самойловичу (1672 - 1687 рр.), але цьому хитрому та вдалому правителю Лівобережної України було далеко за своїми здібностями до його наступника – І. Мазепи. Доля вела І. Мазепу через постійні небезпеки: від придворного короля Яна Казимира до помічника гетьмана П. Дорошенка, від полоненого у отамана І. Сірка до писаря у гетьмана І. Самойловича. Коли у 1687 р. закінчився невдачею перший Кримський похід, І. Мазепа звинуватив у цьому перед царівною Софією не її фаворита князя В. Голіцина, а І. Самойловича. Того було скинуто з гетьманства та заслано до Сибіру (Тобольськ), де він і помер. Під час козацької ради 25 липня 1687 р. на р. Коломак гетьманом було обрано І. Мазепу.

При участі І. Мазепи був здійснений другий Кримський похід 1689 р., більш вдалий, ніж перший. Однак у тому ж році в Москві відбувся державний переворот, до влади прийшов молодий цар Петро І, який відправив царівну Софію до Новодевічого монастиря, а покровителя І. Мазепи В. Голіцина заслав до Сибіру. Вдалому гетьману вдалося справити добре враження на молодого царя. Він стає довіреною особою Петра І завдяки боротьбі з інтригами Петрика Іваненка, що у 1691 - 1693 рр. намагався силами турків та татар (з надіями на допомогу запорожців) визволити Україну з під московського ярма, та бере

40

участь у організації Азовських походів 1695 і 1696 рр. Константинопольський мир 1700 р. залишав Азов за Росією, також припинялася виплата данини Кримському ханству.

У1700 р. спалахнула Північна війна, в якій Росія швидко втратила союзників (Данію та Саксонію), а завдяки тому, що Август ІІ Саксонський був одночасно польським королем (і поляки обрали собі ще й альтернативного короля – Станіслава Лещинського), воєнні дії наблизилися до української землі. Яскравою сторінкою війни була оборона Львова від шведських військ у вересні 1704 р., коли осадженим на виручку прийшло 10-тисячне військо полковника І. Мировича. У грудні 1706 – квітні 1707 р. у Жовкві біля Львову за участю Петра І був схвалений загальний стратегічний план, що ставив за мету поступове знесилення шведської армії на шляху її просування.

Іван Мазепа на цей час увійшов у таємні стосунки з королем Швеції Карлом ХІІ та Станіславом Лещинським. Свої дії він пояснив у промові перед козаками, з якими перейшов до Карла ХІІ 24 жовтня 1708 р. (замість обіцяних 50 тис. йому вдалося привести з собою близько 2 тис. козаків). У промові І. Мазепа яскраво змалював долю України у випадку перемоги кожної зі сторін та пояснив свій вибір шведської сторони гарантіями суверенітету України. Невдовзі російські війська О. Меншикова захопили Батурин та знищили всі припаси, що обіцяв Карлові ХІІ І. Мазепа. У генеральній битві 27 червня 1709 р. під Полтавою російсько-українські війська Петра І завдали нищівної поразки шведськоукраїнським військам Карла ХІІ. Сам король разом зі старим гетьманом перейшли Дніпро та через деякий час опинилися у Бендерах, де І. Мазепа помер 22 вересня 1709 р.

На нараді у Бендерах у квітні 1710 р. гетьманом України “у вигнанні” було обрано колишнього генерального писаря П. Орлика (кошти покійного гетьмана дісталися його племіннику А. Войнаровському). П. Орлик підписав Бендерські статті, у яких проголошувався протекторат Швеції над Україною і союз України з Кримським ханством.

Уцьому документі були ретельно виписані права і привілеї козацької старшини, тому він мав назву “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”. У наш час він вважається першою у світі демократичною конституцією, хоча ніколи й не був впроваджений у життя.

Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування гетьманщини

Колоніальна політика Росії у XVIII ст. була спрямована на приєднання до імперії нових володінь. Після невдачі Прутського походу Петра І до Молдавії у 1711 р. Росія за Прутським договором втрачала Азов та повинна була зруйнувати фортеці на Азовському морі та Дніпрі.

У1735 - 1739 рр. за часів правління Анни Іоанівни російська армія здобула кілька перемог у Криму та Молдавії. За Белградським трактатом 1739 р. Росія здобула незначні територіальні поступки з боку Туреччини.

