77. Розвиток радянського права 30-х рр.

Змін у державному ладі відповідало й розвиток правової системи.

Конституція СРСР 1936 наблизила державний лад до системи парламентського типу, хоча, звичайно, і не довела цю ідею до кінця. Законодавчі органи більш чітко відділялися від виконавчих, хоча двоїсте становище Президії Верховної Ради практично порушувало законодавчу монополію Верховної Ради. Законодавство проводило ідею чіткого відділення суду від виконавчої влади. Однак на практиці створювалися адміністративні органи, наділені, як уже зазначалося, судовими повноваженнями.

Джерела права. Зміцнення законодавчих органів, їх авторитету підняло престиж ісамого закону. Якщо раніше навіть термін "закон" застосовувався рідко, замінюючись словами "постанову", "декрет", то тепер він міцно входить у правову термінологію. Разом з тим з'являється новий тип правового акту - Указ Президії Верховної Ради, що має, як уже зазначалося, особливу правову природу.

У Конституції про укази йдеться односкладово, як би мимохідь. Ні мети їх видання, ні призначення не розкриваються. Цілком зрозуміло тільки одне: указ не дорівнює законом, не може його змінювати, доповнювати або заміняти, оскільки видання законів є прерогатива виключно Верховної Ради. Однак досить швидко склалася практика, відповідно до якої укази Президії Верховної Ради СРСР все частіше стали по суті дорівнювати законами. І з часом їх ставало більше, ніж нових законів, притому за досить важливих питань.

Підвищення ролі Комуністичної партії в управлінні державою відбилося і на системі джерел права. Партійні документи, особливо рішення ЦК ВКП (б), мають на практиці силу законів. Особливе місце вони займають, наприклад, в колгоспному праві. Виникає також практика прийняття спільних партійно-державних нормативних актів - постанов РНК СРСРі ЦК ВКП (б), попередньо затверджуються Політбюро ЦК. І взагалі всі найважливіші постанови Раднаркому заздалегідь санкціонуються Політбюро, хоча голова СНК і його заступники самі були членами цього партійного органу

78. Соціально-економічні й політичні наслідки колективізації в україні в 30-х рр.

Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;

- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;

- руйнування продуктивних сил на селі.

Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.

Протягом, принаймні, чверті століття після колективізації, у тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або б/в нижчим за обсяги, досягнуті в роки непу. Тільки поголів'я худоби зменшилося в ході колективізації вдвічі - 3 60 млн у 1928 р. до 33 млн у 1933-1934 pp. На 1953 p. воно збільшилося до 58 млн, але так і не досягло передколгоспного рівня.

Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальною катастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.