138 Розділ 1. Загальна етнопсихологія*

пальців, але в різних народів цей загальний принцип набував різнома-,] пітних конкретних форм.

Існув^али суспільства, де за основу було обрано рахування за допомо-1 гою пальців однієї руки, що, відповідно, стало підґрунтям для форму--вання п'ятирічної системи лічби (так, звичка групувати предмети по 5-1 проявилася в першому пристрої, безпосередньо призначеному для раху-1 вання, — абаці, відомому ще в Стародавньому Єгипті та Греції).

В інших культурах в основу було покладено рахування за допомо- \ гою пальців обох рук, що створило засади для формування найбільш: відомої та поширеної нині десятирічної системи лічби. Причому вчені ■ (зокрема, М.Лузін) зазначали, що «переваги десятирічної системи не математичні, а зоологічні. Якби у нас було на руках не 10 пальців, а 8, то світ користувався б восьмирічною системою».

У деяких народів була поширена двадцятирічна система лічби (раху­вання за допомогою пальців рук і ніг), залишки якої можна знайти і те­пер. Так, У різних мовах, зокрема у французькій, як і у стародавніх греків, чисельник двадцять формується не як 2x10 (два десятки), а має особливу назву — уіщі. Більше того, і чисельник вісімдесят утворюється не через дію 8x10, а як 4x20 ($иаіге-їіп£із).

Етнографічні дослідження показують, що поширеного була також шістдесятирічна система лічби, одним з найвідоміших варіантів якої була вавилонська система. Залишки цієї системи збереглися до наших днів у способі обліку одиниць часу (1 година = 60 хвилин, 1 хвилина = 60 се­кунд тоїдо)- Дослідники тривалий час не поєднували існування цієї сис­теми з рахуванням на пальцях, але у 1955 році таку гіпотезу, засновану на етнографічних даних про способи лічби в римських легіонерів, зап­ропонував І.Веселовський. Цікаво, що обгрунтувати походження шес-тидєсятИрічної системи специфічними способами рахування на пальцях можна на основі вітчизняних народознавчих досліджень. Так, у 1929 році було опубліковано статтю Л.Дорошкевич, присвячену народній мате­матиці в Україні [ЕВ, 1929, № 8], де автор ретельно описує свої спостере­ження за способами лічби у селян. У контексті висловленого припущен­ня найцікавішим є спосіб рахування на пальцях — «на колодочках». Сутність його полягає в рахуванні за допомогою суглобів пальців, по три на кожному пальці, тобто 3x5=15, потім те саме, але з тильного боку долоні, тобто на одній руці ЗО. Аналогічно на другій, тобто на обох ру­ках у су^і 60, що й треба було довести.

Лічба за допомогою пальців мала той недолік, що кількість пальців була обмежена, їх не вистачало для рахування великої' кількості. Цю проблему можна було розв'язати двома потенційно можливими шляха­ми: або ((збільшувати» кількість пальців або ж рахувати певними група­ми. Ці обидва способи добре відомі нам з етнографічних досліджень. Так,

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ 1 39

перший з них шляхів означає, що коли для лічби не вистачає власних пальців, то рахують за допомогою пальців товариша, а іноді запрошу­ють стільки чоловік, скільки треба, щоб полічити всю кількість.

Другий спосіб, також дуже поширений і добре відомий завдяки ет­нографам, полягає в тому, що рахування ведеться не одиницями, а різни­ми групами, причому на конкретний характер такої лічби вказує те, що для різних предметів існували і різні системи лічби. Так, в Україні пара­ми лічили худобу й птицю; трійками — нитки у прядиві; десятками — крашанки, гарбузи, кавуни; копами — снопи на полі (копа—60 снопів) і т. ін. Через відсутність універсальної системи лічби людина, яка безпосе­редньо не мала справи з певною сферою господарства і не розумілася на прийнятих в ній системах лічби, була безпорадною, якщо треба було виконати відповідні операції. Саме цим можна пояснити випадки, опи­сані в уже згаданій праці Дорошкевич, коли чоловіки не могли провести відповідних вимірів і лічби у тих сферах домашнього господарства, яки­ми традиційно займалися жінки.

