Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
IDPU_2_ukr.doc
Скачиваний:
243
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
696.32 Кб
Скачать

95. Судова система урср після прийняття Конституції 1978 р.

Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу.

Правоохоронну систему УРСР становили: 1. прокуратура – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і затверджувались Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.; 2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.

Ще у 1954 р. До складу урср увійшла Кримська область і було відновлено норму Конституції срср 1924 р. Про віднесення до відання республіки питання її адміністративно-територіального устрою.

96. Причини запровадження політики "перебудови" в срср

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

Причини Перебудови

  • Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

  • Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

  • Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

  • Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

97. Демократизація суспыльного та державного життя в УРСР у роки «перебудови»

Поступово в республіках відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя.

З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства. З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300 політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. З Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-державної влади.

Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.

Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося «глушіння» зарубіжних радіостанцій.

Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало розмежування політичних сил.

Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську «відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.

В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї роботи було створено спеціальну республіканську комісію.

Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.

Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.

У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.

Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів). Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори, забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.

Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.

Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон.

Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим, віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії. Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а фактично призначалася партійним апаратом.

У березні – травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники де­мократичних сил.

У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому, командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії.

М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» – таким було гасло транспарантів на численних у ті роки мітингах.

Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.

В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк – перший відкритий за багато десятиріч охопив найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.

Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд змушений був визнати справедливими економічні вимоги страй­ків і вжив заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-політичної активності робітників.

Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.

Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними суспільними перетвореннями.

Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі СРСР.

Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей збереження цілісності СРСР.

Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький, який мав репутацію консерватора.

Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження.

Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту наступність політичного курсу попередника.

Займаючи впродовж десятиліть монопольне становище в українському суспільстві, майже трьохмільйонна Компартія України не була підготовлена до діяльності в умовах конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема, Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, Асоціація «Зелений світ» тощо.

Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб Компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво Компартії України відхилило такі пропозиції і продовжувало йти традиційним курсом, який формувався в Москві і не враховував національні особливості та назрілі потреби республіки.

Перші кроки демократизації політичної системи не внесли суттєвих змін у правове становище союзних республік. Тому в кінці 80-х років вимоги демократичних сил забезпечити реальну самостійність республік активізувалися.

В листопаді 1988 р. державний суверенітет проголосила Естонія. Про державний суверенітет також заявили Литва, Латвія, Азербайджан, Молдова. 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]