prisuhin_s_i_filosofiya

предмет досягається шляхом об’єднання дедукції (міркування від загального до одиничного) та індукції (міркування від одиничного до загального). Філософ уважав, що висловлювання про предмет здійснюється за допомогою категорій. Категорія, згідно з Аріс-

тотелем, — це найвищий рівень віддзеркалення та узагальнення навколишньої дійсності, без якого неможливе саме буття. Аріс­ тотель виокремив десять категорій, перша з яких визначає, що таке буття, решта — дають його характеристики: сутність або субстанція, якість, кількість, відношення, час, місце, стан, воло­ діння, дія, пасивність.

А для визначення суттєвих якостей предмета Арістотель ввів логічну форму силогізму1, що виявляє зв’язок між родом і видом. Невипадково Арістотеля називають «батьком логіки2»: він упер­ ше сформулював закони логіки — закон тотожності, закон не-

суперечності, закон виключеного третього.

У вченні про людину Арістотель акцентував увагу на її душі. Він уважав, що душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні:

1) рослинна душа відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму;

2)тваринна душа відповідає за харчування, ріст, розмно­ ження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання;

3)розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й до­ повнюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має лише при­ родне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Сутність існування людини Арістотель пояснював з матеріалі­ стичних позицій. Він уважав, що людина — найвищий представ­ ник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наяв­ ністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства3. Головним механіз­ мом управління суспільством стає держава.

Силогізм (від грец. «.міркування, умовивід») — умовивід, який дає змогу дедуктив­ но виводити одиничне із загального. Арістотель виклав учення про силогізм у праці «Аналітики. Перша і друга».

Сам Арістотель називав своє вчення аналітикою, а термін «логіка» запровадили вже скептики.

Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ.

Учення про державу в філософії Арістотеля було одним з го­ ловних. Мислитель говорив про те, що людина — це політична тварина, наділена інтелектуальними можливостями. Вона ство­ рює механізм захисту від ворогів, підтримує внутрішній порядок,

розвиває економіку тощо. Основою держави є приватна влас­ ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, який стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає під­ стави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Аріс­ тотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, арис­ тократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайню демократію) й політію — єдність олігархії та демократії. Оціню­ ючи ці типи держав так само, як і Платон, учений виокремив «по­ гані» форми державного устрою (тиранію, крайню олігархію та охлократію) та «хороші» (монархію, аристократію та політію). За Арістотелем, саме політія є ідеалом державності.

Етика Арістотеля визначає мету людського життя (діяльності) як досягнення щастя (евдемонія), вершиною якого є інтелектуальне споглядання. Доброчинність людини є щось середнє між двома крайнощами (як мужність є середнім між відчайдушністю та боягузцтвом). В естетиці Арістотель підтвердив сутність мистецтва як наслідування (мімесіс) і визначив причину його позитивного впливу як очищення (катарсис).

Отже, Арістотель критично переосмислив філософію Пла­ тона, заперечив самостійне існування загальних понять — ідей, проаналізував взаємодію матерії й форми; виділив засадові філо­ софські категорії, на яких грунтується можливість пізнання світу, вніс істотний вклад у розвиток логіки — дав поняття де­ дуктивного методу, обґрунтував систему силогізмів, сформулю­ вав логічні закони — тотожності, несуперечності, виключеного третього; дав матеріалістичне трактування походження світу й людини; визначив мету життя людини як щастя (евдемонію); виокремив ідеал державного устрою — політію як сукупність поміркованої олігархії та демократії.

Е ллініст ичний період. Елліністична філософія (кінець IV —

початок II ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, які віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам прав­ ди й справедливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму суспільного життя й прагнення уникнути випадко­ вості в житті людей. Репрезентували цей період такі філософські

школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні вчення задля досягнення особисто­ го щастя.

Найвпливовішим філософським ученням елліністичного періоду став епікуреїзм. Його засновником був Епікур (бл. 342— 270 рр. до н. е.). У 306 р. до н. е. він організував оригінальну школу під назвою «Сад Епікура» й був автором близько 300 праць, з яких до нашого часу дійшли лише три листи, а також чимало фрагментів, які містяться в роботах інших філософів античності: «Епікур вітає Піфосана», «Головні думки» (40 афоризмів), «Про природу» та ін.

