81. Органи управління окупаційного режиму в Україні.

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».

Генеральний план «Ост»

• Знищити на окупованих територіях 30 млн мирного населення і військовополонених.

• Виселити протягом 30 років близько 50 млн поляків, українців, білорусів, литовців, латишів, естонців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Африки.

• Онімечити решту населення окупованих територій, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн німецьких колоністів.

• Знищити СРСР як цілісну суверенну державу.

• Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.

• Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих територіях.

Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).

Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які виявили бажання співробітничати з фашистами. Це - бургомістри в містах, голови -у районах, старости - у селах, допоміжна поліція. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р.

82. Зміни в радянському праві в роки ввв.

Однією зі складових цієї правової системи був режим законності, яку згідно з пануючим тоді світоглядом називали "соціалістичною". Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років вимога додержання цієї законності набула особливого значення. У цей період усе радянське законодавство було підпорядковане головній меті - перемозі над сильним і підступним ворогом. Воно втілювало і забезпечувало воєнну (у найширшому розумінні) доцільність. Особливість правотворчості за цих умов полягала в інтенсивному розвитку воєнного законодавства, яке регулювало будівництво й діяльність Радянських Збройних Сил, зміні деяких законів мирного часу (що регламентували, наприклад, свободу пересування, таємницю листування, обов'язки громадян), а також у введенні в дію низки надзвичайних законодавчих актів. Такі особливості радянського законодавства відповідали Конституції СРСР 1936 року, яка передбачала можливість прийняття у воєнний час спеціальних законів. Юридичною основою надзвичайних заходів, здійснюваних у місцевостях, де було оголошено воєнний стан, був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. "Про воєнний стан", прийнятий відповідно до пункту "п" статті 49 Конституції СРСР (Ведомости Верхов. Совета СССР. - 1941. - N29.). Отже, йшлося не про вихід за межі закону, не про відступ від закону, а про неухильне застосування надзвичайних законів. Здійснення правових норм під час Вітчизняної війни відзначалося насамперед тим, що діяльність усіх суб'єктів права повинна була жорстко відповідати чинним законам і підзаконним нормативним актам, а міркування доцільності не могли протиставлятися законності і використовуватися задля виправдання її порушень. Необхідність неухильного додержання законності неодноразово підкреслювалась у той час в актах центральних органів державної виконавчої влади й прокуратури. Так, у наказі Народного комісара юстиції СРСР від 29 червня 1941 року "Про перебудову роботи судових органів та органів юстиції на воєнний лад" вказувалося, що "кожний вирок, кожне рішення, кожна дія суду мають сприяти великій боротьбі, зміцнювати державність і встановлений порядок, неухильно здійснювати соціалістичну законність". Прокурор СРСР у директивному листі від 26 вересня 1941 року запропонував усім місцевим прокурорам "перевіряти законність обов'язкових постанов, виданих органами державної влади після 22 червня 1941 року, й опротестовувати ті з них, котрі видано з порушенням чинних законів" (Законодательные и административно-правовые акты военного времени. - М., 1942. С..98, 113- 114.). Особливості правозастосування І справді: органи прокуратури, суди, а також місцеві органи державної влади у винятково напруженій обстановці воєнного часу вели рішучу боротьбу за додержання законів Показово, що судові й арбітражні органи при розгляді цивільних справ, пов'язаних із невиконанням договірних зобов'язань, зазвичай відкидали посилання сторін на перебої у постачанні, нестачу робочої сили та інші звичайні для умов війни труднощі, орієнтуючи сторони на те, що стан війни сам по собі не звільняє боржника від виконання узятих за договором зобов'язань. Боржник звільнявся від їх виконання тільки у тих випадках, коли неможливість цього була безпосередньо викликана воєнними діями . Здійснення правових приписів у цей період характеризувалося, зокрема, тією особливістю, що рішення деяких надзвичайних органів втілювалися у життя звичайними органами державної виконавчої влади в загальному порядку. Іншою особливістю здійснення радянських правових норм під час Великої Вітчизняної війни, коли виникала необхідність оперативно вирішувати багато нових питань, ще не врегульованих спеціальними законодавчими актами, було більш широке використання аналогії закону й аналогії права (Напр.: городский М. Вопросы общей части уголовного права в условиях военного времени // Учен.