Дидактична система розвивального навчання л. Занкова

Л. Занков вважав, що у процесі навчання у дітей потрібно формувати не знання, навички і вміння, а їх психологічний еквівалент – новоутворення у вигляді когнітивних (пізнавальних) структур як основ розумового розвитку.

Новоутворення у навчанні — відносно стабільні, компактні, узагальнено-смислові вираження знань, способів їх отримання і використання, які зберігаються у довготривалій пам'яті і простежуються в особливостях психічної діяльності школярів (перцепції, мисленні, мовленні, властивостях довільної уваги, кількості й чіткості засвоєних знань та вмінь).

Теорія розвивального навчання в. Давидова і д. Ельконіна

На противагу дидактичній системі Л. Занкова, В. Давидов створив концепцію розвивального навчання за напрямом пізнавальної діяльності школяра. Її сутністю є розвиток у молодших школярів основ теоретичного мислення. При цьому В. Давидов спирався на вихідні положення Д. Ельконіна стосовно того, що навчання здійснює свою провідну роль у розумовому розвитку через зміст засвоюваних знань, похідними від якого є методи (способи) організації навчання.

В основу навчання покладено такі принципи:

1) зміст навчальної діяльності учнів початкових класів – наукові поняття, які створюють загальний принцип розв'язування задач;

2) засвоєння наукових понять повинно мати певну динаміку: аналіз умов їх формування, з'ясування загального принципу , засвоювання їх у конкретних умовах;

3) теоретичні знання мають бути основою мислення і впливати на практичне виконання діяльності;

4) засвоєння наукових понять повинно відбуватися в навчальній діяльності.

Теорія розвивального навчання з. Калмикової

За своїм спрямуванням теорія розвивального навчання З. Калмикової зорієнтована на формування і розвиток у школярів продуктивного (творчого)мислення. Основними показниками такого мислення є :

1) оригінальність думок, можливість отримання відповідей, які відрізняються від звичайних;

2) швидкість і плавність виникнення нових, незвичних, асоціативних зв'язків;

3) сприйнятливість проблеми, її нетрадиційне вирішення;

4) вільність думки як зростання кількості асоціацій, ідей, що виникають за одиницю часу відповідно до певних поставлених вимог;

5) здатність знайти нові, незвичні функції об'єкта або його складників.

Система навчання в. Шаталова

Грунтується на принципі провідної ролі теоретичних знань, розробленому Л. Занковим і В. Давидовим. Завдяки цьому учні швидко просуваються вперед у навчанні. Виклад матеріалу великими блоками (тема, розділ ) дає їм змогу краще осмислити його, усвідомити логічні зв'язки там, де їх розділили лише за теоремами, правилами чи параграфами.

Одним із основних складників методики В. Шаталова є опорна схема. Її застосування у процесі навчання психологічно доцільне, оскільки підвищує ефективність сприймання і засвоєння інформації.

Практичні завдання для індивідуальної роботи, тести

Практичні завдання

1. Відтворіть схематично зв'язки між такими поняттями, як «учіння», «навчання» та «навчальна діяльність».

2. Пригадайте механізми навчання, поясніть їх сутність

3. Поясніть сутність таких механізмів навчання, як “зворотній зв'язок” та “рефлексія”.

4. Обґрунтуйте наведені принципи навчання (за Л.В.Занковим):

– провідна роль теоретичних знань у змісті навчання;

– усвідомлення учнями всіх ланок процесу засвоєння знань;

– навчання на високому рівні труднощів;

– у вивченні програмного матеріалу йти вперед швидким темпом.

5. Назвіть типи навчання, не розрізнювані за психологічними завданнями:

– практичне навчання;

– теоретичне навчання;

– образне, емоційне, естетичне навчання;

– навчання мови, математиці.

6. Проаналізуйте різні визначення поняття “навчання”:

1) ”Навчання – це система організації і способи передачі індивіду суспільно виробленого досвіду” (В.В. Давидов, А.К. Маркова).

2) ”Навчання – це соціальна функція передачі і засвоєння забезпеченого соціального досвіду, перетворення суспільного досвіду у досягнення індивіда” (І.Я. Лернер).

3) ”Навчання – соціально організований і заданий норматив сприйняття картини світу в наукових поняттях, які “викристалізовані” суспільно-історичним досвідом, а тому існують об'єктивно, тобто незалежно від учіння” (І.С. Якиманська).

