Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
History.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
457.73 Кб
Скачать

1.неолітична революція її наслідки Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства, тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності. Термін "неолітична революція" увів у 1949 англійський археолог Гордон Чайлд. В епоху мезоліту, що тривала у XІ-VІІІ тис. до н.е., на всіх заселених людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних границь. Людина придбала всі біологічні характеристики сучасної людини, а людство розділилося на раси. В епоху неоліту (VІІІ-ІІІ тис. до н.е.) у географічно віддалених людських співтовариствах відбулася ціла серія драматичних технологічних і соціальних змін, котрі називаються «неолітичною революцією». Її сутність полягає у переході від господарства привласнюючого (збиральництва,мисливства і рибальства) до виробляючого (землеробства і скотарства). З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли нові види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи. Більше того, цей винахід знаменує справжню революцію, подію величезної ваги у розвитку людства. Адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою — обпалюючи ж глину, вона створювала новий, невідомий у природі матеріал. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтво орнаменту, відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній, народжених її творчим натхненням. З розвитком родоплемінної організації стала зароджуватись віра в духів померлих прабатьків, що допомагали людям. Виник культ предків. Як правило, він був культом чоловічих предків, хоча у матріархальних суспільствах вже почав складатись культ жіночих предків-прародительок, також відомий на пізніших стадіях соціокультурного розвитку. В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали використовувати робочу худобу, з'явилися торгові міста. До 3500 р. до н.е. у зоні алювіальних ґрунтів Південної Месопотамії і Єгипту виник міський спосіб життя, з'явилися перші держави і царська влада, монументальне мистецтво й архітектура, писемність; отже, можна говорити про виникнення цивілізації.

2. ТРИПІЛЬСЬККА КУЛЬТУРА Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців іноді також називають Українська Аратта. Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е. На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с.Коломийщина,Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

3. Кіммерійці, скіфи, сармати Завдяки появі заліза відбуваються докорінні зміни в суспільстві – завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками цієї доби були значні міграції населення, посилення торгівельних зв’язків, становлення приватної власності, витіснення родової общини на територіальну, утворення воєнно-політичних об’єднань та союзів, зародження державності. Кіммерійці ( 10-7ст.)- перше етнічне утворення на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах. Про них писав Гомер, Геродот, Страбон. Населяли територію між Дністром та Доном. Це був войовничий народ, які першими на території України перейшли від осілого до кочового скотарства, і почали виплавляти з болотяної руди залізо. Винайшли горно і навчилися виготовляти високоякісну сталь. Важливу роль відігравали воїни, створили досить сильне кінне військо, озброєне мечами і далекобійними стрілами. Здійснили вдалі походи до Малої Азії, воювали з Ассирією, здійснювали спустошливі набіги на землі праслов’ян. Основу господарства складало кочове скотарство, конярство. Мистецтво мало прикладний характер (скульптури –статуї, орнаменти). В другій пол.. 7 ст. до н.е. частина кіммерійців була витиснута з Причорномор’я скіфами, а решта згодом асимілювалась з ними. Скіфи (7-3 ст. до н.е.)- іраномовний народ, який витіснив кіммерійців. Населяли території степів Прикубання і Північного Кавказу, Північного Причорномор’я. На чолі войовничих кочових племен стояли царі. Наприкінці 6 ст. племена об’єднались у державне утворення – Велика Скіфія, перша на території України монархічна держава. У складі держави, крім власне скіфів проживали праслов’яни – скіфи-орачі і скіфи-землероби, які вели осілий спосіб життя. Влада царів була спадкоємною, вони виконували судові та деякі обов’язки жерців За царя Атея завершується створення скіфської держави. Основним заняттям для царських скіфів та скіфів-кочовників було кочове скотарство та грабіжницькі воєнні походи, а для скіфів-орачів – землеробство. Значній розвиток одержали металургія та обробка заліза, розвивалося також садівництво. Воєнні походи здійснювалися на Урарт, Персію та Грецьку державу. Рід вівся по чоловічій лінії, багатоженство. Жили в житлах-кибитках. Створили самобутню культуру, найяскравішими її виявами стали царські кургани, звіриний стиль в образотворчому мистецтві. У 3 ст. до н.е. Велика Скіфія занепадає. Зазнавши поразки в боях із племенами сарматів, царські скіфи і кочівники відходять на південь і створюють Малу Скіфію зі столицею в Неаполі, що перестала існувати в 3 ст. н.е. Сармати ( 3 ст. до н.е.-3 ст. н.е.)- споріднені зі скіфами іраномовні племена. Назва означ оперезані мечем. Це було об’єднання войовничих кочових племен ( алани, роксолани, язиги, савромати). На відміну від царських скіфів царські сармати не змогли обєднати союзи племен у державу. Панував родоплемінний устрій, зрослала роль племінної знаті, використовувалася праця рабів. Вели постійні війни з державами Закавказзя і Римом. Основні заняття:-розведення коней, вівчарство,розведення великої рогатої худоби, розвивалося ковальське, бронзоливарне,шкіряне, деревообробне, жінки займалися ткацтвом. Вели досить рухливий спосіб життя кочівників. Головний предмет поклоніння –меч, культ родючості, коня, сонцю і вогня. У 3 ст. в результаті натиску германських племен готів, а пізніше – гунів сармати зійшли з історичної арени.