У своєму вченні Епікур намагався створити практичну філо­ софію, яка мала допомогти людині організувати повноцінне жит­ тя. В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну систе­ му Демокріта) й логіку {каноніку). Атомістична система Демокріта у викладенні Епікура отримала певну етичну реінтерпретацію,

філософ прагнув розробити практичні рекомендації щодо звіль­ нення людей від марновірства та страху перед смертю.

Учення Епікура про фізику, Космос розпочинається з ідеї про те, що у світі ніщо не з ’являється з нічого й безслідно не зникає,

постійно існує лише Всесвіт. Таким чином, Епікур одним з пер­ ших наблизився до формулювання закону збереження матерії.

Усесвіт є вічним і безкінечним разом з вічними атомами та пус­ тотами. Світу чистих ідей немає, існує лише величезна кількість матеріальних світів у Всесвіті.

Епікур висував гіпотезу про криволінійність падіння атомів

(на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), що

пояснювала прогрес створення матеріального світу як резуль­ тату зіткнення атомів у пустому просторі та обґрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовніш­ ніх обставин.

Каноніка (логіка) Епікура дала йому змогу зробити такі вис­ новки: оточуючий світ можна пізнати за допомогою чуттєвого пізнання; основним критерієм істинності про предмети, явища й процеси навколишнього світу є почуття задоволення від реаліза­ ції цього знання на практиці, й, навпаки, неістина (помилка) під­ тверджується почуттям незадоволення від неможливості викори­ стати це знання на практиці.

Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Цій меті слугувала розробка атеїстичної позиції. Епікур уважав, що своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм-батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ні­

як не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

Душа людини є особливим різновидом матерії, що має атомарну будову, тому вона смертна, так само, як і тіло людини.

Людина повинна прагнути до щастя в межах матеріального існування, а щастя Епікур визначав як щонайбільше задоволення від життя. Щастя — це насамперед відсутність страждання, наявність здоров ’я та можливість займатись улюбленою справою.

Нормами життя людини мають стати розумне обмеження ба­ жань і потреб, незворушність і безтурботність, індивідуальна муд­ рість. За допомогою сили духу з усмішкою на вустах мудра лю­ дина долає проблеми оточуючого її світу. Епікурейці не вірили в жодні суспільні доброчинності. Головною цінністю особистої поведінки вони вважали можливість досягнути стану атараксії (ідушевного спокою, самоізоляції від суспільства та реалізації епікурейського девізу «жити непомітно»).

У VI ст. до н. е. на основі вчення Піррона з Еліди (365—275 рр. до н. е.) виник філософський напрям, що заперечував можливість пізнання світу — скептицизм. Елементи скептицизму незрідка зустрічались у Демокріта, Геракліта, а особливо у софістів Корей­ ської школи. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Найбільш концептуально це вчення було викладе­ но римським філософом Секстом Емпіриком (близько 200—275рр.

н. е.). Емпірик, зокрема, говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати іс­ тинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

Скептицизм пропонував власну схему досягнення щасливого життя. Позаяк в основі нещастя лежить незнання, то людині слід уникати будь-яких невирішених проблем, які спричиняють страждання. Водночас необхідно утримуватися від будь-яких проблемних ситуацій у розумовій діяльності, судженнях та оцін­ ках, що змушують людину хвилюватися й драматизувати життя. Утримання людини від необхідності вирішення внутрішніх і зов­ нішніх проблем, активної розумової діяльності, на думку скепти­ ків, має привести до стану апатії (незворушності) й атараксії

(безтурботності) — двох найвищих цінностей скептицизму. Якщо людина не може уникнути проблем, розмірковує над їх подолан­ ням, то варто скористатися найпростішим методом їх вирішення на основі традиції, закону тощо.

Загалом елліністичний скептицизм став підґрунтям, на якому згодом виросли суб’єктивний ідеалізм та агностицизм. Водночас у ньому було закладено ідеї атеїзму (скептичне ставлення до існу­ вання Бога) та антидогматизму.

