prisuhin_s_i_filosofiya

Висновки

Філософія доби Просвітництва (XVII—-XVIII ст.) характеризу­ ється обґрунтуванням ідей просвітницького світогляду на основі принципів раціоналізму (розум як вища інстанція для вирішення всіх проблем людського співтовариства), вільнодумства, антикле­ рикалізму, політичного радикалізму та атеїстичного матеріалізму (заперечення існування Бога в будь-якій формі, пояснення появи світу й людини з позицій матеріалізму). Передові погляди францу­ зьких філософів-просвітників значною мірою вплинули на пода­ льший розвиток філософської думки в Європі, зокрема і в Україні.

Питання для самоперевірки

1.Розкрийте сутність раціоналізму та емпіризму в філософії Нового часу.

2.Назвіть характерні риси філософії Нового часу.

3.У чому особливості філософії Ф. Бекона?

4.Розкрийте сутність філософських поглядів Р. Декарта.

5.Охарактеризуйте головні положення філософії Т. Гоббса.

6.Визначте та обґрунтуйте позицію Ґ. В. Ляйбніца щодо необ­ хідності об’єднання раціоналізму та емпіризму.

7.Назвіть головні ознаки філософії Просвітництва.

8.Розкрийте взаємозв’язок між поняттями «природне право» та «суспільний договір».

9.У чому особливості деїстичного напряму філософії Просвіт­ ництва?

10.У чому полягає атеїстична позиція французької філософії

XVII— XVIII ст.?

11.Визначте основоположні принципи матеріалістичної позиції французьких просвітителів.

12.Визначте й обґрунтуйте специфіку філософсько-правових і політичних поглядів французьких утопічних соціалістів (ко­ муністів).

Список рекомендованої літератури

1.Английские материалисты XVIII в.: Собр. соч.: В 3-х т. — М., 1967, 1968.

2.Антология мировой философии: В 4-х т. — М ., 1970. — Т.2.

3.Бакрадзе К. С. История новой философи; V Избр. филос. труды. —

Тбилиси, 1977. — Т. 4.

4.Беркли Дж. Сочинения. — М., 1978.

5.Беркли Дж. Алкифрон. Памятники религиозно-философской мыс­

ли Нового Времени. — СПб., 1996.

6.Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х т. — М., 1971— 1972.

7.Грязное А. Ф. Философия Ш отландской школы. — М., 1979.

8. Вико Джамбаттиста. Основания науки об общей природе на­

ци й ,— М.; К., 1994.

9.Вольтер. Философские сочинения. — М ., 1988.

10.Гелъвецш К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання. —

К„ 1994.

11.Гоббс Томас. Бегемот. — К., 1996.

12.Гоббс Томас. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держа­

ви церковної та цивільної. — К., 2000.

13.Гоббс Т. Сочинения: В 2-х т. — М., 1989.

14.Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV— XVII ст. —

К„ 1994.

15.Гусєв В. І. Західна філософія Нового часу XVII— XVIII ст. — К.,

1998.

16.Декарт Р. М етафізичні розмисли. — К., 2000.

17.Декарт Р. Сочинения: В 2-х т. — М., 1989— 1994.

18.Кондильяк Э. Сочинения: В 3-х т. — М., 1980— 1982.

19.Кузнецов Б. Г. Разум и бытие. — М., 1972.

20.Кузнецов В. Н. Французский материализм XVIII века. — М.,

1981.

21. Кузнецов В. Н., Мееровский Б. В., Грязное А. Ф. Западноевропей­ ская философия XVIII века. — М ., 1986.

22.Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. — М ., 1982— 1989.

23.Локк Д. Сочинения: В 3-х т. — М ., 1985— 1988.

24.Момджяи X. Н. Французское просвещение XVIII века. — М.,

1983.

25. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века. — М.,

1973.

26. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века. — М., 1974.

27.Рассел Б. Історія західної філософії. — К., 1995.

