46 Основні теорії демократії.

Пошуком кращого державного ладу займалися мислителі різних народів світу, які за два з половиною тисячоліття створили чимало теорій демократії. Кожна епоха, кожна держава вносили новизну та своєрідність у трактування демократії. І сьогодні спостерігається нове бачення змісту демократії. Розглянемо стисло сучасні основні теорії демократії: пролетарську (соціалістичну), плюралістичну, партисипаторну (демократію участі), корпоративну, елітарну, „комп'ютерну”. § 1. Пролетарська (соціалістична) теорія демократії. Пролетарська (соціалістична) теорія ґрунтувалася на марксистському класовому підході. Вона виникла в XIX ст. як антитеза буржуазній (ліберальній) демократії, яка на перший план висувала громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади, від держави, покликаної лише гарантувати, забезпечувати свободу особи. Відповідно до пролетарської теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) демократія і свобода передбачаються лише для „трудящих мас”, насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставлена політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Проголошувалася диктатура одного класу – пролетаріату відносно іншого – буржуазії, союз робітничого класу і селянства, спрямований проти скинутих експлуататорських класів. Увага акцентувалася на керівній ролі робітничого класу. Пролетарська теорія ігнорувала загальногромадянський консенсус і розвивала класову конфронтацію. Повне відкидання приватної власності, а відтак, усякої автономії особи, підміна народу робітничим класом у пролетарській теорії була розвинута в програмних документах КПРС. У них акцентувалася увага на головній ролі комуністичної партії як авангарду робітничого класу, який керує процесом переходу до повної демократії – комуністичного самоврядування. Відкидався фундаментальний принцип поділу влади, без якого неможливе народовладдя. Був відкинутий принцип економічного, ідеологічного і політичного плюралізму. ”Марксистсько-ленінська” партія розглядалася як державна структура, а не як громадська організація. У дійсності рекламоване „соціалістичне народовладдя” допускало демократію лише у вузьких рамках, які визначалися вищим партійно-державним управлінням, котре зосереджує у своїх руках усю реальну владу. § 2. Теорія „плюралістичної демократії”. Теорія „плюралістичної демократії” була найвпливовішою у 60-70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарен-дорф, Д. Рисмен), хоча термін „плюралізм” введено у політичний обіг у 1915 р. англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих „страт” – прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму. Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи – „групи тиску”. Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні та культурні об'єднання. Кожна „група тиску” діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони представляють, „групи тиску” беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об'єднання в політичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки. Механізм політичної влади, прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результат взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції, „вільної гри”, що сприяє виявленню „загального інтересу”, встановленню класового миру. У зв'язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна з них не має монополії на владу. Відбувається „дифузія” політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різні суспільні інтереси, у тому числі інтереси трудящих, у такий спосіб максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізму здійснюється народовладдя. Звідси випливає положення про роль держави при „плюралістичній демократії”: держава є лише знаряддя узгодження інтересів різних груп, нейтральний арбітр між конкуруючими політичними групами, покликаний не допустити переваги одних над іншими, тобто охороняти умови вільної політичної конкуренції. При цьому діяльність „зацікавлених груп” зображується як не пов'язана з державою: переговори з іншими групами, укладення угод – колективних договорів профспілок із підприємцями — це різні форми тиску на інші групи. При всій стрункості теорія „плюралістичної демократії” має внутрішні протиріччя і слабкі місця. Насамперед, нереальною є настанова на об'єднання всього населення в „групи тиску”, на їх рівність у впливі. Хоча бажаним проголошується залучення як можна більшої кількості громадян до „груп тиску”, більшість із них приречена на пасивність у політичному процесі. Наприкінці 70-х - 80-і роках XX ст., у зв'язку із занепадом популярності теорії „плюралістичної демократії”, деякі її давні прихильники (Г. Парсонс, Р. Даль) перейшли на позиції теорії елітарної демократії. § 3. Теорія елітарної демократії. Теорія елітарної демократії виникла у 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії „плюралістичної демократії” (С. Келлер, О. Штаммер, Д. Рісмен). Рання теорія еліт („еліта” – краще, добірне, обране) розроблялася В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельсом (кінець XIX – початок XX ст.). її основне положення – у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г. Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури. Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти – сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості –елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств – це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі „Соціологія партійних організацій у сучасній демократії”. Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, „демократія веде до олігархії”. Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі „антидемо-кратизуються”, перетворюються на „партійну еліту”. Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену „циркуляції партійних еліт”. Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування „гідної” партійної еліти. До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були її „периферією” (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, шо перша є емпіричні-шою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною „ціннісна” інтерпретація еліти. Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше – елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення. Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо „правил гри”, точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний „баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади”. Наприклад, С. Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, „а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт”. Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, „групи тиску”, вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією „плюралістичної демократії”. Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і „правил гри” гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи. Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти. § 4. Теорія партисипаторної демократії. Теорія партисипаторної демократії (демократії участі) (Дж. Вольф, К. Макферсон, Дж. Менсбридж) спирається на реформістські концепції неолібералів і соціал-демократів. У цілому, залишаючись на позиціях схильності до інститутів і цінностей ліберально-демократичної моделі суспільства, прихильники теорії демократії участі негативно ставляться до теорій плюралістичної і елітарної демократії. Вони ставлять своїм завданням досягти дійовішої свободи і рівності, ніж це є в дійсності та ніж це записано в інших ліберально-демократичних концепціях. Відкидаючи погляди про нездатність мас до конструктивних політичних дій, прихильники демократії участі ведуть активний пошук каналів ефективного залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень. Як стимулювання політичної активності нижчих верств суспільства пропонується підняття їх загального освітнього рівня, прилучання до основ політичної культури. Прихильники теорії партисипаторної демократії вважають, що можна уникнути обрання легальним шляхом тиранічного правління внаслідок некомпетентності більшості народу. Для цього не обов'язково виключати з політичного процесу народні маси. Дійовішим засобом є встановлення інституціональних перепон для появи тиранії. Мається на увазі добра інформованість громадськості, здатність здійснювати демократичний контроль за допомогою загальних виборів і представницького уряду. Широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль за прийняттям найважливіших рішень в змозі, на думку авторів цієї теорії, поліпшити перспективу досягнення дійсної свободи і рівності або хоча б примирити розбіжності в змісті цих понять у теорії і практиці. Тут мова йде про здатність простих людей управляти суспільством, що є прямо протилежним елітарним теоріям, які віддають пріоритет еліті. Істотною є вимога, запропонована прихильниками даної теорії, до обранців народу в представницьких органах: вони повинні виражати не лише власну думку з тих чи інших питань державної політики, але й керуватися думкою своїх виборців. Демократія участі є змішаною формою – поєднанням прямої і представницької демократії – організованою як „пірамідальна система” із прямою демократією в основі і демократією делегатів на кожному наступному рівні, починаючи з основи. Передбачається, що якщо на рівні робочого місця, комуни, суспільства можна виробити загальну владу, то на вищому рівні об'єднання делегати повинні виступати в ролі посередників при формуванні загальної волі. Лідер є покликаним обслуговувати інтереси членів організації, яка його висунула, і знаходитися під жорстким контролем із боку громадськості. Оцінка лідера залежить від досягнення суспільством кінцевого результату за його допомогою. Таким чином, теорія партисипаторної демократії обґрунтовує необхідність широкої безпосередньої участі громадян як у прийнятті життєво важливих рішень, так і в їхній підготовці та здійсненні, тобто в усьому політичному процесі. § 5. Теорія корпоративної демократії. Теорія корпоративної демократії є однією з поширених. Вона виникла одночасно з появою організацій бізнесу і робітничого класу, які захищали інтереси не окремих підприємців або робітників, а