4. походження словян.слов.племена у 6-9стПроблема походження народу дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації. Існує дунайська теорія, яку затвердив Нестор. За цією теорією слов’яни осіли на Дунаю і прозвали ті місця іменами своїми. У добу Середньовіччя з’явилася скіфо-сарматська або азіатська теорія, що базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сармат. До кінця 18 ст. були теорії, що ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка в античних творах. в 19 ст. праця Л.Нідерле започаткувала вісло-дністровську теорію, згідно якої слов’яни виникли в результаті розпаду балто-слов’янської спільності, що існувала у 2 тис. до н.е. Ще існує вісло-одерська концепція, обґрунтована Косташевським, що пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою. У 50-60-х р.р. виникла дніпро-одерська теорія, її підтримав Гензель, Третяков, яка увібрала в себе ідеї та висновки попередніх теорій (вісло-одерської) . Прихильники цієї теорії стверджують, що розпад германо-балто-слов’янської гілки спричинив появу праслов’ян, яку ототожнюють з комарівсько-тшинецькою культурою. На думку сучасних археологів становлення українського етносу досить тривалий процес. Перші згадки про слов’ян зустрічаються в творах 1-2ст. н.е. римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди. Йордан сповіщає, що в 6 ст. існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти ( Подніпров’я), склавини (Подунав’я). Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену у 1 тис. н.е. Після розпаду гунської держави з 5 ст. слов’яни могутнім потоком вирушили на візантійські землі, оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Проте невщухаючі аваро-словянські війни призвели до розпаду антського союзу в 602 р, проте згодом фігурують склавини. Їх нащадки утворили нові етнічні угрупування. Вважається, що формування проукраїнського етносу було покладено розселенням антів і склавинів. Основне - землеробство,допоміжну роль відігравали скотарство та сільські промисли, удосконалюється техніка землеробства, поширення набувають ремесла- залізно обробне, гончарне, ювелірне, металургія відокремлюється від ковальства. Відокремлення ремесла від сільського господарства, розширенню зовнішньої торгівлі, соціальне розшарування, формування феодальної системи. З 7 по 9 ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів, на їх ґрунті виникають племінні князівства та їхні федерації. Існувало 3 осередки словянської державності: Куявія, Славія, Артанія. На процес встановлення державності впливало- еволюція родоплемінної організації, збільшення територій, воєнна, посилення ролі князівської влади та дружини, що з часом перетворилася на своєрідний орган публічної влади. Культура і побут. Жили короткого часу держава занепала і розчленувалася, землі її опинилися під владою чужоземців: Галичина – Польщі, Волинь – Литві, Буковина – у складі Молдавського князівства.

5.Походження Давньоруської держави

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об´єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби розв´язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов´язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов´ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст. Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі? У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов´янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950) наводить як слов´янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов´ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов´янського походження, оскільки тісно пов´язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (прибл. 840—880) чітко називає русів слов´янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника». Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов´янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об´єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов´янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов´янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов´янську самобутність його матеріальної культури. Пам´ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов´янського суспільства.

6 Давньоруська держава,формування

монархічна держава варязької династії Рюриковичів у Східній Європі зі столицею в Києві. Виникла в 9 столітті в результаті завойовницьких походів варягів і об'єднання під їхньою владою східноєвропейських, переважно слов'янських, племен. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході доТаманського півострова на сході. Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу. Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов'янські літописці називають їх варягами). У VII—IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з'явилися у верхів'ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують, руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та ін. Нормани відіграли певну роль в формуванні і становленні давньоруської держави. Схожий на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис оповідає, що варяги у 859 році прийшли із-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». У 862 році ці племена вигнали варягів «в морс», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати:Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.

7. київська русь за часів володимира великого та ярослава мудрого

Володимир Великий (980–1015рр.) –один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він, використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх братів – Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької дружини, в 980 р. став великим київським князем.Князювання Володимир розпочав з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської землі. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: у 982 р. – підкорив остаточно в’ятичів, у 984 р. – радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті реформи зміцніла система державної влади на місцях.