28.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия. От истоков до на­

ших дней. — Кн. 3. — СПб., 1996.

29.Руссо Ж. Ж. Трактаты. — М., 1969.

30.Соколов В. В. Европейская философия XV— XVII вв. — М ., 1984.

31.Спиноза Б. Об усовершенствовании разума. — М.; Харьков,

1998.

32. Спиноза Б. Этика // Избранные произведения: В 2-х т. — М., 1957.

33. Философия эпохи ранних буржуазных революций. — М., 1983.

Схема 9

Німецька класична філософія (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) —

предмет свого інтересу з аналізу природи переносить на дослідження люди­ ни, оточуючого її світу та історії, акцентуючи увагу на тому, що людина жи­ ве не стільки в світі природи, скільки в світі культури

Головні напрями

, ■ Основні досягнення

Особливості формування й розвитку німецької класичної філософії. Німецька класична філософія стала вищою точкою розвитку філософської думки Нового часу. На її формування й розвиток вплинули щонайменше три чинники: а) досягнення при­ родознавства XVII— XIX ст.; б) філософія Нового часу (особливо доби Просвітництва); в) уроки Французької революції XVIII ст.2 У такому контексті поняття «класика» філософії означає найвищий професійний рівень філософів, які її розробляли, а також її визна­ чальний вплив на подальший розвиток світової філософії загалом.

Репрезентували її такі філософи, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґ, Г. Геґель, Л. Фейєрбах. Незважаючи на оригінальність філо­ софських підходів, зазначені філософи мали низку спільних ідей та загальне спрямування — продовжували розвиток раціоналізму та просвітницьку ідеологію. Завдяки їхнім зусиллям, предметний інтерес філософії з вивчення природи переноситься на дослі­ дження сутності людини, оточуючого її світу та історії. Важли­ вим стає усвідомлення того, що людина живе не стільки в світі природи, а насамперед у світі культури.

Засновником німецької класичної філософії вважають німець­ кого філософа Іммануіла Канта (1724— 1804 рр.). Майже все його творче життя пройшло в м. Кенігсберг, де він навчався, працював (у Кенігсберзькому університеті). 10 років І. Кант присвятив на­ писанню головної своєї праці «Критика чистого розуму». Згодом виходять друком й інші критичні твори І. Канта. Під час довгої педагогічної діяльності він читав різноманітні курси: логіку, ме­ тафізику, етику, теоретичну фізику, математику, право, педагогіку, механіку, мінералогію, теологію, географію, антропологію та ін. Помер Кант у 1804 р., проживши життя, яке було логічним про­ довженням його філософських принципів. Філософську біогра­ фію І. Канта можна умовно поділити на два етапи.

Перший — «докритичний» етап — з 1746 р. (дата написання першої філософської праці «Думки про істинну оцінку живих сил»). Головним доробком цього періоду є і «Загальна природна історія і теорія неба» (1755 р.), пронизана оптимізмом і вірою в можливість пізнання навколишнього світу. Не менш важливе

1 У сучасній філософській літературі можна знайти іншу назву німецької філософії XVIII— XIX ст. — «німецька трансцендентально критична філософія». Автори цієї назви вважають, що попередня назва «німецька класична філософія» (яка вперше була викори­ стана Ф. Енгельсом) скомпроментувала себе ідеологічними інтерпретаціями з боку марк­ сизму, а отже, є всі підстави замінити її новим поняттям.

‘ Французька буржуазна революція XVIII ст., яка з революції свободи перетворилася на революцію терору й гільйотини, порушила філософську проблему: чи можна зробити революцію без насильства (хоча б у сфері духу, культури, філософії, літератури).

значення мали праці І. Канта «Дослідження питання, чи відчула Земля в своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбуваєть­ ся зміна дня й ночі, деякі зміни з часу свого постання» (1754 р.), «Про причини землетрусів» (1756 р.), «Нові примітки щодо по­ яснення теорії вітрів» (1756 р.), «Нова теорія руху та покою» (1758 р.). Завершився «докритичний» період в 1770 р.