Лічба за допомогою пальців доповнювалася рахуванням за допомо­гою інших невеликих предметів — картоплин, квасолин, паличок, ко­лосків тощо. Згодом ці способи почали супроводжуватися (і витісняти­ся) застосуванням більш універсальної системи, яка давала змогу обчислювати і фіксувати будь-яку кількість будь-яких об'єктів. Ідеться про нанесення зарубок, міток тощо. У цьому способі можна було поєд­нати можливості обох попередніх способів, бо, з одного боку, кількість зарубок нічим не обмежувалася, а з іншого — особливими зарубками-позначками можно було лічити одразу певними групами. Цей спосіб за наявності загальнолюдських рис мав і певні етноспецифічні властивості, в яких часто відтворювались у недоторканому або в залишковому виг­ляді особливості прийнятої в даному суспільстві системи лічби на паль­цях. (Так, в Україні чумаки на задніх люшнях мажі зарубками познача­ли кількість солі: 1 зарубка — 5 пудїв солі; селяни почали зарубками позначати копи на полі: 1 зарубка = 1 копі і т.ін.).

Ця система, хоч і була кроком уперед порівняно з рахуванням за до­помогою пальців, водночас була мало прийнятною, бо обслуговувала лише певні верстви населення і була різною у різних верств і в різних регіонах. Так, заданими Н.Малечі, пастухи на Переяславщині для лічення овець у'своїх отарах користувалися таким способом: вирізали на своїх ціпках певні значки; сотні відповідав великий хрест, десятку — малень­кий, одиницям — палички. Наприклад, зарубки такого вигляду:

X X х х х і 111111

мали нагадувати пастухам про те, що в їхній отарі 237 овець.

140

Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГВ

Аналогічною системою користувалися рибалки в українській частиі Добружі, яку зафіксував Ф.Вовк. У ній сотні позначалися косою лініє* десятки — прямою, одиниці — тією ж прямою, але коротшою, а п'ятсот -хрестом. Як зазначалося, свої системи були в чумаків, свої — у селя Етнографи знаходили зарубки скрізь: на млинах, хатах, колодязі дзвіницях тощо. За свідченням етнографів, був навіть такий звичай -«записувати на стіні», тобто фіксувати на стінах шинку кількість вити, того в борг або в крамницях — кількість грошей, які заборгував пок) пець. Цей дуже поширений звичай знайшов своє відображення в жартії ливій українській пісні:

Ой, шинкарко молода,

Усип меду, ще п вина,

Та всип кварту на віру

Пиши гроші на стіну.

Да як стіну розбереш,

Тоді й гроші забереш. _а

Сформовані в культурі способи рахування за допомогою зарубок згоі. дом почали супроводжуватися (а потім і витіснятися) застосуванням; нових, більш зрілих культурних форм — словесних. Дуже цікавий спосіб, такого паралельного (дієво-вербального) варіанта лічби зберігся до на­ших часів у формі дитячих ігор, які мають узагальнену назву «січки».! Уперше увагу на них як на варіант дитячого фольклору звернув Г.Ви-і ноградов. Сутність гри полягає в тому, що хтось з дітей кидає останнім <. виклик: не рахуючи, висікти певну кількість зарубок (січок), наприклад \ 15. Той, хто знає варіант рішення, приймає виклик і починає декламува-. ти потрібний віршик, супроводжуючи декламацію ритмічними ударами: ножем по дереву. Наприклад;

«Сену, сену сечку, Вьісеку дощечку. Честь, перечесть, Все пятнадцать здесь».

Оскільки кожний удар по дереву був пов'язаний з відбиванням ритміч­них одиниць (які в даному варіанті замінюють одиниці лічби), а кількість ритмічних одиниць зафіксована в спеціально створеному для цього віршику, то, зрозуміло, що й кількість зарубок буде не тільки сталою, а й такою, що відповідає умовам завдання.