За Володимира завершився процес формування державної території. Київська Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав будувати нові міста (порубіжні) і заселяти їх сильними і вправними воїнами. Наприкінці Х ст. створив величезну і складну систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від ворогів. За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс:

візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його

дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного

запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість

руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате

підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись

пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-

барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних

текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст.Від часів Володимирового хрещення церква стала головним

поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо,

пов’язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві

Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х

роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма

впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші

переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря.За літописом, початок шкільній (книжній) освіті був покладений

Володимиром. У зовнішній політиці Ярослав Мудрий віддавав перевагу методам дипломатичних зв’язків, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Сам князь був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його дочка Анна була дружиною французького короля Генріха І, Єлизавета – норвезького короля Геральда Сміливого, Анастасія – угорського короля Андрія. Сини Ярослава Мудрого Із’яслав, Святослав і Всеволод завдяки шлюбам скріпили дружні стосунки Київської Русі з Польщею, Німеччиною і Візантією.Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації своєї держави. За його часів було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувались територія і кордони, вдосконалився державний апарат, збір данини. Ярослав Мудрий приділяв велику увагу церкві, намагаючись забезпечити незалежність церковної ієрархії від Візантії, в 1039 р. заснував митрополію в Києві, а в 1051 році призначає главою руської церкви Іларіона. В столиці держави діяло 400 церков. Він розбудував Київ - звів Золоті Ворота, собор св. Софії. Прославився Ярослав Мудрий і виданням “Руської правди” – першого кодексу законів. Він піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. Розвивалась економіка країни. Лише у Києві працювали ремісники більш як 60 спеціальностей. Столиця стала торговельним центром не тільки Київської Русі, а й Східної Європи.Отже, за Ярослава Мудрого Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту і могутності. Вона стала в один ряд з передовими країнами середньовічного світу. Завершилось формування території, зміцніла і утвердилась централізована влада князя, відбулася заміна родоплемінного поділу суспільства на територіальний, проводилась активна реформаторська діяльність, закріплена в писаному кодифікованому праві, ширше використовувались дипломатичні методи вирішення міжнародних проблем.

спорудження знаменитого Софійського собору. Мурований храм, який донині

прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037-1044 рр.Софія Київська – утверджувала нове

віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця

Володимира-першохрестителя. Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з

ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської

Правди.З розвитком ранньодержавних відносинцей Закон став першим джерелом для норм писаного права.

8..ПРОЦЕС ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ

Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології. У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс:

візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його

дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного

запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988).Натомість

руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате

підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись

пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія“Володимирового хрещення” була внесена до літописних

текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст.У Києві наприкінці ІХ ст. на могилі

вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая

(припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений), а в першій

половині Х ст. – церква св. Іллі над Ручаєм. Християнкою була вдова Ігоря

княгиня Ольга, нібито охрещена самим патріархом за участю візантійського

імператора під час візиту в Константинополь у 50-х роках Х ст. (точна дата цієї

події лишається спірною).Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи

опору. Не стала винятком з загального правила і Русь.Яскравим феноменом

поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі

ремінісценції знаменитого “Слова о полку Ігоревім” (кінець ХІІ ст.): автор

практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого

покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.

9..КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень.

Основною культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським.

10.XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. Головною ж причиною більшість дослідників вважають розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми.

Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:

1) 1054-1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132-1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1204—1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, занепад торгівельного шляху з варягів в греки[1], поступове захоплення руських земель іноземними державами.Незважаючи на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі продовжується формування української народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна».Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах).Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Києві залишалася резиденція митрополитів.Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі — це велика частина Полісся, на заході — землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і вмілим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни).Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства.Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі.

Від часів Володимира Великого Галичина й Волинь входили до складу Київської держави. На Волині було закладено місто Володимир, що згодом стало столицею цієї землі. Головними містами Галицької землі за князя Володимира були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Політичний центр князівства перемістився з Перемишля до Галича, що розташовувався біля карпатських соляних копалень. Першими в Галичині незалежно від київського князя правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого.Галичина відзначалася своєрідним політичним устроєм. Її вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі. Адже найбільшою владою в князівстві користувалися місцеві бояри. Винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. Галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої знаті. Свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а шляхом привласнення общинних земель. Перші Рюриковичі, прийшовши в Галичину, зіткнулися з аристократією, котра мала великі привілеї і була готова відстоювати їх. Крім того, давалася взнаки віддаленість Галичини від Києва: великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок пануванню аристократії, а й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів.Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшла в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва. Великий київський князь через незначну віддаленість справляв набагато більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Власне, з цієї причини об'єднати в майбутньому обидва князівства змогли саме волинські, а не галицькі князі.

11.Формування території

До кінця ХІ ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну

адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому

столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в

Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько

Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича,

онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді між собою, Ростиславичі швидко зуміли закріпитися в Перемишлі, Звенигородій Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб великого князя вибити їх

з Галичини силою княжий з'їзд у Любечі (1097) визнав за ними право на ці

землі як на отчину.Після смерті 1124 р. Василька і Володаря (Рюрик умер раніше, 1094 р.)

