Білому морях, на Камчатці, Кавказі, під час оборони Одеси – 10 та 20 квітня 1854 р. – тощо дії Росії були більш успішними), а також підписання принизливого для імперії миру (згідно з ним Росія втрачала вихід до Дунаю, не мала права мати військовий флот на Чорному морі та військові бази на його берегах тощо) в державі усвідомили необхідність негайного реформування. До того царській уряд підштовхували і масові селянські рухи середини ХІХ ст., зокрема, “Київська козаччина” 1855 р. (коли тисячі селян прагнули записатися у козаки для участі у війні та отримати таким чином волю) та “Похід в Таврію за волею” 1856 р. (намагання мас селянства отримати землю і волю після війни в Криму), що були придушені за допомогою військ.

Головною реформою стала селянська, а саме маніфест 19 лютого 1861 р. про скасування кріпацтва. Селяни ставали особисто вільними, проте за свої наділи землі вони мусили заплатити поміщикам.

Окрім головної селянської реформи було здійснено низку інших. Так, завдяки земські реформі 1864 р. та міській реформі 1870 р., в країні було запроваджене місцеве самоврядування. Виборним органам (у сільській місцевості – це були земства, а в містах – думи, які, в свою чергу, обирали міських голів) передали частину функцій, що їх до того виконували призначені чиновники (губернатори, градоначальники та ін.), зокрема, управління місцевим господарством, освітою, охороною здоров’я, благоустроєм тощо. Оскільки під час виборів існувало обмеження права голосу, так званий “ценз” (до земств мали право обирати та бути обраними лише землевласники, а до міських дум – лише домовласники зі значним річним доходом), в органах місцевого самоврядування опинилися переважно представники заможних верст суспільства.

Судова реформа 1864 р. зробила суд незалежним від державної адміністрації (суд присяжних та мировий суд для майнових справ), одним для всіх станів, гласним й побудованим на принципах змагальності (з’явився інститут адвокатури), вона була однією з найпослідовніших. Військова реформа замінила рекрутські набори загальним військовим обов’язком, відповідно було скорочено термін служби (6 років в армії, 7 – на флоті). Освітня реформа надала університетам самоврядування, усунула низку заборон під час вступу до них (для селян, дівчат тощо). Фінансова реформа модернізувала державну банківську систему й відкрила шлях для розвитку приватних банків.

Незважаючи на половинчатість реформ, вони привели до певних зрушень у економічному та суспільному житті країни. Маси селянства стали особисто вільними і бідніші з нього поповнювали лави робітників. Однак розвиток селянського господарства стримувало поміщицьке землеволодіння, відкупні платежі та юридично закріплена реформою 1861 р. община (без дозволу якої селянин не мав права вільно розпоряджатися своїм наділом землі).

10.2. Польській визвольний рух, народництво та соціал-демократичний рух на теренах України

Удругій половині ХІХ ст. Україна продовжувала бути ареною для неукраїнських визвольних рухів. Так, продовжувалася боротьба польського народу за відродження своєї держави, що 1863 р. вилилася у чергове повстання. Однак і в цьому повстанні українське населення Правобережжя поляків не підтримало. Більше того, десятки тисяч українських селян добровільно пішли воювати з повстанцями.

У1860-х рр. в середовищі радикально налаштованої молоді Російської імперії зародився рух “народників”. Народники – прихильники селянського соціалізму (вважали зародком соціалізму селянську общину) з пропагандистською метою здійснили “ходіння в народ”. Після його провалу (селяни, не розуміючи соціалістичних ідей, переважно здавали пропагандистів поліції) головна народницька організація “Земля і воля” розпалася на “Черный передел” та “Народную волю”. Остання активно зайнялася терористичною діяльністю.

53

На Україні, де селянське населення складало переважну більшість, народницькі ідеї були досить популярними серед місцевої інтелігенції. Так, в Києві в першій половині 1870- х рр. діяв гурток “чайківців” та “Київська комуна”, народницькі організації діяли також у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві та ін. Українці взяли активну участь і у терористичній діяльності. Так, Андрій Желябов, Софія Перовська (належала до нащадків гетьмана К. Розумовського) та талановитий інженер Микола Кибальчич були організаторами вбивства царя Олександра ІІ 1881 р.

З розвитком капіталістичних відносин у великих промислових центрах України почали поширюватися соціал-демократичні, марксистські ідеї. Так, у 1875 р. в Одесі виникла перша нелегальна робітнича організація в Російській імперії – “Южнороссийский союз робочих”, що її очолював Є. Заславський. У 1880 – 1890-х рр. марксистські гуртки діяли в Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові. Делегати від українських міст були присутні на першому з’їзді російських соціал-демократів у Мінську 1898 р.

10.3. Український національний рух другої половини ХІХ ст.

Під час підготовки до буржуазних реформ в імперії значно послабився тиск на особисту свободу громадян (тоді, зокрема, досить популярними були вислови про доцільність “гласності”) що спричинило пожвавлення українського національного руху. У кінці 1850-х рр. із заслань до Петербургу повернулися колишні члени КирилоМефодіївського товариства – М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, а також великий український поет Т. Шевченко (помер 1861 р. у Петербурзі). Російська столиця не деякий час стає центром українського визвольного руху в імперії. Там було створено українську громаду, яка у 1861 – 1862 рр. видавала першій український журнал “Основа” (журнал містив статті, написані українською та російською мовами, що висвітлювали різни аспекти життя України, редактором був В. Білозерський, спонсорами видання – поміщики В. Тарнавський та Г. Галаган, вийшло лише 22 номера журналу). За зразком петербурзької громади такі самі організації виникли в Києві, Харкові, Полтаві. Чернігові, Одесі. Найзначнішу Київську громаду очолив історик Володимир Боніфатійович Антонович (1834

– 1908 рр.), лідер так званих “хлопоманів”. Напередодні польського повстання 1863 р. він разом зі своїми товаришами вийшов з польського руху, проголосивши себе українцями і написавши з цього приводу статтю в “Основі” під назвою “Моя сповідь”. Хлопомани ідеалізували народну говірку, звичаї, одяг, вони викладали українкою мовою у недільних школах для народу.

У зв’язку з польських повстанням царський уряд був занепокоєний посиленням і українського руху. 1863 р. міністром внутрішніх справ П. Валуєвим було видано таємний циркуляр, спрямований проти української мови та культури (заборонялося викладання українською мовою в школах, видання літератури, окрім художніх творів і взагалі проголошувалося, що ніякої української мови “не було, нема і не може бути”). Після Валуєвського циркуляру український рух на деякий час занепав, проте в кінці 1860-х громади в українських містах знов відроджують свою активну роботу. Члени “Старої громади” Києва, що її продовжував очолювати В. Антонович викупили газету “Киевский телеграф”, де друкували українофільські статті, заснували в Києві Південно-західний відділ Російського географічного товариства. У відповідь на активізацію українського руху царем Олександром ІІ було видано сумнозвісний Емський указ 1876 р., за яким заборонялося не тільки друкування, але і ввезення з-за кордону книжок українською мовою, значно обмежено діяльність українських театральних труп, закрито газету “Київський телеграф” та Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. З університетів звільняли викладачів-українофілів. Звільнений з Київського університету викладач Михайло Драгоманов емігрував до Женеви, де на кошти членів Київської громади почав видавати часопис “Громада”. Однак захоплення Драгоманова та інших членів його українського

54