У IV ст. до н. е. було започатковано дуже впливову філософську школу — стоїцизм. Її засновником уважають Зенона з Кіт іона (336—264рр. до н. е.), який у 300 р. до н. е. відкрив власну школу й викладав у портику1, надміру прикрашеному живописом. Від назви цього портика (грец. «барвистий портик») і пішла назва школи, яка проіснувала до кінця античного світу. У своєму роз­ витку стоїчна філософія пройшла низку етапів:

— рання Стоя (III— II ст. до н. е.), яку репрезентували Зенон, Клеанф (помер 232 р. до н. е.), Хрісіпп (281— 208 рр. до н. е.). У цей період сформувалася класична система стоїцизму на основі етичного ригоризму ;

— середня Стоя (II— І ст. до н. е.), яку репрезентували Панецій (бл. 180— 110 рр. до н. е.), Посідоній (135— 51 рр. до н. е.) — ідеї стоїцизму активно пропагували й розвивали в Римі, «пом’як­ шив» етичний ригоризм;

— пізня Стоя (І ст. до н. е. — III ст. н. е.) — Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.), Епіктет (50— 138 рр. н. е.), Марк Аврелій (121— 180 рр. н. е.) — домінантною ідеєю стала необхідність незалеж­ ності від складних умов життя й моралі.

Ідеї стоїцизму мають багато подібного зі школою кініків у прагненні звільнити людину від впливу зовнішнього світу. Але на відміну від кініків, які головний засіб такого звільнення бачили в активній протидії навколишньому світу, критиці традиційної куль­ тури, асоціальному способі життя, стоїки обрали інший шлях до­ сягнення своєї мети —- самовдосконалення, використання вищих зразків культури та індивідуальної мудрості. Ідеалом стоїків став мудрець, який здійснявся над повсякденним життям завдяки своєму інтелектуальному рівню, знанням, доброчинностям.

Стоїки головними в своїй філософії вважали логіку, фізику та етику. Використовуючи образ фруктового саду, вони пояснювали, що фізика — це фруктове дерево, що росте в саду, етика — це плоди, а логіка — це стіни, які захищають фруктовий сад.

1 Портик (грец., лат. «галерея з колонами»), відкрита з одного боку галерея на колонах або стовпах, що відігравала значну роль в архітектурі Стародавньої Греції та Риму.

2 Ригоризм (лат. rigor — твердість) — моральний принцип, що вимагає сліпого до­ тримання моральних приписів незалежно від конкретних обставин і доцільності. Риго­ ризм часто пов’язаний з фанатизмом, аскетизмом, незрідка переростає в моральне хан­ жество й фарисейство. Людина стає рабом хибної принциповості, сліпо наслідує моральну догму, яка втрачає свій моральний потенціал.

Фізика (філософія природи) в своїй основі мала попередні фі­ лософські вчення насамперед Геракліта й не відрізнялась ори­ гінальністю ідей. В її основі лежали такі ідеї: першопричиною (субстанцією світу) визнавали вогонь, різноманітність предметного світу зумовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею (що створюють форми вічної та незмінної субстанції), в основі Космосу також лежить вогонь (пневма), який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом (логосом). Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній системі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по­ няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, в існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на під­ владний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). Досягнення гармонії з природою можливе лише на основі доброчинностей.

Доброчинності є знанням про добро та зло, доброчинність є активність утвердження добра й активність уникнення зла, доб­ рочинність — це стан душі та моральний орієнтир. Доброчинни­ ми є дії, які визначаються суспільними законами, що спрямовані на добро, доброчинність — це уникнення таких законів, які слугу­ ють злу. Стоїцизм виправдовує самогубство, якщо воно є виявом протесту проти зла й несправедливості в ситуації неможливості протидії злу. Доброчинності дозволяють реалізувати головну ме­ ту людського існування — щастя (евдемонію).

Доброчинність — це воля, а воля є внутрішнім станом, тобто все гарне й погане в житті залежить від самої людини за будьяких умов життя. Понад те, людина стає абсолютно вільною, коли звільняється від повсякденного життя. Стоїчним ідеалом є муд­ рець як володар своєї долі, завдяки таким доброчинностям, як апатія та автаркія, бо жодна зовнішня сила не в змозі забрати в нього їх. Він діє за законами природи, добровільно йдучи за до­ лею. «Хто погоджується з долею, того вона веде, а хто не згод­ ний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода ви­ являється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсяк­ денного життя згідно із законами природи й Логосу.

Етика була головною частиною вчення стоїків і зробила стої­ цизм відомим і неповторним в історії філософії та світовій куль­ турі. У подальшому вона значно вплинула на формування хрис­ тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про свободу вибору особи та її індивідуальну відповідальність за свій вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в Новий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.