між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем з якої вдалося вийти

Володимиру Володаровичу, або, як його іноді називають – Володимиркові

(помер 1153). Чоловік енергійний і розумний, Володимирко став справжнім

творцем Галицького князівства. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до

Галича, де зумів увійти в добре порозуміння з місцевими боярами, а у війні

1149-1152 рр. вкотре відбив походи на Галичину київського князя та його

союзників-угорців.Володимирів син Ярослав Осмомисл (1153-1187) розвинув здобутки батька. Діючи де з дипломатичною обережністю, де рішуче, Ярослав перетворив Галицьке князівство на одне з найсильніших на Русі.Оскільки ж він не мав синів, то з його смертю (1199) династія Ростиславичів припинялася. Найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславич: цього ж року,спираючись на здавна прихильну до нього місцеву боярську групу, він оволодів Галичем. Так після понадстолітньої перерви Волинь, Забужжя,Подністров'я і Прикарпаття знову об'єдналися в один політичний організм.Протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині текло своє, не менш напружене життя. До 1170-х років волинські волості підпорядковувалися або прямо Києву, або передаючись у тимчасове держання ставленикам київських правителів. Проте за Ізяслава Мстиславича, онука Володимира Мономаха, ця традиція була змінена: Ізяслав разом з родиною переїхав до Володимира і оселився там, немов у власній спадковій отчині. У 1148, 1150 та 1153 рр. йому довелося збройно захищатися, а після Ізяславової смерті (1154) спроба повернути Волинь під владу Києва повторилася ще раз, проте й син Ізяслава Мстислав зумів її відбити.Після смерті Мстислава його сини поділили Волинську землю на уділи,

однак старшому з них – Роману Мстиславичу – вдалося об'єднати братів під

власною зверхністю, а з приєднанням у 1199 р. Галичини стати володарем

одного з найбільших князівств тогочасної Русі. Галицько-Волинський літопис,

називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь

справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами

Волинь, і на половців)На авторитет Романа вказує те, що саме в його володіннях знайшов

притулок вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський

імператор Олексій ІІІ Ангел. У 1203 р. галицько-волинський князь, як оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В.М. Татіщев, нібито висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і Рязанському – пропонувалося запровадити майорат, тобто обов'язкову передачу княжого столу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно до князів-курфюрстів Німецької імперії, мусили обирати верховного київського правителя.у червні 1205 р. Роман, здійснюючи один з багатьох пограничних походів у Польщу, був разом з невеликим загоном раптово

оточений і вбитий у бою.

11.Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати ЇЇ з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на «поганих {половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха».

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.

12.ГАЛИЦ-ВОЛИНС.КНЯЗІВСТВО ЗА ЧАСІВ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців[15], а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст,включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління., Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254—1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

13.СОЦІАЛ-ЕКОНОМ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТ.ГАЛИЦ-ВОЛИН ДЕРЖАВИ Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави----Зміцнення Київської Русі, прийняття християнства, зв’язки з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу сприяли розвитку самобутньої культури.• Основою духовної культури була усна народна творчість: історичні і обрядові пісні, казки, загадки, колядки, приказки, билини («Ілля Муромець», «Добриня Никитич і Змій»). • Велике значення для розвитку культури мала поява писемності, яка з’явилася на Русі у ІХ ст. (глаголиця, кирилиця). • Розвиток писемності сприяв поширенню освіти: при церквах і монастирях існували школи, книгописні майстерні, бібліотека. • У X–XI ст. виникло літописання, видатними пам’ятками якого є «Повість минулих літ» Нестора, Київський і Галицько-Волинський літописи. • Найвизначнішими творами літератури є «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора. • До найдавніших пам’яток архітектури належать Десятинна церква, Софійський собор, Києво-Печерський монастир, Золоті ворота у Києві, Спасо-Преображенський монастир і Єлецький собор у Чернігові. У ХІІ ст. відбувається формування території українського етносу (народності). Вважають, що назва «Україна» походить від слова «край» або «країна». Вперше назва «Україна» з’явилась у Київському літописі від 1187 р. і охоплювала Київщину, Переяславщину,Чернігівщину. У Київькому літописі від 1189 р. назва «Україна» поширилася ще й на Галичину. У Галицько-Волинському літописі від 1185 р. ця назва охоплювала й Волинь. Наприкінці ХІІ ст. назва «Україна» стосується всіх етнічних земель українського народу. Соціальна структура суспільстваУ Київській Русі сформувалася особлива соціальна структура. Найвище місце в суспільстві займали князі, бояри, священики. Далі йшли купці і ремісники. Більшість населення складали селяни — смерди. Оскільки вони жили на землі князя, то мусили виконувати повинності: сплачувати оброк і відробляти панщину. Поступово незалежність смердів обмежувалась. Селяни, що потрапили у залежність від феодала, взявши у нього позику («купу»), називалися закупами. Селяни, яка укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства і знаходилися в повній залежності від феодала, називалися холопами. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами. Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади.Економічний розвитокГосподарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку, що зумовлювалося сприятливими природними умовами та географічним розташуванням країни. Основою господарства залишалося землеробство (орне, підсічно-вогневе, перелогове), розвивалися скотарство, городництво, садівництво, бортництво, мисливство. У містах та селах розвивалися ремесла (залізоплавильне, ковальське, гончарне, ювелірне, ткацьке та ін.). «Шлях з варяг у греки», що проходив Дніпром, робив Київську Русь світовою торгівельною державою. Наприкінці Х ст. за правління Володимира Великого з’явилися перші гроші — срібники та злотники, потім — гривні. Однак господарство Київської Русі мало натуральний характер, що спричинило слабкість економічних зв’язків між окремими землями держави.

