Тема 9. Лекція 9-10. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.) (4 год)

Мета лекції – проаналізувати особливості розвитку українських земель у XIХ ст. в складі Російської та Австрійської імперій, головні риси суспільно-політичного життя, висвітлити історичне значення українського національного відродження та реформ 60 - 70 рр. XIХ ст. Для досягнення мети необхідно розглянути такі питання:

1.Становище українських земель у першій половині XIХ ст.

2.Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщині.

3.Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.

4.Скасування кріпацтва та демократичні реформи другої половини XIХ ст.

5.Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні другої половини XIХ ст. (питання виноситься на самостійне вивчення студентами).

6.Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії.

9.1.Адміністративний поділ та соціально-економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст.

На початок ХІХ ст. практично всі українські землі були розподілені між двома імперіями – Габсбургів (Австрійською) та Російською. Козацька державність, що існувала у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. була зліквідована і Україна переживала бездержавний період своєї історії.

Останні залишки української автономії – магдебурзьке право Києва та дію Литовського статуту як чинного кодексу законів скасував цар Микола І у другій половині 1830-х рр. (у зв’язку із польським повстанням). Частина колишніх запорожців – “задунайські козаки” –мали у володіннях Османської імперії свою Січ (у 1814 – 1828 рр. на р. Дунавець у сучасній Румунії). Значна їх група під проводом кошового отамана Йосипа Гладкого перейшла на бік Росії у 1828 р. (для використання колишніх запорожців російський уряд створив низку козацьких військ на Півдні України, які проіснували недовго: Усть-Дунайське, Азовське, Дунайське). Дуже обмеженою була і автономія Чорноморського козацького війська на р. Кубані, яке складалося з колишніх запорожців, і з 1864 р. було перейменовано на Кубанське.

На початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель (так звана, “Наддніпрянщина” або “Велика Україна”) опинилася під владою Росії. У складі цієї держави території розподілялися на губернії, які, в свою чергу, поділялися на повіти (“уєзди”). Наприклад, у 1803 р. Одеса була містом Тираспольського повіту Херсонської губернії. Для зручності управління прикордонними теренами губернії тут об’єднувалися у генерал-губернаторства, що їх очолювали впливові царські сановники. Так, на Україні були створені: Київське генерал-губернаторство, що складалося з Київської, Волинської (центр – Житомир) та Подільської (центр – Кам’янець-Подільський) губерній; Малоросійське генерал-губернаторство – з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній та Новоросійське генерал-губернаторство – з Катеринославської, Херсонської і Таврійської (центр – Сімферополь) губерній. 1812 р. після чергової Російсько-турецької війни до складу Новоросійського генерал-губернаторства було приєднано Бессарабську область, північні та південні повіти якої (Хотинський, Акерманській та Ізмаїльський), були заселені українцями, решта територія – переважно молдаванами. Серед генерал-губернаторів та інших царських чиновників нерідко були і досить талановиті адміністратори, які дбали про інтереси довірених ним територій (малоросійський генерал-губернатор Микола Репнін, новоросійські генерал-губернатори Емануїл Рішельє та Михайло Воронцов, київський генерал-губернатор Іван Фундуклей та ін.).

49

Перша половина ХІХ ст. була періодом кризи феодально-кріпосницької системи. Переважну більшість населення складали залежні селяни – поміщицькі, державні та удільні (ті, що належали царській родині). Використовуючи безкоштовну працю кріпаків, поміщики експортували зерно та інші сільськогосподарські вироби за кордон. Це штовхало феодалів до збільшення панщини (вона становила 4–6 днів на тиждень) і значно погіршувало становище селянства. Одночасно на Півдні України створювалися господарства іноземних переселенців (німців, болгар, сербів та ін.), що базувалися на вільнонайманій праці. Зростала кількість промислових підприємств. У 30 – 40-х рр. ХІХ ст. на Україні розпочався промисловий переворот (перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури – до фабрики). Виникають нові галузі виробництва (наприклад цукрова промисловість, головними провідниками якої на Україні стають колишні кріпаки брати Яхненки та Симиренки). Розвиток промисловості стримувала нестача капіталів та конкуренція з боку промисловості Центральної Росії. Поміщицька мануфактура занепадала, а розвиток купецької стримували феодальні пережитки. На внутрішньому ринку діяла мережа ярмарків та базарів. Розвивалася зовнішня торгівля. Наддніпрянська Україна була тоді головним постачальником зерна до Європи. Вивозилися й інші сільськогосподарські вироби (вовна, льон, топлене сало тощо). Завдяки зерновому експорту зростали чорноморсько-азовські порти. У першу чергу Одеса, яка у 1820-х рр. стала найбільшим за населенням містом України (в Російській імперії Одеса обіймала 4 місце після Москви, Петербургу та Варшави).

