4. Етична проблематика трагедій Софокла.

Софо́кл (496—406 до н. е.) — давньогрецький трагік, драматург, один із трьох найвизначніших трагічних поетів класичної Греції, який займає за часом життя і характером творчості місце між Есхілом та Еврипідом.

Біографія

Софокл народився в селищі Колонос, що існувало на відстані приблизно за 2,5 км на північ від Афінського акрополя. Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Майбутній поет отримав гарну освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Замолоду Софокл відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити хор юнаків, що співали вдячні гімни богам після перемоги над персами при Саламіні (480 до н. е.).

Дванадцятьма роками пізніше (468 до н. е.) Софокл уперше взяв участь у театральних святах і здобув перший приз, перевершивши свого великого попередника Есхіла. Змагання двох настільки визначних поетів викликало в публіці живе зацікавлення, з цього моменту і до самої смерті Софокл залишався найбільш популярним з афінських драматургів: більше 20 разів він ставав в змаганні першим, багато разів другим і ніколи не посідав третього місця (учасників було завжди троє). Не було йому рівних і за обсягом написаного: вважається, що Софоклу належало 123 драми. Софокл мав успіх не тільки як драматург, а був взагалі популярною особою в Стародавніх Афінах.

Софокл, як і всі афіняни в V ст. до н. е., активно брав участь у суспільному житті. Замолоду був прибічником Кімона, який очолював угруповання землевласників, а пізніше долучився до Перікла і до кінця життя залишався прибічником періклової демократії. Існують припущення, що він був членом колегії, яка відігравала важливу роль, скарбників Афінського союзу в 443—442 до н. е., і цілком певно відомо, що Софокл був обраний одним з десяти стратегів, які командували каральною експедицією проти Самоса в 440 до н. е. Ймовірно, ще двічі Софокла обирали стратегом. Уже в досить літньому віці, коли Афіни проходили через епоху поразки і розпачу, Софокла обрали одним із десяти «пробулів» (уперекладі з грецької — «радник»), котрим були довірені доля Афін після катастрофи, що спіткала експедицію на Сицилію (413 до н. е.). Таким чином, успіхи Софокла на державному поприщі не поступаються його поетичним досягненням, що цілком характерно як для Афін V століття, так і для самого Софокла.

Софокл славився не тільки відданістю Афінам, а й благочестям. Повідомляють, що він заснував святилище Геракла і був жерцем одного з другорядних божеств-цілителів, Халона або Алкона, зв'язаного з культом Асклепія, і що він приймав у власному будинку бога Асклепія доти, доки не був завершений його храм в Афінах. (Культ Асклепія утверджується в Афінах у 420 до н. е.; божеством, якого приймав у себе Софокл, майже напевно був священний змій.) Після смерті Софокл був обожнений під ім'ям «героя Дексіона» (це ім'я, породжене коренем «декс-», гр. «приймати», можливо, нагадує про те, як він «приймав» Асклепія).

Широко відомий анекдот про те, як Софокла викликав до суду його син Іофон, який бажав довести, що старий батько вже не в змозі керувати майном родини. Тоді Софокл переконав суддів у своїй розумовій повноцінності, продекламувавши оду на честь Афін з «Едіпа у Колоні». Ця історія, безумовно, вигадана, оскільки повідомлення сучасників підтверджують, що останні роки Софокла минулися настільки ж безтурботно, як і початок його життя, і він до кінця зберіг найкращі стосунки з Іофоном. Останнє, що відомо про Софокла, — це його вчинок при одержанні звістки про смерть Еврипіда (навесні 406 до н. е.). Тоді Софокл одягнув учасників хору у жалобне і вивів їх на «проагон» (свого роду генеральна репетиція перед змаганням трагіків) без святкових вінків. У січні 405 до н. е., коли була поставлена комедія Аристофана «Жаби», Софокла вже не було в живих. Розповідають, що Софокл читав публічно свою нову трагедію. Закінчивши читати, з хвилюванням чекав, що скажуть слухачі, думки яких розійшлися. Коли дізнався, що більшості твір сподобався, помер від радості.

В останні роки життя Софокл став свідком Пелопонеської війни, він помер за два роки до її закінчення, коли значна частина Аттики була захоплена спартанцями. Сучасники вбачали в його житті суцільну низку успіхів. „Блаженний Софокл, — викликує комедіограф Фрініх у «Музах», поставлених у січні 405 до н. е.). Софокл помер, проживши довге життя, він був щасливий, розумний, склав безліч прекрасних трагедій і помер благополучно, не зазнавши ніяких лих“.

