- •2. Біологічний підхід у етнопсихології
- •4. Культурний підхід у етнопсихології
- •Життєдіяльність етносу
- •128 Розділ 1. Загальна етнопсихологщ
- •6.2. Механізми етнопсихогенезу з погляду діяльнісного підходу
- •138 Розділ 1. Загальна етнопсихологія*
- •144 Розділ 1 загальна етнопсихологія1
- •2 Метод спостереження
- •3.1. Метод інтерв'ю в етнопсихології
- •165 Методи дослідження в етнопсихології
- •4.1. Діагностичний тест відносин
- •Бланк дтв
- •4.2. Техніка репертуарних ґрат (тест Дж.Кєллі)
- •5. Регіональна картотека людських відносин
- •1. Народні системи виховання дитини як засіб формування психіки
- •1.1. Новонародженість і раннє дитинство.
- •222 Розділ 2. Прикладна етнопсихологія
- •223 Психологічні аспекти етнопедагопш
- •1 Ворона свої пісні вихваляє (марійськ.)
- •2.3. Традиційне весілля: етноконфліктологічний аспект
2 Метод спостереження
В МІЖКУЛЬТУРНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ
Метод спостереження з давніх-давен широко використовувався в етнографії, звідки його і запозичили етнопсихологи. Як і при проведенні суто етнографічних досліджень, метод спостереження в етнопсихології застосовується в різноманітних формах. Так, досить поширеним є включене та стороннє спостереження. Включене спостереження вимагає від дослідника-спостерігача активної участі в житті досліджуваної етнічної групи, встановлення тісних контактів з її членами і таке «вживання» в різні сфери життя народу, за якого представники досліджуваного етносу настільки звикають до спостерігача, що вже не реагують на його присутність. Стороннє спостереження на відміну від включеного не потребує особистої участі дослідника в житті досліджуваного народу, в тих конкретних видах діяльності, за якими ведеться спостереження.
Етнопсихологічне спостереження може бути вільним або стандартизованим. Вони відрізняються наявністю чи відсутністю фіксованої програми досліджень. Вільне спостереження (як випливає з назви методу) не має жорсткої програми, і дослідник у процесі роботи залежно від ситуації може змінити об'єкт спостереження за своїм розсудом. Стандартизоване спостереження, навпаки, здійснюється за попередньо продуманою та жорстко фіксованою схемою, від якої дослідник не має права відхилятися незалежно від того, що відбувається в процесі спостерігання за певним об'єктом.
Прикладом використання методу спостереження в кроскультурних дослідженнях часто слугує широко відомий «Проект шести культур». Він здійснювався під керівництвом професорів Гарвардського університету подружжя Уайтінг. У складанні програми дослідження поряд з етнографами брали участь також відомі психологи Р.Сіерс і Е.Маккобі.
Предметом вивчення в цьому проекті була соціальна поведінка дітей у природних умовах їхнього життя, особливості їхньої взаємодії з дітьми та дорослими. Добираючи етнічні об'єкти, Уайтінги зупинились на шести невеликих населених пунктах у різних частинах світу. Більшість досліджуваних сімей були селянськими (за винятком лише невеличкого містечка Очед-таун у США). Спостереження проводилося в Японії, Індії, на Філіппінах, у Кенії, Мексиці та Сполучених Штатах Америки. За кожною з обраних етнічних груп спостерігала окрема група дослідників, яка також дала їхній докладний етнографічний опис, включаючи спосіб життя та типові засоби виховання дітей.
Об'єктом дослідження були діти (від 16 до 24 на спільноту) — усього 67 дівчаток і 67 хлопчиків віком від 3 до 11 років. Діти були умовно поді-
-0 Еінопсико;іоіін
г
154
Рмліл 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ!
ДОСЛІДЖЕННЯ В ЕТНОПСИХОЛОГІЇ
155
лені на чотири статево-вікові групи: молодші (від 3 до 6 років) і старші (від 7 до 11 років) хлопчики і відповідно молодші та старші дівчатка.' Термін одного періоду спостереження був обмежений п'ятьма хвилинами. До того ж за поведінкою дитини спостерігали не частіше одного разу на день, загалом за кожною дитиною — не менше 14 разів, тобто 70 хвилин протягом кількох місяців.
У протоколі фіксувалося місце дії (дім, подвір'я, школа, сад тощо), вказувався дорослий, який брав участь у ситуації (мати, батько, бабуся та ін.), діти, які взаємодіяли в цей момент з дитиною, за якою велося спостереження (члени родини, сусіди, родичі та ін.), вид діяльності (випадкова взаємодія, гра, праця, навчання тощо), розміри групи, з якою спілкувалася в цей час дитина.