У «докритичний» період Іммануїл Кант дотримувався передових для свого часу натурфілософських ідей. Так, у праці «Загальна природна історія і теорія неба» він запропонував космогонічну гіпотезу, яка згодом була розвинута П’єром Сімоном Лапласом і ввійшла в історію науки під назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Мислитель уважав, що із самого початку матерія перебувала в стані туманності (газу), з якої завдяки силам тяжіння й впливу механічних законів виникли астероїдні тіла та інші планети. Сонце, а разом з ним і Земля виникли завдяки дії природних законів без втручання Бога й потойбічних сил.

З 1770 р. розпочинається другий період філософії І. Канта — «критичний». У цьому ж році 46-річний учений написав профе­ сорську дисертацію «Про форми і принципи світу, який сприйма­ ється чуттями та умоспоглядається», в якій критично переосмислив свої погляди щодо природи простору й часу. З позицій матеріалізму Кант перейшов на позиції суб ’єктивного ідеалізму. Простір і час він став тлумачити не як об’єктивні форми зовнішнього світу, а як апріорні, тобто такі, які існують у свідомості й передують досві­ ду. Це положення, особливо стосовно часу, Кант уважав найголов­ нішим у своїй філософії. У зв’язку з цим відомим є його вислів: «Хто спростує моє твердження, той спростує всю мою філософію».

З цього часу Кант називає своє філософське вчення «критич­ ним»'. Його критичну філософію було викладено в трьох робо­ тах: «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Критика здатності судження» (1789 р.). Пер­ ша книга мала дати відповідь на запитання: «Як можлива наука й філософія?» (розробка теорії пізнання). Друга книга відповідає на запитання: «Як може існувати моральність?», «Якою повинна бути поведінка людей?» (розробка проблем етики). І третя — на запитання: «Як може існувати прекрасне в природі та мистецт­ ві?» (розробка проблем естетики). Кінцева мета використання чистого розуму, за Кантом, збігається з визначенням предмета

1 Іммануїл Кант уважав, що попередні філософи досліджували світ за допомогою р зуму, але не досліджували сам розум (інструмент пізнання). Тому всю попередню філо­ софію вчений називав догматичною, що сліпо вірить у властивості розуму, хоча всі ці властивості (кордони розуму) ніхто не перевіряв. «Критика» і є такою перевіркою.

філософії, тобто є відповіддю на запитання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?», «Що таке людина?».

У «Критиці чистого розуму» Іммануїл Кант досліджував про­ цес людського пізнання оточуючого світу, акцентував увагу на специфіці діяльності суб’єкта пізнання. Філософ уважав, що уяв­ лення про світ є продуктом нашого розуму. Але, власне, розум людини зменшує ступінь достеменності знання про довколишній світ, який завжди залишається для нас «річчю в собі», незважаю­ чи на те, що він є причиною всіх наших відчуттів. І. Кант висунув гіпотезу про те, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені. Усе, що ми бачимо навколо нас, лише світ явищ, які ми спостерігаємо (феноменальний світ), і сутність цього світу пі­ знати неможливо (агностицизм).

Складність процесу пізнання має місце й у чистих судженнях розуму, що дають змогу, не порушуючи правил логіки, довести конечність і безконечність світу, його простоту й складність; іс­ нування або неіснування Бога в світі (антиномії чистого розуму). Наявність антиномії є аргументом на користь того, що існують кордони пізнавальних можливостей розуму. Водночас люди ма­ ють іншу можливість отримати узагальнені й необхідні (істинні) знання за рахунок апріорних знань, що мають вроджені форми й існують незалежно від досвіду. Іммануїл Кант виокремлював три різновиди таких форм:

