2.Предмет економічної теорії та його відмінність від політичної теорії.

Відмінність наук ґрунтується на тому, що економічна теорія досліджує економічні відносини в єдності виробничих, техніко-економічних й організаційно-економічних відносин, з'ясовує загальні економічні закономірності, тоді як політична економія у системі економічних наук досліджує найглибший, базовий прошарок сукупності економічних відносин — виробничі відносини як вираз економічних інтересів людей у поєднанні з продуктивними силами, від рівня розвитку яких залежить можливість реалізації інтересів людей, задоволення їх потреб і зростання добробуту.

Предмет економічної теорії — виробничі відносини між людьми (або їх дії) у процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання.

Отже, предметом політичної економії є виробничі відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ.

40.Витрати обігу.

Крім витрат, пов’язаних з виготовленням товару, є витрати, не­обхідні для його реалізації. Це витрати обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті.

Витрати обігу – це витрати підприємства сфери обігу, пов’язані з реалізацією продукції.

Чисті витрати обігу – це видатки, які зумовлені процесом обігу, тобто зміною форм вартості, перетворенням грошей в товари й товарів в гроші (оплата праці торговельних працівників, утримання торговельних приміщень, витрати на рекламу тощо).

Додаткові витрати обігу – це витрати, пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (транспортування товарів, їх сортування, фасування, упакування, зберігання).

Джерелом покриття витрат обігу є нова додана вартість.

*Сфера обігу - це особливий макроекономічний простір у суспільному відтворювальному процесі, своєрідна з'єднувальна ланка між сферами виробництва і споживання.

41.Класифікація витрат.

При всій різноманітності витрат їх можна згрупувати за певними ознаками. Зокрема, за економічним змістом це:

1) матеріальні (сиро­вина, основні та допоміжні матеріали, паливо, електроенергія);

2) ви­трати на оплату праці;

3) відрахування на соціальні заходи;

4) аморти­зація основних фондів;

5) інші витрати (платежі за обов’язкове стра­хування майна підприємств, сплати відсотків за оренду окремих об’єктів основних виробничих фондів, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище тощо).

Співвідношення наведених елементів становить структуру собівартості, яка визначається і за іншою ознакою, а саме — за статтями калькуляції, яка визначає витрати на одиницю продукції.

За стат­тями калькуляції у структурі собівартості виділяють:

• сировину і ма­теріали,

• паливо і електроенергію на виробничі потреби,

• заробітну плату основних та допоміжних працівників,

• відрахування на соціаль­не страхування,

• витрати на підготовку й освоєння виробництва,

• ви­трати на утримання та експлуатацію устаткування,

• витрати на управ­ління цехом (іншими підрозділами) і підприємством,

• втрати від бра­ку та інші витрати.