Отже, на прикладі «січок» можна ознайомитися з дуже цікавою пере­хідною формою лічби, де на тлі більш ранніх культурних способів раху­вання —■ дієвих (нанесення зарубок) — виникають і приводяться у відповідність з попередніми більш складні — вербальні форми, які для

теоретичні підходи до вивчення етнопсихологічних особливостей 141

обліку використовують не числа, числівники, а використовують більш старовинну форму — римо-ритмічні структури, «музику підсвідомої арифметики», за Лейбніцем. Тому їхня роль і функція — не бути прос­тою забавкою для хлопчиків і не слугувати придуманим дорослими для дітей ритмізуючим засобом для полегшення їхніх трудових процесів — дитячої трудової пісні (як вважав М.Мельников). їхнє значення набага­то ширше — це один із варіантів культурних способів лічби, способів, що колись становили певний етап в історичному розвитку лічби, а тепер збереглися лише як форма, що допомагає дітям у їхньому онтогенетич­ному розвитку оволодіти більш зрілими культурними засобами.

У сучасному дитячому фольклорі можна знайти ще одну форму лічби, яка досить близька щойно описаній, однак порівняно із січками є ще одним кроком уперед у напрямку «відходу» від первинних — дієвих — способів рахування. Ідеться про найпоширеніший і, як виявляється, най-життєздатшший вид дитячого фольклору — відомі всім лічилки. Розгля­немо докладніше цей жанр. За розмаїттям їхніх численних форм завжди вбачається одна й та сама проста операція: ведучий (він промовляє сло­ва лічилки), скандуючи її текст, по черзі доторкується при кожнім слові до грудей чи плеча кожного з дітей, що стоять чи сидять у колі, а закін­чивши текст віршика-лічилки, жестом вказує на того, на кому закінчив­ся текст і хто має або вийти з гри, або грати в грі якусь певну роль.

Отже, порівняно з січками в цьому виді фольклору вже немає конк­ретних дієвих операцій лічби (пересування реальних об'єктів, нанесення міток чи зарубок), проте ще залишаються певні залишкові рухи (дотик по черзі до кожного з дітей), які хоч і не залишають справжніх позначок, але є залишковою, тепер уже суто символічною формою останніх. На тлі цих залишкових рухів, як і в січках, звучить певний текст у віршованій формі, з визначеною римо-ритмічною структурою. І варто підтримати тих дослідників, зокрема Г. Виноградова, які вважали, що в лічилці го­ловне — це декламаційний стиль, скандування, а зміст тексту має друго­рядне значення, більше того, його може взагалі не бути (у випадку, коли це просто мішанина з осмислених і безглуздих слів):

Раз, два, три. Грав я й ти. Соні, боні, тач, Рифа, тифа, м'яч.

Тому, звичайно, не можна погодитися ані з тими, хто на перше місце в лічилках ставив зміст тексту (наприклад, М.Мельніков, 1987), ані з тими (Г.Довженок, 1981), хто вважав, що най примітивнішим «родичем» лічил­ки, а стадіально її попередником є звичайна лічба, якою зрідка користу­ються діти з тією самою метою: у гурті вибирають певне число, до якого

_V

142

Розділ 1 ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ 143

й лічать. Навпаки, останній варіант може бути тільки пізнішим і не ха­рактерним для цього жанру напластуванням, саме тому він і трапляєть­ся «зрідка».

Отже, ми бачимо, що лічба раніше ніколи не була абстрактною дією, а була завжди включена в якусь конкретну операцію або діяльність (так, учені, зокрема М.Новикова, 1993, зараз доводять, що «чиста» операція рахунку одиницями в магічній практиці завжди передбачала ситуацію вибору та ритуал обрання). Згодом операція лічби змогла повністю «відірватися» від своїх корелятів у руховій формі й стати суто вербалізо-ваним способом, то в свою чергу стало передумовою набуття нею окре-мішної форми. Існування ж у вербалізованій окремішній формі було тим останнім і необхідним етапом, що передував переходу дій лічби у внутрішній психічний план.

Як бачимо, наведені культурні форми лічби нагадують етапи, шо були виділені П.Гальперіним у Т11ФРД. Можна припустити, що відсутність (відмирання) певних традиційних культурних форм буде спостерігатися тоді, коли їхню функцію почнуть перебирати на себе інші культурно зап­ропоновані форми, в тому числі форми педагогічного впливу.

