Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Istoria_ukr (1).pdf
Скачиваний:
32
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
948.21 Кб
Скачать

Тема 8. Лекція 8. Правобережні й західноукраїнські землі в останній чверті ХVІІ – ХVІІІ ст.

Заселення Південної України (2 год)

Метою лекції є, по-перше, розглянути розвиток українських земель у складі Туреччини та Речі Посполитої; по-друге, визначити місце України у становленні Російської імперії наприкінці ХУІІІ ст.

Для досягнення означеної мети необхідно розглянути питання:

1.Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої.

2.Нова доба козацько-селянських війн: Гайдамаччина.

3.Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель.

4.Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст.

8.1.Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої

Підґрунтям економіки означених часів було сільське господарство. Земельна власність продовжувала залишатись для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступала гарантом незалежності та умовою для надання привілеїв. Наприкінці ХУІІ – ХУІІІ ст. розвиток аграрного сектора визначали рутинний стан технік та екстенсивний метод господарювання. Водночас існували й позитивні зрушення (підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни; збільшення асортименту сільськогосподарських культур; зростання товаризації сільського господарства).

Згідно з умовами Бахчисарайського договору 1681 р. територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають активне заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як польський король Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. У 1685 р. польський сейм ухвалив поновлення на цій території козацьких вільностей.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною й укладенням Карловицького договору (1699 р.) потреба у козацтві відпала й сейм прийняв рішення про його ліквідацію. Спроба впровадити в життя це рішення призвела до повстання С. Палія. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом І. Мазепи і повстання були придушені.

І. Мазепа, скориставшись ситуацією, приєднав до Гетьманщини правобережні полки. Але після поразки його у Північній війні система міжнародних договорів 1711 - 1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польської влади на Правобережжі. Землі регіону знов були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Магнати почали створювати в межах своїх володінь "слободи", в яких селяни на певний час звільнялися від податків. Проте закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, нерівноправність православних викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стали козацько-селянські війни, передусім гайдамаччина.

44

8.2. Нова доба козацько-селянських війн: Гайдамаччина

Гайдамацький рух виник у першій половині ХУІІІ ст. на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину.

Причинами його були посилення соціального напруження; протистояння між православними та уніатами. Крім того, близькість Запоріжжя підсилювала віру місцевого населення у власні сили.

Усвоєму розвитку рух пройшов три хвилі піднесення: 1734 – 1738 рр., 1750 р. та 1768 р. (Коліївщина). Каталізатором першого гайдамацького повстання став вступ на територію Правобережжя російських військ, щодо яких були поширені чутки, що вони прийшли на допомогу українським селянам. Повстанців очолив Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У 1738 р. повстання було придушене російськими та польськими збройними формуваннями.

У1750 р. повстанці, очолювані О.Письменним, М.Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля.

Піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву Коліївщина. Польща звернулась по допомогу до Росії й навесні 1769 р. повстання було придушене.

8.3.Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель

У1772 р. Росія, Прусія та Австро-Угорщина здійснили перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина разом з частиною Малої Польщі була захоплена Австрією, до Прусії відійшло Помор’я (без Гданська й Торуня) та частина Куявії та Великої Польщі, до Росії – Східна Білорусія та Латгалія. Сейм 1773 - 1775 рр. погодився з цим розподілом. Росія й Прусія вмотивовували свої дії турботою про права дисидентів – відповідно православних та лютеран. Австрія свої права на Галичину пояснювала в спеціальному меморіалі, укладеному в 1771 році під назвою “Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само як Чеської корони – до князівств Освецима й Затора”. У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині або Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбургам.

На українських землях, які увійшли до складу Австро-Угорської імперії, була проведена адміністративна реорганізація. До 1786 р. польські закони на цих землях були замінені австрійськими, шляхетські асамблеї ліквідовані. В імперії була впроваджена так звана Асамблея станів, до якої входили шляхта й духовенство. Цей орган мав право звертатися з петиціями до імператора.

Галичина була поділена адміністративно на 18 регіонів, прилучена Буковина утворила 19-й. Ці регіони очолювались урядниками, які мали власну канцелярію. Усі справи в канцеляріях проводились німецькою мовою. Правління в регіонах було підпорядковане губернатору, якого призначав імператор. Осередком адміністрації та судочинства Галичини став Львів (Лемберг).

Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для зміцнення країни. Це залучало до політичного життя широкі верстви населення. 1791 р. так званий Чотирирічний сейм затвердив “Конституцію 3 травня”, за якою Польща ставала спадковою конституційною монархією, ліквідувалося “liberum veto”, буржуазія одержувала представництво у сеймі та інше. У відповідь виникла Тарговицька конфедерація, яку спровокувала Катерина ІІ. Конфедерація стала приводом до другого поділу Польщі, що відбувся 1793 р. За цим актом Росія загарбала Правобережну Україну та Білорусію, Прусія забрала частину Великої Польщі, міста Торунь й Гданськ.

Поруч із згаданими обставинами приводом для втручання у польські справи для Росії були утиски православної віри. У царському маніфесті від 27 березня 1793 р. говорилося про утиски православних, засуджувалися реформи в Польщі та Конституція 3

45

травня 1791 р. Маніфест оголошував возз’єднання Правобережної України з Росією і був обнародуваний в містах і селах Правобережжя.

Протягом декількох днів (до 5 квітня 1793 р.) присягу на вірність російському царату склали представники більшості магнатських родин Правобережної України (Потоцькі, Ржевуські, Сангушки та ін.), а також вищі ієрархи католицької церкви. На середину квітня 1793 р. польські гарнізони міст Правобережної України, за винятком Кам’янецьПодільського також склали присягу на вірність Росії. Кам’янець-Подільський було взято 21 квітня 1793 р. без бою. На цьому закінчилося загарбання Росією Правобережної України.

24 березня 1794 р. розпочалось Краківське повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом підготовки повстання власно у Польщі почались зворушення й на Правобережній Україні. Зокрема, сюда доходили універсали Костюшка, в яких проголошувалася свобода селян, перехід землі у їх приватне володіння, свобода релігійних переконань.

Природно, що феодальні уряди Росії, Прусії та Австро-Угорщини непокоїли останні події відразу у двох напрямках: 1) розповсюдження революційних течій з Франції повз територію Польщі; 2) загроза втрати щойно захоплених земель.

23 грудня 1794 р. представники Катерини ІІ без відома Прусії уклали угоду з Австрійським урядом про новий поділ Польщі. У жовтні 1795 р. Прусія змушена була приєднатися до австро-російської угоди. Був здійснений третій поділ Речі Посполитої. Австрія загарбала територію Малої Польщі (міста Люблін та Краків з прилеглими районами), Прусія – Велику Польщу, Росія – Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.

Таким чином, Річ Посполита як держава припинила своє існування. Більша частина українських земель внаслідок цього опинилась наприкінці ХУІІІ ст. у складі Російської імперії; значно менша частина (Галичина, Буковина) потрапила до складу АвстроУгорщини.

Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст

Після ліквідації Запорізької Січі її територія разом із Новоросійською губернією та знов придбаними внаслідок російсько-турецьких війн територіями були поділені на дві губернії: Новоросійську – на правому березі Дніпра та Азовську – на лівому. 1782 р. вони були об’єднані у Катеринославське намісництво, керував яким генерал-губернатор Потьомкін. Одним з вагомих заходів Потьомкіна щодо колонізації краю був наказ “втікачів не повертати”, внаслідок чого до Південної України приходила велика кількість збіглих селян з усіх частин України.

Традиційно колонізація Південної України кінця ХVІІІ ст. поділяється на три різновиди: поміщицьку, селянську та міську.

Поміщицька колонізація. Поміщикам давали від 1500 десятин землі (з вимогою оселити на цій землі 25 селянських дворів) до 12000 десятин (на них необхідно було оселити 2000 дворів). При цьому половину селян необхідно було заселити протягом 5-ти років, а решту – протягом 10. Серед поміщиків, що отримували землі Південної України, були українські й російські військові та урядовці, запорізькі старшини, що залишились; представників аристократії було небагато. Оскільки знайти селян було важко, поміщики, що отримували тут землі, приймали селян-втікачів, переводили на свої землі кріпаків, куплених “без землі” переважно з російських губерній.

Селянська колонізація. Велику кількість сільського населення регіону становили державні селяни, серед яких були й колишні запорожці. Вони заселили значну частину державних сіл, одержуючи по 60 десятин на двір. Керівництво скарбових сіл, так само як і поміщики, намагалось залучити до себе селян у будь-який спосіб, тому велику кількість серед них становили втікачі.

46

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]