1 Ворона свої пісні вихваляє (марійськ.)

/цибуля себе фруктом вважає (перс, тадж.)

У таджикських прислів'ях символом неуцтва є образ осла, рідше — свині, у прислів'ях багатьох європейських народів символом глупоти, як правило, є вівця. Ті самі обставини, очевидно, змушують різні народи у випадках образної заміни відповіді «ніколи» використовувати вирази «коли мул народить» (рим.), «коли у собаки ніс перестане бути мокрим» (якут.), «коли рак на горі свисне» (рос. і укр.), «коли лежачий у воді стов­бур стане крокодилом» (сьєрралеонські креоли), «коли пісок на камені зійде» (рос), «коли верба народить виноград» (болг.) та ін.

Як зазначалося, разом із особливостями природного оточення свій внесок у процес формування етнічної специфіки образного складу свідо­мості роблять також відображувані соціальні реалії певної етнічної

спільноти. Іноді вони поєднуються з природними образами (як, наприк­лад, у арабському прислів'ї: «Існує три речі, від яких не сподівайся на помилування: море, султан і час»), іноді постають як самостійний ху­дожній образ («Мінарет і той падає»), формуючи, так би мовити, «дру­гий шар» образної етноспецифіки свідомості.

Хапає щит після поранення (пат.)

З різкою проти гладіатора (лат.)

Одну чалму на дві голови не надінеш (араб.)

Не вчи літню жінку одягати покривало (араб.)

Прослухав «Рамаяну», а питас: хто така Сіта (інд.)

Вчора тільки йогом став, а сьогодні вже коса до пояса (інд.)

Дороге яєчко до Христова дня (рос.)

Жалує цар, та не жалує псар (рос.)

Кума не бить — пива не пить (укр.)

Як з шибениці зірвався (укр.)

Отже, до асоціативних процесів індивіда включаються образи та по­няття зі сфери соціального устрою та господарської практики, побуту та історії етносу, його релігійних вірувань тощо.

У арабів, які сповідують іслам, процедура розлучення з дружиною дивовижна для чужинців і нескладна: чоловікові досить тричі в присут­ності свідків виголосити слова «Я розлучаюся з тобою!». А як поверну­ти дружину, якщо вранці зрозумів, що погарячкував? Шаріат вимагає, щоб розлучена жінка одружилася з іншим ( він зветься «мустахілем»), потім розлучилася з ним, а вже після цього вона має право знову стати дружиною свого колишнього чоловіка. У такій ситуації чоловік-невда-ха змушений сам підшукувати своїй дружині «тимчасову другу полови­ну» (намагаються, природно, знайти горбатого, кульгавого або й зовсім хворого), платити йому великі гроші — спочатку за весілля, потім — за розлучення. Така дорога ціна (і економічна, і психологічна) легкого роз­лучення й викликала до життя образність арабського прислів'я: «Краще сто коханців, аніж один мустахіль».

Окрім змістової специфіки образного складу свідомості значну роль у формуванні етнічної специфіки асоціативних процесів уяви відіграють деякі формальні характеристики взаємодії образів суспільної свідомості, відображені, наприклад, у паремійному фонді етносу. До таких фор­мальних характеристик образних процесів можна віднести етнічну варіативність і метафоричну оборотність попу­лярних фольклорних (у тому числі паремійних) образів. У цьому разі йдеться про те, що при загальній єдності сфер, про які, скажімо, загаду-

238

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОПЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОҐІЕДАГОПКИ

239

ють загадки (природне оточення, господарство, людина), можливі помітні етнічні відмінності як у виді образів, за допомогою яких «шиф­рується» загаданий об'єкт, дія або явише, так і у здатності зворотного порядку: наскільки спроможні метафоричний образ і загаданий предмет помінятися місцями. Отож, якщо у загадці «черньш конь скачет в огонь», кочерга ототожнюється з конем, то наскільки реальна загадка зі зворот­ним ототожненням «кінь — кочерга»?

З етнічною варіативністю образів у суспільній свідо­мості й, зокрема в пареміях, ми частково знайомилися, говорячи про екологічну або соціально зумовлену специфіку асоціативного процесу. Але межі згаданого явища значно ширші, бо соціальні умови буття ет­носу, типи його господарської діяльності визначають не лише конкрет­ний набір фольклорних образів, а й саму ієрархію сфер, з яких ці образи добираються. Якщо звести паремійні образи у класи «людина», «домашнє господарство» та «дика природа», можна помітити, що у прислів'ях та приказках різних народів (інакше кажучи, у їхній суспільній свідомості) образам з названих розрядів приділяється різна увага. Наведені у табл. 2 показники підтверджують тенденцію ієрархізації популярних паремій­них образів і дають змогу говорити про певні профілі асоціативних ре­акцій того чи іншого етносу, а отже, про певні переваги образів з різних класів у процесах метафоричних перетворень.

Таблиця 2

ЕТНІЧНА ВАРІАТИВНІСТЬ ОБРАЗІВ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ У ЗАГАДКАХ

Етнічна приналежність образів	Тематика
	Людині)	Домашнє господарство	Дика природа	Невиз-начена тварина	Перелік власти­востей
Вірменські	49,5	31,6	7,2	18,9	15,0
Карельські	25,5	24,5	19,0	8,7	21,4
Російські	34,2	23,0	8,5	6,8	22,5
Українські	19,3	30,9	9.5	12,2	23,9
Хакаські	22,0	38,5	\ 1.9	Ї.9	11,9
Евенкійські	31,7	18,6	11.7	3,4	15,9

Як схожість, так і відмінність цих профілів пояснюється типом гос­подарської діяльності етносу та його залежністю від середовища: висо-

кий рівень господарювання зумовлює домінування в пареміях образів з розряду речей хатнього вжитку, реманенту, домашніх тварин іт.п., а низький рівень господарства, що робить людину залежною від примх природного середовища, відповідає за пік «природних» образів у па­реміях етносу. При такому розумінні проблеми ясно, що домінування у пареміях образів класу «людина» пов'язане з таким станом етносу, коли ні продуктивна праця, ні боротьба з природою не є головною об'єдну­ючою спільноту умовою. Такими етноформуючими факторами можуть бути, наприклад, сильна центральна політична влада або військові акції загарбницького чи захисного характеру, що тривають упродовж жит­тя кількох поколінь. Можливий також варіант мирного переселення у дещо м'які природні умови, коли загальний низький рівень добробуту (через відсутність стабільної господарської основи) може бути досяг­нутий мінімальними зусиллями у сфері господарської діяльності. На-роди-завойовники, які живуть «з меча», народи-колонізатори, які про­тягом віків розсувають «межі землі» (першопроходці, «пасіонарні» або культуртрегери — адже «перможців не судять»), народи, які не змогли через природні чи соціальні умови створити ефективне продуктивне господарство, — ось найвірогідніші претенденти на те, що в їхніх за­гадках, прислів'ях, приказках буде домінуватиме образ людини в різних її проявах. Адже якщо символи, щоб бути прийнятими, мають бути добре знайомими, то в одному з перелічених випадків «добре знайоми­ми» етносу будуть речі господарського використання, в другому — явища та об'єкти природи (саме таку картину ми бачимо в якутських пареміях). а у третьому — щойно розглянутому — «найбільш знайо­мою» виявиться сама людина, бо нічого більш значущого «під рука­ми» просто немає. Російське прислів'я «гол, как сокол» вельми показо­ве у цьому відношенні.

Зуби та язик За костяним лісочком білочка бігас (карел.) У березняку лось ходить (евенк.)

Ломім: тридцятьма блакитними конями бігає рудий жеребець (хакас.)

За білими березами талалап бреше (білорус.) Дім темний, а у ньому тітка Ором сидить (вірм.) По краю полощеться, а є ополонку не падає (укр.)

Треба зазначити, що в межах загального образного профілю мож­ливі підпорядковані етнічні варіації, пов'язані з особливостями структу­ри та функціювання конкретних етносів. Так, велика кількість кетсь­ких загадок починається словами «син» (хип) або «дочка» (хунь): «Дочка увесь день плаче, усю ніч плаче» (= річковий поріг); «Син два паруси

240

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОПЕДАГОПКИ

241

несе» (= вуха) тощо, тобто в них переважають образи людини як члена соціуму, а не як індивіда, але загалом зберігається певне становище об­разів класу «людина».

У багатьох карельских загадках образи традиційних для росіян «братців» заступають «сестриці»: «Чотири сестриці під однією ковдрою сплять» (= стіл); «Дві сестри поряд живуть, а одна одну не бачать» (= очі); «Ти, сестричку, по тій доріжці, я — по оцій, а ночувати разом будемо» (= кінці ременя). А у фінських, скажімо, загадках поширеними образами є «стара, яка сидить у кутку» та «чоловік, котрий входить у ліс» («стара сидить у кутку, сто очей у неї на обличчі» — сито; «Чоловік входить у ліс, його ніс шкрябає небо» — рушниця на плечі та ін.), які відбивають традиційний розподіл праці між статями; праця землероба, лісоруба, мис­ливця чи рибалки — праця чоловіча (і загадки про ці види праці спира­ються на образ чоловіка), а роботи по господарству та порання в хаті — справа жінки («Маленька Марі зі стрічкою у волоссі все сидить і си­дить» — мітла).

Відмінність у образному складі російських та українських ларемій пов'язана саме зі зміною асоціативного профілю, тобто зі зміною по­слідовності елементів (образів різних класів) у «ланцюжку домінуван­ня». Якщо для російських паремій ми маємо загалом послідовність об­разів «людина — домашнє господарство — дика природа», то для українських — «домашнє господарство — людина — дика природа». Цей висновок підтверджується на матеріалі загадок, прислів'їв і при­казок.

Очерет: Стоїть цап над водою, киває бородою.

Стоит дед над водой, качаєш бородай. Морква: Жовта курка під забором кублиться.

Сидиш девица в темнице, коса на улице. Мак: Стоїть півень на току в червоному ковпаку.

На тичинке городок, в нем семьсот воєвод.

Розбіжність образності тотожних за смислом російських та україн­ських фразеологізмів також пояснюється відмінністю образних профілів суспільної свідомості українців і росіян, наприклад: «мозги не на мес-те» — «не всі дома»; «после драки кулаками не машут» — «замкнув стайню, як коні вкрали»; «всяк молодец на свой образец» — «як півень уміє, так і піє»; « я ему про Ерему, а он мне про Фому» — «я йому про індики, а він мені про кури дикі»; «ради милого дружка й сережку из ушка» — «для милого друга і вола (коня) з плуга»; «снявши голову, по волосам не плачут» — «пропав кінь, і вузду кинь» і т. іп. Очевидно, що і в цьому разі російський етнос схильний віддавати перевагу образам,

пов'язаним з людиною, а українці — образам, пов'язаним з домашнім господарством.

Переходячи до розмови про метафоричну оборотність образів народної свідомості, зазначимо, що на цю особливість образно­го складу звернула увагу психологів дослідниця фінського фольклору Е.Кьонгес-Маранда.

«Своєрідність метафор у загадках полягає в тому, що здебільшого вони існують у двох можливих реалізаціях: якщо в результаті метафорич­ного «стрибка» А виявляється подібним до Б, то можна знайти й «обо­ротну» загадку, в якій Б подібне до А. Такі «оборотні» метафори є однією з найпомітніших рис фінських загадок» (Е.Кьонгес-Маранда, 1978).

Дослідниця наводить низку характерних для фінських загадок взає-мооборотних метафор: голка = птах, ковбаса = змія, меч = змія, ножи­ці = краб, курка = жінка, вітряк = людина та ін.

Горобина на священному пагорбі, священне листя на горобині ( — наре­чена на весіллі).

Наречена стоїть на пагорбку, все літо у розкішному вбранні, всю зиму гола (=листяне дерево).

З маленького неба йде сніг ( = просіювання муки крізь сито). Мука падає у кошик, почеплений па гілках дерева (^снігопад).

Для нашого розгляду така оборотність метафор важлива у двох відно­шеннях.

По-перше, як індикатор і засіб формування оборотності розумо­вих операцій та децентрації (здатності дивитися на речі з різних позицій), яка відбувається у свідомості особи. По-друге, як показних етніч­них особливостей образного складу свідомості. Адже цілком зрозуміло, що можна сміливо передбачати етнічні відмінності у кількості та харак­тері оборотних метафор, а також у сферах, з яких переважно беруться метафоричні образи. Виходячи з розглянутої раніше тенденції доміну­вання певних класів образів у профілях асоціативних реакцій різних ет­носів, ми також можемо передбачити деяку несиметричність оборотності образів, яка виявляється у неоднаковій здатності об­разів з різних класів заміщувати та бути заміщуваними образами речей та явищ, які належать до інших розрядів. Оскільки «корінною» або «базо­вою» метафорою (С.Пеппер, Е.Маккормак) стають предмети зі сфери явищ, зрозумілих на «рівні здорового глузду», остільки логічно припус­тити, що сфери утворення таких базових метафор пов'язані з домінуючим типом діяльнісного ставлення соціуму до світу, зокрема, з його господарсь-

Етнопси колола

242

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНО ПЕДАГОГІКИ

243

ким укладом, соціальною організацією та культурними традиціями. Кон­кретний матеріал по російських загадках наведено в табл. 3.

Таблиця З

ОБОРОТНІСТЬ ДЕЯКИХ МЕТАФОР У НАРОДНИХ РОСІЙСЬКИХ ЗАГАДКАХ ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЗБІРКИ Д.САДОВНИКОВА

Образ	Об'єкт загадування
	Житло	Речі хатнього вжитку	Люди	Земля і небо	Явища природи
Людина: — як індивід	30,2	44,7	9,6	13,3	19,8
— як член соціуму	4,1	4,7	12,0	6,7	10,9
Тварини: — свійські	16,3	10,6	8,4	13,3	14,9
— дикі	3,3	5,9	4,8	2,9	6,9
— невизначені	0,0	3,5	0,0	1,9	5.5
— частини тіла	2,4	0,0	0,0	0,0	0,0
Речі хатнього вжиіку	6,5	9,4	24,0	22,9	12,9
Явища природи	0,0	2,3	2,4	1,9	0,0
Перелік властивостей	14,6	16,5	9,6	37,1	22,8

к

7і

-к

71

в)

б)

г)

п

п

п

Якщо звести ці табличні дані до трьох виокремлених раніше класів образів «людина», «дика природа» та «домашнє господарство» (надалі, як і Е.Кьонгес-Маранда, ми будемо називати об'єкти цього класу «пред­метами культури»), то для російських загадок із збірки Д.Садовникова (1959) ми отримаємо таку схему оборотності метафор {мал. З, а).