Звернімося тепер до культурно-історичного розвитку процесу цілетво-ренпя. Дуже дивним видається той факт, що, незважаючи на те, що в одній з найгрунтовніших теорій радянської психології — теорії діяльності — категорія мети висувалася на роль одного з найголовніших психологічних понять, практично не існувало праць, у яких би розглядалося становлен­ня процесу цілетворення як в онтогенезі, так і в його історично-культур­ному розвитку. Теорія поетапного формування розумових дій в цьому плані не була винятком. Водночас важливість і значущість цього процесу в житті людини безумовно мали відбитися і на тих видах діяльності, які, за припущенням, віддзеркалюють етапи його становлення — «згортання».

У сучасній психології під цілетворенням розуміють психічний процес відображення результату майбутньої дії та шляхів його досягання. Це відображення може мати різний ступінь конкретизації: іноді обмежуєть­ся лише найбільш загальним уявленням щодо кінцевого результату або навіть його окремих характеристик, іноді — відзначається ретельним опрацюванням найдрібніших деталей. Цілетворення є випереджаючим компонентом будь-якої діяльності сучасної людини, але існують пере­конливі докази того, шо наявність такого внутрішнього випереджаючо­го плану діяльності є досить пізнім надбанням людства. Так, у моно­графії «Історичний розвиток культури» В.Романов.ла численних прикладах доводить, що в первіснообщинній культурі образ мети, план існує лише «па рівні загальних схем предметних дій», «вплетений в саму конкретну діяльність і не актуалізується поза нею».

Логічно припустити, що вихідною формою цілетворення могла бути будь-яка практична діяльність, яка згодом, у міру «згортання», дедалі більше відривалася від своїх зовнішніх форм і алгоритмізувалася, набира­ючи форми звичного для сучасної людини образу мети. Першою куль­турною формою на шляху її інтеріоризації стала обрядова практика, що відповідає в теорії формування розумових дій етапові матеріалізованих дій на зовнішніх предметах. Можна навести низку аргументів на підтрим­ку висловленого припущення.

З одного боку, обряд є згорнутою «скороченою» формою предметної дії. Дійсно, в ньому завжди відображено і відтворено в більш або менш розгорнутому вигляді у прямій чи символічній формі різні моменти прак­тичної діяльності (характеристики бажаного результату, програма дій для його досягненню тощо). «Узагальнення вихідних схем дії, що відбу­вається завдяки ритуальній діяльності, має важливі наслідки для того, як вони представлені в свідомості. Між діяльнісними образами, які до цього могли існувати лише відокремлено, прокладаються нові зв'язки, в результаті чого обрядова діяльність закріплюється, отримуючи окреміш-ну від діяльності і відносно самостійну ідеальну відповідність, здатну до подальших системних трансформацій».

Розвиток обрядової практики пов'язаний з виявленням нових фак­торів невдач у відповідній господарській діяльності. Системи обрядових дій створювались і деталізувались завдяки розробці практичних прийомів відповідних сфер господарювання (наприклад, бджільницькі обряди), а після того як фактор невдач поступово зникав, поступово зникала і «про­грамуюча» функція обряду, що призводило до маскування єдності прак­тичного і обрядового планів.

З іншого боку, обряд є розгорнутою, екстеріоризованою формою пси­хічної діяльності. Обрядові дії переважно «облямовують» діяльність, тоб­то виконуються на її початку і в кінці, відіграючи ключову роль в її започаткуванні та завершенні. Це не випадково, бо, набуваючи рис пси­хічної діяльності, обряд починає здійснювати її головні функції — орієн­тації та контролю. У контексті нашого розгляду нас, зрозуміло, більше цікавить перша з них.

Дійсно, обряд являє собою форму орієнтуючої діяльності, дає змогу пе­редбачити певні наступні події і підготуватися до них, побудувавши відпо­відну орієнтовну основу дії. Обряд здатен виконати цю функцію, оскільки в ньому міститься одночасно й бажана мета діяльності («об'єктивація мети») і більш або менш розгорнута програма дій індивіда для її досягнення.

Облямовування діяльності обрядами, тобто функціонування в ролі специфічних «операторів колективної розумової діяльності», надавало їй властивості зворотності — суттєвого, згідно з Піаже, атрибута психі­чної діяльності.

_г