9.2.Неукраїнські визвольні рухи на території України в першій половині ХІХ ст.

Упершій половині ХІХ ст. Наддніпрянщина стала ареною для визвольних рухів які не носили національного українського характеру.

Масонство – загальноєвропейських рух, який брав свій початок від середньовічних цехових організацій, мав чітку ієрархічну структуру та мав за мету через вплив на суспільство та владні установи сприяти самовдосконаленню людини та прогресу людства. Масонство прийшло на Україну через Польщу, Росію та Чорне море. До масонів належали представники багатьох знатних українських старшинських родів (навіть гетьман К. Розумовський та його брат О. Розумовський свого часу були членами варшавської масонської ложі “Три брати”). Найбільш відомими масонськими ложами на Україні були засновані 1818 р. ложі “З’єднані слов’яни” у Києві та “Любов до істини” у Полтаві (серед її членів були видатний поет І. Котляревський, М. Новіков, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін.). Діяли також ложі: “Вмираючий сфінкс” – у Харкові, “Три царства природи” та “Понт Евксинський” – в Одесі (відомим масоном тут був генерал-губернатор Олександр Ланжерон). 1822 р. діяльність масонських лож була заборонена царським указом. Після чого значна кількість їх членів вийшла з організацій, решта – перейшла у підпілля або до організацій декабристів.

Рух декабристів об’єднав прогресивних представників дворянства імперії, особливо

офіцерства, які після війни з Наполеоном 1812 – 1813 рр. усвідомили необхідність проведення ліберальних зрушень в державі. У 1816 – 1818 рр. ними створено “Союз спасения” (у С.-Петербурзі); 1818 – 1821 рр. “Союз благоденствия”, який мав своє відділення (“управу”) на Україні в м. Тульчині, що її очолював Павло Пестель. Після його саморозпуску Пестель та його товариші створили “Южное общество” яке мало свої управи у Тульчині, Кам’янці та Василькові. На початку 1825 р. до “Южного общества” приєдналося “Общество объединенных славян” з Новоград-Волинського на правах окремої управи. “Южное общество” планувало (програму під назвою “Русская правда” написав П. Пестель) скасування кріпацтва та перетворення Росії на унітарну республіку. Жодної автономії для України не передбачалося. Водночас “Северное общество” (програму “Конституція” написав М. Муравйов), створене у Петербурзі, планувало перетворення Росії на федеративну конституційну монархію, поділену на автономні “держави”, дві з яких

50

планувалося зробити на українських теренах: “Українську” з центром в Харкові та “Чорноморську” з центром в Києві. Постання у грудні 1825 р. на Сенатському майдані у Петербурзі почалося передчасно та закінчилося невдачею. На Київщині в районі м. Василькова офіцери “Южного общества” підняли Чернігівський піхотний полк, який був розгромлений царськими військами біля с. Триліси.

На теренах Правобережної України мав місце і польський визвольний рух, який охоплював переважно представників польської шляхти яка мріяла про відродження Речі Посполитої в кордонах до 1772 р. (гасло “Польща від моря до моря”). Після придушення повстання царизм покарав його учасників, конфіскував їхні маєтки (в тому числі Софіївський парк графа Потоцького в Умані; палац Потоцького, магазини Сабанського та ін. споруди в Одесі тощо), закрив Кременецький ліцей на Волині, замість польських шкіл відкривали російські. У 1839 р. царизмом було санкціоновано “возз’єднання” уніатської церкви на теренах Російської імперії з російською православною (до останньої тоді влилося близько 1,5 млн греко-католиків).

9.3. Початок українського національного відродження в Україні. КирилоМефодіївське товариство

Українське національне відродження, так само як і відродження інших поневолених народів Європи, починалося з захоплення фольклором, народною культурою, історією своєї Батьківщини. Центром українського національного руху першої чверті ХІХ ст. був Харків. Там, 1805 р. за ініціативою місцевого дворянина, визначного вченого-енциклопедиста, громадського й політичного діяча Василя Назаровича Каразина було засновано першій на Наддніпрянщині університет, ректором якого тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харкові на початку ХІХ ст. виходили часописи “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, у цьому місті писав свої повісті Григорій КвіткаОснов’яненко, видавав у 1832 – 1838 рр. історичну збірку “Запорожская старина” Ізмаїл Срезневський, починали свою діяльність М. Костомаров, А. Метлинський та інші відомі діячі.

