Екзаменаційний Білет № 14

1. Цукровий діабет типу 2. Клініко-діагностичні показники

2. Кето-ацидотична кома при цукровому діабеті типу 1.

3. Принцип визначення окремих білків у біологічних рідинах.

1. Цукровий діабет 2 типу характеризується відсутністю потреби в інсуліні для запобігання кетоацидозу. Цукровий діабет 2 типу відноситься до розповсюдженої форми ідіопатичного ІНЦД. Цукровий діабет 2 типу не є автоімунним захворюванням, проте існує сильна кореляція з генетичною сприйнятливістю до цієї форми цукрового діабету. Ожиріння є основним фактором ризику того, що схиляє до діабету типу2. Генетичні дослідження на мишах і щурах показали зв'язок між генами, відповідальними за ожиріння, та тими, що викликають цукровий діабет.

На відміну від пацієнтів з цукровим діабетом 1 типу, пацієнти з діабетом 2 типу, мають визначувані рівні

циркулюючого інсуліну. На підставі ТТГ та тестування основних елементів цукрового діабету 2 типу можна розділити на 4 окремі групи: 1) з нормальною толерантністю до глюкози; 2) хімічний цукровий діабет (з порушеною толерантністю до глюкози); 3) цукровий діабет з мінімальною гіперглікемією натще (глюкоза плазми натще <140 мг/л); 4) цукровий діабет у поєднанні з відкритою гіперглікемією натще (глюкоза в плазмі натще> 140 мг/дл). Багато експертів приходять до висновку, що резистентність до інсуліну є основною причиною цукрового діабету 2 типу, однак інші стверджують, що дефіцит інсуліну є основною причиною, тому що помірна ступінь резистентності до інсуліну не є достатньою, щоб викликати діабет 2 типу. Основні клінічні ускладнення цукрового діабету 2 типу є результатом стійкої гіперглікемії, що призводить до численних патофізіологічних наслідків. Оскільки рівень глюкози підвищується в крові, то кров стає більш в'язкою, що ускладнює циркуляцію крові в дрібних капілярах. Зниження швидкості кровоплину визначає прогресивний розвиток судинних ускладнень, що ведуть до діабетичної ретинопатії (іменовані діабетичною сліпотою), периферичної невропатії (в результаті оніміння кінцівок і поколювання в пальцях рук і ніг), погане загоєння ран, та еректильної дисфункції. На додаток до цих основних клінічних ускладнень, організм реагує на підвищення рівня глюкози поліурією. При виведенні глюкози з сечею здійснюється супутня втрата води для підтримки нормальної осмолярності сечі. Втрата води призводить до надмірної спраги, що називається полідипсією.__

2. Самим важким і небезпечним для життя ускладненням погано контрольованого діабету 1 типу є діабетичний кетоацидоз (ДКА). ДKA характеризують метаболічний ацидоз, гіперглікемія та гіперкетонемія. Діагностика ДКА здійснюється шляхом виявлення гіперкетонемії та метаболічного ацидозу (за значенням аніонного проміжку (АП, anion gap). АП визначається як різниця між концентраціями катіонів та аніонів за формулою: (Na+ + K+) - (HCO3-+ Сl-);. у нормі величина АП в крові становить 8-12 мЕкв/л. При метаболічному ацидозі значення АП збільшується. Метаболічний ацидоз може призвести до набряку мозку і коми, в кінцевому підсумку призводить до смерті. Гіперкетонемія в ДКА є результатом дефіциту інсуліну і нерегульованої секреції глюкагону α-клітинами підшлункової залози. Глюкагон стимулює звільнення жирних кислоти з тригліцеридів жирової

тканини. Вільні жирні кислоти надходять в обіг і будуть поглинені в основному печінкою, де вони піддаються окисленню в ацетил-КoA. Як правило, ацетил-КоА повністю окислюється до СО2 і води в ЦТК. Однак рівень окислення жирних кислот перевищує спроможність печінки до повного окислення надлишкового ацетил-КоА і, таким чином, сполука буде переадресована в шлях кетогенезу. Кетони (кетонові тіла) є β-оксибутират і ацетоацетат; β-оксибутират є найбільш поширеним. Ацетоацетат спонтанно (неферментативно) підлягає декарбоксилюванню з утворенням ацетону. Ацетон звільняється з легенів і дає характерний солодкуватий запах у диханні людини з гіперкапнією. Кетони випущені в обіг і тому, що вони є кислими, визначають зниження рН крові – метаболічний ацидоз.

Дефіцит інсуліну також призводить до посилення метаболізму тригліцеридів і білків у скелетних м'язах. Як наслідок у циркуляції збільшується вміст гліцерину (від метаболізму тригліцеридів) та аланіну (від катаболізму білків). Ці речовини поглинаються печінкою, де вони використовуються як субстрати для глюконеогенезу, який посилюється в умовах відсутності інсуліну і підвищення глюкагону. Збільшення швидкості утворення глюкози в печінці в поєднанні з глюкагон-опосередкованим інгібуванням зберігання глюкози в глікогені призводить до збільшення випуску глюкози з печінки і подальшої гіперглікемії. Отримана гіперглікемія викликає осмотичний діурез, що призводить до втрати води та електролітів з сечею. Кетони також виводяться із сечею і це призводить до обов'язкової втрати Na+ і K+. Втрата K+ велика, іноді перевищує 300 мЕкв/л/24 години. Якщо K+ сироватки не контролюється, може розвинутися небезпечна для життя гіпокаліємія.