1)у сфері чуттєвого пізнання — простір і час, завдяки яким сві­ домість людини систематизує відчуття, розмішує їх у просторі й часі;

2)у сфері розсудку — категорії. Категорії — щонайбільш узагальнені поняття, за допомогою яких проходять усвідомлення

йсистематизація первинного відчуття, що попередньо вже зна­ ходяться в «системі координат» простору й часу. Згідно з Кан­ том, за допомогою категорій розум реалізує свою діяльність. Таких категорій учений називає 12 і поділяє їх на чотири класи по три в кожному. До того ж дві категорії кожного класу мають протилежні характеристики властивостей класу, а третя є їх синтезом. До таких категорій належать: категорії кількості (єдність; множина; ціліс­ ність); категорії якості (реальність; заперечення; обмеження); ка­ тегорії відношення (субстанціональність і акциденція; причина й наслідок; взаємодія); категорії модальності (можливість і немож­ ливість; існування та неіснування; необхідність і випадковість);

3)у сфері розуму — вищі ідеї — це передусім ідея Бога; ідея душі; ідея сутності світу тощо. Власне, філософія, за Кантом, є

наукою про вищі ідеї.

Апріорні форми знань1 людина отримує від природи, й вони забезпечують правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового досягнення істини. Якщо навіть ми не можемо зрозуміти світ таким, яким він є, то завдяки апріорним знанням здатні принаймні дещо про нього знати.

На етапі пізнання світу через практичний розум (під практич­ ним розумом Іммануїл Кант розумів моральність) людина вико­ ристовує знання, отримані за допомогою чистого, або теоретичного розуму. Практичний розум орієнтує людину на певну поведінку в суспільстві та повсякденному житті. Основою такої поведінки є автономна воля та максими (правила), які виробляє суспільство. Автономна воля детермінує людські вчинки (добрі або погані).

Найзагальнішим регулятором поведінки є моральний закон.

Філософ порушив два основоположних питання: «Що таке моральний закон?» і «Що означає моральна поведінка людини?»

Відповідаючи на них, він зазначив, що чиста моральність — це доброчинності суспільної свідомості, що визнаються всіма чле­ нами суспільства та сприймаються окремою особою як свої влас­ ні. Реальне життя суперечить чистій моральності. Тому мораль, а разом з нею й поведінка людини мають бути незалежні від зов­ нішніх умов життя особи й підкорятися лише моральному зако­ ну. Цей моральний закон повинен мати найвище й безумовне значення. Кант називав його категоричним імперативом2.

«Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавст­ ва»; «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого лише як до мети й ніколи не ставився б до нього лише як до засобу».

На думку вченого, спираючись на категоричний імператив, можна змінити людське життя, створити новий соціальний устрій. Він зазначав, що люди живуть ніби в двох вимірах: з од­ ного боку, серед регламентованих і встановлених державою норм і принципів, а з іншого — беруть участь у процесі організації власного життя на основі індивідуальної моральності.

Світ, у якому живе людина, жорстоко регламентований нор­ мами й принципами, виробленими державою та церквою. Цей

1 Апріорними формами знань є знання, що існують у розумі без необхідності прак­ тичного доведення їх істинності. І. Кант уважав, що апріорне знання абсолютно істинне, бо має характеристики загальності й необхідності.

2 Імператив (лат. ітрегаіїуиз — наказовий) — термін, що відбиває загальний закон, найвищу вимогу, головний принцип, який визначає, що необхідно робити та як викону­ вати обов’язкове.

світ Іммануїл Кант не вважав істинно людським, бо в ньому є чимало неістинних знань, існують марновірство, обман, непотріб­ ні пережитки тощо. Лише суспільство, в якому поведінка людей регулюватиметься добровільними внутрішніми моральними за­ конами (категоричним імперативом), може дати людині справж­ ню свободу, а отже, й щастя.