Вирішальні події пов’язані з правлінням Катерини ІІ, коли шляхом колоніальних воєн Росія опанувала Північне Причорномор’я, Приазов’я та Крим. Під час війни 1768 - 1774 рр. російські війська здобули перемоги над турками під Хотином, Яссами, Ларгою та Кагулом, а флот – у Чесми. За Кучук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія (крім земель на Кавказі) одержувала територію між Бугом і Дніпром. Кримське ханство оголошувалося незалежним. У 1783 р. воно “добровільно” приєдналось до Росії. Під час війни 1789 - 1791 рр. російські війська О. Суворова здобули перемоги над турками під Очаковим, Бендерами, Фокшанами, на р. Римнік і здобули найміцнішу фортецю Ізмаїл. За Ясським миром 1791 р. до Росії були приєднані землі між Бугом і Дністром. Туреччина визнавала приєднання Криму до Росії.

Удругій половині XVIII ст. зазнала втрат, а згодом і національної трагедії, Польща.

У1763 р. відбувся її перший поділ, що торкнувся українських земель – до Австрійської імперії відійшла Галичина (у 1775 р. – Буковина). За другим розділом Польщі (1793 р.) до Росії відійшли Київщина, Брацлавщина та Східна Волинь, за третім (1795 р.) – Західна Волинь. Так українці знов опинилися поділеними у межах двох держав. У Галичині,

41

Буковині та Закарпатті в кінці XVIII ст. мешкало 1,8 млн українців. У Російській імперії – 8,6 млн українців: 3,2 млн на Лівобережжі, 3,4 млн – на Правобережжі, 1 млн – у Слобідській Україні і ще 1 млн – на Півдні, що швидко залюднювався. Але відбулося це виключно під тиском російської адміністрації (Г. Потьомкін), бо гетьманська влада в Україні наказала довго жити. Сталося це так.

За правління І. Скоропадського (1708 - 1722 рр.) влада гетьмана обмежується утворенням Київської і Азовської губерній на чолі з генерал-губернатором М. Леонтьєвим. Після смерті І. Скоропадського гетьмана не обирають, а призначають. Наказний гетьман П. Полуботок (1722 - 1727 рр.) закінчує своє життя у казематі Петропавловської фортеці. До 1727 р. Україною управляє Малоросійська Колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Гетьман Д. Апостол (1728 - 1734 рр.) змушений був керувати Україною через Генеральну військову канцелярію і царського резидента. Після смерті Д. Апостола царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а передав управління Україною Правлінню гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським та генеральним обозним Я. Лизогубом.

Відновлення гетьманату відбулося при Єлизаветі Петрівні у 1750 р. у Глухові. Гетьманом стає К. Розумовський, брат фаворита цариці. Він здійснює судову реформу в Україні, прагне адміністративно-територіальних перетворень. Проте, Катерина ІІ 10 листопада 1764 р. видає маніфест про ліквідацію гетьманату в Україні. Управління покладається на Другу Малоросійську колегію (1764 - 1786 рр.). Потім на Україну розповсюджується загальноросійський губернський устрій.

Запоріжжя у складі Російської держави. Ліквідація Запорізької Січі

Після переходу отамана К. Гордієнка до Карла ХІІ царські війська 14 травня 1709 р. зайняли Січ, зруйнували її, вивезли артилерію та січовий скарб. Частина запорожців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам’янка. Однак, царський уряд примусив їх залишити це місце і з дозволу кримського хану козаки отаборились в урочищі Олешки біля Дніпра.

Після Прутського миру гетьман І. Скоропадський дозволив козакам повернутись до рідних місць. Проте лише у 1733 р. була заснована Нова Січ на р. Підпільна. З відновленням гетьманства у 1750 р. влада над Запоріжжям фактично поділялася між київським генерал-губернатором і гетьманом.

Після підписання Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Січ втрачає своє стратегічне значення як форпост проти турецько-татарської агресії. До того ж царська влада вбачає в ній каталізатор антифеодальних рухів. Тому у травні 1775 р. царські війська генерала Т. Текеллія розпочали наступ на Січ. 5 червня гарнізон Січі капітулював. 3 серпня 1775 р. з’явився царський маніфест про ліквідацію Січі. Останній кошовий отаман П. Калнишевський був ув’язнений та засланий на Соловецькі острови, де перебував 25 років, після чого прожив ще 3 роки і помер у віці 113 років.

П. Калнишевський зазнав тортур за те, що більшість запорожців встигли перейти до турецької території, заснували там Задунайську Січ (1775 - 1828 рр.). Ще частину запорожців царський уряд використав під час російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр., створивши Чорноморське козацьке військо (9,7 тис. піхоти та 2,8 тис. у кавалерії). У 1792 р. уряд переселив Чорноморське козацьке військо на р. Кубань. Наприкінці XVIII ст. тут проживало 25 тис. козаків, що заснували 40 курінних селищ. Так завершилася козацька доба в Україні.

42