4) “....навчання можна схарактеризувати як процес активної цілеспрямованої взаємодії між тим, хто навчає, і тим, хто навчається, внаслідок

чого у того, хто навчається, формуються конкретні знання і вміння, досвід діяльності поведінки, а також особистісні якості” [4. – с. 118].

5) ”.... навчання – це спілкування, у процесі якого відбувається кероване пізнання , засвоєння суспільно-історичного досвіду, відтворення, оволодіння тією або іншою конкретною діяльністю, яка лежить в основі формування особистості” [4. – с. 118].

6) ”Навчання.... означає цілеспрямовану, послідовну передачу (трансляцію) суспільно-історичного, соціокультурного досвіду іншій людині (людям) у спеціально організованих умовах сім'ї, школи, вузі, спільноти”

(І.А. Зимня).

7) ”Навчання – це соціально організований у конкретних навчальних закладах процес взаємодії вчителів та учнів, спрямований на оволодіння школярами конкретною сумою знань, умінь, навичок, дій і звичок поведінки” (Л.М. Фрідман).

8) ”Будучи складним і багатогранним, спеціально організованим процесом відображення у свідомості дійсності, навчання є не що інше, як специфічний процес пізнання, керований педагогом. Саме спрямовувальна роль учителя забезпечує повноцінне засвоєння школярами знань, умінь і навичок, розвиток їхніх розумових сил і творчих здібностей”[4. – с. 119].

9) ”..... навчання передбачає сумісну навчальну діяльність учнів і учителя, характеризує процес передачі знань, умінь і навичок, а якщо говорити ширше – життєвого досвіду вчителя учневі”(Р.С. Нємов).

10) ”Навчання прийнято вважати научінням, яке позбавлене випадковості і стихійності. Це цілеспрямований, планомірний, організований, систематичний процес передачі і засвоєння знань і нових способів діяльності”

(Б.А Сосновський).

11) ”Навчання — соціально організований і заданий норматив сприйняття картини світу в наукових поняттях, які “відстоялись у суспільно-історичному досвіді і тому існують об'єктивно , незалежно від учня” (В.М. Мініяров).

12) ”Навчання – це взаємозумовлена діяльність учителя і учня, у процесі якої відбувається засвоєння знань, умінь , навичок і формуються властивості особистості (розвиваються здібності, інтереси, цінності орієнтації, відбувається становлення характеру тощо) (О.М . Мананикова).

Тестова частина

7. Навчання – це :

а)передача досвіду молодому поколінню;

б)групова діяльність учнів, дії яких спрямовані на досягнення навчальних цілей;

в)єдність викладання і учіння та співробітництво вчителя й учнів;

г)управління навчальною діяльністю учнів.

8. Оберіть моделі навчання :

а) розвивальне;

б) теоретичне ;

в) інформаційне ;

г) операціональне.

9. Визначте, яке положення відповідає теорії Л.С. Виготського про зв'язок навчання та психічного розвитку:

а) вони відбуваються не одночасно та за різними законами ;

б) навчання та психічний розвиток відбуваються паралельно;

в) навчання йде попереду психічного розвитку;

г) навчання йде за психічним розвитком.

10. Успіхи у навчанні школярів повністю залежать від:

а) здатності школярів до навчання;

б) можливостей вчителя навчати учнів;

в) чудодійних методів навчання;

г) уміння вчителя працювати в “зоні найближчого розвитку” дитини, включивши її у відповідну діяльність.

11. Готуючись до уроку , вчитель має сформулювати цілі діяльності, продумати , як довести їх до свідомості учнів.

Вона має характер :

а) широкий пізнавальний ;

б) навчально-пізнавальний ;

в) самоосвітній;

г) соціальний.

12. Оберіть способи забезпечення мотивації навчальної діяльності:

а) практична значущість і пізнавальний інтерес;

б) власний розвиток;

в) можливість самореалізації ;

г) вправляння, щоб домогтися виявлення активності від учня.

ІІ. ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Лекція 5

Психологія виховання

1. Предмет психології виховання.

2. Закономірності виховного впливу.

3. Психологічні механізми виховання.

4. Поняття про моральність.

5. Критерії та показники вихованості.

Психологія виховання як самостійна галузь психологічного знання виокремилася в середині 40-х років ХХ століття.