1«->К	д)	л		к
І$| 71		г		71
П			п

Мал. 3. Схема оборотності метафор у народних загадках:

Л — «людина», К — «предмети культури», П — «дика природа», х +-» у — метафори симетрично оборотні (тоб­то образи обох груп однаково часто стають метафорами в загадках про предмети іншої групи); х —> у — образи у використовуються як метафори для х, але не навпаки (обо­ротність метафори відсутня).

Іншими словами, тут спостерігається взаємна оборотність образів зі сфер «людина» та «предмети культури» і метафоричний опис явищ «ди­кої природи» за допомогою цих двох неприродних класів. Такий шлях включення природних об'єктів до кола звичних уявлень — через ото­тожнення або уподібнення їх самій людині чи предметам її штучного оточення («культурного середовища») ■— характерний також для вірменських загадок із збірки І.Карапетяна (1979) і мордовських зага­док, зібраних К.Самородовим (1983) (мал. З, д). При збереженні базової діади оборотних метафор (Л<-Ж) у загадках карелів (мал. З, в), явища природи переважно описуються за допомогою метафор з класу «пред­мети культури», тоді як самі явища природи є метафоричними образами в загадках про людину. У загадках евенків Бурятії (мал. З, б) базовою стає діада «людина<-»природа», саме на цьому напрямку ми фіксуємо оборотність метафор, а лінії «природа — культура» та «людина —■ куль­тура» стають своєрідною «дорогою одностороннього руху». Очевидно, діада «людина^-шрирода» є базою метафоричної оборотності і для фінських загадок із збірки Е.Кьонгес-Маранди.

Цікавий випадок синтезу двох розглянутих випадків виявляється під час аналізу українських загадок. На схемі можна бачити, що метафо­рична оборотність образів фіксується тут одразу по двох лініях: «люди­на — культура» і «людина — природа» і тільки несиметричність взає­модії образів по лінії «природа — культура» не дозволяє схемі перетворитися па «трикутник метафоричної оборотності». На наш по­гляд, така картина складається у тих етносах, які дуже давно мешкають у конкретних — причому досить м'яких — природних умовах (вписали­ся в середовище), тобто там, де людина, культура та природа «притер­лися» одна до одної і постають не тільки об'єктивно, а й у свідомості етносу нерозривними складовими існування останнього (мал. З, г).

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ. ХАРАКТЕР МИСЛЕННЯ Міжкультурні дослідження мислення. Від початку етнопсихологічних досліджень і до наших часів багатоплановість процесу мислення прак­тично унеможливлювала всеохоплююче вивчення етнічних особливос­тей інтелектуальної діяльності представників різних народів. Через цю обставину в поле зору дослідників потрапляли лише деякі аспекти мис­лення, традиційного для тих чи інших культур, а отже, сьогодні ми має­мо досить обмежене коло параметрів інтелектуальної діяльності, що стали об'єктами міжкультурних порівнянь. Як правило, міжкультурні дослід­ження мислення передбачають з'ясування здатності піддослідних до аб­страгування та узагальнення (переважно шляхом кла­сифікування предметів, пошуків подібності, визначення понять і т.п.), до побудови логічного умовиводу (через завершен-

244

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНО ПЕДАГОГІКИ

245

ня вербальних силогізмів, розв'язання задач тощо), зрештою, до ро­зуміння принципу збереження кількості речо­вини (довжини, об'єму, числа елементів) та інших закономірностей транс­формації об'єктів, що, на думку Ж.Піаже, свідчить про формування у суб'єкта певних інтелектуальних операцій.

Треба зазначити, що перелічені напрямки дослідження мають неод­накову експериментальну ретроспективу. Якщо вивчення здатності представників різних етносів до абстрагування належить до найтради-ційніших форм етнопсихологічних розвідок щодо мислення, то, скажі­мо, історія вивчення здатності до розв'язання силогістичних задач знач­но коротша. Перше порівняльне дослідження такого типу, проведене О.Лурія на початку 30-х років нашого сторіччя, сприяло тому, що такі самі роботи було проведено у 60-70-х роках у Ліберії (М.Коул, С.Скрібнер), на Таймирі (П.ТульвІсте) та Юкатані (Д.Шарп, М.Коул, Дж.Лейв), у ізольованих гірських районах Киргизії (П.ТульвІсте, Т.Тамм). Що ж до міжкультурних психологічних досліджень, пов'яза­них з поняттям збереження та деякими Іншими характеристиками ро­зумового розвитку дитини (наприклад, «пізнавальний егоцентризм» і т.ін.), пов'язаними з концепцією інтелекту Ж.Піаже, то вони мають найкоротшу історію, бо почалися у 70-ті роки XX століття (Д.Елькінд, Дж.Брунер, П.Грінфілд та ін.).

В результаті проведених розвідок виявилося, що міжетнічні особли­вості розумових здібностей фіксуються майже на всіх зазначених на­прямках.

Що стосується процесу абстрагування/узагальнення, то вже Лурія довів існування в різних культурах різних типів класифікування: ситуа­тивного та категоріального. При першому з них з ряду предметів «моло­ток — сокира — поліно — пилка» до однієї категорії зараховуються со­кира, пилка та поліно (бо всі ці речі належать до ситуації заготівлі дров), а при другому — молоток, пилка і сокира (бо всі вони належать до кате­горії знарядь праці). Як зазначав сам дослідник, в умовах існування його піддослідних (традиційна господарська практика, відсутність шкільно­го навчання тощо) формально-логічна операція підведення предметів під певну логічну категорію не вважається суттєвою і замінюється Іншими — практично значущими — операціями: аналізом властивостей предмета та введенням його до наочно-діяльнісної ситуації.

«Створене на базі конкретних «ситуаційних» уявлень угруповання пред­метів залишалося у наших піддослідних дуже стійким: якщо експери­ментатор намагався запропонувати їм інше, засноване на абстрактній категорії, вони найчастіше відкидали його варіант, стверджуючи, що таке угруповання не відбивас суттєвих зв 'язків предметів, що людина,

що у такий спосіб класифікувала предмети, «дурна», «нічого не розуміє». Лише в окремих випадках вони погоджувалися з такою класифікацією, одразу ж додаючи, що вона «несуттєва», а «суттєва», «правильна» тільки та, де предмети поєднано за участю в одній спільній ситуації» (О.Лурія, 1974).

Подальші дослідження (М.Коул та ін.) показали, що правильніше було б говорити не про зв'язок типу «одна культура — один тип класи­фікації», — бо залежно від матеріалу та типу завдання можуть змінюва­тися й основи для класифікацій, обрані піддослідними, — але ці дослід­ження не змінили того факту, що певна культура робить домінуючим певний спосіб категоризації предметної дійсності.

Дешо подібне фіксувалося також у дослідженнях з вивчення етнокуль­турних особливостей розв'язання вербально-силогістичних задач. Пред­ставники традиційних культур, де б вони не мешкали, майже однаково, але зовсім не «по-європейському» ставилися до відповіді на класичну силогістичну колізію; «Благородні метали не іржавіють. Золото — бла­городний метал. Іржавіє золото чи ні?» По-перше, досить часто члени традиційного суспільства взагалі не сприймали силогізм як щось цілісне, а сприймали слова експериментатора як три незалежних і не пов'язаних одне з одним речення. Тож замість очікуваної дослідниками умовивід-ної відповіді на поставлене питання такі піддослідні просто повторю­ють, а іноді й сильно перекручують вихідні фрази. Коли ж, по-друге, вони намагаються відповісти на кінцеве запитання силогістичної задачі, то майже завжди звертаються до власного життєвого досвіду («У мене є золоте кільце, воно не іржавіє, отже, золото не іржавіє»). Можливість робити висновки з положень, у яких відсутній їхній власний досвід, такі піддослідні категорично заперечують.

Дасться силогізм: «Далеко на півночі, де сніг, усі ведмеді білі. Нова Зем­ля далеко на півночі І там завжди сніг. Якого кольо­ру там ведмеді?» «Різні звірі бувають».

Силогізм повторюється.

«Я не знаю, я бачив чорного ведмедя, інших я не ба­чив... Кожна місцевість мас подібних тварин: якщо біла місцевість, то білих, якщо жовта, то жовтих». «Ну, а на Новій Землі які ведмеді?» «Ми завжди кажемо тільки те, ЩО бачимо; того, чого ми не бачили, ми не говоримо» (О.Лурія, 1974).

На відміну від представників традиційних культур, «цивілізовані на­роди», а також школярі будь-якої національності (через 2-3 роки шко-

246

Роміл 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОПЕЛАГОПКИ

247

лярства) здатні робити формальні умовиводи, базуючись лише на інфор­мації, закладеній у великій та малій посилках силогізму.

Що ж до розуміння принципу збереження кількості, то й у цій площині мислення було знайдено психологічні розбіжності між типовими представниками різних культур. Було, наприклад, з'ясовано, що на відміну від північноамериканських або європейських дітей, які по­чинають розуміти принцип збереження вже в 6-7 років, полови­на підлітків (11-12 років) з африканського племені уолоф його ще не ро­зуміють, а наочне «збільшення» кількості під час переливання з широкого посуду у вузький пояснюють магічними діями експериментатора.

Отже, етнічні особливості процесу мислення існують реально. Що можна сказати щодо механізмів формування етнічної специфіки інтелек­туальних здібностей?

Тип діяльності та тип інтелектуальних операцій. Обраний нами підхід змушує дошукувати кінцевих причин етноспецифікації розумової діяль­ності в різній організації предметної діяльності представників різних ет­нічних спільнот. Так,.європейська дитина обов'язково, як стверджує Ж.Піаже, проходить у своєму інтелектуальному розвитку стадію пізна­вального егоцентризму. У цей період дитина взагалі не здатна постави­ти себе на місце іншого, побачити ситуацію з позиції, відмінної від влас­ної, загалом, не здатна «змінити точку зору». Виконуючи, приміром, завдання на класифікування предметів, дитина цього рівня розвитку кладе в основу класифікації своє ставлення до класифікованих предметів. Водночас ескімоські діти майже не «страждають» егоцентричністю світо­бачення. Як вважають дослідники, ця розумова відмінність пов'язана з тим, що умови виховання дитини в обох культурах досить різні.

«Система цінностей ескімосів заохочує самостійність людини, однак вона рішуче придушує найменші прояви індивідуалістичного ставлення до життя. Ескімоська культура вимагає групових дій у здійсненні ос­новних форм діяльності — полювання на тюленів та карібу, рибаль­ство за допомогою загати. Класифікаційні структури у ескімоських дітей розвиваються поза найменшим впливом егоцентризму того га­тунку, який ми спостерігаємо у європейських дітей» (Дж.Брунер, 1977).

Так само пояснюється і відсутність анімізму (тобто наділення душею неживих предметів природи; за Піаже, це також необхідний момент пси­хічного розвитку європейської дитини) у дітей з племені манус, зафіксо­вана Маргарет Мід. Як нам уже відомо, це пояснюється тим, що дорослі манус ніколи не розповідають малюкам казок, легенд і подібних «неби­лиць», з яких маленький європеєць саме й дізнається про «живі» сонце, місяць, каміння, ріки та дерева.

Але найістотніші докази на користь діяльнісного генезу етнічних відмінностей інтелектуальних здібностей людей отримано в результаті вивчення згаданих міжкультурних розбіжностей у засвоєнні поняття збереження кількості. Вивчаючи процес засвоєння цього поняття дітьми сенегальского племені уолоф, дослідники (П.Грінфілд та ін.) зіткнулися з досить незвичним, як на європейський погляд, пояснен­ням наочного «збільшення» кількості води після переливання її в інший посуд. Як зазначалося, діти були певні, що це збільшення цілком реаль­не і є наслідком якихось магічних дій дослідника. Зрозуміло, що про розу­міння збереження об'єму (кількості) води в цьому випадку говорити не доводиться. Але після того, як дослідники дали змогу дітлахам власноруч упродовж певного часу переливати воду з посуду в посуд, майже 75% мо­лодших дітей та 90% старших дітей зрозуміли принцип збереження.

Дослідження, присвячені розумінню принципу збереження, проведеш Д.Прапс-УЬіьямсом (1961) серед дітей племені тів у Нігерії, надають нашій тезі ще більшої переконливості. Він виявив, що у віці восьми років усі діти племені тів успішно досягли розуміння принципу збереження рідини та твердих речовин, тоді як для піддослідних сенегальців і в більш старшому віці верхня межа становила 50%. З пояснень Прайс- Уільямса щодо поведінки дітей у ході експериментів видно, що культура племені тів на відміну від племені уолоф заохочує активний маніпулятиєний підхід до фізичного світу. Він так розповідає про їхню поведінку: «Ці діти активно намагаються самостійно виконувати операції... Окрім того, вони полюбляють маніпулювати з предметами, пересипаючи, наприклад, землю з одного стакана до іншого, та навпаки». Подібні самостійні дії .жодного разу не спостерігалися серед неписьменних дітей племені уолоф, ітут, цілком можливо, —ключ до тієї величезної різниці, що існує між двома культурами щодо спонтанних результатів у екс­периментах на розуміння принципу збереження» (Дж.Брунер, 1977).

Д. Прайс-Уільямс з колегами (1969) провели подібні дослідження в Мексиці, де вони перевіряли, чи сприяє досвід гончарної справи кращо­му розумінню принципу збереження. Результати дослідження підтвер­дили це припущення. У завданнях на збереження, в яких застосовувала­ся глина, діти гончарів досяглії значно кращих результатів, аніж діти, чиї батьки мали іншу професію. Діти гончарів також краще розуміли принцип збереження кількості, рідини, ваги та об'єму.