Римський період античної філософії. У римський період ан­ тичної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склались якнайбільш сприятливі умови для розвитку епікуреїзму, скептицизму, стоїци­ зму та неоплатонізму. Найвідомішими римськими філософами були Сенека, Епіктет, Марк Аврелій (пізній стоїцизм). Власне, їхні філософські роздуми дають змогу найповніше осягнути особ­ ливості цього періоду.

Сенека Луцій Анней Молодший {4 р. до н. е. — 65 р. н. е. ) —

давньоримський філософ, представник стоїцизму. Належав до найвищого сенатського оточення, у 57 років отримує посаду кон­ сула. Був вихователем імператора Нерона. Дискредитував себе постійними компромісами (його вважали підлабузником і бреху­ ном). Унаслідок інтриги Нерона Сенека здійснив самогубство. За легендою, Сенека зустрічався з Апостолом Павлом у 4 р. н. е. Головними працями філософа були «Моральні листи до Луцілія», «Про милосердя» та ін. Стоїчні ідеї Сенеки знайшли також від­ дзеркалення в його трагедіях «Медея», «Федра», «Едип», «Ага­ мемнон». У цих працях мислитель спробував синтезувати досяг­ нення стоїцизму, платонізму, епікуреїзму та власного пантеїзму.

За Сенекою, увесь навколишній світ є тілом. Душа людини та­ кож тілесна. Вона є еманацією (сходженням) вищого вогню — Бога (Бог є єдністю вогню і тіла). Справжнє життя душі, згідно із Сенекою, можливе лише на небі. Але філософія^для Сенеки — це не тільки теоретичне пояснення сутності душі. Його філософія — це насамперед пошук етичних орієнтирів, які сприяють самовдос­ коналенню людини з метою звільнення душі від тіла. Досягнен­ ню цієї мети сприятимуть відмова від суспільного життя, зосере­ дження на власній душі, створенні спокою, реалізація формули «живи непомітно», критичне ставлення до пересічних людей (натовпу).

Сенека, як і інші стоїки, обстоював ідею про те, що дух робить усіх людей рівними. Така позиція давала підставу розробки вселенської ідеї про державу та людину як громадянина світу.

Філософ зазначав, що «людина — предмет для іншої людини свя­ щенний». Доброчинності характеризуються також властивостями

інтеграції людського співтовариства в єдину спільність «громадян космосу».

М арк Аврелій (121— 180 рр. н. е.) — найвідоміший римський філософ, стоїк. У 161— 180 рр. був імператором Риму. Головною працею його була «Наодинці із собою. Роздуми».

Бог у Марка Аврелія — першопричина всього сущого, світо­ вий розум. Усесвіт — це цілісне живе створіння, яке має єдину субстанцію та єдину душу. Завдяки душі людина поєднується з Богом, Бог дає людині в керівники власного доброго генія. Етика Марка Аврелія вимагає глибокої поваги до Бога, визнання його першопричиною світу, активною матеріально-духовною силою, що пронизує всі частини світу. Вона потребує пояснення багато­ манітності світу через Бога, вважає, що будь-який успіх у людсь­ кій діяльності та вчинках є результатом взаємодії з божими сила­ ми. Етика визнає розподіл зовнішнього світу на світ, яким може управляти людина, й світ, непідвладний людині; ідею, що голов­ на причина щастя окремої людини — гармонія внутрішнього й зовнішнього світу; розподіл душі й розуму. Марк Аврелій закли­ кав підкорятися зовнішнім обставинам і йти за долею, акцентував увагу на швидкоплинності людського життя, необхідності ціну­ вати його й щонайбільше користуватися можливостями, які надає життя.

Так само, як і інші стоїки, Марк Аврелій вірив у людський рід як єдине співтовариство (ідея громадянина світу). Він стверджу­ вав, що «для мене як для Антоніна град і батьківщина — Рим, а як людини — світ. І лише користь для цих двох градів є благо для мене».