зап. Моск. ун-та Вып.76. Труды юрид. ф-та. - 1945. Кн.1. С.104-105.). А така можливість, як відомо, була прямо передбачена, зокрема, чинним тоді кримінальним законом. Воєнна обстановка вимагала, ясна річ, максимальної централізації діяльності державного апарату. Цим зумовлювались певні обмеження у компетенції республіканських і місцевих органів державної влади й державного управління, а також зростання питомої ваги саме імперативних норм права в усьому масиві радянського законодавства. З огляду на це, у сфері реалізації юридичних приписів дещо звужувалися межі, в яких суб'єкт права мав можливість вибору того чи іншого варіанта поведінки. І це теж становило одну з особливостей правового регулювання під час війни. Настійна необхідність забезпечити найсуворішу дисципліну, порядок, узгодженість в усіх ланках і верствах суспільства (без чого не можна було організувати відсіч фашистським загарбникам і здобути перемогу) вимагала точного, беззастережного втілення в життя радянських законів - як звичайних, так і надзвичайних. На це було наголошено в одній з передових статей газети "Правда". У ній зазначалося, що "порядок, дисципліна й організованість, які є необхідними на всіх етапах нашої боротьби, стали ще необхіднішими в умовах воєнного часу. Проте забезпечити порядок і дисципліну неможливо без права, без законів, без органів, що здійснюють контроль за їх виконанням. Суворо окреслені й виражені у законі правила поведінки громадян гарантують міцний правопорядок у складній воєнній обстановці. Закон - могутнє знаряддя в руках Радянської держави і поряд з іншими засобами боротьби перебуває на озброєнні радянського народу" (Правда. - 1943, 4 сентября.). Підвищені вимоги законності під час війни виражалися, зокрема, у встановленні деяких нових юридичних обов'язків громадян перед Радянською державою (Утевский Б.С. Обязанности гражданского населения во время войны. М, 1943.), а також у запровадженні більш суворих, ніж у мирний час, санкцій за вчинення правопорушень, суспільна шкідливість чи небезпечність яких значно зросла за умов воєнного часу. Проблема законності на окупованих територіях Вимога дотримування радянської законності продовжувала діяти не тільки в тилу й у районах воєнних дій, але й - за найменшої можливості - на території, тимчасово окупованій фашистськими загарбниками. Підпільними партійними та державними органами, партизанськими з'єднаннями і громадянами- патріотами вимоги радянського законодавства про врятування від загарбників мирних жителів, а також народного майна, про матеріальну допомогу армії й партизанам здебільшого перетворювалися у життя. Партизанський рух спрямовувався нормативним актами відповідних органів (наприклад, наказом Центрального штабу партизанського руху "Про рейкову війну", прийнятим у червні 1943 року). Партійні та військові органи домагалися здійснення законності як у самих партизанських з'єднаннях, так і в їхніх стосунках з населенням. Ці питання були спеціально розглянуті, наприклад, Вітебським і Могильовським підпільними обкомами партії, а також Пленумом ЦК Комуністичної партії Білорусії у 1942-1943 pp. (Социалистическая законность в деятельности местных Советов БССР. 1917-1953 гг. - Минск, 1960. С.226- 230.). Отже, і в тилу ворога правомірність дій радянських надзвичайних органів визначалася законодавством, яке втілювало воєнно-патріотичну доцільність. Так, один з керівників партизанського руху на Чернігівщині О. Федоров пізніше писав: "...знищення комендантів та усяких фюрерів було нашим солдатським обов'язком, а не терористичними актами. Знищення зрадників народу - старост, бургомістрів, поліцаїв - також не терор. Це не представники законної влади, а просто шпигуни, зрадники, перебіжчики. Вони - злочинні, ми їх не вбиваємо, а страчуємо відповідно до законів Батьківщини" (Федоров А.Ф. Подпольный обком действует. - М., 1957. С.302.). Поряд з тим не можна ідеалізувати тодішню ситуацію - особливо нині, колистали широко відомими і такі факти, котрі аж ніяк не "вписуються" у вимогизаконності, навіть із зазначеними вище її особливостями, зумовленимиобставинами воєнного часу. І справа не тільки у тому, що "коли говорять гармати, закони мовчать". Масштабні протиправні акції (а ще більшою мірою - певні заходи, котрі здійснювалися на підставі таких законодавчих актів, які згодом, через багато років після закінчення Великої Вітчизняної війни, були цілком слушно визнані неправовими чи антиправовими), до яких ще у довоєнні роки вдавалося партійне і державне керівництво, не припинялися, так чи інакше, і під час Великої Вітчизняної війни (та й, зрештою, у перші повоєнні роки...). Однак погодимося з тим, що саме за умов Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років цей - як висловився Л. Кучма - "негатив режиму" переважувався здатністю радянської держави організувати перемогу народу над фашизмом. Основні висновки Підсумовуючи все викладене вище, слід констатувати, що у цій війні разом з радянським державним і суспільним ладом, витримала іспит і вітчизняна правова система, якою опосередковувались усі найважливіші заходи із забезпечення оборони країни і досягнення перемоги.