Залежність типу класифікації від попереднього досвіду практичної діяльності добре ілюструється дослід амиМ.Ірвіна та Д.Маклафіна( 1970) зі школярами та селянами-рисоводами народності мано (Центральна Ліберія). Учасникам експерименту пропонували класифікувати на гру­пи невеликі картки із зображеними на них однією чи кількома кольоро-

248

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕГНОПЕААГОПКИ

249

вими геометричними фігурами. Експериментальний матеріал давав змогу за основу класифікації брати колір, форму або кількість об'єктів, тож піддослідних просили класифікувати картки по-різному. Виявилося, що дорослі неписьменні представники народності мано набагато гірше, аніж школярі, могли знайти більше як одну основу класифікації. Але коли їм було запропоновано аналогічне завдання на класифікування чашок з рисом (чашки були великі й маленькі, рис був очищений та неочищений, до того ж двох різних сортів), то виявилося, шо вони здатні класифіку­вати цей матеріал настільки ж добре, наскільки школярі здатні класифі­кувати картки з геометричними фігурами.

Що ж до доказів суттєво діяльнісної обумовленості форм умовиводу, зокрема, у процесі розв'язання вербально-силогістичних задач, то тут прин­циповими є, на наш погляд, не стільки факти можливого переходу — під впливом в основному шкільної освіти, — представників традиційних культур від спирання на власний досвід до суто формального умовиво­ду з посилок силогізму, скільки факти повернення колишніх школярів до традиційних форм мислення через повернення до традиційних форм діяльності, як це було, наприклад, у дослідженнях, проведених серед гірських киргизів П.Тульвісте.

«У той час, як добре відомо, що двох-трьох класів школи достатньо, щоб навчити людину майже безпомилково розв'язувати нескладні си­логістичні задачі, у тих наших піддослідних, котрі 4-5 років навчалися у школі, правильних відповідей було лише 52%, «теоретичних» обгрун­тувань —15%. Іншими словами, задачірозв 'язувалися нарівні випадко­вого успіху. Навіть у піддослідних з 10-класною освітою правильних відповідей було лише 67%, що майже не відрізняється від показників традиційних піддослідних, які не відвідували школу, в деяких аналогіч­них дослідженнях...

Результати наших піддослідних з будь-яким рівнем освіти виявилися значно «гіршими», ніж результати піддослідних з таким самим освітнім рівнем в інших дослідженнях. Оскільки методика була така сама, то різницю в результатах логічно пояснити тією обставиною, що в інших дослідженнях групу «освічених» піддослідних складали школярі, а у нас — люди, які відвідували школу, а потім повернулися до традицій­них видів економічної та культурної діяльності, яка не потребує шкільної освіти та відповідного типу мислення» (П.Тульвісте, 1988).

У світлі викладеного доцільно було б поглянути на деякі особливості мислительних дій українського етносу в межах його традиційної мен­тальності та спробувати конкретизувати розуміння специфіки етнічної свідомості українців.

Традиційно-культури і особливості мислення українців. У попередніх розділах деякою мірою вже висвітлювалося питання про специфіку розумо­вих дій українського етносу та шляхи етноспецифікації психічної діяльності українців. Розглядаючи обрядову практику українського народу, ми під­креслювали ті моменти організаційної будови обряду, які сприяють фор­муванню завершеності цієї розгорнутої орієнтовної діяльності та роблять її здатною до оборотності (див. п. 1.3 цієї глави). Ішлося й про те, що фор­муванню оборотності розумової дії сприяє й оборотність паремійних об­разів. Досить зрозумілим є й те, що зміна ролей у традиційних народних іграх («Кіт та миші» тощо), а також виховання в громаді (сім'я, «вулиця») с запорукою звільнення в майбутньому української дитини від пізнаваль­ного егоцентризму. Тож, хоча до певного часу малюки й не ділять світ на «Я» і «не Я», на живе і неживе, хоча вони все наділяють душею (цей дитя­чий анімалізм базується на розвиненому корпусі анімалістичних казок, легенд і бувальщин), можна бути певним і у досягненні українською дити­ною розуміння принципу збереження кількості. І справа не лише в тому, що поширені серед українських дітей ліплення з глини, копання та переси­пання землі, піску, допомога в господарських клопотах, гончарство і т. ін. очевидно сприяли цьому, а насамперед в тому, що розуміння принципу збереження саме й формується на базі зворотних операцій з об'єктом. Коли дитина може здійснити пряму трансформацію предмета, а потім шляхом зворотної трансформації повернути його у первісний стан, вона починає розділяти різні параметри об'єкта й контролювати змінні та незмінні влас­тивості речей, тобто досягає розуміння принципу збереження.

Можна й далі продовжувати цей «загальноєвропейський» перелік рис інтелектуальної діяльності, властивих й українцям. Але попри всі перелі­чені тотожності український етнос зберігає певні традиційні характерис­тики свого мислення. Як відомо, взагалі найхарактернішою ознакою «традиційного» мислення є його гранична конкретність, постійне звер­тання людини до власного життєвого досвіду, прив'язка до цього досві­ду своїх міркувань та умовиводів тощо. Ця форма мислення дуже своєрід­на за своєю семантикою. Слово тут виконує не функцію абстракції та понятійного кодування, воно є засобом поновлення наочно-діяльної си­туації та виявлення зв'язків між предметами, що входять до такої ситуації.

Така конкретність і предметність суджень властива й українським народним прислів'ям порівняно з деякою «абстрактністю», «безособов-істю» відповідних російських прислів'їв. Порівняймо:

Російські

Опять двадцать пять Стерпится — слюбится

Українські

Знов за рибу гроші

Звик собака за возом бігти,

бігтиме й за саньми

Етгголсіишюпя

250

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОПЕЛАГОПКИ

251

Привьічка — вторая натура

От нуждь! не перєбирают Обещанного три года ждут

Трясе цап бороду, бо так звик змо­лоду

Не криви писком біля чужої миски Чекай, собачко, здохне конячка —

матимеш м 'ясо

Скаже, як з воза ляпне

Как сорєалось, так и бряк­нулось

Беда всему научит Навчить біда кашу їсти

Дурное дело не хитрое Не штука — вбити крука: злови-

но живого

Так звана «абстрактність» чи, навпаки, «конкретність» розумової дії — це, за Гальперіним, показник певного рівня її розгорнутості або згор­нутості. Так, якщо не вважати зафіксовану різницю в побудові прислів'їв цілком випадковою, а розглядати її як показник більшої традиційності розумової діяльності українців, то треба сподіватися, що названа '«кон­кретність» українських паремійних суджень проявиться як тенденція до більш розгорнутої мислительної форми у колективній думці етносу. Тоб­то, дещо звужуючи проблему, можна сподіватися, що там, де у паремійно­му висловлюванні колективна свідомість російського етносу, яка базуєть­ся на розумових діях більшого ступеня згорнутості, ніж українська, ставить крапку, українська традиційна ментальність вимагає ставити кому:

Російські Українські

Не смейсн, горох, не лучше бобов Не смійся, горох, не пучче квасо­лі—розмокнеш, то й лопнеш

Каюсь, виноєат! Щ_о ж, винуватий, і в гуси

Нанялся — продамся Найнявся — продався: скажуть

дверима скрипати, то і скрипай

Поживем — увидим Побачимо, що з того буде, чи

торба, чи мішок

Навряд чи можна вважати наведені факти свідченням класичної тра­диційності української ментальності. Скоріше останню треба віднести до ментальності перехідного типу, яку О.Лурія характеризував так:

«При переході від практичних, наочно діяльних операцій до теоретич­них, «понятійних», останні, зрозуміло, не одразу набувають того склад­ного, «згорнутого» характеру, який мають уже усталені форми тео­ретичного мислення. Спочатку мислення ще оперус «розгорнутими» формами, використовує раніше домінантні наочно-діяльні операції: лише

поступово воно виходить за колишні межі й овояодівас новими, доско­налими формами абстрагування та узагальнення» (О.Лурія, 1974).

Цілком природно в контексті наших міркувань поставити питання про практично-діяльнісні підстави існування тенденціїдо більш розгор­нутої форми миследій українського етносу порівняно з етносом російсь­ким. Відповідно до попередніх концептуальних положень вища предмет­на конкретність інтелектуальної дії має під собою «деталізованішу» (тут: предметно більш розгорнуту) зовнішню діяльність. А оскільки безпосе­реднім матеріальним попередником колективної думки етносу виступає також обрядова практика спільноти, то питання можна сформулювати так: чи можемо ми віднайти в структурі діяльності, в особливостях по­будови української та відповідної російської обрядовості фундамент майбутніх відмінностей розумової діяльності, зокрема рівня згорнутості/ розгорнутості паремійних суджень?

Етнографія дозволяє нам ствердно відповісти на це запитання хоча б стосовно ритуалів передноворічної обрядовості, зокрема колядування. Порівнюючи зимову календарну обрядовість українців і росіян, дослід­ники вже давно звернули увагу на різницю в здійсненні обряду коляду­вання у цих двох етносах, причому настільки суттєву, щоб говорити про два типи цього обряду: узагальнений та диференційований.

«Зазначені два типи обряду колядування такі:

1. Диференційований тип обряду. Обряд проводиться з урахуванням кожної індивідуальності, що входить до складу сімейноїобщини... Зов­ нішньою ознакою цього типу обряду є колядування коло хати та в хаті і диференційовані колядки, з якими звертаються до кожної окремої осо­ би, бажаючи їй особистого добра і щастя Ті сім'ї.

2. Узагальнений тип обряду. При проведенні обряду масться на увазі сімейна община в цілому (велика сім'я), обряд, звернений до глави сім'ї (інші члени її згадуються за зв'язком з ним}» (В.Чичеров, 1957).

У свою чергу, тип обряду, особливості його організації зумовлені особ­ливостями родового ладу в росіян і українців, домінуючими у цих народів типами сімейних общин. Українське колядування зберегло реалії більш давніх часів, в українських колядках проглядає первісно демократичний тип сімейної общини. В аналогічних творах російського народу відоб­ражено пізніший етап розвитку суспільства, коли глава великої патріар­хальної сім'ї стає одноосібним розпорядником майна, безроздільним господарем.

Зрозуміло, що проблема традиційно-культурних особливостей мис­лення українців не вичерпується розглянутим аспектом і залученим до розгляду матеріалом. Але, як видається, саме керуючись принципом

32*

ПСИХОДОПЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОПЕААГОПКИ

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ ^:'

252

єдності психіки та діяльності, ми матимемо змогу всебічно дослідити хід . етнологогенезу, тобто процес формування етнічних особливостей мис­лення.

ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ ОСОБИ. НОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Для етнопсихології вивчення суспільних систем цінності та взаємодії має подвійне значення. З одного боку, ті чи інші етнічні правила пове­дінки і ціннісні орієнтації є важливим елементом етнічної свідомості, а різниця в системах норм і цінностей представників різних етносів стає ще одним аспектом проблеми етнічних особливостей свідомості у її ста­тиці. Саме у цій площині розгортається міжкультурне вивчення націо­нальних етичних еталонів (мужність / слабодухість, сміливість / бо-ягузство та інші чесноти). З іншого боку, норми і цінності соціуму певним чином упорядковують діяльність особи, обмежуючи одні та стимулюю­чи інші види дій, одним словом, формують етноспецифічну систему діяль­ніших відносин індивіда з навколишнім світом. У цьому плані норми взаємодії та ціннісні орієнтації етносу набувають важливого значення як фактори формування етнічної свідомості дитини, як засоби етнопеда-гогіки даного народу, як ключ до динаміки етноясихогенезу.

Характер діяльності та характер норм. Теза щодо залежності психіч­ної діяльності особи від практичної діяльності, до якої залучена людина, справджується стосовно колективної свідомості етносу (ширше: для етніч­ної психіки взагалі). Так, фіксується велика психологічна подібність (мо­ральні настанови, риси характеру) між бушменами Калахарі та австра­лійськими аборигенами. І перші, і другі, на погляд європейця, боягузливі (у випадку небезпеки воліють відступити без силового зіткнення), підступні (навіть на слабкішого за себе противника нападають знишка, скажімо, під час сну), безсердечні (залишають напризволяще слабких і хворих, не чекають мисливця, який відстав) тощо, Необхідність вижити у суворому біотопі пустелі, де постійно бракує води, рослинності та ди­чини, викликає до життя певний тип соціальної життєздатності — схо­жий в обох етносах — кочовий образ життя та привласнюючий харак­тер господарства, пріоритетне збереження працездатних членів громади та домінування громадських інтересів. Останні, в свою чергу, забезпечи­ли й подібність психічних рис у представників таких географічно відда­лених один від одного народів.

Загалом, залежність тих чи інших норм поведінки особи віл внутрішніх діяльнісних відносин у соціумі достатньо документовано сучасними крос-культурними дослідженнями. Але нас має цікавити не стільки перелік фактів такої залежності, скільки з'ясування характеру та організації діяль-

253

пості, соціальних стосунків членів соціуму (насамперед, дітей і дорос­лих), котрі допомагають індивіду засвоїти конкретну норму дій, роблять його нормальним представником даної етнічної спільноти. Роз­глянемо цей процес на прикладі засвоєння дитиною індивідуалістичних або колективістичних орієнтацій.

Справедливо вважається, що колективістична орієнтація розвивається там, де влада особи над фізичним світом недостатня. Не маючи особис­тих можливостей практично впливати на середовище, суттєво змінюва­ти його в бажаному напрямку, індивід, з одного боку, більше покладаєть­ся на спільні зусилля громадян, а з іншого — не надає великого значення власній особі й не схильний до виділення та протиставлення себе Іншим членам спільноти.