Виховання як суспільне явище і соціальна функція. У 90-ті рр. ХХ ст. в умовах реформування системи педагогічної освіти в Україні підвищився інтерес до інноваційних підходів у теорії та практиці професійної підготовки педагога (К.А. Абульханова-Славська, А.М. Алексюк, Б.С. Гершунський, В.І. Гінецінський, С.І. Гончаренко, Л.І. Даниленко, В.О. Огнев'юк, В.О. Сластьонін, В.І. Лозова, Т.С. Ткачук та ін.). Нині у педагогічних доктринах та концепціях домінують гуманістичні ідеї.

Антична філософія декларувала людину найдосконалішою “частиною Всесвіту” (Геракліт, Сократ, Цицерон та ін.). Учення про пізнавальні можливості особистості визначило систему філософсько-педагогічних поглядів найбільш відомих мислителів (Аристотеля, Демокрита, Платона, Сократа та ін.).

Епоха Відродження – це період, коли переосмислилися гуманістичні ідеї античності після тривалого періоду середньовіччя, де людина вважалася носієм гріховності, відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Ці фактори зумовили виникнення нового напряму в педагогіці — педагогіки гуманізму.

З ХVIII ст. почався активний розвиток гуманістичних ідей (А. Дістервег, Я.А. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, М. Монтень та ін. ), зокрема, посилилися антропоцентричні тенденції, здійснилася переорієнтація соціальної свідомості на пріоритети цінностей гуманізму, надалася увага соціуму як одному з провідних чинників виховного впливу. Важливим досягненням стало обґрунтування принципу природовідповідності навчання та виховання.

На межі ХІХ і ХХ ст. у гуманістичних концепціях зарубіжної педагогіки виникли нові напрямки, де центральною проблемою досліджень стала дитина з її потребами та інтересами (наприклад, теорія “вільного виховання” Ж.-Ж. Рус-со).

У другій половині ХІХ ст. у філософії та публіцистиці виокремилися три основні напрямки у вивченні й розумінні людини :

1) природничо-науковий: використання матеріалістичних поглядів, за-перечення метафізичних уявлень, розгляд людини як “згустку природних сил і елементів” ;

2) ідеалістичний або релігійно-філософський: розробка метафізичної проблематики становлення особистості, ствердження самостійності духовної сутності людини ;

3) духовно-академічний: з'ясування поняття особистості на основі християнської антропології, розгляд взаємодії духовного і фізичного начал відповідно до ієрархічної конституції людини .

ХХ ст. у розвинених країнах Заходу – період переосмислення місця і долі людини в індустріальному суспільстві. З усвідомленням глобальної небезпеки, навислої над світом ,гуманізм став фундаментальним принципом , сформувався гуманістичний напрямок у психології та педагогіці, пріоритету набуло з'ясування змісту та можливостей розвитку індивідуальних сил .

У цілому у ХХ ст. сформувалося декілька виховних ідеалів:

1. Християнський:

1) сягає в традиції дуалізму — боротьби Добра і Зла;

2) сутністю виховання передбачає волю, характер, інтелект;

3) заперечує релятивність Добра і Зла, бо ці поняття є абсолютними.

Основна ознака виховного процесу — розвиток чутливої емоційно-почуттєвої сфери.

2. Ліберально-агностичний:

1) розвинувся під впливом дарвінізму, матеріалізму і психоаналізу;

2) сутністю виховання вважає особисте самозадоволення;

3) вирішальним чинником у вихованні є соціальний вплив.

Основні ознаки виховного процесу – невтручання, реалізація особистістю власного права вибору.

3. Тоталітарний:

1) сягає у традиції деспотичних тиранів, які тримали під страхом своїх підлеглих;

2) сутністю виховання визначено становлення слухняного виконавця;

3) стиль стосунків – нерівноправний, менторський.

Основні ознаки виховного процесу – спільна відповідальність за вчинки окремих людей, невизнання інакодумства.

4. Пропускний:

1) сягає у традиції захисників прав людини, які відстоювали неповторність особистості;

2) сутність виховання – пошук власної особистісної моделі на основі культивування “методу проб і помилок”;

3) стиль стосунків – рівноправний і фамільярний.

Основні ознаки виховного процесу – незалежна самореалізація, саморозвиток.

