11. Специфіка розвитку політології в Україні

Розвиток вітчизняної політичної думки відбувався досить непросто. Починаючи з 1917 р. і аж до кінця 80-х років політологія була заборонена, з ідеологічних міркувань так само як генетика, кібернетика і офіційно її не визнавали самостійною науковою дисципліною. Проте, в 1960 р. в СРСР була створена Радянська асоціація політичних (державних) наук, (зараз – Російська асоціація політичних наук), яка на початок 80-х років нараховувала 13 відділень в т. ч. й Українське [1, 175]. Ті етапи, які пройшла радянська політологія були характерними й для України.

З приходом до влади М. С. Горбачова і проголошення курсу на перебудову суспільства почався процес лібералізації суспільних відносин. Становлення політології як академічної науки і навчальної дисципліни почалось 4 листопада 1988 року, коли Державний комітет СРСР з науки і техніки, офіційно затвердив уточнену і доповнену номенклатуру спеціальностей наукових працівників, в якій вперше передбачалась спеціалізація з політичних наук.

Четвертий етап (1992 – середина 90-х років) охоплює період інституціоналізації політичної науки після проголошення незалежності України. Вирішальним в цьому плані став 1992 рік. Політологія увійшла до переліку нормативних дисциплін вищої школи, була затверджена як дипломна спеціальність. Почався процес становлення політологічних науково-дослідницьких і навчальних структур та професійних асоціацій. В 1992 році створюється Національний інститут стратегічних досліджень – урядовий науково-дослідницький центр політичного та економічного аналізу та прогнозування. Тоді ж була створена Українська асоціація молодих політологів і політиків. Для підготовки управлінських кадрів при Кабінеті Міністрів України створюється Інститут державного управління та самоврядування (зараз Академія державного управління при Президентові України). В системі НАН України виникає Інститут національних відносин і політології (сьогодні – це Інститут політичних та етнонаціональних досліджень). Паралельно з державними й академічними засновуються недержавні політологічні структури (Інститут посткомуністичного суспільства). Процесу інституціоналізації політичної науки в Україні в кінці 80-х – середині 90-х років були притаманні певні труднощі, особливо пов'язані з першими роками утвердження державної самостійності (потрібно було визначити предмет, зміст курсу політології, його понятійний апарат державною мовою, створити нові кафедри, підготувати спеціалістів вищої наукової кваліфікації, видати підручники і відповідні журнали та ін). Зараз політологія формально інституалізована, але ще немає чітко окреслених політологічних шкіл і усталених методологічних підходів, одночасно йде процес жорсткої формалізації дисертаційних робіт і вимог до статей, які друкуються для захисту.

Політична наука як новий навчальний курс почала викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР - з 1991 р., на базі установ і кадрів які займались викладанням вищезгаданих дисциплін.

12. Які типи легітимації влади виокремлює м. Вебер? Надайте їх характеристику

За класифікацією М. Вебера, існує три види легітимності: 1) традиційна, яка формується на підставі усталених звичаїв, традицій, норм культури; 2) харизматична, емоційно-вольова та емоційно-містична; 3) раціональна. що базується на апеляції до чинних законів, які з формального погляду є нормативним відображенням розумних суджень.

Типи легітимності політичної влади за М. Вебером

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.