14.АТАРСЬКА НАВАЛА ТА НАСЛІДКИ той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азії склалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р. її об'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі.

Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини до Дніпра, далі загарбники йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі.Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. 1237—1238 рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі.1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розорило Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії.Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави – Золотої Орди. Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажливі повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоординські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнити роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту з дозволом) на право управління своїми землями.Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (провінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до збройного нападу. У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу, відав збиранням данини і обліком населення.Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Галицько-Волинське князівство. Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських земель.

15.У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

Українські землі У середині ХІV ст. українські землі, ослаблені монголо-татарами і політично роз’єднані, стали об’єктом захоплення Польщею та Литвою. У складі Польщі опинилася Галичина, у складі Великого князівства Литовсько-го — Волинь, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина, Поділля. Польща проводила політику полонізації щодо українських земель, спрямо вану на поширення польської мови та католицького віросповідання. Велике

князівство Литовське, 90% земель якого складали східнослов’янські землі,

не порушувало суспільно-політичного ладу на українських землях і перей-

мало судову систему, військову організацію, запровадило руську мову як

державну і християнство за православним зразком. Велике князівство Ли-

товське повело боротьбу з золотоординським пануванням на українських

землях, розбивши у 1363 р. монголо-татар поблизу Синіх Вод.• У 1385 р. між Польщею та Литвою була підписана Кревська унія, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі в одну державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія значно укріпила позиції Польщі й Литви у боротьбі з Тевтонським орденом, який було розбито у 1410 р. у Грюнвальдській битві.• У 1413 р. між Польщею та Литвою було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалеж ною державою, хоча зверхність Польщі над нм залишалася. Політична роздробленість і сусідство могутніх держав спричинили загарбання українських земель. Закарпаття в ХІ–ХІІ ст. потрапило під владу Угорщини. Буковина в ХІV ст. увійшла до складу Молдавського князівства, яке захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку ХVІ ст. воно потрапило в залежність від Османської імперії. Північне Причорномор’я і Крим у середині ХV ст. увійшли до складу Кримського ханства, яке відокремилося від

Золотої Орди. Чернігово-Сіверщина наприкінці ХV — на початку ХVІ ст.

внаслідок московсько-литовських війн потрапила під владу Московської держави. Таким чином, у ХІV — першій половині ХVІ ст. українські землі були поділені між сусідніми державами: • Литвою (Волинь, Київщина, східне Поділля, середнє Подніпров’я);

• Польщею (Галичина, Холмщина, західне Поділля); • Угорщиною (Закарпаття);

• Молдавським князівством, що перебувало під Османським протек-

торатом (Буковина);

• Московською державою (Чернігово-Сіверщина).Основними соціальними верствами населення Укра-

їни були:• князі (титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів);

• магнати (великі земельні власники);

• шляхта (дрібні земельні власники);

• духовенство (священнослужителі);

• міщани (мешканці міста — купці, ремісники, представники верств населення, які платили податки);

• селяни (сільські мешканці, які залежали від феодалів). Господарство залишалося натуральним. Основними галузями еконо-

міки були: сільське господарство (землеробство, скотарство, садівництво,

городництво), промисли (рибальство, мисливство, бджільництво, млинар-

ство), ремесла (близько 200 ремісничих спеціальностей), торгівля (щотиж неві торги, ярмарки). Міста поділялися на великокнязівські та приватновласницькі, залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Деякі міста (Львів, Кам’янець-Поділь-ський, Луцьк, Київ) отримали Магдебурзьке право (право на самовряду- вання), що звільняло їх від управління та суду феодалів.

Культура України розвивалася в складних умовах втрати державності, встановлення іноземного володарювання, поширення католицизму, спустошливих турецько-татарських нападів. Однак це не припинило процес формування української народності, її мови та культури. • Усна народна творчість представлена легендами, казками, обрядо-

вими піснями, історичними думами («Сестра і брат», «Бідна вдова і три сини»), баладами («Пісня про Байду»). • Пам’ятками літописання стали Короткий Київський та Короткий Волинський літописи (ХV–ХVІ ст.).

• Найвидатнішими літературними творами є «Євангеліє» та «Київський Псалтир» (ХІV ст.) диякона Спиридонія.

• Освіта надавалася в школах при церквах, монастирях, у маєтках деяких магнатів, у середньовічних університетах Західної Європи (Краківський університет у Польщі, Болонський університет в Італії).