Творчість

Збереглося сім трагедій Софокла, що відносяться до пізнього періоду його творчості: «Аякс», «Антигона», «Троянки», «Цар Едіп», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Відомо, що Софокл одержав перший приз за «Філоктета» і другий — за «Царя Едіпа». Імовірно, гідною першого місця була визнана «Антигона», оскільки відомо, що саме завдяки цій трагедії Софокл був обраний стратегом у 440 до н. е. Про інші трагедії відомостей немає, відомо лише, що всі вони були визнані гідними або першого, або другого місця.

Драматургічна майстерність

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними. Трагедії Есхіла (за винятком трилогії, у котру входили «Перси») незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (за деякими даними, перед 458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис «сценографію».

Світогляд

Носіями гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Софокла.

Є велика різниця між творчістю Есхіла і Софокла. Перший бачив у долях своїх героїв дію невідворотного закону справедливої відплати, а божественну волю - вищим моральним критерієм. Софокл, навпаки, не намагався обґрунтувати чи обгрунтувати волю божества якимось етичними міркуваннями; вона незмінно є у світі його, більш-менш чітко різниться позаду будь-якої події та зрештою тріумфує, проявляючись у долі людей, але сенс божественного управління світом надто схований від смертних.

Якщо в Есхіла головними героями були боги, то в Софокла діють люди, хоча і декілька відірвані віддійсності. Тому про Софокла кажуть, що він змусив трагедію спуститися з неба на землю. Основну увагу Софокл приділяє людині, його душевним переживанням.

Відмова від етичного пояснення божественної волі, дедалі більша увага до окремої людини, що перстала бути ланкою у подальшому ланцюгу подій, визначили драматургічні принципи Софокла. Він дуже рідко об'єднував три трагедії у пов'язані єдністю задуму і сюжету трилогії і ввів третього актора. Це нововведення, ще слабко використовуване у ранніх трагедіях, надалі дозволило посилити драматичне напруження у розвитку дії і збагатити зображення внутрішньої злагоди втягнутих у нього персонажів. Хоча Софокл збільшив також склад хору, довівши до 15 учасників, об'єм і роль хорових партій на його трагедії істотно скоротилися проти Есхіла: частіше лише у них реакція на події, що відбуваються на орхестрі, в поєднані із короткими міркуваннями на етичні теми. У цьому моральні норми, проголошувані хором, які завжди збігаються з думкою Софокла про своїх героїв.

Те, що увага драматурга зосереджена на вчинках людей, а божественна воля відсувається на задній план, тобто вона, як правило, виявляється в п'єсі як пророцтво, а не першопричина або безпосереднє втручання в дію, наводить на думку, що автор дотримувався «гуманістичних» поглядів. Проте відомі нам подробиці його життя вказують на глибоку релігійність, і трагедії це підтверджують. У багатьох з них перед нами з'являється людина, що зіштовхується в ході пережитої нею кризи із загадкою світобудови, і загадка ця неминуче призводить до поразки, страждання і смерті. Типовий герой Софокла цілком покладається на початку трагедії на своє знання, а завершується усе визнанням повного невігластва.

Є, проте, велика різниця між релігійністю Есхіла і вірою Софокла. Перший бачив у долях своїх героїв дію невідворотного закону справедливої відплати, а божественну волю - вищим моральним критерієм. Софокл, навпаки, не намагався обґрунтувати чи обгрунтувати волю божества якимось етичними міркуваннями; вона незмінно є у світі його та зрештою тріумфує, проявляючись у долі людей, але сенс божественного управління світом надто схований від смертних.

У Софокла звичне русло епічного сказання з його пророцтвами і божественними вказівками збереглося лише як сюжетна канва; головною в трагедіях є етична проблематика, розроблювана у свідомій полеміці з вченням софістів: «природа» людини у очах Софокла виражається не в дотриманні егоїстичних інстинктів, що руйнують внутрішню цілісність індивідуума, відривають його від святих традицій честі і доблесті, а в максимальному розкритті саме цих вічних і обов'язкових властивостей людської натури.

Хистка рівновага між усевідаючим промислом богів і героїчним натиском людської волі стає джерелом драматичної напруги, завдяки якій п'єси Софокла, як і раніше, повні життя, причому не тільки при читанні, але й на театральній сцені.

