15. Критика лицемірства і підступності церковників у комедії ж.-б.Мольєра «Тартюф».

Ім'я Мольєра відоме, мабуть, кожному. Про нього говорили, писали, починаючи із XVII століття, не згасає інтерес до його генія і донині. Жан Батіст Поклен (1622-1673)— великий французький драматург, театральний діяч, відомий всьому світові під сценічним ім'ям Мольєр.

За спогадами сучасників, зовні Мольєр був не дуже привабливим. Актори зазначали, що в нього був надто швидкий темп мовлення, глухий голос і не завжди правильна артикуляція, що нерідко призводила до гикавки. Через це Мольєр не міг грати трагічні ролі, ролі коханців. 1 все ж акторський його діапазон був досить широкий. Він грав слуг, смішних буржуа, придворних блазнів, ревнивих чоловіків тощо. Усе це характерно-комічні ролі, у виконанні яких прагнув досягти правдивого зображення почуттів, думок і вчинків персонажів.

Як режисер Мольєр, за спогадами сучасників — членів його трупи, був дуже запальним і нетерплячим. Втім його гнів та гарячковість усі сприймали як належне і не ображалися. Він не вмів бути спокійним, бо театр завжди вимагав від нього напруження.

Дід майбутнього драматурга частенько водив онука до Бургундського готелю на вистави трагедій, трагікомедій, і можна припустити, що зачарований Жан-Батіст мріяв бути схожим на кумира парижан. Але ця професія вважалась однією з найнікчемніших. Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати на кладовищі, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття. Згодом, коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Академія запропонувала йому стати академіком, але за умови, що він залишить театральну діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру, тому двері Академії для нього назавжди залишилися зачиненими.

Закінчивши колегію, Жан-Батіст захопився театральним мистецтвом. Переконавши батька у тому, що його цікавить юриспруденція, юнак з нестримним запалом віддавався своєму захопленню. На початку січня 1643 року Жан-Батіст, нарешті, відкрив батькові таємницю і повідомив, що вибирає професію актора. Батько змусив сина відмовитися від звання придворного шпалерника і Жан-Батіст, жодною мірою не шкодуючи, зробив це.

Юнак оселився в будинку Бежарів. Родина Бежар була незвичайною тим, що всі її представники були охоплені спільною пристрастю — любов'ю до театру. 30 червня 1643 року між членами родини Бежар, Покленом та акторами-аматорами був укладений договір про заснування театру, названого "Блискучим" (всі ті, хто входили до його складу називали себе "Дітьми Родини").

З моменту заснування театру Жан-Батіст Поклен перестав існувати, а замість нього у світі з'явився Жан-Батіст Мольєр. "Блискучий театр" слави не нажив, а натомість нажив боргів. Більшість із них довелося до кінця життя сплачувати саме Мольєрові. Навесні 1646 року Блискучий театр припинив своє існування. Мольєр став мандрівним комедіантом. Виявилося, що пан Мольєр відчуває схильність не тільки до гри у п'єсах, а й до їх створення особисто. Мольєр надає перевагу веселим і розважальним жанрам, наслідуючи майстрів італійської імпровізованої комедії. Отже, керівник мандрівної трупи грав у чужих трагедіях трагічні ролі, а у своїх власних виступав у ролі коміка.

Перебуваючи на посаді придворного комедіографа, Мольєр вимушений був зіткнутися із театральними заборонами та цензурними утисками. В основному це пояснювалося спробою самого комедіографа вмістити до своїх творів сатиричні, викривальні елементи.

П'єси Мольєра нікого не залишали байдужим. Інколи їхні вистави супроводжувалися скандалами, як сталося у травні місяці 1660 року із п'єсою "Сганарель, або Уявний рогоносець". Глядачі впізнавали себе або представників аристократичного середовища, що й давало поштовх для переслідування драматурга.

На 1664—1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: "Тартюф", "Дон Жуан", "Скупий"," Мізантроп", "Міщанин — шляхтич".

