prisuhin_s_i_filosofiya

Список рекомендованої літератури

1.Антология мировой философии: В 4 т. — М., 1969— 1972.

2.Арцишевский Р. А. Мировоззрение: сущность, специфика, разви­

тие. — Львов, 1986.

3.Бердяев Н. А. Самопознание. — Л., 1991.

4.Герасимчук А. А. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для ву­

зів. — К., 1999.

5.Ильенков Э. В. Философия и культура. — М., 1991.

6.История философии: Учебник для вузов. — Ростов н/Д., 2002.

7.Історія філософії: Підручник / В. І. Ярошовець, І. В. Бичко, В. А. Буг­

ров та ін.; За ред. В. І. Ярошовця. — К., 2002.

8. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. — М., 2000.

9. Любутин К. Н. Человек в философском измерении. — Сверд­ ловск, 1991.

10.Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. — М., 1992.

11.Мир философии: Книга для чтения: В 2 т. — Т. 1. — Исходные

философские проблемы, понятия и принципы / Сост. П. С. Гуревич,

В. И. Столяров. — М., 1991.

12.Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. — М., 1991.

13.СаухП. Ю. Філософія: Навч. посібник. — К., 2003.

14.Світогляд і духовна культура. — К., 1993.

15.Спиркин А. Г. Философия: Учебник для вузов. — М., 1998.

16.Философия: Учебное пособие для вузов. — Ростов н/Д., 2003.

17.Философский энциклопедический словарь. — М., 1989.

Ф ілософ ія С т а р о да вн ьо ї І н д ії— комплекс ідей та вчень, розроблених мис­ лителями Стародавньої Індії в VI ст. до н. е. — VII ст. н. е., головною від­ мінністю якого є специфічний перехід від міфу до раціонального знання че­ рез вирішення проблеми людини в тісному зв ’язку з релігією

Основні етапи розвитку філософії в Стародавній Індії

Ф ілософія С тародавньої Індії. Генезис (від грец. «похо­ дження», «виникнення») філософії є складний і довготривалий процес становлення філософського знання. Історія філософії свідчить, що його початок припав на епоху формування пер­ ших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли від­ ходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські погляди, що згодом стали справ­ жньою філософією. У II— І тис. до н. е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з ’явилися перші філософські традиції та школи. Підтвердження цього знахо­ димо в ранньому релігійно-літературному тексті (геніальній пам’ятці давньоіндійської духовної культури) — «Ведах» (приблизно 1500 р. до н. е.). У них у міфологічній та релігійній формі сконцентровано всі існуючі на гой час знання, характер­ ні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігій­ них обрядів тощо.

«Веди» складаються з чотирьох збірників.

1.Рігведа — збірник релігійних гімнів міфологічного й кос­ мологічного змісту.

2.Самаведа — зібрання наспівів, пісень, які реінтерпретують тексти Рігведи з метою їх використання в ритуально-обрядовій діяльності.

3.Яджурведа — опис ведичних ритуалів і правил жертвопри­ ношення.

4.Атхарваведа — зібрання текстів магічних заклинань і формул.

До «Вед» також належать тексти, які їх інтерпретують (тлумачать), наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання. До такої літератури належала й інша частина В ед — Упанішади, в якій, власне, й містяться засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філо­ софськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами). До таких ідей насамперед належали ідеї, які віддзеркалювали взаємовідносини світу й людини, існування вищої об’єктивної реальності, недоступної для безпосеред­ нього сприйняття (Брахма), єдність цілісної духовної субстан­ ції (Брахман), існування індивідуальної душі (Атман), мож­ ливість перевтілення душ (сансара), безсмертя душі, закон відплати (карма) та ін.

Ці ідеї логічно продовжували досягнення ведичних релігій1та склали основу брахманізму2, а згодом спонукали появу перших філософських систем, які досліджували проблеми людського існу­ вання, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання тих труднощів, що об’єктивно існували в людському житті. Вони допомагали знайти відповіді на одвічні філософські питання про добро й зло, картину Всесвіту, сенс людського життя, загалом від­ повіді на них мали песимістичний характер. Перші давньоіндійсь­ кі мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування в матеріальному світі. Людина усвідомлює своє страж­ дання, а тому перебуває в постійному пошуку шляхів його уник­ нення чи подолання. Головною причиною страждання вважали залежність людини від впливу на неї Всесвітнього закону (карми).