Після створення у 1834 р. Київського університету ім. Св. Володимира до нього перемістився центр українського руху. Тут у 1845 р. виникло товариство “Київська молода”, з якого 1846 р. утворилося Кирило-Мефодіївське братство – перша українська політична організація. До її складу увійшли викладачі та студенти університету: визначний історик Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.), Василь Бєлозерський, Микола Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та ін. З товариством підтримували тісні зв’язки видатний письменник Пантелеймон Куліш та великий поет й художник Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861 рр.). Метою товариства було національне визволення та створення конфедерації слов’янських народів (українців, росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, сербів та словенців) з наданням кожному з них широкої державної автономії на республіканські основі, а також ліквідація самодержавства, кріпацтва, поширення народної освіти тощо. Товариство мало програму – “Книгу буття українського народу” або “Закон божій”, написану М. Костомаровим (у псевдо-біблейській формі в ній захищалися права націй на самовизначення, ідеї демократизму та месіанської ролі українського народу) та статут, написаний М. Гулаком. На початку 1847 р. товариство було викрито поліцією. Його провідні члени отримали покарання у вигляді 1–3 років тюремного ув’язнення з подальшим засланням за межі України та столиць. Найбільше було покарано Т. Шевченко. За вірші антимонархічного спрямування вже немолодого поета відправили на 10 років служити солдатом до Середньої Азії із забороною писати та малювати.

51

9.4. Західноукраїнські землі в першій половині ХІХ ст.

Більшість українців на землях імперії Габсбургів (на початок ХІХ ст. їх там проживало приблизно 2,4 млн осіб) складало селянство, яке хоч і мало більше юридичної свободи ніж в Російській імперії, проте мусило відпрацьовувати низку повинностей на користь інонаціональних феодалів (у Галичині серед поміщиків переважали поляки, в Закарпатті – угорці).

Перші спроби підняти українську мову до рівня літературної та “пробудити” українців Галичини здійснили представники церковної (греко-католицької) інтелігенції. Ними було створено 1816 р. “Клерикальне товариство” у Перемишлі (лідер – Іван Могильницький ), а 1832 р. славнозвісну “Руську трійцю” у Львові. До останньої входили семінаристи Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1886 рр.) та Яків Головацький (1814 – 1888 рр.), які підготували до друку збірку “Зоря” (1834 р.) й видали у Будапешті першій український альманах “Русалка Дністрова” (1836 р.). М. Шашкевич підготував першу “Читанку” для дітей. Проте під тиском переслідувань “Руська трійця” розпалася. М. Шашкевич помер у злиднях, І. Вагилевич – перейшов до польського руху, Я. Головацький, пізніше, – до “москвофілів”.

1848 р. Європа була охоплена низкою національно-демократичних революцій, що увійшли в історію під назвою “Весни народів”. В Австрійській імперії почалися демократичні зрушення. У квітні 1848 р. було скасовано залишки кріпацтва (панщину) в Галичині. У травні 1848 р. українці на чолі Григорієм Яхимовичем створили у Львові “Головну руську раду”, що мала свої відділення на місцях та видавала тижневик “Зоря галицька”, захищала економічні інтереси українських селян, вимагала для українців Галичини автономії й відокремлення, населеної переважно українцями, Східної Галичини від переважно польської Західної Галичини (так званої Малої Польщі). Цьому протистояли поляки, що мали свою організацію “Центральну раду народову” й при ній нечисленну організацію полонізованих українців – “Руській собор”. У зазначеному двобої (він вилився у протистояння з поляками на Слов’янському конгресі у Празі та у австрійському Рейхстазі) українцям перемогти не вдалося. Водночас австрійській уряд вдало зумів використати створені українцями збройні загони проти повсталих угорців (за вірну службу Габсбургам західних українців тоді навіть прозвали “тірольцями Сходу”) Під час революції українцями Галичини було здійснено низку культурних заходів: засновано “Галицькоруську матицю”, проведено “З’їзд руських вчених” (більше 100 делегатів), розпочато будівництво у Львові Народного дому, утворено кафедру української мови та літератури при Львівському університеті (перший керівник – Яків Головацький) тощо. Водночас австрійській уряд вдало зумів використати українські збройні загони проти повсталих угорців. За вірну службу Українці Буковини (тут відзначився керівник селянського постання депутат Лук’ян Кобилиця) та Закарпаття (тут головним діячем був Адольф Добрянський) прагнули об’єднання з Галичиною в єдиний автономний край, однак їх зусилля закінчилися нічим.

10.1. Реформи 1860 - 70-х рр. у російській імперії та соціально-економічний розвиток другої половини ХІХ ст.

Середина ХІХ ст. була добою докорінних соціально-економічних зрушень в Російській імперії. Так звана “Велика реформа” була викликана важкою кризою, яка, в свою чергу, спричинила економічну відсталість та поразку Росії у Кримській війні (1853 – 1856 рр.). Причиною поразки імперії у протистоянні з передовими країнами Заходу (тоді на допомогу відсталій Османській імперії виступили Англія, Франція та Сардинське королівство) була відсутність нових технічних засобів (військових пароплавів, залізничного сполучення, нарізної зброї тощо). Тому після поразки на головному театрі військових дій – в Криму й особливо здачі Севастополя (на інших театрах військових дій – Балтійському та

52