Екзаменаційний Білет № 15

1. Поняття про дисліпопротеїдемії. ДЛП тип IV та V

2. Внуришній механізм активації згортання крові, контактна фаза.

3. Жовтяниці. Надпечінкові жовтяниці. Фракції білірубіну при над печінкової жовтяниці

1. Дислипопротеидемия — это нарушение липидного профиля плазмы. Наиболее распространены гиперлипопротеидемии с повышением уровней общего холестерина, холестерина ЛПНП и триглицеридов.

Тип IV — гипер-пре-Р-липопротеинемия. При IV типе в крови выявляется повышение уровня ЛПОНП, нормальное или уменьшенное содержание ЛПНП, отсутствие хиломикронов, увеличение уровня ТГ при нормальном или умеренно повышенном ХС. Клинические проявления IV типа ГЛП не являются строго специфичными. Может быть поражение как коронарных, так и периферических сосудов. Помимо ИБС, характерно поражение периферических сосудов, выражающееся в перемежающейся хромоте. Ксан-томы наблюдают реже, чем при II типе. Может быть сочетание с сахарным диабетоми ожирением. Полагают, что у больных с IV типом ГЛП усиливаются процессы липолиза в жировой ткани, повышается уровень неэстери-фицированных жирных кислот в крови, что, в свою очередь, стимулирует синтез ТГ и ЛПОНП в печени.

Тип V — гипер-пре-Р-липопротеинемия и гиперхиломикронемия. При этом типе в крови обнаруживают повышение концентрации ЛПОНП, наличие хиломикронов, увеличение содержания ХС и ТГ. Клинические этот тип ГЛП проявляется приступами панкреатита, кишечной диспепсией, увеличением печени. Все эти проявления возникают преимущественно у взрослых, хотя могут быть и у детей. Поражения сердечно-сосудистой системы наблюдаются редко. В основе V типа ГЛП лежит недостаток ли-попротеидной липазыили низкая её активность.

Повышенное содержание в крови одного или нескольких классов ЛП может быть вызвано различными причинами. ГЛП может возникнуть как самостоятельное заболевание(первичные ГЛП) или может сопутствовать заболеваниям внутренних органов (вторичные ГЛП). К первым относятся все семейные (генетические) формы ГЛП, ко вторым — ГЛП, наблюдаемые при ряде заболеваний и состояний.2.

3. Жовтяниця – симптомокомплекс, що являє собою фарбування в жовтий колір шкіри, склер, слизових оболонок. Інтенсивність фарбування може бути абсолютно різною – від блідо-жовтого кольору до шафраново-оранжевого. Жовтяниці обумовлені гіпербілірубінеміями. За сучасною класифікацією виділяють печінкову, надпечінкову та підпечінкову жовтяниці. Печінкова жовтяниця пов'язана з розладом функції печінки, що

виявляється порушенням захоплення, зв'язування або виділення білірубіну, а

також його регургітацією з печінкових клітин у синусоїди. Залежно від механізму патологічного процесу в печінкових клітинах розрізняють три види печінкової жовтяниці: ензимопатичну, печінково-клітинну і холестатичну. Ензимопатичні (функціональні) печінкові жовтяниці – хронічні або переміжні жовтяниці без вираженої первинної зміни структури і функції печінки

і без явних ознак гемолізу. До функціональних гіпербілірубінемій відносять

 синдром Криглера Найяра 1 і 2 типів;

 синдром Жільбера;

 синдром Мейленграхта;

 синдром Дабіна Джонсона;

 синдром Ротора;

 синдром Люсі-Дрісколл;

 синдром Аагенеса;

 синдром Байлера;

 первинну гіпербілірубінемію.

Зумовлена надмірним утворенням білірубіну, вміст якого перевищує здатність печінки забезпечити його виведення, і практично завжди пов'язана з підвищеним розпадом (внутрішньосудинним або внутрішньоклітинним) еритроцитів або їх попередників. Найчастіше часто надпечінкова жовтяниця спостерігається при спадкових і набутих гемолітичних анеміях. Крім того, вона може розвиватися при хворобах, пов'язаних з неефективним еритроцитопоезом – так званих шунтових гіпербілірубінемії (В12-дефіцитної анемії, еритропоетичної уропорфірії, первинної шунтової гіпербілірубінемії та ін.) Рідко причиною збільшеного утворення білірубіну та жовтяниці можуть бути інфаркти різних органів (частіше легенів), обширні гематоми (наприклад, при розшаровуючій аневризмі аорти), травматизація еритроцитів у порожнинах серця протезами клапанів серця. При надпечінковій жовтяниці в крові збільшений вміст в основному непрямого (не пов'язаного з глюкуроновою кислотою) білірубіну (в періоди гемолітичних кризів вміст загального білірубіну сироватки різко зростає). У сечі білірубін не виявляється. Уробіліноген в сечі відсутній або його кількість незначна. Вміст уробілінових тіл у сечі і калі різко підвищено за рахунок стеркобіліногену.