Якщо перекласти ці положення на мову практичних народнопедагогі-чних заходів, то зрозуміло, що вирішальним моментом взаємодії малюка з дорослими, який накладає відбиток на майбутні особистісні орієнтації, є обмеження та переспрямування рухової активності дитини. Дитину (як, наприклад, малюка із сенегальского племені уолоф) не стимулюють до маніпуляцій з неживими предметами, її власні рухи витлумачуються не як певні моторні здатності, а як комунікативні сигнали, звернені до дорос­лих. Та й саме дитинча привчають брати до уваги не стільки функціо­нальний, скільки соціально-комунікативний аспект активності.

«Уолофську дитину не заохочують маніпулювати з речами фізичного, неживого світу поза межами суспільних стосунків; у ній нищаться та­кож усі особисті бажання та наміри, здатні ізолювати ЇЇ від групи... (і зрештою) вона стас усе менше і менше індивідом й більше і більше членом колективу» (Дж.Брунер, 1977).

Зрештою, уолофський малюк втрачає інтерес до моторики як та­кої, до оточуючих предметів, якщо вони не входять до контексту со­ціальних відносин, й задоволення своїх потреб не уявляє без залучення до цього процесу можливостей колективу, тобто засвоює справжню ко­лективістичну орієнтацію. Навпаки, підкреслювання в процесі вихован­ня самоцінності індивідуальних дій, заохочення самостійного предмет­ного маніпулювання, відносний ізоляціонізм у задоволенні життєвих потреб — усе це дає індивідові певну владу над середовищем (зокрема, соціальним) і формує «індивідуаліста європейського зразка».

Характер норм і характер психічної діяльності. Соціальні реалії, що їх ми називаємо нормами, у своєму життєвому втіленні є особливим чином організована поведінка людини, тобто її матеріально-предметна (у ро­зумінні Гальперіна) діяльність певної структури. Тож цілком зрозуміло, що сформовані на базі такої діяльності психічні дії також будуть відрізня-

254

2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОПЕДАГОПКИ

255

тися своєю структурою. Іншими словами, ми можемо бути певними в тому, що характер етносоціальних норм накладає відбиток на характер психічних, зокрема пізнавальних, процесів у представників різних етніч­них груп.

Деякою мірою це твердження вже аргументувалося, коли ми розгля­дали залежність параметрів інтелектуального розвитку (а саме наявність чи відсутність егоцентризму в пізнавальній діяльності дитини, розумін­ня принципу збереження кількості речорини тощо) від організації тих типів діяльного ставлення до середовища, в які дитину включають до­рослі. Отже, наведемо факти впливу наявних у етносі норм на деякі інші пізнавальні здібності люлини наприклад, на процес сприйняття.

Серед інших характеристик перцептивного процесу психологи (Х.Уіткін, Дж.Беррі та ін.) виокремлюють і такий вимір, як «глобальність— артикульованість». Людина з «артикульованим» перцептивним стилем схильна до диференціювання та категоріальної організації ознак середови­ща, а також до розмежування явищ зовнішнього світу та світу внутрішньо­го (свого «я»). Для «глобального» стилю перцепції характерні протилежні властивості. У класичних психологічних експериментах представники «ар­тикул ьованого» стилю легко віднаходять просту фігуру (трикутник, квад­рат тощо) у більш складному графічному зображенні (піраміді, кубі та ін.), тобто легко виконують тести класу «схованих фігур».

У процесі міжкультурних психологічних досліджень було виявлено етнічні спільноти, члени яких є носіями переважно або «глобального», або «артикульованого» типу сприйняття. До перших, приміром, нале­жать представники сьєрра-леонського племені темне, до других — пред­ставники племені менде, що також мешкає у цій західноафриканській країні. На думку дослідників, провідним фактором етнічної «стилізації» перцептивної діяльності у цьому разі є саме племінні норми соціальної взаємодіїдитини та дорослих, а саме: чи надається малюкам право бути самостійними хоча б у сім'ї, чи мають вони змогу власними силами роз­в'язати ті чи інші проблеми, протистояти власним спонукам без втру­чання матері та інших дорослих?

«Темне і менде відрізняються соціальними цінностями, ступенем суво­рості у вихованні дитини та іншими формами соціалізації... У системі цінностей темне агресивність посідає значно вище місце, ніж у менде, чиї цінності близькі до західних. У темне мати займає цілковито панівну позицію, а домашнє життя підпорядковане вкрай суворій дисципліні... У менде процеси соціалізації куди менш суворі, домінування матері так сильно не виявляється, а індивідуальна дисципліна заохочується більшою мірою, аніж це прийнято у темне» (Дж.Даусон, 1967; цит.за ;М.Коул, С.Скрібнер, 1977).

Аби перевірити початкове припущення щодо залежності характерис­тик перцепції від соціальних норм виховання малюків, притаманних різним культурам, Дж.Беррі (1966) провів порівняльне дослідження пер-цептивних здібностей представників племені темне та канадських ескі­мосів. Беррі зазначає, що ескімоси (на відміну від темне) ставляться до дітей з великою добротою й лише зрідка їх карають. Дітям надається велика свобода, від них чекають ініціативних дій та вироблення власних навичок поведінки. Усе це дало змогу припустити відповідну відмінність й у перцептивній діяльності темне та ескімосів.

І дійсно, дані, отримані Дж. БеррІ за допомогою тесту прихованих фігур та інших тестів, продемонстрували, що, на відміну від темне, сприй­няттю ескімосів притаманна незалежність від поля і велика диференційо­ваність. Як і належить носіям «артикульованого» стилю перцепції, ескі­моси в задачах на відтворення фігур з малопомітними розривами зображення (коло чи інша фігура з розривом контуру) помічали розрив значно частіше, ніж темне. Результати ескімосів були дуже схожі на ре­зультати контрольної групи шотландців.

Отже, головним завданням психологічної науки сьогодні є не стільки доведення факту діяльнісної суті нормативної детермінації етнічних особ­ливостей свідомості, скільки пошук конкретних форм і каналів засвоєн­ня дитиною етнічних нормативів життєдіяльності. Щодо останніх, то тут ми, на щастя, маємо конкретний етнографічний матеріал.

Деякі народноиедагогічиі засоби нормування поведінки дитини та фор­мування її ціннісних орієнтацій. Власне кажучи, попередній розгляд на­родних засобів виховання дітей дозволяє нам стверджувати, що майже всі вони тією чи іншою мірою здатні відігравати роль каналу нормуван­ня дитячої поведінки, ціннісної орієнтації дитини. Певні норми соціаль­ної взаємодії дитина може засвоїти через відповідну організацію власної сенсомоторної активності, ігровим шляхом, через засвоєння фольклору та обрядовості тощо.

Прикладом формування етичного еталону поведінки шляхом організації сенсомоторної активності малюка може слугувати процес виховання поваги до чужої власності у племені манус.

«У манус, у яких власність священна і її втрата оплакується нарівні зі смертю, повага до власності прищеплюється дітям із самих ранніх років. Ще до того, як вони почнуть ходити, їх лають і карають, якщо вони доторкнуться до того, що їм не належить. Речі не ховають від дитини, щоб вона не могла їх дістати. Мати розсипає своїмаленькі, яскраво за­барвлені намистини на циновку або ж у неглибоку миску і ставить її на

256

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТНОПЬДАГОГІШ

257

підлогу так, що дитина, яка повзає, цілком може схопити їх. Добра дитина — це дитина, яка ні до чого не доторкується і ніколи не попро­сить того, що їй не належить. Це єдині заповіді пристойної поведінки, додержання яких вимагається від дітей» (М.МІд, 1988).

Свій внесок у формування системи етнічних еталонів і цінностей роб­лять також колискові пісні. Марійська мати, наприклад, пере­конувала свою дитину в тому, що та — невідривна часточка рідної при­роди: «хай сорочкою буде тобі в'язовий лист», «постіллю твоєю буде липовий лист», «хай батьком твоїм буде заяць-русак», — співала вона немовляті. На думку О.Ветухова (1892), польські колискові сприяють формуванню дитини набожної (мати у них постійно просить дитині бла­гословення божого) та схильної до життєвих розрахунків (серед колис­кових багато пісень-лічилок), перські — закріплюють підлегле станови-ще жінки. Великорос же постає «у пісні своїй веселуном, балагуром та жартівником», не байдужим, однак, до матеріального боку життя на­стільки, що навіть у мріях про майбутнє щасливе життя дитини золото посідає чи не найперше місце.

... Тьі как вьірастишь большая, Будешь в золоте ходить. Чисто серебро носить, Мамушкам, нянечкам Об по в очки дарить.

Українські ж колискові, як зауважує О.Вєтухов, акцентують увагу ма­ленького слухача переважно на іншій системі суспільних цінностей. Вони майже не розповідають «про багате, розкішне життя без праці». Фізичне здоров'я («і в ручки, і в ніжки, і в голівоньку трішки»), «добра година та шдстя» — ось усе необхідне для особистого добробуту українця, ось усе те найкраще, чого бажає мати своїй дитині в особистому, підкрес­лимо, плані. Українські колискові містять ще величезний шар соціаль­но-етичних еталонів і настанов.

«Суспільні інтереси у малоросійських колискових виходять на перший план. У малоросійських піснях усіх розрядів сімейне щастя поставлене вище особистого, громадському ж добробуту віддасться в жертву і перше, і друге. Ідеал, що його малює (у колисковій) малоросіянка, відрізняється моральною широтою.

Бодай спало — не плакало,

Бодай росло — не боліла

Голівонька і все тіло, —

Отцю, матці на етішеиьку,

Добрим людям на услугу» (О.Вєтухов, 1892).

У колискових, і українських зокрема, особлива увага приділяється засудженню пороків і спрямуванню дитини на засвоєння бажаних якос­тей: «А-а, коточок, // Украв у баби клубочок, // Да поніс Галі, // Положив на лаві, // Стала Галя кота бити, // Не вчись, коте, красти , // Да учись робити».

Головний герой більшості українських, білоруських і російських ко­лискових — кіт, котик, колись — майстер на всі руки, приклад працьо­витості та господарювання. Немає такої роботи, яка була б йому не під силу, стверджує колискова:

Ой ти, котерябку, //Ти вимети хатку...

(вар.: «Ти скопай нам грядку») А ти, коте сірий, // Та вимети сіни... А ти, котикрудько, //Та витопи грубку, А ти, котик чорний, // Та сідай у човен, Лови рибки повен...

Він пасе корову і косить сіно, ходить на «торжок» і дивиться за дітьми, робить безліч необхідних справ, а дитина, слідкуючи за мандрами сму­гастого (чорного, сірого) штукаря, не тільки ознайомлюється з переліком потрібних хатніх робіт, але й отримує позитивну установку на їх вико­нання, засвоює фундаментальну соціальну цінність. Не випадково, що горяни про нікчемну людину кажуть: «Мабуть, мати не співала над його колискою».

Позитивне ставлення до праці та соціальне засудження неробства, а тим більше — злодійства, формується ів дитячих іграх. З одно­го боку, цьому сприяє велика кількість ігор «виробничого» характеру, яку ми знаходимо майже у всіх народів, а з іншого — ігри, побудовані на вкритті та покаранні засуджуваних етносом вчинків, як це, приміром, робиться у народній українській грі «Горішки».

«Посеред грища (майдану) визначається коло («сад») у промірі 6-8 кроків. Паза «садом» знаходиться «хата» для «хазяїна», який там сидить. Решта дітей біжать на певний знак до «саду» та вдають, що зривають там горіхи й збирають їх на землі, при цьому говорять «Рве­мо, рвемо горішечки — не боїмося тебе, панцю, ні трішечки». Тоді не­гайно вибігає «хазяїн» зі своєї «хати», ловить їх, і кого спіймає, того провадить до своєї «хати» і б 'є джгутом по плечах, себто карає за те, що брали чуже» (О.Суховерська, 1924).

Ще одним шляхом нормування поведінки дитини € народні паремії, зокрема різноманітні етнокультурні установки, що містять­ся в них або ж задаються стилістично. Так, у приказках і прислів'ях пра-Давніх римлян даремно шукати гумор: у них, навпаки, відбилися такі

¹-' Етнопсичо.лліи

258

Рсшіл 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ Г.ТНОПЕААГОПКИ

259

риси римського народу, як серйозність, стриманість, міцна воля, перева­жання розсудливості. Водночас, скажімо, серед українських паремій до­сить багато жартівливих висловлювань, сповнених характерного народ­ного гумору. Зрозуміло, що як педагогічні засоби такі несхожі за стилем паремії сформують і відмінні орієнтації народної свідомості.

Неодноразово відзначена етнографами більша (навіть при порівнянні з близьким українським етносом) свобода спілкування російських дітей з дорослими, в тому числі з батьками, зумовлена, зрештою, реаліями со­ціальної дійсності російського народу, однак має під собою і етнопедагогіч-не підґрунтя у вигляді певних стилевих установок паремій. Історична ак­тивність («пасіонарність») будь-якого — і російського серед них — етносу пов'язана також з критичним ставленням до цінностей попередньої епо­хи, до традиційних норм і правил. Святиням уже не поклоняються, забо­ронене стає загальноприступним, лячне висміюється. Такі, очевидно, причини появи у багатьох народів загадок, побудованих на викорис­танні образу смерті («Маленький Данилка в петельке удавшіся» = пуго-вица і т. ін.) або ж двозначностей еротичного характеру («Висит — бол-тается, всяк за него хватается»=«полотенце»: «Стоит хата — кругом мохнато, придет беда — потечет вода» = «глаза» тощо).

Сакральність акту народження дитини також «приземлюється» («де-вять месяцев в темнице, год на виселице»=«ребенок до рождения и в люльке»). Втрачає святість і саме чекання дитини: навіть якщо — як у наступних фінській та російській загадках про вагітну жінку — роль ме­тафори відіграють образи одного класу (у даному разі природні), то сут­тєва відмінність у сталевому оформленні паремії провокує виникнення зовсім різних ціннісних орієнтацій.

Священна горобина на краю За степоп-стєной таракашек

священного поля, священна ягода костяноп (рос.) на горобині (фін.)

У п. 1.3 цієї глави уже йшлося про аксіогенне значення народної об­рядовості. Не повертаючись до розгляду цього питання загалом, зверні­мося до деяких аспектів народних обрядових дій, важливих для форму­вання етнічних особливостей народних норм соціальної взаємодії. На відміну від етичного еталону поведінки молодої дівчини, змальованого в обрядових піснях («А ми просо сіяли» та ін.) весняного циклу свят ро­сіян, еталону, який передбачав обмеження особистішого росту дівчини, забороняв вільні стосунки з представниками чоловічої статі (приймати допомогу від милого пісня категорично забороняла), обмежуючи коло спілкування дівчини на виданні близькими і родичами, в українських колядках ми зустрічаємося з прямо протилежними моральними орієнта­ціями:

Ой заперлася Марисенька //Й а в яворовій коморі Прийшов до неї батейко: // Ой отворися, допейко! Ой не отворюся, батейко, //Бо ся бою вітройку. Сонцеяичейко па впече//Вітрець косойкуусіче. [Далі строфа повторюється із заміною «батейка» иа «матійку», «братійка», «сестройку»] Ой заперлася Марисенька // Й а в яворовій коморі Прийшов до неї милейко: // Ой отворися, милейка! Ой отворюся, милейкий, //Бо ся не бою вітройку Сонце шчейко не впече //Вітрець косойку не всіче.

Ця рівність прав дівчини, її право на особисту позицію, на власний вибір відбивається в діалогічній побудові багатьох українських народ­них пісень. Рівність позицій дівчини та хлопця в традиційному українсь­кому житті знайшла своє відображення і у відповідній обрядовій прак­тиці. Згадаємо лише один запис, наведений Г. Де Бо планом у його «Описі України» (1650):

«Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. їхній традиційний та не­зламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та п вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати па­рубка, якого любить, у той час, коли сподівасться застати вдома бать­ка, матір та свого судженого. На порозі вітасться словами: «Помагай біг», які... сзвичайним їхнім привітанням... Сівши в хаті, дівчина починає вихваляти того, хто припав їй до серця... Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи зго­ди па їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто пару­бок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, доки він її не пошлюбить і не візьме за жінку... Ось як закохані дівчата в цьому краї влаштовують свою долю, змушую­чи батьків і суджених виконати своє бажання. Як я вже говорив, бать­ки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так вчинивши, навіки знеславлять її рід, який неодмінно їм за це помститься» (Г.Л. де Боплан, 1990).

Загальні висновки. Отже, дошукуючи засобів етнічної специфікації свідомості, що їх використовує традиційна народна педагогіка, перш за все треба мати на увазі характер тієї предметної діяльності, до якої сти­хійно чи спрямовано дорослі члени етносу залучають дитину. Структу­ра діяльності зумовлює структуру психічних дій, а отже, операційні роз­біжності в матеріально-предметних діях представників різних етнічних

.13*

РТНОКОНФЛІКТОЛОГІЯ

263

ЕТНОКОНФЛІКГГОЛОГІЯ

Тривалий розвиток суспільних відносин супроводжується зіткненням різноманітних інтересів окремих осіб або людських спільнот. Розглядаю­чи традиційне суспільство, неважко виокремити три основні площини (точніше — суспільні рівні), у яких розгортаються притаманні йому кон­флікти, а саме: внутрішньосімейний, внутрішньоетнічний та міжетніч­ний. Підтримуючи стабільність свого існування, будь-який етнос зму­шений виробляти певні форми попередження та розв'язання конфліктів, що виникають на всіх рівнях.

Якщо пристати на думку, що конфлікт — це персоніфікована форма діалектичних протиріч суспільного життя, тобто така стадія їхнього роз­витку, коли люди починають переживати об'єктивні протиріччя суспільства як власні проблеми (О.Проценко), го загальна стратегія запобігання будь-яким конфліктам мусить складатися з дій. що попе­реджують формування об'єктивних умов конфлікту та гальмують про­цеси надання певній ситуації в людському спілкуванні занадто афекто­ваного особистісного сенсу.

Цілком зрозуміло, що залежно від рівня конфліктної ситуації та етнічної специфіки буття соціуму така стратегія може набувати найрізноманітніших форм комунікативної поведінки учасників конфлікту.

1. РОДИННА ЕТНОКОНФЛІКТОЛОГІЯ

1.1. Родинні конфлікти за участю дітей

Внутрішньосімейні конфлікти можна поділити на такі:

• конфлікти поміж самими дітьми;

• конфлікти типу «батьки і діти» (тобто конфлікти між дорослими з одного боку й молодим поколінням сім'ї — з іншого):

• конфлікти виключно між дорослими представниками родини.

Щодо суто дитячих непорозумінь, то ми знаходимо тут цілковите підтвердження нашим припущенням відносно загальної стратегії запобігання конфлікту. Ось, наприклад, як це виглядає на матеріалах дитячих дражнінь — невеликих віршованих творів («лірика висмію­вання», за висловом відомого збирача фольклору Г.Виноградова), які є своєрідного формою словесної агресії, певним способом висміювання (а оі же, негативної соціальної оцінки) певних відхилень від норм і правил поведінки, способом утвердження неписаного кодексу дитячого життя.

Стосовно загальної характеристики цього жанру дитячої творчості слід зазначити, що у їх побудові дослідники виокремлюють кілька схем:

1. твердження або нав'язування особі чи групі певних негативних оз­ нак або дій;

2. заперечення «позитивних» ознак чи дій;

Зі заперечення одних ознак з одночасним приписуванням інших.

Серед дражнінь російських дітей представлено всі три типи ком­позиційної будови (Г.Виноградов), а, приміром, серед наявного україн­ського матеріалу дражніння, засновані на запереченні «позитивних» оз­нак, майже відсутні, через що, зрозуміло, відсутні й твори змішаного характеру (Г.Довженок). Натомість прозивалки-твердження тут досить різноманітні. Так, висміюваній особі можуть просто приписуватися негативні ознаки чи дії («Савка-булавка // Через тин гавка»), така особа може стати об'єктом дії («Грицю, Грицю, Грицю — сала, // Гриця цюця покусала, // Відкусила бульку з носа, // Грицю сало із барбоса»), нарешті, вона може негативно характеризуватися через пов'язані з нею предмети чи особи («Кіндрат — свиням брат, // Поросятам дядько, // А кобилі сват»).

Оскільки, як правило, типові конфлікти в дитячому середовищі ви­никають внаслідок досить неширокого переліку дій та індивідуальних властивостей малюків і попередити такі зіткнення можна блокуванням чи хоча б суттєвим послабленням вияву згаданих дій та рис особистості, остільки дитячі громади майже всіх етносів використовують з цією ме­тою досить схожі та обмежені за тематикою твори. Найчастіше мотива­ми дражнінь стають вдача й моральні якості дитини (злодійкуватість, жадібність і т. Ін.), та її зовнішній вигляд (неохайність, «модність» тощо}. До речі, за свідченням сучасних дослідників вітчизняного дитячого фольк­лору (М.Мельников та ін.), серед дражнінь повоєнних років — порівняно із записами початку століття — у 5 разів менше стало дражнінь про зовнішність, проте вдвічі збільшилася питома вага дражнінь, які харак­теризують моральні якості дитини.

Отже, запобігаючи поширенню у дитячих стосунках, скажімо, злодійкуватості (а отже, попереджуючи виникнення об'єктивних умов

264

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

РТНОШНФЛІКТОАОГІЛ

265

для вщповщних конфліктів), російські діти дражнили малого «злодія» так:

Вор-ворище Украл топорище. Надать вора подковать, Чтоб не стал воровать.

Тому, хто часто брехав, співали іншу приспівку:

• Врун-врун, поври!

• Некогда єрать — Надо в баню бежать.

Або ж: «Врушка, врушка, врушка, // У тебя во рту лягушка!» Висмію­валися в дражніннях також плаксивість (плач — очевидно неконструктив­ний шлях розв'язання проблем, що виникають поміж дітьми), хваль­куватість, бажання завжди командувати іншими тощо. Перепадало, між іншим, і тим, хто занадто захоплювався дражнінням: від простої констатації «Кто обзьівается, тот сам так назьіваетея» до майже фор­му ль ного замовляння:

Передразчику — чирей на щеку! Мне-ка сахару кусок, Тебе чирей на носок. Какое место просто. На тое дееяносто.

Що ж до дій власне «психологічного захисту» особистості, тобто засобів надання ситуації зіткнення інтересів дещо відстороненого, нетрав-муючого дитину, а часом навіть і позитивного сенсу, то і їх народна конфліктологія дитячого віку знає досить багато. Згадана формула «кто обзьівается, тот сам так назьівется» демонструє можливість несприйнят-тя образливого порівняння шляхом контрсугестивного його повернен­ня авторові.

Розподіл ігрових ролей — справа, зазвичай конфліктна — стає більш-менш «мирним» завдяки використанню «безособових» процедур: «вимірювання» палиці, жеребкування, лічилки, — адже до них значно важче ставитися «по-людськи» — з образою. Усім, здається, відомі та­кож примовки типу: «У серединці — в золотій скрипці («в новій ряднинці», «на золотій пір'їнці» тощо)», «Скраю — як у раю», якими українські діти «вихваляють» отримане ними у грі не зовсім бажане місце. Відстав малий у гонах наввипередки, не може наздогнати суперника і, аби «виправдати» себе, зняти психологічне напруження ситуашї й не дати останній перерости у конфлікт, посилає навздогін: «Вереду, вереду —

чорт попереду!», на що, правду сказати, може негайно ж отримати в ід січну відповідь: «Ладу, ладу —~ чорт позаду».

До речі, пересемантизація, надання ситуації іншого значення як засіб психологічного захисту також зустрічається і у представників старших вікових категорій, зокрема у молоді. Якшо хлопець, як твердить наступ­на веснянка, не здатний оцінити особистісні чесноти коханої дівчини, він зовсім не вартий її любові та переживань і взагалі нікому — окрім чортів в болоті — не потрібний.

Нема ж мого миленького // Ні дома, ні тута, Вже й поросла при дорозі // Шавлія і рута. На шавлію окріп грію, // На руту не буду, Розсердився мій миленький, // Просити не буду. Нехай його тії просять, //Що греблі розносять, Нехай його тії знають, //Що греблі ламають. Нехай його тії знають, //Що греблі ламають. Нехай його тії люблять, //Що в болоті трублять.

У досить поширеній ситуації випрошування у ровесника якоїсь бажа­ної речі діти використовують іще один комплексний засіб запобігання конфлікту — ритуалізацію дії прохання. Так, прохання російським малюком з Карелії ножа у товариша викликало зустрічну вимогу: «Спой єжа!», тобто віршик такого змісту:

Ежик-ежик, ежевая, По завалинке бежал. Уежа два ножа, Вьі пожалуйте ножа.

І тільки після виконання приспівки бажаючий отримував очікуваний предмет. Подібна приспівка вінницьких дітлахів мусила допомогти співаючому випросити у товариша певну річ, заздалегідь принизивши відмовника:

Кив, кив, ручка, //Наново сучка, // Хто дасть, // Той паня, // Хто не дасть, // Той свиня.

Названі та інші подібні ритуалізовані дії виконують функцію комп­лексних етнічних антиконфлікторів дитячої поведінки щонайменше у трьох планах. По-перше, створюючи реальний контекст спільних дій прохача і потенційного давача конкретної речі, «церемоніал» прохання зменшував ступінь «відстороненості» давача від прохача і через це змен­шував шанси на відмову. По-друге, деякі приспівки, як-от наведена приспівка малих вінничан, фактично забороняли відмову через осміяння

34 Етнопсихологія

266

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОКОНФЛІКТОЛОГ1Я

267

(соціальної негації) відмовника, тобто формували об'єктивні умови безконфліктного розв'язання проблеми, що виникла. Нарешті, перенося­чи увагу дитини з внутрішнього переживання ситуації на виконання (і обов'язково правильне виконання) певної системи зовнішніх дій, ритуалізація міжособистюного спілкування послабляла силу афекту, шо його в даний момент переживала дитина (це стосується обох учасників спілкування), виводячи афект з фокусу поточних ціннісних переживань малюка і надаючи афекту соціалізованих (а отже, керованих) форм.

Треба зауважити, що міжособистісні комунікативні дії, які «ззовні» сприймаються як ритуалізована послідовність поведінкових актів, за своїм психологічним змістом є, як зазначалося, розгорнутими матеріальними попередницями розумових дій. А це означає, що засвоє­ння подібних розгорнутих дій робить індивіда врешті-решт здатним до побудови на рівні свідомості безконфліктної системи соціальних взаємодій. Можливо, що саме впевненість у тому, що діти мають дос­татньо засобів для розв'язання власних конфліктів, змушує українсь­кий етнос — загалом дуже чуйний до проблем організації дитячого виховання — несхвально ставитися до фактів втручання батьків (і взагалі дорослих) у «дитячі справи», яке було закріплено навіть у рішеннях ко­лишніх волосних судів.

«Славуцькш суд (Заславського повіту Волинської губернії) слухав словесну скаргу селянипа-власпика м. Славути Людєика Петровського на селянина того ж містечка Григорія Білика, котрий повив його малолітню доньку Марину. Внаслідок цісі скарги волосний суд, викли­кавши обидві сторони, провадив з цієї справи розслідування, за яким ви­явилось: Григорій Білик пояснив, що він дійсно побив дочку Петровсько­го через те, що дочка Петровського напередодні вдарила малолітню ж таки дочку Білика. По цьому волосний суд визначив: оскільки Білик н є повинен був втручатися в дитячі с п і р к и, то піддати його грошовому стягненню на користь Слаеуцького громадсь­кого капіталу 50 кап. сер. 10 серпня 1869року» (П. Чубинський, 1872).