Поняття «карми» стає одним з найважливіших у давньоіндій­ ській філософії. Воно віддзеркалює ідею про те, що результати повсякденної діяльності й учинків людини впливають на майбут­ ню форму її переродження. При цьому вважалося, що карма не обмежує можливості індивідуального волевиявлення людини, во­ на детермінує (визначає) її долю, але це не є чимось абсолютним, бо, змінюючи обставини свого життя й своє місце в ньому, лю­ дина може вплинути й на свою карму.

Таким чином, сенсом людського житгя стає прагнення управ­ ляти своєю кармою аби подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього. Інакше кажучи, кожну мить свого життя людина має використовувати для управління своєю кармою, щоб забезпечити собі щасливе майбутнє.

Розмірковуючи над причинами існування зла в світі, давньо­ індійські філософи зробили висновок: головна причина зла — це незнання істини про справжні причинно-наслідкові з в ’язки, що існують у житті та Всесвіті. Отже, стверджували вони, звіль­ нення від зла, страждань можливе лише через пізнання істини та адекватних їй правил поведінки. Істину людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого

1 Ведичні релігії— релігійні вірування Стародавньої Індії (II— І тис. до н. е.), особ­ ливістю яких є політеїзм. Ведичний пантеон налічує 33 (у деяких джерелах — 333) бо­ жества. Найвідомішими богами були Агні (бог вогню), Індра (бог дощу й грози), Сур’я (бог сонця), Варуна (бог неба), Сома (бог місяця) та ін. Основою культу були жертво­ принесення.

2 Брахманізм — релігійне вірування Стародавньої Індії, яке виникло на основі ведичних релігій в І тис. до н. е. Освячуючи соціальну нерівність, брахманізм наголошував, що страждання й біди людей с несуттєвими, бо світ, в якому живе людина, є лише ілюзією, а єдиною реальністю, до якої слід прагнути, є світовий дух — Брахма. Опозицією до брах­ манізму виступили такі релігійно-філософські системи, як буддизм і джайнізм.

життя (використання правил самоконтролю, дисципліни, аскетич­ них цінностей, які допомагають якісно змінити стан своєї душі, психіки й досягти просвітленості, отримати остаточну муд­ рість про світ, істину — мокшу).

Істина (самоконтроль) необхідна для того, щоб звільнити людину від матеріальних «кайданів» світу {людських бажань, чуттєвих потреб тощо), які є безпосередньою причиною існу­ вання зла {страждань). Матеріальний світ не дає душі можли­ вості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебу­ ває в стані вічного й незмінного спокою, щастя й блаженства {який у буддизмі отримав назву «нірвана»).

Вищі істини орієнтують людину на те, що «нижчі» потреби людського життя (в їх матеріальній формі) мають підкорятися «вищим». На практиці це означає, що в повсякденному житті лю­ дина має прагнути жити життям і цінностями аскета, щоб прибор­ кати свої природні потреби й бажання. На цих ідеях ґрунтується етика діяльності й поведінка в давньоіндійському суспільстві.

Приблизно з 500 р. до н. е. починається епоха становлення ор­ тодоксальних і неортодоксальних філософських систем, що від­ дзеркалює поділ філософських знань за принципом їх ставлення до Вед. Ортодоксальні системи (астика) визнавали авторитет Вед як результат одкровення, неортодоксальні (настика) — офіцій­ но не визнавали їх авторитету. Але, як свідчить історія, останні та­ кож спиралися на Веди й логічно виходили з них. До ортодокса­ льних філософських систем належали санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, веданта. До неортодоксальних — джайнізм, чарвака-локаята, буддизм. Ця класифікація дає змогу більш ефек­ тивно засвоїти згадані філософські вчення, течії та школи.

На відміну від безіменної релігійно-міфологічної думки ве­ дичної епохи нові світоглядні системи позначилися конкретними історичними датами й іменами. Стають відомими такі імена, як Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі та ін. Зазвичай це були історичні постаті, засновники тих чи тих релігійно-філософських систем, які залишили по собі так звані

сутри (букв, «нитка, на яку нанизано намистинки»), Сутри — короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними реко­ мендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обо­ в’язків. Сутри ставали об’єктом подальших коментарів, вони роз­ вивалися й критично переосмислювалися згідно з новими історич­ ними умовами. Таким чином, даршани, сутри й прагнення знай­

ти спосіб звільнення від страждання стали основою філософії Стародавньої Індії.