Неоплатонізм є прикладом поєднання давньогрецької та дав­ ньоримської філософії, створення нової світоглядної культури. Із самісінького початку в його основу було покладено філософськомістичне вчення (III—VI ст. н. е.), яке намагалося поєднати тра­ диції давньогрецької філософії (учення Платона) з ідеями східних релігійно-філософських систем — подолання людською душею матеріальної залежності з метою поєднання, злиття з Абсолютом. Репрезентували цей філософський напрям Аммоній Саккас (бл. 175— 242 рр), Плотін (бл. 204— 270 рр.), Прокл (410— 485 рр.) та ін. В основі їхнього вчення лежала діалектична тріада ■— Єдине, Розум, Душа.

Єдине (Бог) шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе Світовий Розум (нус — світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демо­ нічні та астральні істоти. Загалом Єдине разом з Розумом і Кос­

мічною Душею створюють Космос, наповнений розумом і по­ чуттями. Подальша еманація Розуму через Душу в матерію необ­ хідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес самовдосконалення) Розум і Душа знову повернулися до Єдиного. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне.

Головним завданням людини неоплатонізм уважає необхід­ ність подолання її тілесних потреб, особистих вад як елементів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатися му­ зикою, поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним. Стану єднання з Єдиним (Богом) передують певні почуття людини: по-

перше, потреба очищення від матеріальної форми існування, подруге, почуття любові (Еросу) до Єдиного (найпрекраснішого та найкрасивішого). Єднанню з Єдиним сприяє заняття філософією, яка тренує розум і безпосередньо генерує екстатичний стан за­ нурення в Єдине.

Природно, що неоплатонізм визнавав ідею переселення душ (метемпсихозу), заплановану Богом (Абсолютом, першопричи­ ною) з метою звільнення душі від матеріальної залежності. Ці ідеї неоплатонізму неабияк вплинули на становлення християн­ ського віровчення в Римській імперії. У XX— XXI ст. неоплато­ нізм став предметом спеціальних досліджень і нових реінтерпретацій.

Висновки

У центрі уваги античної філософії (VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.) були: у досократівський період — філософія природи (пошук першопричин і субстанції світу); у класичний період розпочина­ ється вивчення людини (антропологічна філософія), подальшого розвитку набуває «лінія Демокріта» (матеріалізму), з’являється «лінія Платона» (ідеалізму), розвиваються онтологія (учення про буття), теорія пізнання (гносеологія) на основі філософських ка­ тегорій, які перетворюють філософію на наукове (в античному сенсі цього слова) знання; елліністична філософія (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм) на передній план ставить проблеми етики, обґрунтування людського життя, індивідуального спасіння лю­ дини від драматизму життя, домінування випадковості в житті та досягнення особистого щастя; у римський період домінуючим філософським напрямом став ідеалізм, відбувається єднання фі­ лософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що сприяло підкоренню античної філософії середньовічній теології.

Питання для самоперевірки

1.Чим відрізняється філософія від міфології?

2.Назвіть відомі вам давньогрецькі школи й напрями.

3.Яку головну філософську проблему вирішувала Мілетська школа?

4.У чому сутність діалектики Геракліта?

5.Що означає буття в філософії Парменіда?

6.Що таке апорії Зенона?

7.Хто такі софісти? Що характерне для їхніх поглядів?

8.Чому з іменем Сократа пов’язують поворотний пункт в антич­ ній філософії?

9.У чому сутність теорії ідей Платона?

10.У чому сутність учення Арістотеля?

11.Хто такі кініки і кіренаїки? Якими були їхні погляди?

12.Хто такі стоїки? У чому сутність їхнього етичного вчення?

13.Хто такі скептики? У чому сутність їхньої філософської концепції?

14.Яке місце посідала антична філософія в світовій філософсь­ кій культурі?

Список рекомендованої літератури

1.Антология мировой философии: В 4 т. — М., 1969. — Т. 1. — Ч. 1.

2.Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1976— 1983.

3.Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.

4.Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985.

5.Герасимчук А. А. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для ву­ зів,— К., 1999.

6.Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произведения: В 2 т. —

М., 1989.

7.Джохадзе Д. В. Основные этапы развития античной философии. —

М., 1997.

8.Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М., 1979.

9.Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. — М., 1998.

10.Материалисты Древней Греции. — М., 1955.

11.Платон. Собрание сочинений: В 4 т. — М., 1990—1994.

12.Плотин. Эннеады: В 2-х кн. — К., 1995— 1996.

13.Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. — М., 1995.

14.Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. — К., 1986.

15.Чанышев Е. В. Курс лекций по древней философии. — М., 1981.