Кінець ХХ ст. відзначився розробкою наукових підходів, які переосмислили проблему гуманізму та професійної готовності вчителя в новій суспільно-економічній та історичній ситуації (І. Бех, С. Гончаренко, М. Євтух, І. Зязюн, О. Киричук, Ю. Мальований, В. Паламарчук та ін.). Як наслідок, необхідно переосмислити гуманістичні ідеї на засадах індивідуалізації, самоцінності особистості, здатної до комунікації, діалогу.

Сутність виховання: формування моральних якостей особистості (чесність, правдивість, доброта, відповідальність, прагнення до визначення тощо).

Предмет психології виховання: закономірності виховного впливу на основі врахування особливостей емоційно-почуттєвої сфери особистості:

1) цілеспрямованість;

2) плановість;

3) комплексність (взаємодія сім'ї і школи, педагогічного колективу, учнів).

Деякі основні проблеми психології виховання:

1) з'ясування психологічних механізмів формування особистості;

2) психологія морального розвитку особистості;

3) комплексний підхід у вихованні;

4) психологічні передумови організації дитячої учнівської групи та її роль у формуванні особистості.

Деякі супутні проблеми психології виховання:

1) диференційований підхід у виховному процесі;

2) вплив виховання на психічний розвиток;

3) виховання хлопчиків і дівчаток;

4) участь сім'ї у виховному процесі;

5) самовиховання;

6) перевиховання;

7) прикладне застосування методів виховного впливу;

8) особливості девіантної поведінки;

9) негативні наслідки соціального впливу (лихослів'я, брутальність тощо) та процес виховання.

Виховання як процес формування особистості (деякі правила):

1) використання словесного впливу (доступність; аргументація конкретного випадку, аналіз яскравих, нетипових прикладів, аргументованість, вплив на емоційно-почуттєву сферу);

2) особистий приклад;

3) формування потрібної позитивної мотивації;

4) вправи;

5) виправдане та раціональне застосування заохочення і покарання;

6) прагнення до самовиховання.

Деякі історичні моделі виховання, елементи яких часто використовують у повсякденній практиці виховання :

1) спартанське виховання: домінування фізичного розвитку, виховання вольових якостей;

2) система виховання джентльмена – одна з небагатьох, що передбачає формування конкретних життєвих умінь і навичок (Дж. Локк): формування моральних чеснот (доброзичливості, терплячості тощо), практичних умінь (танці, спів, гра в шахи, їзда верхи тощо);

3) “вільне виховання” (Ж.-Ж. Руссо) : максимальне невтручання в процес дитячого розвитку (раціоналізм концепції: діти самостійно з'ясовують між собою стосунки під прихованим наглядом дорослих);

4) пруське виховання: формування вольових якостей, психології виконавця, яка базується на негайному виконанні розпоряджень дорослих, вірі в їх в право на істину;

5) особистісно-зорієнтоване виховання: антипод директивної педагогіки, ставлення до дитини як до суб'єкта виховання, діалог, партнерство у взаєминах, повага, вимогливість і доброзичливість.

Основні теорії в межах названих історичних моделей

(О.В. Сухомлинська):

1.Персоналістичні: самовизначення, самореалізація особистості (К. Роджерс). Вихідна позиція: усвідомлення й розвиток потреб, мотивів, заперечення директивних методів виховання. Дитина має самостійно усвідомити своє життєве призначення, тобто має займатися самовихованням.

2. Академічні: формування загальнолюдських цінностей, зміст яких залишається однозначним у будь-якій людській спільноті (чесність, справедливість, допомога ближньому тощо) (Ален, Блюм). Вихідна позиція : з'ясування змісту процесу передачі загальних знань через традиційний зміст навчання і виховання, який не залежить від будь-якого суспільного впливу.

3. Соціальні теорії: подолання суспільних суперечностей, носієм яких є конкретна людина (Бурдьє, Тофлер). Вихідна позиція: виховання спроможне вирішити всі суспільні проблеми.

4. Спіритуалістичні: спрямованість на самопізнання. Використання цінностей східної філософії, передусім індійської (Фергюсон, Фотінас, Гартман). Вихідна позиція: кожна дитина здатна до медітації як умови саморозвитку.

5. Соціокогнітивні: з'ясування змісту соціокультурного впливу для становлення особистості (Дж. Брунер, Л.С. Виготський). Вихідна позиція: високий рівень психічного здоров'я має стати основою будь-якої теорії навчання і виховання.

