2. Форми і основні риси історичних форм діалектики.

Діалектика – процес розвитку явищ на освнові виникнення боротьби розв’язання притаманних їм суперечностей.

В історії філософії виділяються наступні історичні форми діалектики:

 1. Діалектика античності (найбільш яскравий представник - Геракліт і досократики).

2. Ідеалістична діалектика німецької класичної філософії XVIII - першої половини XIX ст. (І. Кант, Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель).

3. Матеріалістична діалектика (К. Маркс, Ф. Енгельс, філософи радянської школи Е. Ільєнков, Вазюлін В. А., Готт В. С. і ін).

Діалектика в античності і Середніх століттях. Спочатку цим терміном позначалися: здатність вести суперечку за допомогою питань і відповідей; мистецтво класифікації понять, поділу речей на роди і види.

Аристотель вважає винахідником діалектики Зенон Елейський, який проаналізував протиріччя, що виникають при спробі мислити поняття руху і множини.

Сам Аристотель відрізняє «діалектику» від «аналітики» як науку про ймовірні думках від науки про доказ. Платон слідом за Елейська школа (Елейський школа) визначає істинне буття як тотожне і незмінне, тим не менше в діалогах «Софіст» і «Парменід» обгрунтовує діалектичні висновки про те, що вищі пологи сущого можуть мислитися тільки таким чином, що кожен з них є і не їсти, дорівнює собі самому і не дорівнює, тотожний собі і переходить у своє «інше». Тому буття містить в собі протиріччя: воно єдино і множині, вічно і минуще, незмінно і мінливе, покоїться і рухається. Протиріччя є необхідна умова для спонукання душі до роздуму. Це мистецтво і є, за Платоном, мистецтвом діалектики. Розвиток діалектики продовжували неплатників (Гребель, Прокл).

Поняття діалектики в німецькій класичній філософії. Німецький класичний ідеалізм (на відміну від метафізичного матеріалізму) розглядав дійсність не тільки як предмет пізнання, але і як предмет діяльності. Так, в теорії пізнання Кант розвиває діалектичні ідеї у вченні про «антиномія». Однак діалектика розуму, за Кантом, - ілюзія, і вона усувається, як тільки думка повертається в свої межі, обмежені пізнанням одних явищ. Пізніше в теорії пізнання (у «Наукоученіі») Фіхте розвинув «антітетіческій» метод виведення категорій, що містить важливі діалектичні ідеї. Шеллінг слідом за Кантом розвиває діалектичне розуміння процесів природи.

Діалектика Гегеля. Найбільше термін «діалектика» розкрив Гегель. Для нього діалектика є такий перехід одного визначення у інше, в якому виявляється, що ці визначення однобічні і обмежені, тобто містять заперечення самих себе. Тому діалектика є, згідно з Гегелем, «рушійна душа кожного наукового розгортання думки і являє собою єдиний принцип, який вносить у зміст науки іманентну зв'язок і необхідність ...».

У діалектиці Гегеля можна виділити наступні три основні елементи:

1. Спроба обійти Кантове спростування раціоналізму.

2. Опис розвитку розуму в термінах діалектики.

3. Філософія тотожності.

Діалектика марксизму. Поняття діалектики у своїх творах використовували Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які перевели її в матеріалістичну площину (діалектичний матеріалізм).

Так, Маркс розуміє філософію як науку і намагається побудувати її строго за науковим методом. Він переходить від абстрактного до конкретного. Буття визначає свідомість, свідомість розуміється як властивість матерії відображати саму себе, а не як самостійна сутність. Матерія знаходиться в постійному русі і розвивається. Матерія вічна й безкінечна і періодично приймає різні форми. Найважливішим фактором розвитку є практика. Розвиток відбувається за законами діалектики - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення.

Вітчизняна філософська традиція (особливо матеріалісти) діалектику Гегеля сприйняла в інтерпретації Енгельса, який сформулював так звані «Три закони діалектики».

1. Закон переходу кількісних змін у якісні.

2. Закон єдності і боротьби протилежностей.

3. Закон заперечення -заперечення.

У першому законі Енгельс визначає категорії якості, кількості і міри. Якість - це внутрішня визначеність предмета, явище, яке характеризує предмет або явище в цілому. Якість - це перша безпосередня визначеність буття. Кількість є визначеність, «байдужа для буття» - зовнішня визначеність речі. Класичним прикладом переходу від кількісних змін до якісних є перетворення лід - вода - пар. У міру нагрівання льоду спочатку відбувається кількісне зміна - зростання температури.