• В архітектурі переважало оборонно-замкове будівництво (замки у Львові, Луцьку, Кам’янець-Подільському, фортеця у Хотині, церква-твердиня в Острозі).

• У живописі панував іконопис (розпис Ягеллонської каплиці в Любліні), виник український іконостас (стіна з іконами, що відокрем лює вівтар від центрального приміщення в церкві).

• Основою музичної культури були народні пісні, які складали й ви-

конували кобзарі та бандуристи.

• Основу театру становили народні ігри та виступи скоморохів (співаків, музикантів, клоунів, танцюристів, фокусників, акробатів).Полонізація та покатоличення ускладнили релігійне життя на україн-ських землях у складі Польщі й Литві і призвели до занепаду православної

церкви, яка вже не могла зберігати українську мову та культуру.

16.Основою унії стала необхідність об'єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ордену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник — молоде Московське князівство. Однак реальне об'єднання Литви з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім'ям Володислава II став королем Польщі. Він зобов'язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла — Володислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який збройно 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його "королем Литовським і Руським". Вітовт прагнув зміцнити Литовсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його ко-мандуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.Отже, Кревська унія дала можливість польським панам заволодіти українськими землями, які доти входили до Литовського князівства, що втрачало державну самостійність. Католицька церква дістала можливість поширювати сферу свого впливу на українські землі, будувати там монастирі, ополячувати місцеве населення. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України. З її підписанням розпочалася ліквідація місцевих удільних князівств, що мали чималу автономію. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті.

Наступним етапом об'єднання стала Городельська унія 1413 p., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному грунті. Загостренням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Руський державі скористалась православна Москва, до якої внаслідок російсько-литовських війн відійшли Смоленщина й Чернігівщина. До того ж іще реальнішою стала кримсько-татарська навала. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, пограбувало й спалило церкви, захопило в полон киян. Надалі українські землі щорічно ставали об'єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого проголошували водночас і Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, в обігові були спільні гроші. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Проте кожна з них мала свої герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається полонізація українських земель: до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

17. Українські землі у складі ВКЛ (1340-1569)

оксамитове литовське проникнення - 1340-1362 (Литовське князівство було об’єднане Міндовгом 1230-1264, який претендував тільки на західноруські землі, але за часів Гедиміна 1316-1341 почалося включення українських земель, на Волині закріпився син Гедиміна Любарт, витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини, після перемоги над татарами на р. Сині Води 1362 ще й Поділля, князівства укр. звільнилися від ханів, найбільшого поширення влада Литви в Україні набула за Ольгерда 1345-1377, дії Литви не мали характеру експансії, збройне протистояння відбувалося з чужинцями – претендентами на спадщину К.Р., руські князі зберігали автономність). Ослов’янення литовських правителів - 1362-1385 (це князівство нагадувало федерацію рівноправних земель-князівств, збереглася стара система управління, 90% населення становили русини, розширення впливу православ’я, утвердження Руської правди як правової основи, державна - руська мова, руський досвід військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи,Ольгерд заміняє місцевих князів своїми намісниками, ілюзія продовження руської державності, за правління Ягайла 1377-1392 посилюється централізація, а після Кревської унії 1385 змінюється становище руських земель), втрата укр. землями залишків автономії - 1385-1480 (суттю Кревської унії була інкорпорація ВКЛ до складу Польщі, Ягайло отримував статус короля і зобов’язувався окатоличити литовців, литовську-руську опозицію очолив Вітовт (Острозька угода, Вітовт стає князем ВКЛ, хоч і васалом Ягайла, Литва відновлює свою незалежність)1392-1430, який, щоб зміцнити внутрішню єдність держави, ліквідує удільні князівства, розбудовує систему опорних укріплень, зазнав поразки на р. Ворсклі у 1399 від татар, наслідок – Віленська унія, у разі смерті Вітовта землі переходять до Польщі, а перемога 1410 над Тевтонським орденом під Грюнвальдом сприяла Городельській унії 1413, за якої тільки католики мали право брати участь у великокняжій раді, після смерті Вітовта в ВКЛ утворилося 2 держави – ВКР на чолі з Свидригайлом ( 1430-1440) та Литва на чолі з Сигізмундом (1432-1440), указ Ягайла – всі,хто прийме сторону Сигізмунда, урівнюються з правами бояр-католиків, тому Свидригайло зазнав поразки під Вількомиром 1435, проте Сигізмунда було отруєно в 1440, князем став Казимир, наростає анти литовський рух, на деякий час відновлюється Київське та Волинське удільне князівство (1452-1471)), посилення литовсько-руської боротьби за право бути центром збирання земель Русі - 1480-1569 (з поч. 16 ст. загострюється московсько-литовське протистояння, під час боротьби російська сторона намагалася довести, що є справжнім государем Русі, під впливом соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення, в умовах ліквідації автономії поширюються в укр. землях поширюються проросійські настрої , це виявляється в добровільному переході під владу Москви князів, організації змов та повстань (1481 невдала змова князів Олельковича, Голшанського з метою вбити Казимира, 1507 р. анти литовське повстання Глинського на Київщині та Поліссі), втеча та переселення селян. Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва укладають в 1569 Люблінську унію. Утворюється нова держава - Річ Посполита. З цього моменту укр.. землі опиняються в складі Польщі.

18.Українські землі у складі Великого князівства Литовського

1. Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 рр.) та Ольгерда (1341-1377 рр.), а саме: у 1340 р. - Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. - Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди.Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

2. Сприятливі умови для розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об'єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським. Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 - 1430 рр.).

За Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 - 20-х рр. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта, з утворенням Кримського ханства та завоюванням Туреччиною Північного Причорномор'я Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів-Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.У 1430 - 1435 рр. у Великому князівстві Литовському тривала міжусобна війна між Свидригайлом, якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435-1452 рр.), Київське (Олельковичі у 1435-1471 рр.). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.

3. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, яка заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван ІІІ офіційно взяв титул "государь всея Руси"). У 1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її було розкрито, а ватажків страчено.У 1481 р. відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).У 1508 р. відбулася повстання під проводом Михайла Глинського.Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV - на початку XVI ст. програло кілька воєн Московській державі і втратило Чернігівщину,Сіверщину,Смоленщину.Експансія Московської держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час Лівонської війни (1558 - 1583 рр.), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562-1570 рр. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об'єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.

19. Феномен українського козацтва: походження, характерні риси та особливості.

Слово «козак» означає «вільна людина», незалежний  озброєний воїн. Основними причинами виникнення козацтва були: посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту з боку Литви і Польщі;необхідність захисту своїх земель від постійних нападів з боку Туреччини і Кримського ханства, наявність вільних, незаселених земель на Середньому Подніпров'ї (Дике Поле).Рятуючись від гніту, селяни і міщани втікали у незаселені степові землі Подніпров'я і Побужжя. Козакувати йшла і дрібна шляхта, що рятувалася від утисків магнатів. Іншим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З приходом на українські землі литовських і польських феодалів значно посилюється експлуатація селян, а із створенням фільварків й масове закріпачення. Однією з найпоширеніших форм протесту селян стають втечі в степ, де вони поповнювали ряди козацтва. Від самого початку формування козацтва серед них не було рівності. Основна їх маса («голота», «сірома») працювали у більш заможних козаків («дуків»), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней. Знаходячись під постійною загрозою набігів з боку татар і турок, козаки займалися «уходництвом» — рибальством, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами. Багато з них зосереджувались біля великих міст-замків: Канева, Черкас, Корсуня, Брацлава та ін. Вони завжди були озброєні. Займаючись «уходництвом», захищаючи свої землі, козаки часто й самі нападали на турецькі і татарські обози, здійснювали успішні походи в Крим і Туреччину. З часом в них з'явились елементи військової організації, формування окремих загонів, обрання отамана Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко демократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Створення реєстрового козацтваСпроби організації історія українського війська реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище

20. Козацько-селянські війниXVI-XVII ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591—1596), друга (1625—1638). Головною рушійною силою народних виступів було козацтво. Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592—1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Але у серпні 1593 р. зазнав поразки у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя. Навесні 1594р. в Україні спалахнуло нове постання селян, міщан і козаків проти Речі Посполитої. Очолив це повстання С. Наливайко. Його підтримали запорожці. Повстанці захопили м. Бар, хвиля народного гніву охопила Брацлавщину та Волинь, було захоплено замок і місто Луцьк. Навесні 1595р. Наливайко рушив до Білорусі. Уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання 3-тисячне військо під командуванням коронного гетьмана С. Жолкевського. З квітня 1595 р. в урочищі Гострий Камень під Білою Церквою відбулася битва, в якій повстанці зазнали великих втрат, але змусили поляків відступити до Білої Церкви. Повстанці намагалися відійти на територію Росії, однак в урочищі Солониця біля Лубен 16 травня 1596 р. були оточені і після двотижневої битви зазнали поразки. Наливайко потрапив у полон через зраду старшин і був страчений у Варшаві 1597р.Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Характер повстань був антифеодальний, національно-визвольний. У 1625 – повстання Марка Жмайла а подніпровї. В результаті було укладено 25 жовтня Куруківську угоду. Реєстр збільшився до 6 тис, учасники повстання помилувані, нереєстрові козаки поверталися до шляхти. 1630 – повстання під проводм Тараса Трясила(Федоровича) на лівобережжі, волині, галичині. На придушення повстання рушило польське військо Лаща, який розправився з мирними жителями. У відповідь повстанці вирізали «Золоту роту» з добірних польських вояків. Ця битва дістала назву «Тарасова ніч». У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям. Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. «Ординація Війська Запорозького реєстрового» скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара.

