Екзаменаційний Білет № 3

1. Дисліпопротеїдемії, поняття. Дисліпопротеїдемія тип ІІ. Клінико-лабораторні показники.

2. Діагностичний профіль при захворюваннях печінки

3. Приготування розчинів заданої концентрації у практиці роботи клініко-діагностичної лабораторії

1. Дислипопротеидемии - это нарушения липидного профиля плазмы., изменения концентраций липопротеидов в плазме (сыворотке) крови, характеризующиеся их повышением, снижением или практически полным отсутствием.

К ним также относят и случаи наличия в крови необычных или патологических липопротеидов.

Наиболее распространены гиперлипопротеидемии с повышением уровней общего холестерина и триглицеридов.

ДЛП может быть специфическим первичным проявлением нарушений в обмене липидов и липопротеидов, имеющих генетическую природу.

II тип гиперлипопротеидемии — семейная гиперхолестеринемия (множественная бугорчатая ксантома) — подразделяется на два подтипа: IIа, IIб. При IIа типе повышается уровень ХС ЛПНП, а при IIб типе картина дополняется умеренной формой гипертриглицеридемии за счет возрастания ЛПОНП. Наиболее тяжелой формой является гомозиготная гиперхолестеринемия (частота составляет 1:1 000 000), при этом уровень холестерина плазмы достигает 12-25 ммоль/л. При гетерозиготной форме, частота которой 1:500, уровень холестерина колеблется в пределах 6-13 ммоль/л. При гомозиготной форме отсутствуют, а при гетерозиготной снижено число рецепторов для ЛПНП. В норме ЛПНП связываются с рецепторами, поглощаются клетками, включаются в лизосомы, где белки разрушаются, а высвободившийся холестерин подавляет активность основного фермента синтеза холестерина (ГМГ-КоА-редуктазы). При дефиците рецепторов активность этого фермента не подавляется, что ведет к повышенному синтезу холестерина.

Ліпідний профіль – набір специфічних аналізів крові, що дозволяє визначити відхилення в жировому обміні організму, необхідних для визначення ризику атеросклерозу. Ліпідний профіль включає загальний холестерин, ХС ЛПНЩ, ХС ЛПВЩ і ТГ. За результатами дослідження розраховують коефіцієнт атерогенності (КА) як співвідношення кількості холестерину в "поганих" і "хороших" ліпопротеїдах. Для його обчислення з концентрації загального холестерину потрібно відняти концентрацію холестерину, ліпопротеїдів високої щільності, результат розділити на величину холестерину ліпопротеїдів високої щільності:

КА = (загальний ХС – ХС ЛПВЩ)/ХС ЛПВЩ (1).

Нормальні значення КА <3,5. Параметри жирового обміну, до яких треба прагнути, відображає правило «п'ятірки»:

1) холестерин – менше 5 ммоль/л;

2) коефіцієнт атерогенності – менше 4 ммоль/л;

3) холестерин ЛПНЩ – менше 3 ммоль/л;

4) тригліцериди – менше 2 ммоль/л;

5) холестерин ЛПВЩ – менше 1 ммоль/л.

Визначення ліпідного профілю доцільно при ішемічній хворобі серця;

після інфаркту міокарда; при судинних захворюваннях мозку.

Екзаменаційний Білет № 4

1. Органоспецифічні ферменти сироватки крові. Поняття про ферментний профіль органів чи тканин

2. Лабораторна діагностика захворювань підшлункової залози

3. Уніфікований метод визначення сечовини у крові

Залежно від локалізації в тканинах ферменти поділяють на дві групи — неспецифічні й органоспецифічні. Ферменти першої групи, що каталізують уні­версальні реакції обміну, локалізуються в більшості органів і тканин, фермен­ти другої групи — в одному або в кількох органах. Органоспецифічні ферменти називаються індикаторними, або маркерними. Особливе значення для клініки має дослідження активності індикаторних ферментів у сироватці крові, оскіль­ки поява в крові тканинних ферментів у підвищених кількостях свідчить про порушення функціонального стану та ушкодження різних органів (печінки, серця, скелетних м’язів). Органоспецифічними ферментами для печінки є гістидиназа, сорбітолдегідрогеназа, аргіназа й орнітинкарбамоїлтрансфераза, для м’язової тканини — креатинфосфокіназа. При гострому інфаркті міокарда особ­ливо важливо дослідити активність креатинкінази, АсАТ, ЛДГ і оксибутиратдегідрогенази.

Органоспецифічні ферменти містяться ли-ше в тих органах і тканинах, де відбуваються специфічні реакції, властиві лише для клітин цього органа. Саме тому підвищення активності цих ферментів у крові  свідчить про органну локалізацію патологічного процесу;

2)     секреторні (плазмоспецифічні) ферменти – синтезуються в печінці,  виділяються у кров, де виконують певні фізіологічні функції (ферменти системи згортання крові, фібринолізу, холінестераза, церулоплазмін, протеази ренін-ангіотензинової та калікреїнової систем тощо);

3)     екскреторніферменти– синтезуються в печінці, підшлунковій залозі, слизовій оболонці кишечника. Поява цих ферментів у крові пов’язана з природною руйнацією клітинних структур, у яких вони утворюються (лужна фосфатаза, лейцинамінопептидаза, ентерокіназа, ГГТП, трипсин, ліпаза та ін.).

Діагностика та диференційна діагностика захворювань окремих органів значно покращується при визначенні активності не окремих ферментів плазми, а комплексів, які найбільш інформативно відображують сутність тих чи інших патобіохімічних порушень. Комплекси таких ферментів називають ферментними профілями. Ферментні профілі ефективні при діагностиці та моніторингу гострого інфаркту міокарда, захворювань печінки, м’язів та кісток, злоякісних новоутворень, шлунково-інтестінальних захворювань.

