Тема 10. Лекція 11. Соціально-економічне та політичне становище українських земель на початку ХХ ст. (1900 - 1917 рр.) (2 год)

У даній лекції будуть розглянуті питання розвитку економіки та соціальних відносин на початку ХХ ст. як у Наддніпрянській Україні, так і у західноукраїнських землях; розкрито причини загострення політичної кризи у Російської імперії, що призвела до революції 1905 – 1907 рр.; на фоні історичних подій показане зростання національновизвольного руху; визначена трагедія українського народу, під час Першої світової війни змушеного воювати за чужі інтереси по обидва боки фронту.

Зміст лекції розкривають такі питання: Соціально-економічний розвиток.

Україна в роки першої російської революції 1905 – 1907 рр. Піднесення українського національного руху.

Україна в роки Третьочервневої монархії (червень 1907 – липень 1914 рр.). Столипінська аграрна реформа.

Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух.

Українські землі в роки Першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни.

11.1. Соціально-економічний розвиток

Україна на початку ХХ ст. являла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів Російської імперії. Тут було сконцентровано 20,9 % промислових підприємств країни. Частка України у виробництві чавуну складала 69 %, сталі – 57 %, прокату – 58 %. Тут випускалося понад 50 % сільськогосподарських машин, 40 % паровозів, цукрові заводи давали 81 % загальноросійського виробництва цукру.

Промислова продукція України складала 48 % (проти 40 % у Росії в цілому) в її валовому продукті, тобто вона перетворилася в країну із середнім розвитком капіталізму. На початку ХХ ст. значно збільшилися іноземні інвестиції у промисловість України, за їх участю створюються монополістичні об’єднання – синдикати “Продуголь”, “Продамет”, “Продруда”, “Продвагон” тощо. За ступенем концентрації виробництва та монополізації капіталу Україна посідала одне з перших місць у світі.

За переписом 1897 р. у промисловості України було зайнято 387 тис. робітників, у 1910 р. їх кількість становила 475 тис., а у 1917 р. зросла до 893 тис. У 1913 р. на 280 найбільших підприємствах України (понад 500 робітників) зосереджувалось 63,8 % загальної кількості промислових робітників. Найбільшими центрами концентрації пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь.

Становище робітників було вкрай тяжким. Підприємці порушували закон від 2 червня 1897 р. про 11,5-годинний робочий день, доводячи його до 12-13 годин на добу. Заробітна плата була низькою, вона не забезпечувала (особливо в легкій та харчовій промисловості) прожиткового мінімуму. Ще гіршим робило становище пролетаріату широке застосування підприємцями штрафів. У 1904 р. було оштрафовано понад третину всіх робітників України. Вкрай незадовільними були техніка безпеки (у Донбасі в 1913 р. потерпіло від нещасних випадків 15,7 % шахтарів) та житлові умови робітників.

На початку ХХ ст. близько 70 % промислових робітників в країні були українцями.

57

11.2. Україна в роки першої російської революції 1905 - 1907 рр. Піднесення українського національного руху

Напередодні першої російської революції в умовах загального суспільного піднесення в Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток мови і культури. Важливими подіями у національно-культурному житті стали відкриття влітку 1903 р. в Полтаві пам’ятника І.П. Котляревському та відзначення в грудні 1903 р. в Києві 35-річчя діяльності композитора М.В. Лисенка.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. 29 січня 1900 р. у Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП), першим програмним документом якої стала брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. Лідери РУП Д. Антонович, М. Русов та ін. відмежовувалися від неї через її “націоналістичні тенденції”, тому М. Міхновський у 1902 р. створює свою Українську народну партію.

Поступово керівництво РУП (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) переходять на позиції соціал-демократії. Посилюються тенденції зближення з РСДРП. У грудні 1904 р. на ІІ з'їзді РУП у Львові стався розкол, внаслідок якого прихильники об'єднання з РСДРП (М. Меленевський та ін.) виділилися в окрему Українську соціал-демократичну спілку (“Спілку”). РУП на з'їзді у грудні 1905 р. прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і висловилася за “право націй на культурне і політичне самовизначення”, за “автономію України з окремим сеймом”.

Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-просвітницькі організації – “Просвіти”. Протягом 1905-1907 рр. вони засновуються в Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині, Камיянець-Подільському та інших містах. Вони відкривали бібліотеки, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою газети та альманахи.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, де за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім’ями йшли до Зимового палацу з метою передати цареві петицію про свої потреби.

З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули агітаційну роботу в масах. Під її впливом робітничий клас України активно включився у революційний рух. Страйки охопили підприємства Донбасу, інших промислових районів. За даними того часу у перші три місяці страйкувало понад 128 тис. чоловік. На селі відбулося в той же час близько 140 селянських виступів.

Нові поразки царизму у російсько-японській війні (під Мукденом, у Цусімській протоці) справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Першими в червні 1905 р. повстали матроси на броненосці “Потьомкін” на чолі з Г. Вакуленчуком та А. Матюшенко

Ужовтні 1905 р. спалахнув всеросійський політичний страйк, під час якого в Україні страйкувало понад 120 тис. чоловік. Страйк змусив царя видати 17 жовтня Маніфест про “громадські свободи” і скликання законодавчої Думи.

Після жовтневого страйку соціал-демократичні організації активізували пропагандистську роботу у військових частинах. Під її впливом у листопаді 1905 р. відбулися повстання матросів у Севастополі під проводом лейтенанта П. Шмідта та солдатів саперної бригади у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

На грудень 1905 р. робітники готували збройне повстання. Провідну роль у цьому процесі відігравали Ради робітничих депутатів, створені у жовтні. Основним центром збройної боротьби в Україні стала Катеринославська губернія. Кульмінаційною подією був бій в Горлівці 16 - 18 грудня між робочими дружинами ряду донецьких міст (близько 4 тис. чоловік) та царськими військами. Донецьке збройне повстання було жорстоко придушене.

У1906 – 1907 рр. відбувається повільний спад революційного руху, у страйковій боротьбі на Україні прийняло участь у 1906 р. більше 90 тис. робітників, а у 1907 р. – лише

58

55 тис. На спад іде і селянський рух: 2 835 селянських виступів (у 1,4 рази менше ніж у

1905 р.).

11.3. Україна у роки Третьочервневої монархії (червень 1907 – липень 1914 р.). Столипінська аграрна реформа

До І та ІІ Державних дум потрапило понад 40 депутатів-українців, що об’єдналися в Українську думську громаду. Вона виступила з вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову у школах, судах та місцевих адміністративних органах. Щоб допомогти УДГ, до Петербургу переїхав М. Грушевський.

3 червня 1907 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск ІІ Державної думи. Згідно з законом про вибори до ІІІ Думи 80 % населення Росії позбавлялося виборчих прав, тому національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до ІІІ Держдуми.

У країні розпочався період так званої столипінської реакції (1907 – 1909 рр.). У містах і селах лютували каральні військові команди. Тисячі робітників і селян були страчені без суду і слідства, десятки тисяч заслані на каторжні роботи.

Одночасно прем’єр П. Столипін намагався створити масову соціальну опору царському режиму у вигляді сільської буржуазії-куркулів. Царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори та відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для заведення власного фермерського господарства. В Україні протягом 1906 – 1915 рр. з общини вийшли від 20,5 до 48 % селянських дворів. Одночасно з України до Сибіру було переселено близько 1 млн селян. Та незабаром 70 % з них повернулися назад.

Урезультаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. На 1917 р. в Україні налічувалось 4 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких – 2 431 тис. (57,1 %), середняцьких – 1 273 тис. (29,9 %), заможних – 517 тис. (12,2 %).

Провал столипінської реформи зумовив фізичне знищення самого П. Столипіна, яке сталося під час вистави у Київському міському театрі 1911 р.

Важливим елементом політики царизму в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. На Україні влада закривала українські школи, клуби “Просвіти”, газети та журнали. Українцям, як і іншим “інородцям”, заборонялося співати пісні та читати вірші рідною мовою. Радикально настроєні представники національної інтелігенції в 1908 р. об’єдналися у “Товариство українських поступовців” (ТУП), що пропагувало ідею національної автономії України у межах майбутньої конституційної Росії.