корпоративні інтереси всіх членів відповідних організацій. Демократія представляється як інституцюнальний механізм для виробітки політики, державних рішень за допомогою представників політичної еліти країни та лідерів обмеженого числа робітничих організацій, тобто еліти бізнесу і профспілок. Передбачається, що така взаємодія надає можливість корпоративним організаціям набувати монопольного права представляти інтереси всіх членів відповідних корпорацій в обмін на прийняття на себе деяких обмежень, визначених державою. Ця теорія розглядає демократію як погоджувальне, неконкурентне правління керівників корпорацій, найманих робітників і підприємців, а також партій. При цьому корпорації мають право представляти всіх робітників тієї чи іншої галузі. Держава, у їх трактуванні, виступає в ролі арбітра. Теорія корпоративної демократії має точки зіткнення з теорією „плюралістичної демократії”. Вони визнають наявність центру сили поза органами державної влади. Однак, позаяк перша стверджує, що конкуруючі „групи тиску” впливають на виробітку державної політики, корпоративісти виходять із того, що лише обмежена кількість груп – не конкуруючих, ієрархічно організованих, що перебувають під контролем держави, здатні впливати на формування і проведення політики. Прихильники даної теорії ставлять на місце конкуренції еліт консенсусні методи прийняття рішень. Теорія корпоративної демократії знайшла практичне застосування в регулюванні соціальних відносин (оплата та охорона праці, соціальне забезпечення та ін.). Проте її положення не можуть бути поширені на всю діяльність держави, тому що обмежують права індивіда на користь крупних корпорацій, бюрократії. Вважається, що корпоративна теорія ближче до теорії елітарної демократії і може розглядатися як її різновид. § 6. Теорія ”«комп'ютерної демократії”. Теорія „комп'ютерної демократії” (родоначальник – Г. Краух, ФРН) виникла у результаті розвитку нових технічних розробок у галузі засобів зв'язку й електронно-обчислювальної техніки, які призвели до оформлення нового напрямку – телекомп'юнікації (попарне об'єднання ЕОМ і телебачення, ЕОМ і телефону, телебачення і супутникового зв'язку). Генетичне пов'язана з попередніми теоріями демократії, теорія комп'ютерної демократії ґрунтується на дослідженні сутності змін у системі демократичних інститутів, які відбулися унаслідок „комунікаційно-комп'ютерної революції”. На думку Г. Крауха, ця теорія „дозволяє вирішити проблеми демократії за допомогою електроніки” на вищому рівні, ніж інші теорії. Однакове ставлення людей до машин створює необмежені можливості для розвитку демократії за допомогою кібернетики. Переваги комп'ютерної демократії в порівнянні з іншими демократіями вбачаються її ідеологами (Р. Гароді, Дж. Мартін та ін.) у такому: 1. Комп'ютерна техніка відкриває широкі можливості для громадян щодо володіння приватною власністю. Перетворюючись на доступну для придбання і використання в побуті, вона слугує свідченням „рівного” залучення всіх громадян до досягнень науково-технічного прогресу. У силу того, що електронна техніка використовується на автоматизованих підприємствах, наука проголошується „колективною власністю”, а трудящі – її співвласниками. Йдеться про „демократизацію” економіки. 2. „Телекомп'юнікація” призводить до збільшення кількості професій, зростання ролі сфери обслуговування. Це трактується як „демократизація” суспільства, поповнення рядів опозиції правлячої партії новими соціальними групами – „групами за інтересами”. 3. Кібернетика дозволяє встановити „безпосередній зв'язок між державою та особою”. Цей індивідуальний зв'язок через комп'ютер кваліфікується як „пряма демократія”, яка дозволяє провести „миттєвий референдум” з будь-якого питання. Р. Гароді зазначає: комп'ютер і телебачення створять можливість „перманентних зборів цілого народу, де кожна індивідуальна думка реєструватиметься і підраховуватиметься”. Дж. Мартін сподівається, що за допомогою комп'ютерної техніки проблема „демократії участі” буде вирішена як у місцевому і національному масштабі, так і у світовому; супутники зв'язку зроблять телебачення „загальносвітовим екраном”. У цьому він убачає єдиний шлях, що призведе до „порозуміння між народами” і створення „духу комун”. Плюралістична сутність теорії „комп'ютерної демократії” дозволяє її авторам відстоювати демократичні принципи рівності всіх членів суспільства на тій підставі, що вони знаходитимуться в „однаковому відношенні до машин” і матимуть можливість „давати поради” політичним і державним діячам, які їх враховуватимуть. По суті, вищим досягненням демократії ідеологи цієї теорії вважають пропускну спроможність інформації в суспільстві. Суспільство та пам'ять ЕОМ як „системи, що саморегулюються”, є для них „інформаційним простором”, в змозі діяти аналогічно завдяки схожості принципів роботи. Кібернетичний підхід відбиває процес переробки інформації, і зводити демократію до цього процесу, щонайменше, неправильно. Проте сучасна кібернетика спроможна справляти величезний вплив на розробку системної методології.