Аналізуючи філософські ідеї І. Канта, важливо звернути увагу на його естетичні дослідження («Критика здатності судження»). Філософа цікавили ті умови, за яких наші суб’єктивні враження про предмет отримують естетичну наповненість. Естетика Канта вирішувала питання про природу художнього смаку, аналізувала роль естетичних суджень у контексті філософських знань. Імма­ нуїл Кант уважав, що в естетичному судженні є апріорна уза­ гальненість. Прекрасним є все те, у чому ми відчуваємо ідею до­ цільності (хоча очевидної мети цієї доцільності зазвичай не іс­ нує). Прекрасним «дещо» є саме тому, що ми не можемо дати відповідь на питання: «Чому це прекрасне?» й отримуємо «незацікавлене» задоволення.

Соціально-політичні погляди І. Канта виходили з ідеї про те, що в основі людської поведінки лежить зло, яке необхідно подо­ лати шляхом реалізації морального закону (категоричного імпе­ ративу). На його думку, цей шлях збігається з процесом форму­ вання демократії й правового порядку в суспільстві, а також з потребами норм і вимог відносин між окремими державами й на­ родами. Майбутнє людства філософ визначав як «найвищий мир», у якому буде ліквідовано війну (її заборонятиме закон) або її ведення буде невигідним.

Отже, Іммануїл Кант науково пояснив виникнення Сонячної си­ стеми, висунув ідею про обмеженість процесу пізнання, сформулю­ вав засадові категорії, що створюють основу мислення людини, а також моральний закон для людей — категоричний імператив, підтвердив необхідність демократії й правового порядку як на рівні окремої держави, так і міжнародних відносин, засудив війни й про­ рокував для майбутнього людства «найвищий мир».

Філософія Іммануїла Канта стала підгрунтям подальшого роз­ витку німецької класичної філософії. Так, Йоганн Ґопгліб Фіхте (1762— 1814 рр.) уважав себе учнем і послідовником І. Канта. Критично переосмисливши філософію свого вчителя, він розро­ бив так звану «Я»-концепцію, в основі якої лежала ідея про те, що головне в теорії пізнання не «речі в собі» або «речі для нас» (їх можна проігнорувати), а спосіб отримання знань — інтелек­ туальна інтуїція (активність суб’єкта пізнання).

Головним доробком Й. Ґ. Фіхте є низка праць про «науковчення», в яких він розвивав основні положення «Я»-концепції (схему об’єднання буття й мислення). Фіхте констатував, що процес пізнання ґрунтується на трьох основоположеннях (за діа­ лектичною схемою «теза — антитеза — синтез»):

1) «Я зумовлює себе» [«Я» (для Фіхте — поняття духу, волі, моральності, віри) — творить себе];

2)«Я зумовлює не-Я» [де «не-Я» — поняття природи й мате­ рії, тобто Я творить «не-Я» (навколишню дійсність)];

3)«Я зумовлює самого себе й не-Я» [«Я» як активна першо­ причина, суб’єкт, людська свідомість взаємодіє з «не-Я», пасив­ ною реальністю (навколишнім світом), усередині Абсолютного «Я» (найвищої субстанції)].

Взаємодія між людським «Я» і «не-Я» (навколишнім світом)

проходить лише в межах Абсолютного «Я», суб’єктивного духа. Причому ця взаємодія може проходити двома способами: а) прак­ тична взаємодія (основний спосіб), коли «Я» творить і визначає «не-Я», і б) теоретична, коли передається досвід, інформація від «не-Я» (навколишнього світу) до «Я» (конкретної свідомості).

Й. Ґ. Фіхте дійшов висновку: реально існує лише активне «Я» (воля суб ’єкта), яке через взаємодію з об ’єктом має можливість змінити світ йутвердити себе в ньому як вільна та незалежна особистість.

На цій основі Фіхте вирішував проблему свободи. Свобода для нього — це добровільне підкорення загальній необхідності. Уся людська історія, на його думку, є процес поширення свободи, тернистий шлях її утвердження й утримання. Основа загальної свободи — надання кожній людині приватної власності.