Оскільки обов'язок виховання і відповідальність за результати вихов­ного процесу покладалися на батьків, останні змушені були все ж таки втручатися в справи своїх малих і доросліших дітей, що й зумовило існування в різних суспільствах зіткнення інтересів старшого та молодшо­го поколінь, тобто конфліктів типу «батьки — діти». Народознавство фіксує дві основні лінії розв'язання конфліктів між дітьми й дорослими: або за рахунок дітей — через визнання пріоритетності інтересів батьків, або якнайшвидшим зрівнянням у соціальних правах дітей і батьків й виз­нанням рівноцінності інтересів сторін. У межах як першої, так і другої лінії ми знаходимо широкий спектр засобів, які допомагають запобігти виник-

ненню об'єктивних передумов конфлікту та забезпечують психологічний захист залучених до передконфліктної ситуації людей.

Найрадикальнішим засобом запобігання таким конфліктам є, очевид­но, загальна відмова від народження дітей або й породільний інфантицид. Зрозуміло, це не може стати загальноетнічпою панацеєю, але у багатьох етносах були верстви населення, які досить широко користувалися саме цим рецептом «профілактики» обговорюваного типу конфліктів. Дослідниками, зокрема Зеноном Кузелею та Маркіяном Грушевським, .зауважений цей шлях запобігання конфлікту і в Україні.

«Отаке настало в світі. Намагається народ звести або хоч скоротити свій рід. Чогось не люблять тих дітей. Більш через те, що з ними так к л о піт всілякий, а супокою тепер і так нема. А сутужність всьому сила. Всі па неї звертають... Одна річ —не люблять і не хотять тих дітей, щоб вони були на світі» (3. Кузеля, 1906).

У випадках — на щастя, більш звичайних, — коли дитині все ж таки дарували життя, засоби запобігання конфліктам поміж дорослими й дітьми варіювали залежно від багатьох обставин, у тому числі від домі­нуючої в етносі орієнтації на одну з двох названих ліній розв'язання конфліктів такого типу. Причому остання могла визначати як об'єктив­ний, так і суб'єктивний бік справи.

Якщо взяти за приклад традиційне буття австралійських аборигенів, діти яких живуть одним життям з дорослими, змалку отримують не спеціально препаровану, а повну та неспрошену інформацію щодо життя га стосунків останніх й через це дуже рано здатні будувати свої відносини з іншими людьми як дорослі, то ми бачимо тут і суспільні механізми забез­печення рівних можливостей реалізації певних інтересів дітей порівняно з дорослими. Найпомітніше це виявляється, скажімо, у випадках соціального ■«вирівнювання» фізичних можливостей дитини та дорослого. Так, гро­мадська думка аборигенів племені мурнгін примушує матерів бути «доб­рими та лагідними» з власними дітьми, забороняючи їм сварити та кара­ти останніх, як це роблять європейські жінки, навіть у випадках очевидної брутальності щодо матері. Спостерігачі не раз були свідками таких подій, коли мати, не маючи змоги силою припинити дитячі пустощі, била пали-иею по стовбуру дерева або по землі, де залишилися сліди дитини, даючи таким чином вихід накопиченому роздратуванню, але пальцем не торка­лася самого пустуна. Водночас протилежна орієнтація — невизнання рівності власних інтересів дитини та дорослого — уможливлює зовсім інші Дії '(збалансування» інтересів сторін, як це, наприклад, відбувалося в процесі російського народного виховання.

«Батьки тримають дітей у цілковитій покорі п за непокору сварять (картають і і б'ють, й за волосся тягають. Якщо син чи дочка ще малі,

268

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОКОНФЛІКТОЛОПЯ

269

то оатько аоо мати спіймають за якийсь непослух, пустощі чи нео­бачний вчинок, затиснуть голову межи ніг й висічуть кропивою чи ло­зиною» (Косогоров, 1906).

В українському етносі подібний шлях розв'язання ситуації зіткнення інтересів різних поколінь — на користь шанування батьківських — та-; кож був досить поширений. Як свідчить П.ЧубинськиЙ, волосні судй-«Західно-Руського краю» з легкістю виносили вироки про тілесне пока-| рання різками навіть дорослих дітей не тільки тоді, коли останні піднімали руку на батьків або лаяли їх «непристойними словами», а: тоді, коли йшлося — як у випадку з волинянином Михайлом Федорч) ком — лише про те, що син «не поважає та не шанує її як матір, і є непос лухом в розпорядженнях її по господарству» (П.ЧубинськиЙ, 1872).

Маючи таку перевагу в процесі розв'язання проблем поточногвІ сімейного життя, батьки, в свою чергу, зобов'язані були запобігати мояГ ливим родинним конфліктам, пов'язаним зі шлюбом дітей та їхньс ' майбутньою господарською діяльністю (пошук подружжя, забезпече ня цноти дочки-нареченої і т.ін.). Безконфліктне розв'язання таких пр блем вимагало створення певних об'єктивних умов, насамперед — п@£ ного матеріального достатку, які б дозволили здійснити намічені плаїЙІ Серед багатьох заходів, що мали забезпечити досягнення поставлеца мети, українське звичаєве право (українська народна етноконфліктолог передбачає обмеження прав батьків на користування власним майне певна його частина (наприклад, так звана «дідизна» чи «материзна»)! підлягала продажу чи знищенню, а мала бути збереженою й передавдґ пошлюбленим дітям. Батьки мусили забезпечити дітям «стартовгі матеріальний рівень життя навіть у разі власної передчасної смер~ тому набували такого значення пошуки кумів (наймення «кум» похол як вважаться, від пізньолатинського сотраїег/ситраіег = «співбатьі «соотець»), які мали розділити з рідними батьками дитини турботи; виховання та «виведення в люди». Залежно від умов існування ро^ та етнічної групи кількість кумів у батьків дитини (а отже, кільм співбатьків дитини) могла змінюватися від однієї пари до п'яти-дея (відповідну динаміку для українського етносу див. на мал. 3). ,,

Дорослість, зрілість дійсно багато в чому змінюють відносини прі батьками й дітьми («Син виріс до вуха — бережись обуха» — поп жає українське прислів'я). Діти отримують право власної дії у п« сферах, зокрема у шлюбних справах, батьки зобов'язані зважати на і думку:

Ізійшовся род з родом — // Хоче погуляти, Де взялася зла личина —//'Хочерозігнати. Шумлять верби в кіпці греблі, //Що я насадила,

Хвали, мати, того зятя, //Що Я полюбила... Ой пий, мати, тую воду, //Що я наносила, Люби, мати, того зятя, //Що я полюбила.

Навпаки, розв'язання «дорослого» конфлікту за таких вихідних умов можна було шукати на шляху «здитячення» когось з його учасників: зга­даємо хоча б традиційну відповідь сватам тоді, коли весілля було неба­жаним: «вона ще мала (воно ще дитя)». Про такий самий шлях розв'я­зання конфлікту співається в одній з українських колядок:

Ой у городі, у частоколі.

Щедрий вечір! Добрий вечір!Добрим людям на здоров'я!

Ой там Уляика да й похвжас, //Красоту сіс і розум садить.

Ой сіс вона, приговорює: //— Ой як піду я да за нелюба.

То ти, красото, та не сходь рясна, //А ти, розумець, да не приймайся.

Ой там у городі, у частоколі, // Ой там Уляика похожає,

Красоту сіс і розум садить. //Ой сіє вона, приговорюс:

— Ой як піду я та за милого, // То ти, красота, да посходь рясна.

Й а ти, розумець, //Да поприймайся.

Інакше кажучи, героїня колядки згодна краще залишитися «нерозум­ним» і «незрілим» дівчатком («ти, красото, та не сходь рясна, а ти, розу­мець, да не приймайся»), аніж «оголосити» себе дорослою і піти на «конфліктний» шлюб з нелюбом.

Така тактика — підкреслення власної недорослості — могла реалізуватися в різних формах навіть у межах однієї конфліктної ситуації, як про це свідчить такий вірш:

Ой піду я, піду //Долом, долиною, Ой стопчу я, зломлю // Рожу з калиною... Ой хоч одкрадуся // Тай нагуляюся. Як прийду додому —//Нароблю гомону. Якщо будуть лаяти, //То я буду плакати, Як будуть навчати, // То буду мовчати. А як будуть бити, //Буду говорити: — Я ще не старая, //Ще я не гуляла. Ще я молоденька, //Гуляти раденька. А як стара стану, //Гулять перестану.,.

. Цшком зрозуміло, що така варіативність форм здійснення однієї й ^{1Є1 са}мої тактики розв'язання конфлікту сприяла більш надійному до-^с«-не_НЩ_О бажаної мети.

270

Роіді.і 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

етноконфлі ктологія

271

1.2. Родинні конфлікти серед дорослих членів сім'ї

Народна практика співжиття виробила низку засобів як попереджен­ня виникнення об'єктивних передумов конфліктів ( а також їхнього розв'я­зання ) серед дорослих членів родини, так і психологічного захисту конфліктуючих осіб, шо знайшло відображення у фольклорі, обрядових діях і приписах звичаєвого права. Українська народна етнокон-фліктологія, наприклад, рекомендувала починати забезпечення безконфліктного сімейного життя заздалегідь: з правильного вибору супутника життя. Найчастіше надійною передумовою такого вибору вважалося попереднє знайомство молодих («Женитись на скору руку — на довгу муку», «Молоду шукай сам собою, а не Федоркою і Хомою», «Не женись на тещі, не йди заміж за свекра») та кохання поміж ними, причому народна думка надавала останній обставині вирішального зна­чення («Хоч і два голиша, аби любов хороша») й вимагала того ж від батьків молодят.

...Ой у місті на риночку явір і клина, Там стояли, голосили Пилип і Ярина: — Ой Пилипе, Пилипоньку, па сю мову здайся, Як не дає мати взяти, то ти ие старайся. Ой у місті на риночку там річка Лукавець, Там Ярина з Пилипоньком косами в 'язались, — Пов'язались косопьками, ручками зціпились — В тую річку Лукавець обоє втопились... Отці з матерями, ви добре знайте — Злучив Господь двос діток, то не розлучайте.

Серед інших настанов щодо забезпечення майбутнього безкон­фліктного родинного життя народна думка рекомендувала хлопцеві та дівчині підшукувати собі у наречені «р і в н ю» як за вдачею («Рівні по вдачі — міцні на любов»), майновим станом («Не женись на волах, бо й сам скотиною будеш», «Бідному зятю і тесть не рад», «Бійся тєстя бага­того, як чорта рогатого»), так і за соціальним статусом («Буду сива, як вівця, а ие піду за вдівця», «На вдові одружитися, як старі штани надіть: коли не дірка, то латка») та віком («Де чоловік старий, а жінка молода, там вогонь і вода», «У старого жінка молода — готова біда», «У старого чоловіка молода жінка — чужа користь», «Не женися на старій — сам дідом будеш»).

Господарство — основа сімейного життя, тож аби запобігти кон­фліктам у цій сфері, майбутню дружину рекомендувалося «перевіряти» на здатність до господарської діяльності («Як сорочка біла, то і жінка мила». «Жінка ледащо — в хаті нінащо»). Були в арсеналі народної

етноконфліктології й інші «запобіжники» майбутніх конфліктів, зокре­ма рекомендації брати шлюб ї людиною з віддаленого села («Хоч сова, аби з другого села», «Бери здалеку жінку, купуй зблизька корівку»), про що йтиметься далі, і т. ін. Зрозуміло, що перелічені заходи не могли все ж таки абсолютно гарантувати відсутність конфліктів у житті родини, тому об'єктами спеціальної уваги народної думки стали також стосунки між окремими членами родинної спільноти.

Конфлікти між членами подружжя. Подружжя — основа родини, тож цілком зрозуміло, що проблема стосунків чоловіка І дружини посідає чільне місце у народній конфліктології. Основним напрямком запобігання проце­сам переростання передконфліктпої ситуації у стосунках чоловіка та дру­жини у конфлікт тут було, так би мовити, профілактично-попереджувальие інформування сторін про основні традиційні ситуації можливого виник­нення конфлікту та тактику поведінки у таких випадках. Так, у фольклорі українського етносу є досить широкий шар «попереджувальних» прислів'їв («Напоїли козла вином, а він пішов з вовком битися», «З п'яницею пове­дешся — горя наберешся» тощо) і навіть побутових пісень («Ой зацвіла червона калина над криницею, // Тяжко-важко, моя рідна мати, жить за п'яницею, // Що п'яниця п'є дай не нап'ється — день і нічку п'є, // А як прийде додому — мене молодую б'є») щодо «конфліктогєнності» пияцт­ва. .Ллє тут-таки ми знаходимо і рецепт того, як запобігти «вибуховим» формам реалізації гострої ситуації за участю нетверезого чоловіка:

Щасливий той чоловік, //Що в корчмі напився —

Жінка каже: «Хвалить Бога, що прийшов,

Що ні з ким не бився».

Ой прийшов я до хати: //—Давай, жінко, вечеряти,

Коли маєш що».

Насипала вечеряти,

Сама пішла К чорту з х а т и...

До речі, порада запобігти конфлікту виведенням із ситуації когось з його учасників зустрічається досить регулярно («Один не схоче — двоє не поб'ються») й стосуються як жінок, так і чоловіків. Так. скажімо, на Ковельщині на деякі святкові заходи, пов'язані з народженням дитини, чоловіки (в тому числі й батько малюка) взагалі не допускалися, шо за­безпечувало можливість спокійного розв'язання низки «суто жіночих» (а отже, заборонених для «сторонніх») проблем породіллі та немовляти. Якщо ж випадково на такому святі опинявся чоловік, то виникав й роз­гортався типовий конфліктний процес взаємодії: в кращому разі жінки висміювали й принижували неборака, змушуючи його бути таким собі «хлопчиком на побігеньках» і забороняючи сідати, їсти та пити, а в

272

Розділ 2 ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

еТН оконфлі ктолог ія

273

ч

гіршому — зривали з голови шапку, силоміць обтирали брудними дитя­чими пелюшками й виганяли з хати.

Виведення одного з «конфліктантів» за межі ситуації передконфлікту могло супроводжуватися або й забезпечуватися брехнею іншого учасника взаємодії, яка досить часто розглядалася як припустимий в деяких ситуаціях засіб (згадаємо хоча б класичне: «Тьмьі низких истин нам дороже нас возвьішающии обман»): «То не біда, що з чужою жінкою жартував, аби дома ночував».