47 Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських цінностей, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування і конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної правової держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити вияв і в Україні. Завдяки вибореній Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демократичної традиції в українському конституціоналізмі — концепція демократичної, соціальної правової держави стала складовою частиною української державницької ідеології. Проголошення в Конституції України як соціальної правової держави зумовлює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, її зміст, який визначається системою притаманних соціальній правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної уваги не тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в цілому. Прикладом цього є формування в середовищі українських правознавців двох підходів щодо назви означеної держави, які відображають відмінності у баченні її сутності. Так, В. В. Копєйчиков і М. І. Козюбра відстоювали сталу, притаманну Європі формулу “демократична, соціальна правова держава”, що згодом була втілена у Конституції, тоді як П. М. Рабінович пропонував назву “держава соціально-демократичної орієнтації”.

Соціальна правова держава може розглядатися як теорія і як практика, котра спирається на конституційне проголошення країни соціальною і правовою. Конституція, проголосивши Україну соціальною правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її преамбулі. Таким чином в Україні на сьогодні створено лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку означеної концепції.

 

Формування соціальної правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову державу потрібно, передусім щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були реально втілені в життя, а це, у свою чергу, потребує завершення правової, політичної, економічної та соціальної реформ.

Метою проведення правової реформи повинно стати: скасування тих законів, які не відповідають потребам суспільного життя; розробка нових нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і об’єктивно існуючими потребами правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського співтовариства, що обумовлено намірами України інтегруватися в єдину Європу; формулювання чіткої правової політики держави тощо. Її результатом повинно стати — забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-правові акти (різні інструкції, розпорядження тощо) приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливим аспектом правової реформи повинно стати завершення процесу формування нової судової системи; впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та виконавчої влади.

Однак, сліди на увазі, що правову державу не можна побудувати лише шляхом прийняття законів. Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма суб’єктами: державою, державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами і громадянами. Це тим більш важливо в умовах перехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умовою побудови правової держави є підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу, залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є: налагодження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поділу влади, розробка і законодавче закріплення процедури формування і функціонування парламентської більшості, створення дієвого механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту та уряду щодо розробки та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливим для формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги по відношенню до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов’язків, уміння їх правильно реалізовувати та виконувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, встановлення такої атмосфери, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в необхідності його виконання — необхідна умова створення правової держави. З цього випливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є також переборення правового нігілізму. Однією з причин того, що українському суспільству став притаманний правовий нігілізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом — СРСР, яким було властиве негативне ставлення до права і закону. З огляду на це слід зазначити: значна частина суспільства досі скептично ставиться до думки, що закріплені в Конституції цінності можуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подолання цієї ситуації можна досягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, але й суспільства в цілому.