Другий закон діалектики розкриває в розвитку його внутрішнє джерело. Основою всякого розвитку, з точки зору Енгельса, є боротьба протилежних сторін. Єдність і боротьбу протилежностей можна проілюструвати подвійною природою світла: в одних випадках він веде себе як потік частинок, в інших - як хвиля. В біологічній еволюції саме шляхом боротьби спадковості і мінливості відбувається становлення нових форм життя.

Третій закон діалектики відображає, за Енгельсом, загальний результат і спрямованість процесу розвитку. Заперечення означає знищення старої якості новим, перехід з одного якісного стану в інший. Процес розвитку носить поступальний характер. Поступальність і повторімость надає циклічності спіралевидну форму і кожен ступінь процесу розвитку багатшими за своїм змістом, оскільки вона включає в себе все краще, що було накопичено на попередній щаблі. Логічне заперечення заперечення: «Це вірно»; «Це неправильно»; «Це не невірно».

3. а)”кінець історії”

б)одиничне з загального

Білет № 6

1. Категорії діалектики.

Діалектика (грецьк.— веду бесіду, спір) — це вчення про найбільш загальні закони розвит­ку природи, суспільства та пізнання і сформова­ний на цьому вченні універсальний метод мис­лення та діяльності.

Історія філософії знає три основні форми діа­лектики:

Аналітична діалектика (Геракліт, Зенон).

Німецька ідеалістична діалектика (Кант, Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель).

Матеріалістична діалектика (класики марксизму).

Матеріалістична діалектика є цілісною систе­мою принципів, законів, категорій.

Категорії — це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є форму­вання парних категорій, які відображають "по­лярні" сторони цілісних явищ, процесів. Середі розмаїття зв'язків реального світу філософське | пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'яз­ків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єд­нані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До і неї належать категорії: "сутність — явище", "при­чина — наслідок", "необхідність — випадковість", "можливість — дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудо­ву" буття. Це такі категорії, як "одиничне — за­гальне", "форма — зміст", "частина — ціле" тощо.

Дамо коротку характеристику цих категорій.

Сутність — явище. Будь-якому розвиткові вла­стива взаємодія сутності і явища. Категорія сут-

ності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і не­обхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі — випад­кове й одиничне. Явище і сутність — діалектично пов'язані між собою протилежності. Вони не збігають­ся одне з одним. Інколи цей збіг проявляється до­сить чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи процесу можуть маскувати, перекручувати їх сутність. Так, міраж — це явище, що виникає внас­лідок викривлення променів світла атмосферою.

Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності до­сягається шляхом пізнання явищ. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно обумовлене певною сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов'язково має "явитися". Хоча будь-який прояв може бути специфічним залежно від специфіки предмета чи явища. Так, веселка — явище, сутність якого полягає в пере­ломленні світла у краплях води; хвороба прояв­ляється в її симптомах; розташування ошурок на картоні, під яким знаходиться магніт, свідчить про одне з явищ, в якому проявляється сутність маг­нетизму. Сутність може проявлятися в різних формах. Так, сутність будь-якої держави полягає в насильстві, яке проявляється в багатьох формах: від штрафу за неправильний перехід дороги до смертної кари за певні злочини.

Слід підкреслити, що поняття сутності не пе­редбачає якогось певного жорсткого, фіксованого рівня реальності чи межі пізнання. Людське пізнан­ня рухається від явищ до сутності, заглиблюючись далі від сутності першого порядку до сутності дру­гого порядку і так далі. Цим самим розкривають­ся причинні зв'язки, закономірності, тенденції роз­витку певних сфер буття. Сутність і явище — це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного поглиблення людського пізнання.

Причина — наслідок. Основну роль у філо­софському пізнанні відіграє принцип детермініз­му. Цей принцип відображає той факт, що всі про­цеси в світі детерміновані, тобто виникають, роз­виваються і зникають закономірно, внаслідок пев­них причин, обумовлені ними. Причина — це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.

Явище (або зміни в ньому), породжене причи­ною, називається наслідком.

Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі риси:

— вони пов'язані генетично;

— асинхронні в часі (причина, потім наслідок);

— виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому числі шляхом опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною;

— реалізація причинно-наслідкового зв'язку залежить від умов, тому взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент невизначеності, неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кри­зи виступає причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства.

Необхідність — випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії не­обхідності і випадковості відображають певні ас­пекти цього взаємозв'язку. Необхідність — це об­умовлений зв'язок явищ, за якого поява "події — причини" неминуче викликає певне "явище — наслідок". Випадковість — це такий зв'язок при­чини і наслідку, за якого причинність допускає -реалізацію будь-якого наслідку із багатьох мож­ливих альтернатив. При цьому, який саме конк­ретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно пе­редбачити і вирахувати.