Основними причинами невдач повстань були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

21. культурно-освітні осередки на укр..землях.петро могила Українські землі перебували у складі кількох іноземних держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували у тих державах, були неоднаковими.Сприятливі умови склалися у ВКЛ. надбання культури Київської Русі не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом з православною вірою та руською мовою, що визнавалися державними. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польші.Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови. Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. досяжними європейські університети були для одиниць. Численні протестантські та єзуїтські школи, колегіуми за головну мету виховної діяльності вбачали навернення якомога більшої кількості українців до католицької віри та протестантизму. Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозького культурно-освітнього осередку. В Острозькій школі вивчалися мови - слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук».То був перший вищий навчальний заклад в Україні та серед православних.На початку 17 ст. братських шкіл налічувалося близько З0. їхнє головне призначення - надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям і батьківській вірі. Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа -Лаврська. Заснував її Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа називалася колегіум.Київський колегіум (незабаром Києво-Могилянська академія) був вищим навчальним закладом. 'Першими шкільними підручниками в Україні були "Адельфотес", "Граматика словенская". Найважливішою пюдіею XVI ст. був початок книгодрукування в Україні. перші в Україні друковані книги "Апостол", "Буквар".У XVI — першій половині XVII ст. набуває поширення полемічна література. Найбільш видатними діячами полемічної літератури були Іван Вишенський, Смотрицькі, Йов Борецький,Петро Могила, Полемічна література ідейно й духовно освячувала визвольний рух в Україні.Основою українського театру стали народні ігри та обряди. Також влаштовувалися театралізовані вистави - так звані шкільні драми. У той час з'явився і вертеп. Українська музика розвивалася на народній пісенній основі. Професійна музика залишалася виключно церковною. У школах, маєтках землевласників створювали хорові капели.Історичні пісні та думи славили героїну боротьбу українського народу.Пісні й думи виконували лірники й кобзарі.В Україні широкого розмаху набуло будівництво оборонних споруд (замків, фортецьвалів). Зводять нові монастирі та церкви, палаци магнатів, розбудовують міста. Поширюється книжкова графіка, техніка художнього лиття й обробки металів та інкрустація виробів золотом, сріблом і коштовним камінням.Архітектура і образотворче мистецтво в Україні набували національних рис і були невід'ємними здобутками суспільного побуту українців.Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні 16 - першої половини 17 ст., після тривалого періоду занепаду, визначають як національно-культурне відродженняПетро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу.

22.Визвольна війна, яку академік І. П. Крип'якевич назвав у свій час українською революцією, спалахнувши в середині XVII ст., сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. Нова політична еліта України прагнула створити свою національну державу, сформувати в ній новий соціально-економічний лад з козацькою власністю на землю.

Війна характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Великим і значним було і релігійне протистояння православ'я і католицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у боротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селян, міщан і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обранням гетьманом Богдана Зиновія Хмельницького. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбулася Переяславська Рада між Україною і Москвою.Отже, рушійними силами революції були козаки, селяни, міщани, шляхта. Характер війни був всенародний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б. Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чигиринський сотник. У кінці 30-х років Б. Хмельницький був генеральним писарем.

Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 pp.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Поль­щею. Четвертий період (1656-1657 pp.) —укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.У сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилася із смертю Б. Хмельницького. Це викликає сумнів, окільки визвольні змагання українського народу після цього не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і більш локальними. Мабуть, вірогіднішою є точка зору В. Смолія, В. Степанкова, В. Шевчука. Вони вважають, що війна закінчилася з падінням гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. «Вічний мир» 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні.Мрія про соціальне та національне визволення сколихнула широкі народні маси, організувала їх і надихнула на боротьбу. У стислі строки була сформована своя політична еліта, з'явились нові, енергійні і талановиті ватажки.

Відома дослідниця історії української шляхти XIV-XVII століть. Н. Яковенко вважає, що саме шляхта, а не козацтво забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила й абсорбувала і князівський елемент середньовіччя, і козацький елемент ранньоновітньої епохи. Саме шляхта була со­ціальним ідеалом членів нової еліти Гетьманщини.

Продемонструвавши гнучкість та подиву гідну живучість, шляхетський стан проіснував в Україні від періоду середньовіччя до епохи національного відродження XIX ст. Саме він забезпечив спадкоємність української історії, допоміг зробити надбанням козаччини досвід княжих часів, а легенду козаччини передав «будителям» національного відродження. Шляхта-дворян и (а дворянство в Україні вперше почало запроваджуватися ще за гетьмана І. Брюховецького) колишньої Гетьманщини через свої історичні праці, найвизначнішою з яких була «Історія Русів», створили козацький міф XIX ст. І одночасно стали його жертвою, прирікаючи на тимчасове забуття історію власного стану.

За Хмельницького була створена національна держава, побудову якої, однак, не вдалося довести до кінця.До того ж протирічччя і суперечності серед повсталих, відсутність чітких політичних орієнтирів управління соціальними процесами, постійний зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи України іноземних держав спричинили поразку української революції.

22. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були: Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]