2. Чим відрізняється особистість від індивідуальності

Індивідуальність - це поняття розкриває людину як самобутнього індивіда в його неповторній здат­ності бути самим собою. Індивідуальність людини полягає не в тому, що кожний інди­від є неповторний, хоча і в цьому також полягає момент його індивідуалізації, а в тому, що кожна людина - індивід - це окремий, самобутній світ, який, будучи включеним у навколишній світ, у ту чи іншу соціальну структуру, зберігає при цьому відносну самостійність. Звичайно самостійність індивіду впливає на його неповторність, але й одночасно і на загальну властивість, що пов'язує його з родом. Кожна індивідуальність набуває своєї самостійності, насамперед, як елемент роду, завдяки тій ролі, яку він віді­грає в її бутті.

Особистість - фіксує стійку систему соціально значимих рис, що характеризують індивід як продукт суспільного розвитку та включення індивідів у систему соціальних відносин за допомогою активної предметної діяльності та спілкування.

Особистість - це кінцевий результат розвитку соціального і біологічного начал людини, це завжди духовно розвинута людина. їй притаманні такі якості, як: • Розум, мудрість, • Емоції, воля, • Навички, вміння, • Переконання, самооцінка, • Рішучість, ризикованість, • Любов, ненависть, • Пристрасть, імпульсивність, • Тощо.

Ці якості мають як природні, так і соціально значущі риси. При розгляді людської особистості визначальну роль відіграє духовний світ лю­дини. Це складне утворення, якому притаманні різні структурні елементи: воля, раціональна сфера, емоційно-чуттєва сфера.

3. а)походження людини

б)Гегеля

Білет № 13

1. Основні риси і представники «Просвітництва».

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Анг­лію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу ста­новила віра в розум як джерело знання і як засаду побу­дови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання при­родних прав людини.

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройня­те вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтува­лася на переконанні, що наука і технічний прогрес ство­рять рай на землі.

З погляду історичного розвитку, Просвітництво є ак­том самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення.

Теоретичною передумовою Просвітництва можна вва­жати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настано­вою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Фран­ції.

Найвідоміші французькі просвітники — філософи-деїсти Франсуа Вольтер, Шарль-Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо і представники матеріалізму Дені Дід­ро, Жульєн Ламетрі. В Англії ідеї Про­світництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері, Джон Коллінз, Бернард Мандевіль. У Німеччині представника­ми Просвітництва були Християн Вольф, Александр Баумгартен, та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Де­карта і Лейбніца. В просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини.

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пі­знання наявного буття (природного та соціального), про­світники мислили як знаряддя перетворення буття.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунту­вали його теоретично.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його пред­ставників переростає в атеїзм.

У поглядах просвітників на світ панував механістич­ний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро за­являв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв'язки. Усе це свідчить, що просвітникам притаманний ме­ханістичний натуралізм в розумінні світу.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочат­ку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм — філософська течія, представни­ки якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції. У протистоянні Просвітництва і романтизму наміти­лись два типи світоглядів, політичних ідей, які було по­кладено в основу ліберально-прогресивних і консерватив­них буржуазних політичнх течій і партій.

Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи”та “Дух законів”,де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою.Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географіч-ного фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства.Але він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва.Проголосив ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”,”Філо-софський словник”та ін.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспо-тії.вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних.Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка.Він залишився переконаним в немину-чості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо(1712-1778)написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або про виховання” та інші,де торкається питань розвитку цивілізації,держави, моралі.Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова.Взагалі Руссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.

2.

3. а)двома сутностями

б)Бог розчиняється в субстанції

Білет № 4

1. Праця Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини».

Памфіл Юркевич (1827—1874) — український філософ і педагог. Народився на Полтавщині (Зо­лотоніський повіт, тепер Черкаська область) в ро­дині священика. Після Полтавської семінарії всту­пив до Київської духовної академії. Тут пройшов шлях викладача, магістра, професора. У 1861 р. запрошений до Московського університету на по­саду завідувача кафедри. Потім — декан істори-ко-філологічного факультету. Його учнями були, зокрема, відомий російський філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський.

У праці "Серце..." (1860) (повна назва: "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого") П. Юркевич розвиває християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності. Не в розумі, мисленні, а в житті сер­ця — переживаннях, почуттях і реакціях — вира­жається індивідуальність особистості.

Вихідною думкою П. Юркевича є його поси­лання на священні книги: "...серце людське роз­глядається як осереддя всього тілесного й духов­ного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками".

Далі П. Юркевич конкретизує це твердження, посилаючись при цьому на аргументи, взяті зі "Свя­щенного Писання". Він виділяє такі основні, на його думку, функції серця:

• серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил людини;

• серце є осереддям душевного і духовного життя людини;

• серце є містилищем всіх пізнавальних дій

душі;

• оскільки слово є вираженням думки, то й воно виходить із серця;

• серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей;

• серце є осереддям морального життя людини.

Ці положення П. Юркевич підтверджує числен­ними посиланнями на священні книги, а потім висловлює свої доведення.

Якщо серце людини поєднує в собі всі тілесні сили, є їх "скарбником і носієм", то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. За П. Юркевичем, "...діяльність людсько­го духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нерва­ми, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму". І далі: "Тілесним органом душі може бути ні що інше, як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно і є щонайглибшим органом життя душевного".

Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно — місце волі та бажань людини.

Серце є також центром морального життя, в ньому "поєднуються всі моральні стани людини". Воно є "вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини".

Серце є також центром релігійних переживань людини.

П. Юркевич розглядає проблему пізнання. Знання, за П. Юркевичем, народжується внаслі­док діяльності душі, пов'язане з духовно-мораль­ним устремлінням. Знання може бути засвоєне лише проникаючи в серце. Серце є центром в усіх пізнавальних діях душі. Розум, "голова", керує, планує, диригує процесом пізнання, а серце — по­роджує.

Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. "Де­рево пізнання не є деревом життя", — говорить П. Юркевич. Не мислення формує сутність люди­ни, а життя її серця, безпосередні та глибокі пере­живання, які походять від серця. Якщо розум — це світло, то духовне життя виникає навіть рані­ше від цього світла, у пітьмі людської душі. Ро­зум — вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання лише тоді стануть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

П. Юркевич прагне віднайти "гармонійне відно­шення між знанням і вірою", вважаючи, що саме вчення про серце відображає основи релігійної свідомості людства. Він ставить завдання пов'я­зати біблійне вчення про серце, згідно з яким сер­це є прихованим, але основним життям духу, з християнським началом моральності й таким чином виявити значення її для потреб практич­ної філософії