— Прийди, хлопець, прийди, славний, //На час — на годину, А я свого старика //Пошлю по калину.

Пішов старий-бородатий //Калини ламати, [Хлопець] згінці з конопель //Да прямо до хати...

— Біжи, Саша, бімси, Мата, //Біжи на долину, Ой чи не йде старий чорт, // Чи несе калину? Пішло Саша, пішла Мата // Тата виглядати,

А я сама з добрим хлопцем //Полягали спати... — Подивлюся я в вікно, //Гляну на долину — Уже йде старий чорт//Дай несе калину...

— Де ж я тебе, добрий хлопець, //Тепера подіну? Лягай, лягай, добрий хлопець, //Лягай під перину. А я ляжу на перину, // Скажу, що я згину,

А йде старий, бородатий //Да прямо до хати, — А я впала па перину //Дай стали стогнати:

— Купи мені, старесенький, //Купи мені меду. Бо я така нездорова — // Головки не зведу. Пішов старий-бородатий // Меду купувати, А я хлопця за рученьку //Дай вивела з хати.

Природно, що для запобігання конфлікту старого чоловіка можна було не тільки грубо обдурити, але й у л є с т и т и, як це, приміром, робить героїня іншої пісні, повертаючись додому після «медочку та горілочки»: «А я того воркуночка // Да трішечки не боюся, // Як прийду додомоньку, // Да в ноженьки поклонюся, // А в рученьки поцілую — // Ой він поміркує, // Цей раз мені подарує...»

Треба зазначити, що громадська думка українців, подаючи наведені рецепти зняття напруженої ситуації поміж чоловіком і дружиною, схи­лялась загалом до іншої тактики розв'язання подібних протиріч, а саме до створення умов для профілактики, а не покривання подружньої невірності, передбачаючи низку конкретних заходів — від вимоги на­лежного ставлення чоловіка до дружини («Жінка чоловікові — подруга, а не прислуга», «Як чоловік жінку любить, той лиха жінка доброю буде», «За хорошим чоловіком і свинка господинька», але: «Чоловік потачка —

жінці собачка», «Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу») до поперед­ження про наслідки згаданих дій («Чужу жінку полюбиш — свою погу­биш», «Драний кожух — не одежа, чужий чоловік — не надежа»).

Якщо ж факт порушення подружньої вірності все ж таки трапився, то і в цьому разі українська етноконфліктологія пропонує обійтись без об­манювання. Конфліктну напруженість в цьому разі знімають уже знайо­мим нам шляхом — через ритуал ізованість суспільної взаємодії. Отже, невірний чоловік повертається ввечері додому

Да не йде до хати, //А йде до кімнати, Да лягас спати // Серед короваті, Ніжки простягає, // Важенько зітхає:

• Ой Боже-ж мій. Боже, І/ Хто ж мене розділе. Хто мене роззує // Та в білес личко сім раз поцілує? Обізвалась мила //За новими дверима:

• Я .ж тебе, мій миленький, // Роздіну й роззую Да в білеє личко // Сім раз поцілую.

• Одступись од мене, //Гидка да погана, Є в мене краща, //Краща ще й кохана.

• Нехай в тебе, милий, //Двадцять ще й чотири. Все одно я старша//Над їми усіми:

У чистому полі // Церковка стояла, Там я [ізІ тобою // Богу присягала.

Здійснення — навіть у минулому — певної ритуалізованої дії знімає конфліктність моменту, бо, з одного боку (з боку чоловіка), унеможлив­лює поведінку, що суперечить меті та змісту ритуальної взаємодії, а з іншого (для дружини) — переакцентовує увагу з переживання осо-бистісного значення поточної ситуації на сенс І легальність ритуального акту, а відтак гострота поточного зіткнення фактично втрачається.

І все ж таки серед практичних рекомендацій української народної конфліктології переважають скоріше не «зміщені» форми розв'язання конфліктів, а заходи щодо створення об'єктивних умов, що запобігають їх виникненню. Стосовно стану заміжньої жінки така тактика зняття конфліктності реалізується в основному через систему норм, що регламен­тують майнові права дружини у подружжі. Етнографічні дані свідчать, що в українців (та й не тільки в них) чоловік ніс майнову відповідальність за збереження приданого дружини, що, поза всяким сумнівом, «ви­рівнювало» стан сторін у можливих зіткненнях їхніх інтересів. Більше того, дружина мала право самостійно розпоряджатися великою кількістю продуктів господарства — значно більшою, ніж чоловік. Це пояснювало­ся природним розподілом праці в українських родинах («жіноче діло» — городництво, догляд за худобою, прибирання в хаті, приготування їжі,

35 Нглопсихолопч

274

Роіділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОК.ОНФЛІКТОЛОГІЯ

275

вирощування та використання льону та конопель, прядіння, ткацтво, ви­готовлення одягу і т. ін. «чоловіче діло» — не догляд за полем і подвір'ям, заготівля дров, а також «усе, що стосується млина, коней, постолів, моту­зок, возів, сох та ін.») і, в свою чергу, забезпечувало безконфліктну діяльність дружини в багатьох сферах побутового життя.

«У Полтавській та Чернігівській губерніях жінка може за власним ба­жанням розпоряджатися такими речами: молоком, кур ями, яйцями та городиною. Вона має право продати будь-що з названого і гроші витра­тити на що заманеться. Чоловік не мас права вимагати від неї звіту, на що витрачені отримані гроші. Бува навіть й так, що дружина про­хає чоловіка продати городину. Чоловік вантажить нею підводу і везе до найближчого міста продавати. Повернувшись з міста, складає пе­ред дружиною звіт, що стільки'-то з отриманих грошей він витратив на їжу для себе, а решту повинен віддати дружиш усю сповна» (П.Чу-бинський, 1872).

Очевидно, що конфлікт поміж дружиною та чоловіком може бути спричинений не лише проблемами їхніх особистих стосунків або влас­ними соціально-економічними проблемами, а й стосунками подружжя з родичами як з одного, так і з іншого боку. Не випадково в народній циганській пісні молодий так наставляє вчорашню наречену:

Устань, моя жінко, раненько, Раніше за діверів, І не давай сорому мосму обличчю. Будь ти доброю невісткою, мила. Шип діверам сорочки! Буде п 'яний твій свекор, Співай йому пісень. Пошле тебе танцювати — Іди, танцюй для свекра.

Конфлікт між молодими та родичами з протилежного боку. Отже, роз­глянемо деякі вироблені етносами засоби запобігання конфліктам поміж молодятами та родичами з боку молодого (молодої)- Класичними при­кладами такого різновиду конфлікту є конфлікт між невісткою та свек­рухою (свекром) чи поміж зятем і тещею (тестем). Така характеристика названих конфліктів знаходить підтвердження як у тому, що вони до­сить давно стали предметом наукового аналізу (дяв., наприклад, відповідні сторінки Фрейдового «Тотем и табу»), так і в тому, що вони здавна знайшли відповідне відображення та оцінку в народній свідомості. Батьки молодих нерідко не надто церемонилися в судженнях про нових

родичів: «Невістка найбільше їсть, найменше робить». «Зять любить взять», «Невістка — чужа кістка», «Коза — не скотина, зять — не дити­на», «Прийми зятя в дом, а сам іди вон». Відповідно, не відмовчувалася й інша сторона: «Як єсть, так єсть, лучче собака, ніж тесть»; «Тещиного язика аршином не зміриш»; «Теща хоч не знає як, але знає, що не так»; «На тихому зятю теща воду возить»; «Усі в сім "ї сплять, а невістці моло­ти велять»; «Свекруха — уїдлива муха».

Існування в народній свідомості такого розмаїття прислів'їв і приказок забезпечувало, на наш погляд, кілька варіантів дій щодо зняття можли­вих конфліктів. По-перше, вони виконували профілактично-інформативну функцію, попереджуючи молоде подружжя про традиційні «гарячі точ­ки» сімейного життя, допомагаючи пом'якшити стосунки з новими роди­чами або хоча б психологічно приготуватися (так би мовити «звикнути») до подібних зіткнень («За те свекруха невістку не злюбила, що невістка свекрусі не догодила»). По-друге, наявність блоку згаданих негативних формул, здебільше практично дзеркального змісту, уможливлює пси­хологічний самозахист учасників напруженої ситуації через «повернення» негативного визначення його авторові (за вже згаданою «дитячою» фор­мулою «кто обзьівается, тот сам так назьівается») без переживання особистісної образи («Брехлива свекруха невістці не вірить», «Помнить свекруха свою молодість, через те й невістці не вірить»). Нарешті, такі усталені прислів'я та приказки могли слугувати певним аналогом ритуалізованої форми поведінки й завдяки зміщенню фокусу уваги конфліктуючих осіб послабляти поточні конфліктні переживання. Зазначені обставини тим важливіші для народної конфліктології, що деякі родинні форми придушення протилежних інтересів, можливі поміж рідними батьками та дітьми, взагалі втрачали ефективність у стосунках з зятем (невісткою), як, скажімо, у такому випадку: «З сином позмагайся, та й на піч побирайся, а з зятем позмагайся, то з хати вибирайся».

Зауважимо, що подібні «приказкові» засоби запобігання конфліктним ситуаціям були вироблені не тільки щодо батьків, але й у спілкуванні з найстарішими членами родини — бабусями та дідами: «Старе, як мале: що побачить, те й просить», «У старого голова — решето: багато було та висіялось», «Баба як глиняний горшок: витягни з печі, а він ще дужче шипить» тощо.

Розв'язанню конфліктів поміж членами молодого подружжя та бать­ками чоловіка (дружини) могли сприяти також інші члени родини, до­помагаючи учасникам ситуації переосмислити її, надати їй іншого особистішого сенсу.

А-а, дитя, спати, //Десь гуляє молодая мати. Нехай нагуляється — //3 своїм родом наговориться,..

276

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОКОНФЛІКТОЛОГ1Я

277

Ой прийшла я під ііконце, //А мій милий дитину колише:

— А-а, дитя, спати, //Десь гуляс твоя мати...

А свекруха вечеряти варить, //А свекор дубиноньку парить:

• Ой напару невістці дубину // На білую спину. А мій милий говорить:

• За що ж її бити — // Вона вам не може всім вгодити. А зовиця білі руки ломить: //— Не бийте ж її.

Бо т а к буде і мені.

Треба зазначити, що додатковою основою для запобігання таким конфліктам було те, що невістка (зять) представляли інший (чужий) рід, а отже, гостре зіткнення всередені сім'ї за їхньої участі досить легко мог­ло перерости у зіткнення міжродове, більш небезпечне для етносу. Ясно, що етнічними спільнотами були вироблені також відповідні «запо­біжники» конфліктів, які водночас регламентували й особисті стосунки розглянутих типів. Про такі запобіжні заходи йтиметься далі.

2. ПОЗАСІМЕИНІ ВНУТРІШНЬОЕТНІЧНІ

КОНФЛІКТИ: НАРОДНІ РЕЦЕПТИ РОЗВ'ЯЗАННЯ

2.1. Конфліктні ситуації на базі порушення статусу особи

Давньоруські літописи свідчать, що київський князь Володимир у 980 році після військової перемоги прилюдно зґвалтував Рогнеду По­лоцьку на очах її батька та братів, яких одразу ж закололи князівські воя­ки. Така сама доля спіткала й дружину Володимирового брата Ярополка, вагітну на час страти чоловіка майбутнім Святополком «Окаянним». Як . не дивно це зараз звучить, але обидві потерпілі від наруги жінки не лише не втратили честі, а навіть зробилися законними дружинами Володимит ра, а їхні діти — законними «княжатами» (цьому не перешкодила й та ■ обставина, що Святополк — цей «син двох батьків» — фактично був сит^: ном не Володимира, а Ярополка). Аналізуючи ці випадки, дослідники дійшли згоди в тому, що справа тут зовсім не в моральних вадах Володи* мира, а в тодішній системі встановлення статусних прав особи. Публічної ґвалтуючи полонених княгинь, Володимир знищував — і всі зацікавлені^ мали змогу пересвідчитися в цьому па власні очі — династійні права жінок, насамперед право передавати у спадок нащадкам свою попередню! династію, й робив їх продовжувачками вже нової династійної лінії.

Не беручись оцінювати дії Володимира з позицій сьогоднішніх уяв­лень про мораль і моральність (хоча, здається, на той час це був-таки досить гуманний вчинок — інакше Володимир змушений був би просто вбити полонених жінок, аби знищити будь-яку можливість поновлення ворожої династії), наголосимо ще раз, що прилюдність наруги була, з погляду Володимира, єдиним шляхом до встановлення нових статусних відносин у поконфліктній ситуації. Якщо соціальний статус людини — це місце її в системі міжлюдських стосунків, то воно має бути унаочне­ним для всієї громади або більшості її членів, інакше згадана особа й надалі ризикує залишитися в очах і діях членів соціуму носієм свого ста­рого статусу.

Отже, на відміну від загальної лінії на «приватизацію» сімейних конфліктів («В сімейне діло встрявати — що на кривому веретені пряс­ти», «Що в домі ведеться, на вулицю не несеться», «Чоловік з жінкою сваряться, а під однією ковдрою спати лягають»), конфлікти, пов'язані з позародинними стосунками, вирішуються, як правило, за допомогою «гласності», тобто з опорою на громаду як гаранта розв'язання поста­лих проблем. Засоби, конкретні дії громади можуть змінюватися: австралійський абориген віддає одну з власних жінок другу, що став вдівцем і змушений пускатися в далеку дорогу; російська селянська об­щина влаштовує колективні «помочі» погорільцям; естонські юнаки су­воро слідкують, щоб «мелюзга», неповнолітні підлітки не ходили на «вечірні зорі» до дівчат, тощо, — але загальним правилом є постійний громадський контроль, який, власне, і уможливлює поновлення чи вста­новлення статусу особи або групи осіб у даному соціумі.