48. Східний шлях виникнення держави. Стародавні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих рік, наприклад Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко підвищити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з'явився матеріальний надлишок продукту, що призвів до виникнення апарату керування. Поливне землеробство вимагало величезних по обсягу робіт - побудови каналів, дамб, водопідйомників та інших іригаційних споруджень, підтримки їх у робочому стані, розширення зрошувальної мережі і т.п. Усе це визначало, насамперед, необхідність об'єднання громад під єдиним централізованим керуванням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські громади і, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва - землю. Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на відправленні якої-небудь суспільної функції, посади. У рамках громади основним призначенням влади ставало керування особливими резервними фондами, у яких концентрувалася велика частина суспільного надлишкового продукту. Це привело до виділення усередині громади особливої групи посадових осіб, що виконують функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів і т.п. Витягаючи зі свого положення ряд вигод і переваг, общинні адміністратори виявлялися зацікавленими в закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадкоємними. У тій мері, у якій їм це вдавалося, общинне “чиновництво” поступово перетворювалося в привілейований замкнутий соціальний прошарок - найважливіший елемент апарата, що складається з державної влади.⁴ Отже, однієї з головних передумов як правоосвіти, так і утворення класів по східному типу було використання пануючими шарами і групами сформованого апарата керування, контролю над економічними, політичними і військовими функціями. Поступово здійснюючи ці функції, родоплемінна знать перетворилася у відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), що усе більш відокремлюючись від інших членів суспільства, придбала власні інтереси. Економіка ґрунтувалася на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, коштовності, рабів, однак приватна власність не робила істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво вносився працею “вільних” общинників. Крім усього “приватний” характер цієї власності був дуже умовний, оскільки свою посаду чиновник втрачав звичайно разом з майном, а нерідко і разом з головою. Поступово, у міру росту масштабів кооперації колективної трудової діяльності, що зародилися ще в родоплемінних колективах “зачатки державної влади” перетворюються в органи керування і панування над сумами громад, що у залежності від широти економічних цілей складаються в мікро - і макродержави, поєднувані силоміць централізованої влади. У цих регіонах вона прийняла деспотичний характер. Авторитет її був досить високий в силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності порозумілості, прагненням і умінням діяти в загально-соціальних цілях; примус також офарбовувався ідеологічно: “влада від Бога”, правитель є носієм і виразником “Божої благодаті”, посередником між Богом і людьми.⁵ У результаті виникає структура, подібна до пірамідою: нагорі (замість вождя) - необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) - його найближчі радники, візири; далі - чиновники більш низького рангу і т.д., а в підставі піраміди - сільськогосподарські громади, що поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва – земля, формально знаходиться у власності громад. Общинники вважаються вільними, однак фактично, реально усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, що виявилися в безроздільній владі держави, уособленій в бюрократично-чиновницькому апараті на чолі з абсолютним монархом. Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. Так, у Китаї рабство носило домашній, сімейний характер. В Єгипті - було багато рабів, що поряд з общинниками вносили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, у Єгипті більшість рабів були власністю держави (фараона) чи храмів. Східні держави мали багато загального. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотами; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засобів виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення. Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу. Основними причинами появи держави тут були:

• потреба в здійсненні масштабних зрошувальних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;

• необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і великих територій;

• необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників. Варто вказати і на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоліть воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі і переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

49 Західний (європейський) шлях виникнення держави. На відміну від східного шляху, що мали універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало “локомотивом історії”, саме європейські держави в короткий історичний термін значно обігнали раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу. Ведучим державотворним фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була “військова демократія”, відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва - худобу, рабів. Ф. Энгельс відзначав, що в найбільш “чистому” виді це можна спостерігати на прикладі Древніх Афін, де держава розвивалася, частино утворивши органи родового ладу, частино витісняючи їх шляхом упровадження нових органів, замінивши їх поступово дійсними органами влади. Місце “збройного народу” займає збройна “публічна влада”, що вже не збігається із суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу.⁶ Уже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли рабів використовувалися як домашню прислугу і вони не були основною продуктивною силою, з'являється наймана праця, батрацтво безнаділених общинників. В міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, що прагне послабити роль народних зборів, базилевса (виступаючого воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам. Тертя, між спадкоємною аристократією і масами, що приймали з часом дуже гострі форми, обтяжувалася боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. У кінцевому рахунку, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади - панування родової знаті було ліквідовано. Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що вона виникла безпосередньо і, насамперед із класових антагонізмів. Поступово формована приватна власність стала базою, фундаментом для твердження економічного панування імущих класів. У свою чергу, це дозволило опанувати інститутами публічної влади і використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.