Випадковість є форма прояву необхідності. їй властиві непостійність, невизначеність. Але і не­обхідність, і випадковість можуть бути пов'язані із сутністю явищ, подій. Так, суттєві зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, мають не­обхідний характер, випадковим явищем є конк­ретні політичні діячі чи партії, що спрямовують, реалізують ці зміни.

Можливість — дійсність. Можливість і дійсність це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія мож­ливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалі­зації можливого. Дійсність є конкретною існую­чою форму предмета. Направленість об'єктивного розвитку в світі виключає будь-який варіант крім руху від можливого до дійсного. Сьогодення дик­тує людству два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію свого розвитку, за якої буде успішно функціонувати в гармонії з природою, або загине внаслідок глобаль­ної екологічної катастрофи.

Одиничне — загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він вла­стивий всім явищам, предметам, процесам, а та­кож людському мисленню. Пізнання світу перед­бачає вміння порівнювати предмети, явища, вияв­ляти їх подібність і різницю, усвідомлювати оди­ничний характер реальних предметів, класифіку­вати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий пред­мет, явище, процес, що відрізняється за своїми про­сторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесів. Одиничне ] має специфічні характеристики, які становлять його унікальну визначеність.

Одиничне і загальне перебувають в діалектич­ному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чи­стому" вигляді. Воно завжди реалізується в оди­ничному і через одиничне. Одиничне, в свою чер­гу, входить в ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особ- І ливій формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.

Форма — зміст. Під змістом розуміють єдність І суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного пред-1

мета, явища, процесу. Форма — зовнішнє упоряд­кування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існу­вання певного змісту.

Форма і зміст відображають різні, але нероз­ривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми. Особливо це помітно в соціаль­них процесах. Застарілі форми і методи можуть гальмувати розвиток того чи іншого процесу. Але нові форми, ефективні методи впорядкованості процесу здатні здійснювати могутній стимулюю­чий вплив на його подальший розвиток.

2.

3. а)необхідності

б)речей...існують...не існують

Білет № 7

1. Напрями некласичних філософських шкіл.

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в       основному відійшла від принципів класичної     філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.

Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Як критерій філософствування висувається принцип тісного зв'язку з індивідом, його відчуттями, настроями, переживаннями, з безутішною і безвихідною трагічністю його існування. Місце проблем пізнання, які були провідними на етапі становлення та класичного розвитку буржуазної філософії, заступає проблема людського існування. Увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття. Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного "ірраціоналістичного гуманізму", які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному — в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя ".

"Філософія життя " як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття "життя" в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше); космологічному (Анрі Бергсон); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, Георг Зшмель) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції.

Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує. Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обґрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі "Так говорив Заратустра".

Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. У культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя для нього — це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.

У своїй праці "Присмерк Європи" Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах еконемічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з другого — відокремлений від інших культурних утворень. Це означає, вважає Шпенглер, що єдиної культури не існує. Він виділяє 8 культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполонівську), візантійсько-арабську (магічну), західно-європейську (фаустівсь-ку) і культуру майя.

Ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди соціальної дестабілізації. Аналізуючи основні тенденції розвитку ірраціоналізму, слід зазначити дві основні причини його виникнення: по-перше, він виживає в атмосфері бунтарського незадоволення існуючими порядками (в середньовічних єресях, у вченнях епохи Реставрації); по-друге, в хаотичних протестах буденної свідомості в умовах кризи цивілізації.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями, що абсолютизують зміст нерозумових змін психіки людини, слід визнати деякі напрямки екзистенціалізму (неоніцшеанського вчення "нових філософів" у Франції), франкфуртську школу, герменевтику.

Антикласичними орієнтаціями не обмежується розвиток західної філософської думки кінця XIX — початку XX ст. Їм завжди протистояли філософські течії, які захищали класику. В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства грунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання, на обмеженні самого пізнання сферою досвіду і на відмові онтології в статусі наукової дисципліни, на визнанні апріорних норм як таких, що обумовлюють процес пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген, П.На-торп, E.Kaccipep та Баденською (Фрейбурзь-кою): В.Віндельбанд, Г.Ріккерт/

У цей же період формується і неогегельянство, для якого харак-терним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля: Р.Кронер (1884-1974), Б.Кроне (1866-1952), Ф.Бредлі (1846-1924), Дж.Коллінгвуд (1889- 1943), Дж.Ройс (1855-1916), Дж.Джентіле (1875-1944). Будь-яка філософська концепція Є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин.

Особливостями некласичної західної філософії, основними темами Ті філософствування є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі. Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку.