28. Раціоналізм та емпіризм у теорії пізнання Нового часу.

У центрі уваги філософії нового часу постало природознавство, а основною проблемою стала проблема методу науки, методу,який би забезпечував достовірність, обґрунтованість наукового знання. Значимість і гострота цієї проблеми викликала появу 2 основних напрямків у філософії ХVII ст. – емпіризму та раціоналізму.

Термін «раціоналізм» має широке і вузьке значення.

У широкому воно є певною світоглядною позицією, а вузькому – стосується лише одної теоретико-пізнавальної проблеми.

Раціоналізм і емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі, значимості чуттєвого і логічно-раціонального пізнання з їх методами. Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого та раціонального пізнання. Абсолютизація, перебільшення ролі людських чуттів або мислення у пізнаванні веде до крайнощів емпіризму чи раціоналізму.

Раціоналісти джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність загальнообов`язковий характер наукових знань. Із результатом чуттєво-досвідного знання можна сперечатися, тоді як залізні закони логіки і математики доводять абсолютно переконливо, і тому повинні бути покладені в основу науки. Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природжених ідей», потенцій і задатків мислення, незалежних від чуттєвого досвіду. Засновником є французький філософ і математик Р.Декарт, а його найбільш видатними послідовниками: Б. Спіноза, Г.Ляйбніц.

Емпіристи головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своє позиції вони зверталися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов’язковий і загальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, раціональне пізнання філософи-емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум, вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» - таким є основоположний принцип емпіризму.

Емпірична традиція найбільш представлена в англійській філософії. Започатковує її Ф.Бекон, а продовжують Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм.

29. Ідеї Дж.Локка, Дж.Берклі, д.Юма.

Основи британського емпіризму (від грец. емпейріа - досвід) були сформульовані Френсісом Беконом. Його вчення про досвідчене джерело людських знань, а також розроблений їм індуктивний метод послужили джерелами для наступного формування і розвитку цього напряму. Першим завдання систематичного дослідження походження, достовірності і об'єму людського знання поставив перед собою англійський філософ Джон Локк (1632-1704). У своєму головному філософському творі "Досвід про людський розум". Локк задався метою усебічно обгрунтувати положення про досвідчене походження всякого людського знання. Поява ж і поширення цих ідей пояснюється зовсім не їх природженістю, а впливом виховання, освіти, здорового глузду і постійного інтересу до імені Бога. Відповідаючи на питання про джерело виникнення ідей, англійський філософ ясно формулює початковий принцип емпіризму . Найдостовірніший рід пізнання, по Локку, - інтуїція. Інтуїтивне пізнання є ясне і виразне сприйняття відповідності або невідповідності двох ідей через їх безпосереднє порівняння. Своєрідну інтерпретацію ідеї Локка отримали в роботах англійського філософа, єпископа Д. Берклі (1685-1753). Його основна спрямованість полягала в тому, щоб звільнити філософію і науку від обману слів, очистити свідомість "від тонкої і хитросплетеної мережі абстрактних ідей". В якості "найбільш абстрактною і незрозумілою з усіх ідей" Беркли розглядав ідею матерії або тілесної субстанції. Суб'єктивний ідеалізм Беркли полягає передусім в тому, що він прагне довести, що існування як таке і існування в сприйнятті тотожні. "Існувати - означає бути сприйманим". З цього логічно виходить твердження, що безпосередніми об'єктами нашого пізнання є не зовнішні предмети як такі, а лише наші відчуття і представлення, і отже, ми в процесі пізнання не здатні сприймати нічого, окрім наших власних. Творцем всього навколишнього світу і гарантом його існування у свідомості суб'єкта є, по Берклі, Бог. Шотландський філософ Девід Юм (1711 - 1776), також прибічник емпіризму, сформулював основні принципи новоєвропейського агностицизму. Агностицизм (від грец. агностос - недоступний пізнанню) - філософське положення, згідно з яким не може бути остаточно вирішене питання про істинність дійсності, що оточує людину. Теорія пізнання Ю. склалася в результаті переробки ним матеріалістичній теорії пізнання Локка і суб'єктивного ідеалізму Берклі. Агностицизм Юма залишав відкритим питання, чи існують матеріальні об'єкти, зухвалі наші враження. Первинними сприйняттями Юм вважав безпосередні враження зовнішнього досвіду (відчуття), вторинними - чуттєві образи пам'яті ("ідеї") і враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Релігійна віра, по Юму, пішла від страху людей за своє "земне" майбутнє.