У результаті спостереження було зафіксовано майже 20 000 іптеракцій (150 інтеракцій на одну дитину). Ці інтеракції в процесі обробки матеріалу групувалися і за допомогою ЕОМ узагальнювалися. На кінцевому етапі їх було зведено до 12 основних типів поведінки дитини, які умовно позначалися так: 1) діє дружньо; 2) ображає; 3) пропонує допомогу; 4) робить зауваження; 5) пропонує підтримку; 6) домагається зверхності; 7) шукає допомоги; 8) шукає уваги; 9) радить; 10) по-дружньому умовно нападає; 11) доторкується до іншого; 12) нападає.
На перший погляд наведена класифікація є досить довільною та слабо обґрунтованою, але треба зважити па тс, що кожен з виділених типів поведінки мав відповідний набір емпіричних індикаторів, які пройшли кваліфіковану експертну оцінку. Зіставлення виділених типів з різноманітними демографічними, соціально-економічними і культурними чинниками викликало велику зацікавленість як етнологів, так і етнопсихо-логів.
Аналіз отриманих у дослідженні результатів дав змогу репрезентувати поведінку дітей за допомогою двох незалежних шкал:
Шкала А: турбота, відповідальність — залежність, домінантність. Шкала Б: дружньо-тепла поведінка — авторитарно-агресивна.
Шкала А була побудована на протиставленні турботливості (дії типу «пропонує допомогу», «пропонує підтримку») і відповідальності («відповідально радить») — залежності («шукає допомоги», «потребує уваги») та домінантності («домагається зверхності)?). Шкала Б протиставляла дружньо-теплу поведінку («діє дружньо» і «доторкується») авторитарно-агресивній («робить зауваження» та «нападає»). Поведінку типу «ображає» дослідникам не вдалося пов'язати з жодним з виділених полюсів, і тому в подальшому вона не аналізувалася.
Досліджувані культури в свою чергу також класифікувалися за двома параметрами. Згідно з першим культури поділялися на два типи —
прості та складні, залежно від ступеня політичної централізації, професійної та релігійної спеціалізації, соціальної стратифікації і диференціації типів поселення. Простими суспільствами, які мали низькі бали з усіх цих індикаторів, виявилися досліджувані спільноти в Кенії, Мексиці та на Філіппінах, складними — в США, Індії та Японії.
За другим критерієм — структурою домогосподарства — суспільства поділялися також на два типи. Виявилося, що в США, Мексиці та на філіппіиах переважають нуклеарні сім'ї, а в Японії, Індії та Кенії — велика родина.
Проведений факторний аналіз дав змогу встановити, що обидва параметри, за допомогою яких аналізувалися культури, значуще корелюють з виділеними шкалами соціальної взаємодії. Так, діти, які виросли в нуклеарних родинах, демонструють дружньо-теплу поведінку, а діти з великих сімей — авторитарно-агресивну, тобто спостерігається високий ступінь кореляції між структурою домогосподарства та шкалою Б. У свою чергу, шкала А корелює з показником міри складності суспільства: діти, виховані в складних культурах, демонструють виші показники залежності та дошпантності, ніж діти з простих суспільств, яким більш притаманні прояви турботи та відповідальності.
Одне з можливих пояснень виявлених закономірностей полягає в тому, що поведінка дітей трактується як підготовка їх до майбутніх соціальних ролей у суспільстві. Тому зрозумілою та передбачуваною є кореляція між типом сім'ї та шкалою А. Дійсно, голові великої родини для того, щоб зберегти владу і не втратити керівництво над численними та різновіковими її членами, швидше доведеться використовувати авторитарно-агресивний тип поведінки, ніж членам малої нуклеарної сім'ї, де набагато менше можливостей зіткнень інтересів різних поколінь, а отже, легше перейти до неформальних дружньо-теплих відносин.