.. .У росіян ворота, вимазані дьогтем, означають ганьбу для усієї сім'ї, а насамперед для дівчини, котра живе в цьому домі. Після цього її піддавали насмішкам, образам, глузуванню, вона, як правило, не могла вийти заміж. Але за традицією звинувачена таким чином дівчина могла захиститися від образи, звернувшись до старости і попросивши його зібрати загальну «сходку» мешканців села.

«Склад сходки в цьому випадку був незвичайним: на ній зобов'язані були бути присутніми усі парубки общини. Дівчина, з ініціативи якої була скли­кана сходка, виходила перед усіма й тричі викликала кривдника словами: «Хто мене збезчестив, виходь до мене й звинувачуй мене перед усіма!» Потім вона прохала громаду захистити її «правим судом». Община зав­жди погоджувалась провести розслідування. Запрошена для цього жінка йшла разом з дівчиною, оглядала її й про результати огляду сповіщала сходку. Якщо дівчина виявлялася невинною, учасники сходки уклонялися їй у ноги зі словами: «Вибач нас. заради Бога, ти не винувата, а ми з тебе глузували й гадали, що ти залишишся у віковушках». Дівчина, в свою чер-

278

2 ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЬТНОКОНФЛІКТОЛОПЯ

279

гу, уклонялася громаді: \Дякую й вам покірно за мос виправдання». Після цього на воротях, поряд з дьогтярною плямою робили крейдою білу пля­му, й писар писав великими літерами: «Виправдана». Якщо після виправ-дальпого рішення сходки хтось все ж таки ображав дівчину, община стягувала з нього штраф у розмірі п 'яти карбованців на користь обра- я женої, а родичі дівчини розправлялися з ним за допомогою кулаків при | загальному схваленні громадсько/думки» (М.Громико, 1986).

Як це було і з конфліктами попередніх рівнів, при запобіганні статус-ним зіткненням практикувалися як дії, що попереджували утворення об'єктивних передумов конфлікту, так і деякі засоби психологічного за­хисту «конфліктерів». До першої групи потрапляють перш за все численні форми народного етикету. Багатство та різномаіття соціальних ролей у суспільстві, складність суспільних відносин зумовлюють необхідність украй деталізованих «інструкцій» щодо відповідності поведінки люди­ни соціальним вимогам, причому майже на кожен випадок життя. До­сить згадати, що за умови загальної гостинності багатьох народів у них все ж таки існували конкретні правила прийому окремих категорій гос­тей. Так, кабардинські «правила гарного тону» залежно від місця при­буття гостя, його соціального стану та родинноїприналежності, особис- • тих моральних якостей, віку, тощо вимагали розподілу гостей на кілька класів («великий дорогий гість», «великий гість», «дорогий гість», «важ­ливий гість» та «гість»), а відтак прийом представників кожної категорії мав певні особливості («дорогий гість» мав право гостювати скільки зав­годно, «важливий» —- не більше трьох діб, а просто «гостя» взагалі мог­ли полишити ночувати за межами селища і т. іп.). Встановлюючи певні форми спілкування з представниками різних статусних груп суспільства і суворо караючи їх порушників, етнос захищав себе від безлічі драма­тичних зіткнень на Грунті порушення внутрішніх статусних відносин.

Говорячи про засоби психологічного захисту учасників конфліктної взаємодії, можна виокремити два рівня таких психозахисних дій або два способи надання об'єктивній ситуації нетравмуючого особу значення: конструктивно-статусний (абосоціально-психологічний) та деструктивно-захисний (абоіпдивідуально-психологіч-ний).

Перший спосіб розв'язання конфлікту через переозначення ситуації полягає в тому, що «заведену в глухий кут» ситуацію протистояння ста­тусних прав, обов'язків та інтересів різних сторін можна було розв'язати через соціально санкціоновані процедури позитивно забарвленої зміни наявного статусу конфліктерів. Наприклад, поєдинок двох рівних за си­лою та військовою майстерністю воїнів (які, до того ж, могли належати до однієї етнічної спільноти), мав би за правилами, але не за суттю

закінчитися перемогою сильнішого. Для розв'язання цього протистоян­ня, шо загрожувало перерости у вічне протиборство, етноси виробили, наприклад, інститут побратимства. Саме так стали побратимами відомі билинні богатирі Добриня Микитович та Альоша Попович, котрих зу­пинив, приїхавши на звуки битви, Ілля Муромець:

— А укротите вида с є р д ц є богатьірское, А назовитесь вьі да братьями крестовьша, А лучше ви крестами побратайтесь.

Зазначимо, що окрім побратимства подібні «антиконфліктні» функції виконувало також покумлення та посестринство. Зрозуміло, шо названі інститути слугували, головним чином, вже засобами запобігання не військовим протистоянням, а побутовим напруженням. Такою самою, зрештою, є доля й побратимства. Як, скажімо, свідчать минуловікові записи Марії Ганенко, селяни Великої Виськи Єлісаветрадського повіту браталися (цілували ікону, присягалися на ній «бути до віку рідними братами», обмінювались іконами або частіше ягнятками) саме задля цьо­го: «сваритися та лаятися з побратимом вважається гріхом...» «Сестри-лися» так само, як і браталися, тільки подарунки були дещо іншими: руш­ник, курка або що-небудь з жіночого господарства.

Деструктивно-статусний спосіб розв'язання обговорюваних конфлік­тів полягає в тому, що учасники конфліктної взаємодії, не маючи через певні обставини змоги вирішити статусні непорозуміння громадсько-санкціонованим шляхом, взагалі відмовляються від розуміння поточно­го конфлікту як статусного, переводячи його в іншу категорію конфліктних зіткнень (наприклад, «сімейних») або й узагалі відмовляючи йому в праві бути конфліктом («на все воля божа!»).

2.2. Майнові та інші опоеєредковано-статусні позародинні конфлікти

За юкагирськими звичаями голову забитого на полюванні звіра обо­в'язково треба було закривати чимось від сторонніх очей, особливо — від очей дівчини. У юкагирів існує народне сказання про дівчину, яка одного разу подивилася «в обличчя» впольованого її братом лося й пожаліла тварину, подумавши, що та плакала перед смертю; після цього брат дівчини перестав убивати звірів і захворів. Ситуацію зміг «випра­вити» лише шаман племені, який наказав повісити дівчину-порушницю. Коли наказ було виконано, брат страченої дівчини видужав і знову по­чав убивати на полюванні лосів.

280

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОКОНФЛІКТОЛОГІЯ

281

Ознайомлення з умовами передконфлікту			Ознайомлення з кінцевими результатами злодійства
і і
Соціально-економічні умови		Індивідуальні ПОМИЛКИ

Таблиця 4

ЗАПОБІГАННЯ КОНФЛІКТАМ

ЧЕРЕЗ ПОРУШЕННЯ ПРАВ МАЙНОВОЇ ВЛАСНОСТІ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ УКРАЇНСЬКИХ ПРИСЛІВ'ЇВ)

Загальна блок-схема застереження конфліктів череззлодійство

Поганий вор, що у своїм селі бере. Там вовк пе бере, де сам живе. Коло нори й лисиця на полювання не ходить. То нічого, що вкрав, аби добре сховав.

Красти — краде, а кінці ховать не вміє.

«Браття наші ахальці, попереджаємо вас, якщо подібна річ [= аламан, тобто озбросний набіг] знову повториться, якщо нашімервці з 'являться у вас в Ахалі задля грабунку, то можете їх убивати, коней та зброю їхню брати собі, за кров ми не будемо вимагати [нічого]... Ваші посланці... самі особисто бачили, що наші апамапщики без відома нас усіх зникають на аламани вночі».(Ю.Вотяков, 1990).

Учасники таких загонів могли дещо зменшити гостроту зворотної реакції, дотримуючи певних правил нападу. Так, у кавказьких горців певні господарські речі взагалі заборонялось грабувати, а якщо ж рап­том серед захопленої здобичі виявлялися предмети, власники яких мог­ли вимагати їхнього повернення, то поміж учасниками набігу розпо-

На шастя. не всі конфлікти, пов'язані з порушенням традиційних пра­вил виконання певних видів діяльності, закінчувались так трагічно для тих, хто їх порушив або не виконав, але цілком зрозуміло, що численні професіональні секрети та приписи майже у всіх народів земної кулі ви­конували свого часу неабияку протиконфліктну функцію, особливо у житті тих народів, для яких полювання було провідною діяльністю та основним засобом існування.

У тих народів, які здобували засоби існування продуктивною пра­цею (землеробством, тваринництвом тощо), основною сферою виник­нення позасімейних конфліктів були майнові відносини. Рано чи пізно котромусь з членів етнічної спільноти видавався не дуже справедливим існуючий розподіл власності, що й стимулювало ті чи інші спроби «по­новлення справедливості». Найпоширенішими формами перерозподілу власності у традиційних суспільствах були озброєні напади на сусідні поселення та таємні крадіжки господарського майна.

Щодо звичайних крадіжок і провокованих ними зіткнень треба зазначити, що тут громада (табл. 4), реалізовувала вже відомий нам алгоритм запобігання утворенню об'єктивних передумов конфлікту {оприлюднювала соціально-економічні умови, що уможливлювали злодійство, допомагали тим родинам, які через об'єктивні обставини опинилися в подібних умовах, викривала та засуджувала тих членів «миру», «хто красти посилає», — з одного боку, та наказувала тим, хто хотів піти цим шляхом, його кінцеву «невигідність» — з іншого) й пропонувала низку формул психологічного захисту як для самого злодія, так і для потерпілих від нього.

Більш складними стають самозахисні дії етносу, коли в результаті привласнення особою чи групою осіб чужого майна можливі серйозні зіткнення, скажімо, міжродового рівня. Тут ми стикаємося, наприклад, з досить розробленою системою заходів щодо дистанціону-в а н н я соціальної групи, до якої належать порушники, від них са­мих, що, зрозуміло, робить відповідальними за злочинні дії не етно­культурну групу загалому і навіть не сімейно-родову, а лише одного чи кількох їхніх представників. До таких заходів можна віднести, приміром, те, що у гірських народів Кавказу особи, які належали до обшинної адміністрації, не мали права ні скликати населення для військового набігу, ні очолювати сам набіг. Усе це мав робити хто-небудь з рядових общинників. Він же брав на себе й тягар відпові­дальності, якщо до цього доходили справи: певна незалежність таких переважно молодіжних загонів рятувала громаду, але'дорого кошту­вала самим членам загону. Як, наприклад, про це свідчить лист турк­менських старійшин з Мерву до представників населення Ахала, напи­саний на рубежі ХІХ-ХХ століть:

і

Порожній мішок уведе

у грішок.

Борг мутить, а голод —

краде.

Погано лежить —

рука свербить.

Рахуй гроші стиха,

не знатимеш лиха.

Хто краспш посилає, той

і відповідає.

То не вор, що на горище поліз,

а то вор. що драбину держав.

Крадуть діти, а батько

в одкіті.

і

ГРОМАДА

і

Хоч і з умом красти, то не минеш напаєті. Як хочеш пропасти, почни красти. Вор не бува багатий, а бува горбатий ( = б'ють і калічать самосудом). Вор краде пе для при-билі, а для своєї заги­белі.

Краденим добром багатий не будеш.

ЛЮДИНА/ОСОБА

16 Етнопсихологія

282

Розділ 2 ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОКОНФЛІКТОЛОГІЯ

283

ділялась лише половина здобичі, а інша половина залишалася у ватажка для задовольняння можливих стягнень. Заборонялось, до речі, й захоп­лювати у полон більше трьох чоловік, занадто молодих або старих, по­шлюблених та ін.

У випадках вбивства вбивця ставав кровним ворогом роду вбитого, проте й тут можна було запобігти розростанню кровної помсти до масштабів знищення ворогуючих родів. Якщо, наприклад, вбивця (або і вбитий) був людиною, яка систематично порушувала традиційні норми поведінки в суспільстві, родичі могли відмовитися від нього.

«Джарчі (глашатай) оголошував по аулах, що через діяння такого-то його родичі більше не відповідають; якщо його вб'ють, то хун [ =майно-ве відшкодування] не стягуватимуть, і навпаки, якщо він уб 'є, то не пла-титимуть хун. Такі особи опинялися поза законом» (Р.ДавлетЕїин, 1902).

Був і інший шлях до зняття такого конфлікту: у абхазців досить часто вбивця з вищого станового прошарку був змушений погоджуватися на пропоноване народом усиновлення або виховання селянської дитини від потерпілої сторони, аби запобігти кровній помсті. Останній варіант за­побігання міжродовому конфлікту був, здається, найдоцільнішим з пог­ляду більшості етносів, бо в тій чи іншій формі — аванкулат/аталицтво (віддання власної дитини на виховання в інший рід), усиновлення/ удочеріння, покумлення/родичання через шлюб дітей — його викорис­товували, аби запобігти конфліктним зіткненням різного рівня та у різних сферах суспільного життя.

«А ми просо сіяли, сіяли, //Ой див, ладо, сіяли, сіяли». «А ми просо витопчем, витопчем, // Ой див, ладо, витопчем, витоп­чем».

«Та як же ви витопчете, витопчете?// Ой див, ладо, витопчете, ви­топчете».

«А ми коні випустим, випустим, //Ой див, ладо, випустим, випустим». «А ми коні злапаєм, злапасм, //Ой див, ладо, злапаєм, злапаєм». «Та чим же вам лапати, лапати?// Ой див, ладо, лапати, лапати». «Ой шовковим неводом, неводом, // Ой див, ладо, неводом, неводом». «А ми коні викупим, викупим, // Ой див, ладо, неводом, неводом». «А за що вам викуплять, викуплять?//Ой див, ладо, викуплять, викуп­лять».

«А ми дамо сто срібних, сто срібних, // Ой див, ладо, сто срібних, сто

срібних».

«Не возьмемо й тисячі, тисячі, //Ой див, ладо, тисячі, тисячі». «А ми дамо дівчину, дівчину, // Ой див. ладо, дівчину, дівчину». «А дівчину возьмемо, возьмемо, //Ой див,ладо, возьмемо, возьмемо».