² У Древній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені слідуючими обставинами: спартанська громада завоювала сусідні території, населення яких перетворилося в общинних, а не особистих рабів-ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність керувати ними і тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а, отже, і соціальної напруженості серед “корінних” спартанців – недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, що, залишаючись у державній власності, поділялася на рівні ділянки по числу повноправних жителів. Постійна погроза повстання ілотів і інших обставин привели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже твердими, навіть терористичними методами керування і збереженими значними пережитками первісно-общинного ладу. Жорстокість режиму, що проводив лінію на зрівняльність, сприяла, як би консервації порядків, що існували, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації. У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтяглядався сторіччями. У боротьбі, що тривала 200 років між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог громадська організація Рима стала займати значну демократичність. Приміром, затвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого всякий громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Усе це сповільнювало розвиток майнової і соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактора класоутворення. Положення змінилося лише до кінця II ст. до н.е. з початком масового обезземелювання селян. З іншого боку, у результаті завоювань, що не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська родина, яка традиційно виконувала децентралізована функцію придушення, утримання і покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і II ст. н.е. з 60-70 млн. населення всієї Римської імперії повноправних вільних громадян нараховувалося не більш 2 млн. чоловік.) Зрештою, необхідність зменшувати зіткнення різних соціальних груп неосяжної імперії й утримувати в покорі підвладні і залежні експлуатовані народи привела в II ст. до н.е. до створення могутньої державної машини. У головному й основному процес правоосвіти в Римі був таким же, як і в Афінах. Розкладання родоплемінного ладу йшло тим же шляхом, що й у Греції. Так само, як і в Греції, економічно сильна група поступово захопила владу, формуючи вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення - плебеї. Представники сторонніх племен, особисто вільні, не зв'язані з римським родом, вони мали торгове і промислове багацтво. Економічна могутність плебеїв зросла.  Трохи іншим шляхом йшло становлення франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками для могутнього сусіда - Рима. Якщо положення Греції і Рима сприяло прискореному скасуванню патріархального коштуючи, то ці ж природні умови в Німеччині до визначеного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тім виді, в якому воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть не вигідно. Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми господарській-хазяйновитої-господарчої-суспільно-господарської організації, у якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розшарування поступово привели до формування протофеодального суспільства.^ Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, із всією очевидністю показало нездатність родоплемінного устрою забезпечити панування на них, а це сприяло утворенню держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки і прискорило перехід до феодалізму на землі, як ніколи могутньої Римської імперії. Даний приклад виникнення феодальної держави не є винятковим. Таким же шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи, таких як Ірландія, Древня Русь та інші. Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах можна помітити, що при всій розмаїтості форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій. Основні причини появи держав були наступні: — Необхідність удосконалювання керування суспільством. Це ускладнення, у свою чергу, було зв'язано з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їхнім укрупненням, ростом чисельності населення, що проживає на визначеній території, і т.п. Старий апарат керування не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами. — Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання в цих цілях великих мас людей. Це особливо виявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані і т.п. — Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладанні первісного суспільства, з неминучістю приводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації. — Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, у тому числі і стосовно зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних мір, у тому числі і примусових, для того, щоб усі члени суспільства дотримувались норми права, що зароджується, у тому числі і ті, котрі сприймаються ним, як ті, що не відповідають їхнім інтересам. — Необхідність ведення воєн, як оборонних, так і загарбницьких. Нагромадження суспільних багацтв, що відбувається в, цей період приводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки і ведення воєн держава має значно великі можливості, чим первісне суспільство. Тому поява якої-небудь держави неминуче приводить до того, що його сусіди чи поневолюються, чи в свою чергу, ведуть завойовницьку політику. У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних сполученнях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних і інших) головними, вирішальними могли ставати різні з зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалювання керування й організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської і Римської держав значно велику роль зіграли процеси класоутворення і необхідність у цьому зв'язку придушення експлуатованих класів. Право формується одночасно і паралельно з державою (а у визначеному змісті) і раніш держави. Їхнє виникнення взаємозалежне і взаємозалежне. Кожен новий крок у розвитку держави приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки. При аналізі своєрідності і динаміки процесів правоосвіти в різних народів варто враховувати теоретико-методологічні положення, сформульовані Ф. Энгельсом у роботах “Походження родини, приватної власності і держави”, “Анти-Дюрінг” і ін. Энгельс зробив висновок, що “усяка політична влада ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції і зростає в міру того, як члени суспільства внаслідок розкладання первісних громад перетворюються в приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними і носіями загальних, суспільних функцій”. В іншій роботі він знову повертається до цієї думки: “Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів”¹, причому виникнення апарата державної влади не є результатом зусиль тільки пануючого класу, це продукт суспільства в цілому на відомій ступіні його розвитку.

