Історія театру (залік)

1. Народні джерела театрального мистецтва.

2. Виникнення грецької драми і театру з сільських свят на честь бога Діоніса.

3. Героїчні трагедії Есхіла, їх проблематика.

4. Етична проблематика трагедій Софокла.

5. Психологізм трагедій Еврипіда.

6. Політична сатира Аристофана.

7. Будова театру і вистави в Древній Греції.

8. Театр Древнього Риму.

9. Розвиток театрального мистецтва в Італії в епоху Відродження. Вчена комедія.

10. Італійська народна комедія. (комедія дель арте).

11. Драматургія Сервантеса.

12. Драматургія Лопе де Вега.

13. К.Марло – видатний попередник Шекспіра.

14. Драматургія Шекспіра.

15. Критика лицемірства і підступності церковників у комедії Ж.-Б.Мольєра «Тартюф».

16. Мистецтво Московського художнього театру.

17. Режисерське мистецтво Євг. Вахтангова.

18. Режисура Вс.Мейєрхольда.

19. Режисура Леся Курбаса.

20. Стан сучасного українського театру.

1. Народні джерела театрального мистецтва.

 Мистецтву  притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу. Воно також обов'язково має відповідний культурно-історичний ґрунт, на якому завдяки зусиллям творців проростають зерна нових надбань і досягнень.

Витоки  мистецтва  театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядо­вими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, нама­гаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію. Ці обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і були пов'язані з культом бога Осіріса.

Зародження елементів театру відбувається в найдавніших обрядах та іграх, які відбивали трудові процеси. В основі уявлень лежали міфи – оповіді про богів і героїв. Зміна пір року, посів і сходи зерна знайшли поетичне відображення в мотивах смерті і воскресіння героя, що складають основу містеріальних уявлень, пов'язаних з культом Осіріса в Єгипті, Митри в Ірані, Бела-Мардука у Вавилоні, Деметри та Діоніса у Стародавній Греції.

Проте свого апогею вони досягли у давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який ніс людям радість життя, веселощі, розваги. Саме діонісійські образи і стали основою для виникнення трагедії, комедії та драми, розвій яких пов'язаний з культурами Стародавніх Греції та Риму.

У всіх народів світу з давніх часів існують свята, пов'язані з річними циклами вмирання і відродження природи, зі збором врожаю. Ці свята, і дали життя театру драми і Греції і Риму. Так на батьківщині театру в Древній Греції під час галасливих святкових процесій на честь бога Діоніса, виноробства, веселощів, розігрувалися сценки з його життя. Античний театр народився з невеличких народних вистав, що були традиційними на святкуваннях, присвячених богові Діонісу, який був покровителем творчих сил природи і пізніше вважався богом виноробства та розваг. Комедії античності так само з’явились з народних вистав.

Звичайно вказують на два джерела стародавньої грецької комедії.

Одним був комічний хор, неодмінний учасник старогрецького весняного свята на честь бога врожаю і родючості Вакха-Діоніса. Це свято («коммос» - грецькою мовою) відповідає частково слов'янській Масниці або західноєвропейському карнавалу.

Основне населення стародавньої Аттики - селяни, хлібороби та винороби. Реалізація врожаю, перша проба молодого вина, готування до нового сезону сільськогосподарських робіт - великі події в житті сільського колективу. «Коммос» супроводжувався піснями, танцями, іграми. Від цих веселих, розгульних пісень нібито й пішла комедія.

Вказують і на друге джерело. Воно так само йде від села. Зі слів одного стародавнього автора, городяни кривдили селян; останні захищались, як могли, а серед засобів захисту неабияким був виступ комічного хору.

«Комедія виникла так. Селяни, яких кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там вкладалися спати, і, йдучи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукуючи імена тих, хто їх образив. Сусіди слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз примушувало його відмовлятись надалі від такого способу дій. Часті повторення подібних виступів значно зменшили число кривдників. Тоді міська влада їх розшукала і запропонувала повторити це в театрі».

Пояснення має вигляд трохи спрощений і наївний. Але факт існування таких викривальних виступів колективу цілком імовірний. Згадаймо сцену з «Майської ночі» Гоголя. Сільський голова і його приятелі чують під вікном шум і тупіт танцюючих. Це з ініціативи Левка, під його керівництвом парубки прийшли «віддати шану» сільському голові.

У добу Київської Русі  театральне   мистецтво  найповніше втілювалося в  народному  і так званому княжому, дружинному театрі. Народний  театр здобув найширше вираження у весільній народній  обрядовості. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створили. З занепадом давньої держави княжий театр передає  народному  театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

У XIII ст. в Україні народні  ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм  теат­рального  видовища.

Італійський театр епохи Відродження використовував традиції  народного   мистецтва  і будувався на принципах імпровізації та лицедійства — комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски).

Отже, феномен  театрального   мистецтва  пов'язаний з осмисленням художньої спадщини минулого. Народні джерела – невичерпні, багатогранні, вони є першоджерелом для розвитку будь-якого мистецтва і в теперішній час, і театр не є виключенням.