Отже, Й. Ґ. Фіхте розробив концепцію суб ’єктивного ідеалі­ зму, згідно з якою єдиною та головною реальністю для людини є вона сама, її свідомість («Я»-концепція).

Подальший розвиток ідей Фіхте знаходимо в працях Фрідріха Вільгельма Ш еллінґа (1775— 1854 рр.). Головною метою філо­ софії Шеллінґа стало пояснення існування Абсолютного (першо­ причини буття та мислення).

Аналіз Абсолютного (натурфілософія Шеллінґа) розпочина­ ється з критики попередніх концепцій пояснення природи (по­ няття «не-Я» у Фіхте). Філософ уважав, що суб’єктивно-ідеаліс­ тична концепція Фіхте перетворює природу на простий предмет людської діяльності (природа неправомірно виводиться із свідо­ мості людини). Шеллінґ навпаки вбачав у природі форму розуму, яка породжує свідомість. Природа і є «Абсолютне» (першопри­ чина всього існуючого). Природа як Абсолютне є єдністю суб’єк-

тивного й о б ’єктивного, проявом вічного розуму. У межах при­ роди об’єднуються матерія та дух (вони є властивостями приро­ ди, специфічним станом абсолютного розуму). Природа є ціліс­ ний одухотворений організм (єдність живої й неживої природи). Рушійною силою природи є її полярність, тобто наявність внут­ рішніх протилежностей та їх взаємодія (наприклад, позитивні й негативні електричні заряди, об’єктивне та суб’єктивне тощо). Світ абсолютного людина пізнає за допомогою інтелектуальної ін­ туїції. Тобто розвиток абсолютного розуму через природу дає мож­ ливість пізнати як природу, так і сам абсолютний розум.

Згодом Ф. В. Шеллінґ став ототожнювати Абсолютне й Бога, що привело до думки, що головним засобом пізнання є релігія (одкровення як «ірраціональна воля»).

Не менш цікавою була практична (соціально-політична) філо­ софія Ф. В. Шеллінґа, спрямована на вирішення проблем полі­ тичної сфери, дослідження перспектив розвитку історії. На думку мислителя, головною в дослідженні перспектив розвитку історич­ ного процесу є проблема свободи. Прагнення до свободи закла­ дено в природі людського існування, а отже, воно є сенсом роз­ витку історії. Реалізуючи свободу, людина створює «другу при­ роду» — правовий устрій. У подальшому правовий устрій почи­ нає поширюватися від однієї держави до іншої, і згодом мас­ штаби правового устрою набувають загально-цивілізаційних рис (усесвітньої федерації правових держав).

Поряд з темою свободи ключовою темою є прагнення Шеллін­ ґа вирішити проблему відчуження. Мислитель уважав, що відчу­ ження — це протилежні вихідним цілям результати людської ді­ яльності, які виникають при зіткненні ідеї свободи з реальною дійсністю. Наприклад, трансформація ідеалів Великої французь­ кої революції на протилежну їм реальність (виникнення гіпертрофованого насильства, за якого збагачуються одні й убожіша­ ють інші, придушується свобода).

Загалом, згідно з Шеллінґом, розвиток історії позначений не закономірністю, а випадковістю (непізнаною необхідністю), тому діяльність людини ґрунтується на необхідності, яку неможливо подолати. Незрідка історія в своєму розвитку суперечить інтере­ сам (цілям) окремої людини, наприклад, соціальні революції (бо­ ротьба за свободу) на практиці ставали підґрунтям ще більшої соціальної несправедливості й насильства серед людей.

Отже, Фрідріх Шеллінґ висунув ідею розуміння природи з по­ зицій суб ’єктивного ідеалізму, а також обґрунтував тезу, згідно з якою природа є передумовою свободи й правового устрою.