Однак, серйозність комедій Мольєра не викликала схвалення. Драматург змушений був змагатися за право постановки своїх п'єс, їх подальшу сценічну долю. Крім того, сили геніального комедіографа відбирало невдале подружнє життя. Взимку 1672 року Мольєр розпочав роботу над комедією "Удаваний хворий". У цій п'єсі драматург сміявся над нерозумною пристрастю, яка існує в людській свідомості повсякчас: над страхом смерті та нікчемною довірливістю. Ненависть комедіографа щодо лікарів, напевно, досягла найвищого рівня: в комедії вони були виведені справжніми потворами — корисними, обмеженими дурнями.

Граючи головного героя, він почувався на сцені зле. На жаль, смерть славетного драматурга, не принесла звільнення від проблем. Оскільки він був комедіантом, церковники не дали дозволу на його поховання.

Мольєра поховали в тому місці, де свій притулок знайшли самовбивці та нехрещені діти. На його могилу дружина поклала кам'яну плиту і наказала привезти на кладовище сто в'язанок хмизу, щоб бездомні мали можливість зігріватися холодними ночами. Першої ж суворої зими на цій плиті розпалили величезне багаття, і незабаром вона тріснула. Час не зберіг її, і коли через 119 років, у період Великої революції, тіло драматурга намагалися перенести до мавзолею, ніхто не міг з точністю вказати місце його поховання.

До нас дійшло 34 п'єси комедіографа, не враховуючи втрачених, написаних у роки подорожування, фарсів та декількох одноактних комедій, авторство яких не встановлене.

Мольєр — чудовий майстер комедії, у створенні якої він спирався як на літературні, так і на народні традиції. Ще в юності письменник захоплювався античною літературою, особливо комедіями Плавта і Теренція, у яких вчився способам узагальнення характерів і увиразнення комічних конфліктів, прийомам побудови композиції комедії та образної системи. Хоча Мольєр і дотримувався жанрової ієрархії та більшості принципів класицизму, в його комедіях порушувалися проблеми реального життя і діяли сучасні йому герої.

Драматург надавав перевагу зображенню якоїсь однієї провідної риси в характерах персонажів (жадібність, лицемірство, марнославство тощо). Як і всі класицистичні образи, герої Мольєра — носії певної ідеї, вади чи пристрасті.

У Мольєра завжди діють два герої, що один одного доповнюють по методу контрасту.

У «Тартюфі» це нахабний Тартюф і довірливий Оргон. Насправді, Оргон – образ більш слабкий, чим Тартюф. Він потрібний скоріше для створення тієї самої абстракції. Тому це трохи двовимірний образ. Однак він виразно протилежний Тартюфу.

"Тартюф" (Le Tartuffe, 1664—1669).

"Тартюф" — не лише найвідоміша, а й найбільш багатостраждальна п'єса великого французького комедіографа: вона тричі перероблялася за цензурними вимогами, п'ять разів знаходилася під забороною, що врешті-решт підірвало здоров'я Мольєра і прискорило його смерть.

Сам автор прекрасно розумів вбивчу силу свого улюбленого витвору. Не даремно, готуючи комедію до видання, він написав величезну передмову, розставивши всі крапки над "і".

Про цю комедію багато говорили, довгий час вона потерпала від нападів, однак люди, висміяні у ній, довели на ділі, що у Франції вони мають більшу владу, ніж ті, кого Мольєр висміював раніше — "... якщо ж призначення комедії складається із показу людських вад, то чому ж повинні деякі з них оминати. Вади, викриті у моїй п'єсі, за своїми наслідками найнебезпечніші для держави, а театр, як ми переконалися, має величезні можливості для виправлення поведінки".

Тартюф — лицемір, що ввійшов в довіру до Оргона, привласнив собі його дім та статок, однак був викритий та заарештований за королівським наказом. Його ім'я, вочевидь, взято Мольєром з арсеналу італійської комедії масок, де з'являється персонаж Тартуфо (згадка про нього вперше зафіксована у Франції у 1609 році). Мала місце і асоціація із старофранцузьким truffe — обман. У підзаголовку та переліку дійових осіб цьому персонажу подана доволі коротка, однак надзвичайно містка характеристика: "l'imposteur" (облудник, самозванець), "faux devot" (святоша, ханжа). Тартюф — страшний лицемір. Під прикриттям релігії він вдавав із себе святого, однак ні в що не вірив і таємно облаштовував свої темні справи. О. С. Пушкін писав про Тартюфа: "У Мольера лицемер волочится за женой своего благодетеля, лицемеря; принимает имение под сохранение, лицемеря; спрашивает стакан воды, лицемеря".