Менш очевидною та аргументованою видається інтерпретація другої кореляційної залежності: у простих суспільствах, де високо цінується виконання зобов'язань, побудованих на засадах родинної та сусідської взаємовиручки, альтруїстична «пропозиція допомоги та підтримки» має спостерігатися частіше, ніж у складних суспільствах, де родичі та сусіди нерідко є конкурентами. Складність сприйняття другої інтерпретації зумовлена передусім тим, що саме трактування параметрів, між якими встановлюється кореляційна залежність, сприймається неоднозначно. У літературі вже зазначалося, що із соціологічної точки зору най вразливішим місцем праці Уайтінгів є їхня класифікація суспільств на прості та складні. Але не менш вразливим з психологічної точки зору є виділення авторами шкали А: турбота, відповідальність — залежність, домінантність. Важко за всіма зазначеними в ній якостями встановити дійсно існуючу вісь і, головне, змістовно її охарактеризувати. Зрозуміло, що і кореляцій-
156
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
В ЕТНОПСИХОЛОГІЇ
Розділ
І. ЗАГАЛЬНА
ЕТНОПСИХОЛОГІЯ.
ний зв'язок між
двома досить вразливими параметрами
проінтерпрету-вати складно.
Підсумовуючи,
варто зазначити, що обсерваційні методи
через складність
їхньої організації (потребують багато
часу та коштів), а також
можливі спотворення результатів, що
спричинені присутністю спостерігачів,
останнім часом дедалі рідше використовуються
ізольовано, а частіше — у комплексі з
Іншими методами дослідження.
3. МЕТОД ОПИТУВАННЯ В ЕТНОПСИХОЛОГІЇ
Опитування — один із найпоширеніших методів у етнопсихології. Він широко використовується і як основний метод дослідження і як допоміжний у комплексі з іншими етнопсихологічними методиками. У науковій літературі останнім часом ставиться питання про те. щоб метод опитування розглядався як обов'язковий компонент програми етнопсихологічного дослідження, бо він, як жоден інший метод, дає змогу швидко та зручно дослідити найважливіші контекстуальні характеристики.
Метод опитування характеризується тим, що досліджуваний має відповісти на низку питань, які йому задає експериментатор. При цьому форма проведення опитування може бути різною: усною чи письмовою, вільною чи стандартизованою, індивідуальною чи груповою, очною чи заочною. Усне опитування здійснюється у формі бесіди чи інтерв'ю. Воно використовується в тих випадках, коли для дослідження важливим є не лише формальна відповідь, а й реакції, якими вона супроводжувалася, тон, поза, інтонація, жестикуляція та інші невербальні компоненти комунікації. Індивідуальний контакт під час усного опитування допомагає краще відчути психологічний стан людини, але з іншого боку, для його проведення потрібно багато часу, до того ж дослідники повинні мати спеціальні навички. Для етнопсихології усні форми мають особливе значення в тих кроскультурних дослідженнях, у яких серед народів, що порівнюються, є такі, що ше не мають писемності. Зрозуміло, що в таких випадках можливі лише усні форми опитування.
Найпоширенішою формою письмового опитування є анкета. Анкетування здебільшого провадиться в групових формах, що дає змогу швидко дослідити велику кількість респондентів. Для етнопсихологічних досліджень нерідко саме цей момент має вирішальне значення при доборі методу.
Усне та письмове опитування можуть існувати у стандартизованій або у вільній формі. Відмінність між ними полягає у ступені свободи,
157
якою користується дослідник, проводячи опитування. Зрозуміло, що при стандартизованому опитуванні можливості дослідника більш обмежені, він не має права довільно змінювати ані зміст питань, ані їхню послідовність. Водночас саме завдяки однотиповості питань результати таких досліджень легше піддаються обробці та інтерпретації.
Ступінь свободи досліджуваних, коли вони відповідають на поставлені запитання, також може змінюватися. Вона має такі градації: відкрите опитування — коли респондент відповідає в довільній формі; закрите опитування —- коли всі можливі варіанти відповідей попередньо передбачені й задані в анкеті, а завдання досліджуваного полягає тільки у виборі потрібного; напівзакрите опитування — комбінуються ознаки обох попередніх форм.
Залежно від способу спілкування дослідника з респондентом розрізняють очні опитування, що реалізуються у формі безпосереднього контакту, та заочні, коли безпосередній контакт не передбачений.
Особливістю методу опитування є те, що джерелом інформації для дослідника є висловлювання респондента. Зважаючи на це все ще актуальною є проблема вірогідності та надійності отриманих результатів, бо добре відомо, що реальна поведінка і вербальне висловлювання про неї можуть інколи не збігатися. Частково ця проблема розв'язується підвищенням рівня довіри досліджуваного до експериментатора та міри його обізнаності щодо сутності заданого питання: чим поінформовані-шим і щирішим буде респондент, тим вище вірогідність отриманих результатів.