2. Лабораторні методи дослідження включають дослідження панкреатичних ферментів (трипсину, ліпази, a-амілази, дезоксирибонуклеази, фосфоліпази А, еластази) у сироватці крові; панкреатичних ферментів у дуоденальному вмісті і в крові із застосуванням стимуляторів секреції; дослідження a-амілази в сечі, трипсину і хімотрипсину в калі; проба Лунда; ПАБК-тест. Непрямі методи, спрямовані на виявлення порушення перетравлення і всмоктування харчових речовин в кишечнику в результаті недостатньої вироблення ферментів підшлункової залози, включають вимір маси, макроскопічне, мікроскопічне і біохімічне дослідження калу, кількісне визначення в ньому жиру.

У діагностиці захворювань підшлункової залози мають значення і імунологічні методи дослідження. Наприклад, зменшення числа Т-лімфоцитів в крові, а також поява антитіл і сенсибілізація лімфоцитів до загальних тканинних антигенів підшлункової залози спостерігаються при гострому і хронічному панкреатиті. Радіоімунологічні методи використовуються для визначення в крові гастрину, інсуліну, вазоактивного інтестинального поліпептиду (ВІП) при підозрі на гормонально-активну пухлина підшлункової залози (гастрин, інсулін, віпому).

Інструментальні методи дослідження. Серед рентгенологічних методів найбільш прості і доступні оглядова рентгенографія області підшлункової залози, що дозволяє виявити тінь збільшеної залози і кальцифікати в різних її відділах; рентгеноконтрастне дослідження шлунка та дванадцятипалої кишки, що виявляє зсув, зміна форми, вдавление стінок цих органів при ураженні підшлункової залози; дуоденографія релаксаційна. Дуже інформативна панкреатохолангіографія ретроградна, за допомогою якої виявляють зміни (розширення, звуження, деформації, зміщення, ригідність) в протоковой системі органу. Застосовують комп’ютерну томографію, яка дозволяє особливо чітко визначити збільшення органу, і ангіографію.

Важливе місце в діагностиці захворювань підшлункової залози належить ультразвуковому дослідженню. При аналізі ультразвукової сканограмми визначають локалізацію, форму, розміри, характер контурів, товщину, структуру підшлункової залози, стан навколишніх органів і тканин. Незмінена паренхіма підшлункової залози являє собою суцільне, гомогенне освіту. При набряку органу стають більш виразними його контури, при панкреанекрозе з’являється гетерогенність структури, при раку – деформація контурів і частіше локальне збільшення залози; ознака кісти – чітко окреслена зона без ультразвукових сигналів.

3. Аналізи на сечовину,

засновані на вимірі азоту, називають азот сечовини крові (АСК). Сечовина виводиться нирками, при цьому 40% її реабсорбується в канальцях; <10% від загального вмісту в крові виводяться через шлунково-кишковий тракт і шкіру. Концентрацію сечовини визначають з метою оцінки функції нирок, стану гідратації, визначення азотистого балансу і для перевірки адекватності діалізу. Дуже висока концентрація сечовини в плазмі, що супроводжує ниркову недостатність, називається уремією, або уремічним синдромом. Розрізняють такі причини збільшення сечовини в плазмі: преренальні, ренальні,постренальні.

Преренальна азотемія – підвищення сечовини за рахунок зниження функціонального об'єму крові, що фільтрується нирками: застійна серцева недостатність, шок, крововиливи, зневоднення, дієта з високим вмістом білка або підвищений катаболізм білків (гарячка, важка хвороба, стрес).

Ренальна азотемія – підвищення вмісту сечовини в крові, обумовлене зниженням її екскреції нирками: гостра і хронічна ниркова недостатність, клубочковий нефрит, некроз канальців та інші внутрішні захворювання нирок.

Постренальна азотемія – підвищення вмісту сечовини в крові через перешкоду відтоку сечі: камені в нирках, пухлини сечового міхура або передміхурової залози, тяжкі інфекції.__ Зниження вмісту азоту сечовини може бути пов’язано або з низьким синтезом (низьким білком у раціоні), або його відсутністю (захворювання печінки). При сильній блювоті і/або діареї зниження сечовини обумовлено її втратами. Зниження вмісту сечовини можливо на тлі збільшення синтезу білка в організмі.

Визначення сечовини. Аналізи сечовини, засновані на вимірі кількості азоту в зразка крові (АМК). Ця група аналітичних методів відображає результати визначення сечовини терміном «азот сечовини», а не концентрація сечовини. Для вираження результату в одиницях концентрації сечовини, азот сечовини множать на 2,14. Конверсія азоту сечовини в сечовину в зразка. Атомна маса азоту = 14 г/моль; Молекулярна маса сечовини = 60,06 г/моль. Сечовина містить два атоми азоту в молекулі. Азот сечовини (N карбаміду) становить 46,6% за вагою сечовини (28 ділиться на 60,06). Таким чином: 10 мг/дл азоту в зразка ділимо на 0,466 = 21,46 мг/дл сечовини.

Аналітичні методи. Уреазний метод: уреаза гідролізує сечовину з утворенням іона амонію, а потім визначають іон амонію. У більшості методів уреазна реакція сполучена з глутамат дегідрогеназою:

Сечовина + 2Н2О= глутамат + НАД Визначення іона амонію можна здійснювати з використанням кольорового індикатора, зміна забарвлення якого пропорційна концентрації іона амонію.

Кондуктометричний метод. Гідроліз неіонізованої сечовини до іона амонію і карбонат іона супроводжується збільшенням провідності. Референтні значення азоту сечовини: у сироватці або плазмі від 6 до 20 мг/дл; у добовій сечі – 12 – 20 г.