Лицемірство для Тартюфа не просто домінуюча риса характеру, вона і сам характер. У класицистів, як відомо, характер— це відмінна властивість, генеральна якість, специфіка того чи іншого людського типу. Він міг бути до крайніх проявів, неправдоподібно загостреним, тому що таке загострення його не спотворювало, а навпаки, вирізняло. Цим характер відрізнявся від нравів — характерних рис, кожну з яких неможливо загострювати до протиставлення іншим, щоб не спотворити картини у загальній картині нравів.

Характер Тартюфа протягом твору не змінювався. Однак він розкривався поступово. Композиція комедії дуже своєрідна і несподівана: головний герой Тартюф з'явився тільки у III дії. Мольєр у передмові до комедії таким чином це пояснював: "...Я работал над нею со всей осмотрительностью, которой требовала щекотливость предмета, и... всё мое искусство, и все мои старания я приложил к тому, чтобы отличить образ Лицемера от образа истинно верующего. Поэтому я целых два акта употребил на то, чтобы подготовить появление моего негодяя".

Якщо в своїх ранніх комедіях Мольєр проводив лінію соціальної сатири порівняно обережно і торкався переважно другорядних об'єктів, то в своїх зрілих творах він бере під обстріл саму верхівку аристократичного для феодала суспільства в особі його привілейованих класів — дворянства і духовенства, створюючи образи лицемірів і розпусників в рясі попівства або в пудреній перуці.

В «Тартюфі» Мольєр нападав на релігію і церкву. Викриттю їх присвячений «Тартюф». Направлена проти духовенства, цього смертельного ворога театру і всієї світської буржуазної культури, ця комедія містила в першій редакції всього 3 акти і зображала лицеміра-попа. У такому вигляді вона була поставлена у Версалі на святкуванні «Звеселяння чарівного острова» 12 травня 1664 під назвою «Тартюф, або Лицемір» (Tartuffe, ou L'hypocrite) і викликала шторм обурення з боку «Товариства святих дарів» (Sociйtй du Saint Sacrement) — таємної релігійно-політичної організації аристократів, заможних чиновників і духовних осіб, що провадила ідею ортодоксального католицизму. В образі Тартюфа Товариство угледіло сатиру на своїх членів і добилося заборони «Тартюфа». Мольєр мужньо відстоював свою п'єсу в «Проханні» (Placet) до короля, де прямо писав, що «оригінали добилися заборони копії». Але це прохання не привело ні до чого. Тоді Мольєр ослабив різкі місця, перейменував Тартюфа в Панюльфа і зняв з нього рясу. У новому вигляді п'ятиактна комедія під назвою «Обманщик» (L'imposteur) була допущена до постановки, але після першого ж спектаклю 5 серпня 1667 була знята. Тільки через півтора року «Тартюф» був нарешті поставлений у 3-ій остаточній редакції.

Хоча Тартюф і не є в ній духовною особою, проте остання редакція навряд чи м'якша від перших. Розширивши контури образу Тартюфа, зробивши його не тільки ханжею, лицеміром і розпусником, але також зрадником, донощиком і наклепником, показавши його зв'язки з судом, поліцією і придворними сферами, Мольєр значно підсилив сатиричну гостроту комедії, перетворивши її на обурений памфлет на сучасну Францію, якою фактично заправляє реакційна купка святенників, в чиїх руках знаходиться добробут, честь і навіть життя скромних буржуа. Єдиним просвітом в цьому царстві мракобісся, свавілля і насильства є для Мольєра мудрий монарх, який і розрубує затягнутий вузол інтриги і забезпечує, як deus ex machina, щасливу розв'язку комедії, коли глядач вже перестав вірити в її можливість. Але саме через свою випадковість розв'язка ця здається чисто штучною і нічого не міняє в суті комедії, в її основній ідеї.