11.4.Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух

Узахідноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували в складі АвстроУгорщини, промисловість займалася добуванням та первісною переробкою сировини, належала вона переважно австрійському, німецькому та французькому капіталу. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість (Борислав). Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. У Галичині на початку ХХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, на Буковині – 72 тис., в Закарпатті – 14 тис. найманих робітників. Заробітна плата в них була в 2-3 рази меншою за ту, що отримували робітники в Австрії. Галичина залишалася відсталим аграрним регіоном Австро-Угорської імперії.

В той же час західноукраїнські народовці, користуючись певною політичною свободою, оголосили “нову еру” на основі “австрійської конституції, вірності католицької

59

релігії і австрійській державі” ставили мету створення “українського П’ємонту” (на честь держави, навколо якої у другій половині ХІХ ст. було об’єднано єдину незалежну Італію).

У середині утвореної в 1890 р. за ініціативою М. Драгоманова “Українсько-руської радикальної партії Галичини” згодом виділилося три угруповання: соціал-демократичне (І. Франко, М. Павлик), власне радикальне та націонал-демократичне (В. Будзиновський, С. Данилович).

На початку ХХ ст. основною політичною силою у Галичині була націоналдемократична партія (з 1899 р.), якою керували М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та Д. Савчук. Вона діяла в руслі народовської ідеї “українського П’ємонту”, який був розрахований на перетворення Галичини в плацдарм боротьби з “російським імперіалізмом”. На таких же позиціях стояла радикальна партія Буковини (С. СмальСтоцький, М. Василько). “Русько-католицький союз” (О. Барвінський, А. Шептицький) разом з греко-католицькою церквою відстоював інтереси австрійської монархії.

Не менш реакційною силою була партія “москвофілів” – “Руська народна партія” (О. Мончаловський), що об’єднувала великих землевласників та чиновництво. Вона заперечувала існування окремого українського народу.

Під впливом першої російської революції загострилася боротьба в краї за політичні свободи. Однак новий виборчий закон 1907 р. забезпечував панівне становище австроугорських та польських буржуїв та поміщиків. Нарешті в лютому 1914 р. крайовий сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті краю відводилось

27,2 % місць.

11.5. Українські землі в роки Першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни

1 серпня 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Її розпочали два імперіалістичні угруповання держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Англія, Франція, Росія). Метою війни була анексія чужих територій, здобуття ринків збуту та джерел сировини, розорення конкуруючих націй. Водночас уряди воюючих країн намагалися на хвилі шовінізму відвернути увагу народних мас від внутрішніх проблем.

Україні судилося повною мірою пережити трагедію цієї війни: її сини гинули по обидва боки фронту, територія Галичини перетворилася на театр воєнних дій і чотири рази переходила з рук в руки. У вересні 1914 р. російські війська проводять вдалий наступ у Галичині, захопивши фортецю Перемишль та більшість краю. У квітні 1915 р. німецькі армії генерала Макензена відбили Перемишль та розвили наступ на Львів. У червні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова провели операцію прориву, внаслідок якої знов зайняли Галичину та Буковину. У липні 1917 р. внаслідок потужного наступу австро-німецьких військ вони знов здобули Галичину. Всі ці військові операції супроводжувалися численними жертвами, в тому числі серед мирного населення.

Воєнні дії супроводжувалися репресіями щодо місцевого населення з боку військових адміністрацій. Австрійська влада звинувачувала у своїх провалах “зрадниківмосквофілів”. Вона пам’ятала, що напередодні війни секретні плани австрійського генштабу видав Росії полковник А. Редль, русин за походженням. Десятки тисяч галичан були кинуті в концтабори, страшніший з яких Телергоф був в 1916 р. закритий через втручання міжнародного Червоного хреста. Не відставали і союзники з Антанти. У Канаді в концтаборах було ув’язнено близько 25 тис. юнаків – вихідців з Галичини. Російська військова адміністрація проводила в західноукраїнських землях насильницьку русифікацію. Десятки уніатських священиків (зокрема митрополит А. Шептицький) були ув’язнені в монастирях на півночі Росії.

У своїх діях російська влада опиралась на “Карпато-русский освободительный комитет”, утворений галицькими москвофілами (В. Дудикевич) у Києві на початку війни.

60