50 Поняття об’єктивного юридичного права.  Визначаючи людську діяльність, юридичні норми надають існуючим між людьми стосункам особливий характер, перетворюючи їх з фактичних відносин в юридичні. Оскільки людина керується у своїй діяльності юридичними нормами, її ставлення до інших людей визначається не тим, що видається їй фактично можливим у кожному конкретному випадку, а тим, як розмежовує ці інтереси право. Тобто, існування права виражається як в існуванні юридичних норм, так і в існуванні юридичних відносин. Юридичні норми і юридичні відносини — це дві різні сторони права: об'єктивна і суб'єктивна. Або, іншими словами, це об'єктивне і суб'єктивне право. Юридичні відносини називаються правом суб'єктивним, тому що певні права і обов'язки складають приналежність суб'єкта, без суб'єкта, поза ним вони не існують: права і обов'язки повинні комусь належати. У той же час, юридичні норми не стосуються суб'єкта. Вони мають більш загальний і абстрактний характер, вони не стосуються безпосередньо конкретного суб'єкта і називаються правом в об'єктивному розумінні, або об'єктивним правом. Вивчаючи право в цілому, необхідно звернути увагу на співвідношення об'єктивного та суб'єктивного права та особливостей кожного з них. Почнемо з об'єктивного права, оскільки суб'єктивне право обумовлюється об'єктивним, і власне об'єктивне право є основою для вироблення головних положень теорії права в цілому.  Проте, слід мати на увазі, що в історичному плані суб'єктивне право виникає раніше, воно передує об'єктивному, оскільки історичний розвиток завжди починається від конкретного, а не від загального. Тому раніше створюються окремі суб'єктивні права, а вже потім норми, які їх регулюють. Але після того, як певна юридична норма вже склалася, вона вже необхідно обумовлює собою суб'єктивне право.  Отже, об'єктивне юридичне право, або право — це система загальнообов'язкових, формально визначених, гарантованих державою юридичних норм, що встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та виступають, як регулятор суспільних видносин.  2. Функції права.  Право є основним засобом регулювання суспільних відносин. Тому роль права у здійсненні цього завдання називається правовим регулюванням. Під ним розуміють здійснюваний державою за допомогою права владний вплив на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування, закріплення і охорони. Цей вплив здійснюється з використанням або врахуванням:  норм права, що регламентують суспільні відносини;  джерел, або форм права, що виражають, містять, об'єктивують норми права;  юридичних фактів, що породжують, змінюють та припиняють права та обов'язки суб'єктів;  правових відносин, що є способом конкретизації та реалізації передбачених нормами права прав і обов'язків;  актів тлумачення, що розкривають зміст загальної норми;  актів реалізації правових норм;  правосвідомості, що забезпечує єдине розуміння правових норм;  законності, що забезпечує реальність всього процесу правового регулювання.  Функції права — це основні напрямки його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини). Функції права поділяються на загальносоціальні та спеціальносоціальні. Загальносоціальні функції — це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ.  До загальносоціальних функцій належать:  гуманістична, суть якої полягає у створенні та забезпеченні правових механізмів здійснення і захисту прав і свобод людини;  організаторська — встановлення, зміна і припинення правовідносин між різними суб'єктами суспільного життя;  управлінська — формування та спрямування суспільних відносин у бажаному для держави і суспільства напрямку;  інформаційна (комунікативна), суть якої полягає у повідомленні учасників суспільного життя про державно-владну волю, забезпечення можливості їхнього ознайомлення з цією волею;  орієнтаційна — вказує на припустимі, соціальноприйнятні, безконфліктні шляхи, засоби задоволення потреб та інтересів суб'єктів правових відносин;  оцінювальна — полягає у кваліфікації, оцінці, з точки зору законності, відповідності правовим вимогам дій суб'єктів суспільного життя;  ідеологічна (виховна) — полягає у формуванні певних поглядів на форми і методи реалізації та захисту суб'єктами своїх прав та виконання своїх обов'язків;  пізнавальна (гносеологічна) — полягає у тому, що право виступає показником рівня розвитку суспільства, характеризує головні його параметри.  Спеціальносоціальні, або спеціальноюридичні функції — це напрями власне правового впливу на суспільні відносини.  