6. Психокогнітивні: удосконалення психічних процесів, визнання домінуючої ролі знання в становленні особистості (Ж. Піаже, Башляр). Вихідна позиція: провідним психічним процесом є мислення.

7. Технологічні: оптимізація використання техногенних засобів у навчально-виховному процесі (Глісер, Кароль, Скіннер). Вихідна позиція: вивчення особливостей інформаційної взаємодії в системі “людина – техніка”.

Особливе місце серед перелічених теорій належить народним уявленням про виховання, або етнопедагогіці (М. Стельмахович), основне призначення якої пролягає в національній самоідентифікації, де важливою умовою є формування належності до України як громадянина, відповідальності за її долю, збереженні й посиленні родинних зв'язків між минулими, теперішніми та майбутніми поколіннями, що є основою державної стабільності та безпеки.

Механізми морального розвитку (інтеріоризація норм і правил поведінки):

1) імітація – усвідомлене прагнення до копіювання певної моделі поведінки дорослого на основі емоційно значущих стосунків;

2) ідентифікація – засвоєння чиїхось моделей поведінки, установок, цінностей як власних;

3) почуття сорому – механізм заборони на реалізацію певних власних поведінкових, діяльнісних норм;

4) почуття провини – переживання невідповідності власної поведінки на основі її порівняння з обраними для себе зразками.

Рівні моральної вихованості:

1. Зразковий (внутрішня вихованість):

а) моральні звички і почуття як потреба дотримуватися моральних норм і протидія їх порушенням;

б)поведінкові прояви: реалізація моральних вчинків і активна протидія тим вчинкам, які суперечать моральним нормам;

в) основні завдання: закріплення існуючих моральних звичок.

2. Високий рівень (внутрішня вихованість):

а) автоматизовані моральні звички, застосування засвоєних моральних норм;

б) поведінкові прояви: мимовільні дії, які відповідають моральним нормам;

в) основні завдання: виховання моральних звичок.

3. Середній рівень (ситуативна вихованість):

а) знання моральних норм, але довільне їх дотримання в ситуаціях, які можуть бути неприємними в разі дотримання;

б) поведінкові прояви: довільне виконання дій, відповідних моральним нормам, можливість виконання аморальних дій;

в) основні завдання: закріплення моральних навичок.

4. Низький рівень (незадовільна вихованість):

а) знання моральних норм, але відсутні навички їх виконання;

б) поведінкові прояви: можливі окремі аморальні дії;

в) основні завдання: навчання моральних навичок.

5. Дуже низький:

а) орієнтовані уявлення про моральні норми та навички;

б) поведінкові прояви: часті прояви невихованості як дій, що суперечать моральним нормам;

в) основні завдання : навчання моральним нормам.

Критерії вихованості:

1) моральні ідеали та системні спроби співвіднести себе з ними;

2) здатність до глибинних переживань (співпереживання, альтруїзм);

3) здатність до творчої праці;

4) різноплановість інтересів;

5) знання етичних поведінкових норм;

6) терплячість;

7) єдність слова і дій;

8) уміння спілкуватися;

9) здорове суперництво (відсутність заздрощів, ревнощів, прагнення до самовдосконалення);

10) частота вживання слова Я;

11) форми суджень про навколишню дійсність;

12) здатність і прагнення до самовиховання.

Важливою умовою самовиховання є працездатність, яка має такі типові ознаки:

1) синхронна активність у навчанні і суспільно - корисній праці;

2) інтерес до різних видів діяльності;

3) якісне і вчасне виконання доручення;

4) уміння доводити розпочату справу до логічного завершення;

5) акуратність у праці;

6) прагнення самостійно працювати, самовдосконалюватися (творча праця);

7) відповідальність за отримані результати.

У процесі розвитку працездатності необхідно враховувати такі вимоги до характеру праці: посильність, доступність, диференційований підхід, інтереси, чергування доручень, попереднє підведення підсумків, спланованість, неприпустимість покарання працею, чергування праці і відпочинку та ін.

Основні завдання психології виховання:

1) моральне становлення особистості;

2) формування національної свідомості;

3) виховання патріотизму;

4) розвиток емоційно-почуттєвої сфери;

5) формування потреби в самовихованні;

6) експериментальне вивчення закономірностей процесу виховання.