Свідомість обмеженості людських можливостей перед вічними богами не позбавляє героїв Софокла активності, не послаблює їх енергії у досягненні поставленої мети, як і не звільняє їх від відповідальності за скоєні вчинки. Софокл міряє повною мірою гідність і велич людини, відповідність тим високим моральним нормам, які випливають із усвідомлення індивідом свого місця у суспільстві, свого боргу перед ним і перед собою.

Звідси нормативність героїв Софокла, зближуюча його з витворами грецької пластики класичної епохи; поет сам казав, що він, створює людей такими, «якими вони повинні бути». Драматург свідомо відкидає другорядні або занадто індивідуальні риси характеру у своїх персонажах: в плачу Антігони перед розставанням з життям звучить скорбота будь-якої дівчини, що не встигла насолодитися радощами шлюби й материнства, а не цієї героїні, що відчуває любовне почуття до цілком певного юнака. І саме поняття «характер» стосовно героїв Софокла не збігається зі значенням цього терміна у літературі Нового часу, яке передбачає виявлення особливих рис зовнішності і психічного складу персонажу. Індивідуальність героїв Софокла, вільна від всього випадкового, і несуттєвого, виникає внаслідок того, що вони виявляються втягнутими в абсолютно унікальну, неповторну ситуацію: всяка дівчина, присуджена до смерті, оплакуватиме долю, як це робить Антігона.

Найчарактернішою ознакою софоклівських героїв є їх тверда упевненість у правильності вибраного шляху; вони цілісні натури, залишаються вірними собі протягом усьої дії трагедії: ані погрози, ні домовленості неспроможні змусити Антігону визнати правоту Креонта, а Електру - відмовитися від ненависті та жаги помсти убивцям батька; фізичні страждання неспроможні пом'якшити непримиренність Філоктета; спроба Одіссея використовувати Неоптолема як знаряддя своїх підступних задумів вдається лише на короткий час, бо невдовзі юний герой повертається до своєю істинної природи. Часто Софокл підкреслює цілісність і стійкість основного героя, протиставляючи йому персонаж, нездатний на самовідданий вчинок (Ісмена поруч з Антігоною, Хрісофемида - з Електрою).

В пізніх трагедії, не відмовляючись від основних принципів зображення людини, Софокл зі значно більшою увагою досліджує внутрішній світ своїх героїв, розкриває їх переживання, зміну протилежних почуттів, взаємовпливи один на одного. У «Електрі» для показу сильного душевного потрясіння використовується так звана монодія - сольна арія, повна трагічного пафосу. Драматична техніка еволюціонує і в інших відносинах: жвавіше стає діалог та обмін репліками з участю трьох дійових осіб. Але слід остерігатися перенесення на героїв Софокла понять сучасної психологічної драми: внутрішній розвиток його діючим особам невластивий.

Починаючи з «Царя Едіпа» Софокл долає двохчасність, притаманну його раннім творам, організовує матеріал трагедії в такий спосіб, що сюжетні лінії концентруються навколо основного героя. Побудова трагедії Софокла взагалі відрізняється ясністю і чіткістю: в пролозі зазвичай намічається план дії, реалізація якого веде зі змінним успіхом до кульмінації, часто носить характер катастрофи; невдовзі потім іде розв'язка. У «Электрі» привертає увагу симетричне розташування рівновеликих сцен з обох боків від центрального епізоду, яке зближує композицію трагедії з розташуванням постатей на скульптурному фронтоні.

Цельність образів Софокла і пластична завершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного художника.

Таким чином, потужний політичний і культурний підйом афінської держави в другій половині 5 століття до н. е. обумовив новий період у розвитку театрального мистецтва та драматургії. У трагедії Софокла «Антігона», «Цар Едіп», «Електра» та інших виражені громадянські і моральні ідеали античної демократії епохи розквіту. Високий гуманістичний зміст трагедій Софокла, інтерес до вивільнення людської особистості з полісних зв'язків визначили драматизацію театральних вистав — поява третього актора, зменшення ролі хору, збільшення діалогічних частин трагедії. Із Софоклом пов'язується також введення декораційного оформлення.

Всі ці театральні нововведення зробили його трагедію більш живою і сценічною. Цьому ж сприяло і введення складніших, ніж в Есхіла, перипетій (тобто переходів від щастя до нещастя і назад) і пізнавань. Проте Софокл відмовився від деяких сценічних ефектів, якими користувався Есхіл: в нього немає торжеств, в’їздів царів на колісницях, не з’являються примари.