Головними серед них є:  регулятивна, суть якої полягає у регламентуванні суспільних відносин за допомогою правових норм;  вона, у свою чергу, поділяється на:  статичну, суть якої полягає у закріпленні сталих, розвинутих суспільних відносин в юридичних нормах, забезпечуючи таким чином їхню стабільність і охорону;  динамічну, яка полягає в заохоченні, стимулюванні розвитку тих суспільних відносин, які є державно- або соціально бажаними чи необхідними і перебувають на стадії становлення, формування.  охоронна, яка полягає у захисті соціально та державно бажаних суспільних відносин, присіканні порушень та посягань на ці відносини та створенні механізмів відновлення і захисту деформованих суспільних відносин.  Крім названих функцій, виділяють також обмежувальну, відновлюючу, каральну та ін.  3. Основні принципи об'єктивного  юридичного права.  Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відбивають суттєві положення об'єктивного юридичного права.  Принципи права, за своєю сутністю, є узагальненими відображеннями закономірностей його зародження, розвитку та функціонування. Правові принципи відіграють особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості, що зумовлено їхньою універсальністю та абстрактністю.  Правові принципи є синтезуючими засадами, об'єднуючими зв'язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і розвитку багатьох правових явищ. Вони визначають нормотворчу і правозастосовну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, виступають критеріями оцінки відповідності праву рішень державних органів та дій громадян, сприяють формуванню правової культури та правосвідомості. Принципи права є втіленням результату раціонального наукового осмислення закономірностей розвитку права. Форми існування правових принципів різноманітні; вони можуть існувати у вигляді вихідних положень правових теорій та концепцій, правових орієнтацій суб'єктів права, змісту правових норм, правових цінностей тощо.  Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення в нормах права. Призначення правових принципів полягає у тому, що вони:  1) здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ правової системи;  2) забезпечують однотипне формулювання норм права і їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інші види правового впливу, такі як інформаційний, ціннісно-орієнтаційний, психологічний, системоутворюючий.  Дія принципів права не обмежується тільки правовою системою чи механізмом правового регулювання, вони, крім цього, безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, прав і обов'язків суб'єктів суспільного життя.  Залежно від функціонального призначення і об'єкту відображення принципи права поділяються на соціально-правові та спеціально-правові.  Соціально-правові принципи втілюють систему цінностей, що притаманні суспільству, і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення. Це такі принципи, як пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, єдність суспільних і особистих інтересів та ін.  Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та функціонування власне права, як специфічного соціального явища, і поділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи окремих інститутів.  До загальноправових принципів належать:  принцип гуманізму — домінування у формуванні і функціонуванні правової системи прав і свобод людини;  принцип рівності перед законом — всі одноіменні суб'єкти повинні мати однакові права і обов'язки згідно з законом. Наприклад, всі громадяни, незалежно від національності, статі, релігійної чи расової приналежності, соціального чи майнового стану, походження і т.д., мають рівні права і обов'язки, несуть рівну відповідальність перед законом;  принцип демократизму — право повинно виражати і захищати інтереси народу, народ повинен мати визначальний вплив на формування права за допомогою відповідних демократичних інститутів;  принцип законності — здійснення діяльності державних та громадських органів та організацій, діяльність громадян, яка торкається прав та інтересів інших суб'єктів, повинна проходити у рамках, визначених законом, або не порушувати рамок, визначених законом.  Міжгалузеві принципи, на відміну від загальноправових, діють не у всіх галузях права, а у певних їхніх групах. Наприклад, відомий ще з римського права принцип: “договори повинні виконуватися” належить до галузей приватного права, принцип здійснення правосуддя тільки судом — до державного та процесуального права.  Галузеві принципи — це принципи, які характерні для певної галузі права. Наприклад, принцип презумпції невинності діє тільки у кримінальному праві.  Дія принципів правових інститутів, відповідно, обмежена їхнім предметом регулювання.