Історичну добу після 1000 р. н. е. визначають як період посткласичної індійської філософії. А з початку XIX ст. говорять про сучасний етап розвитку філософії Індії з характерною особливіс­ тю подолання її самоізоляції, зі спробою входження до кола захід­ ної культури. Репрезентували цей період такі відомі мислителі, як Гададхар Чаттерджі (Рамакришна) (1834— 1886 рр.), Вівеканда Свамі (1863— 1902 рр.), Ауробіндо Гхош (1872— 1950 рр.), Тагор Рабіндранат (1861— 1941 рр.), Кришнамурті Джидду (1895— 1986 рр.).

Узагальнюючи, зауважимо, що давньоіндійська філософія пройшла кілька етапів розвитку. Назвемо їх.

Ведичний період (1500— 600 рр. до н. е.) — збігається в часі з розселенням арійців і поширенням їхньої духовної культури, ви­ никнення ведичної релігії, брахманізму й формування Вед.

Епічний період (III— II ст. до н. е.) — від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першоджерелами були епоси «Махабхарата» й «Рамаяна». У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські шко­ ли — санкх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта.

Ера сутр (II ст. до н. е. — VII ст. н. е.), що містить у собі ско­ рочені та узагальнені філософські системи. Вона завершує період давньоіндійської філософії.

Неортодоксальні філософські системи. Аналіз найвідоміших неортодоксальних філософських систем розпочнемо з буд­ дизму, який в епоху Середньовіччя посів панівне становище в ін­ дійській філософії.

Як релігійно-філософська система буддизм виник у VI— V ст.

до н. е. У ньому виокремлюють три площини: релігійне вчення (іфеномен атеїстичної релігії без Бога), культову психотехнічну практику та оригінальний філософський дискурс.

Відомо, що засновником буддизму була реальна історична по­ стать — принц Сіддхартха Гаутама, який народився приблизно в 567 р. до н. е. Існує легенда, згідно з якою він з раннього ди­ тинства жив у палаці ізольовано від усіх, а тому ніколи не стика­ вся з проблемами, які існували в повсякденному житті пересіч­ них людей. Одного разу він випадково став свідком тих нещасть, які існують у житті (зустрів жалобну процесію, невиліковного хворого, літню людину). Принц зрозумів, що люди хворіють, старіють і вмирають, і є мудреці (аскети), які шукають шляхів подолання тих нещасть, що існують у житті.

Усі ці зустрічі так вразили Сідцхартху, якому тоді було 29 років, що він залишив свій палац і пішов шукати шляхів подолання не­ щастя, що панує в світі. Через шість років пошуків під час меди­ тації принц отримав просвітлення (у 527 р. до н. е.), і відтоді його стали називати Буддою («той, хто отримав остаточну мудрість світу»). Саме слово «Будда» походить від слова «пробуджений», «просвітлений» (від санскрит, «будх» — будити).

Релігійно-філософська концепція, що стала засадовою в буд­ дизмі, є оригінальною й водночас геніально простою. Учення Будди про страждання та способи його подолання складається з чоти­ рьох благородних істин:

1.Життя є страждання, що притаманне всім живим істотам на Землі.

2.Причину страждання закладено в самому народженні лю­

дини в матеріальному тілі, а отже, у її прив’язаності до всього матеріального, земного. Зрештою, людське страждання — це ре­ зультат незнання істини (способу отримання великого звільнення).

3. Страждання можна позбутися, ліквідувавши залежність від матеріальних пут світу, уникнувши дії Всесвітнього закону (карми) і тим самим зупинивши подальші переродження (сансару).

4. Є спосіб звільнення, який дає змогу подолати страждання в матеріальному світі.

Для цього треба здолати вісім сходинок: правильна позиція,

правильна мова, правильна думка, правильний спосіб життя, правильна діяльність, правильне вміння, правильна увага й пра­ вильна концентрація думки.

Долаючи сходинки «восьмискладового шляху», адепт буддиз­ му просувався від незнання до знання й, зрештою, отримував іс­ тину просвітленого розуму, яку називають станом нірвани — Ве­ ликого звільнення. У результаті всі переродження мають бути закінчені, а разом з ними — зникне саме страждання. Досягнення стану нірвани можливо лише за умови праведного життя, іцо передбачає п ’ять заповідей-орієнтирів: не вбий, не вкради, не бреши, будь цнотливим, не вживай наркотичних речовин та ал­ когольних напоїв. Головним моральним ідеалом у буддизмі є лю­ бов до всього живого й збереження життя будь-якій істоті (ахімса).

Реінтерпретація буддистської істини про вічну зміну буття людини давала можливість послідовникам буддизму наблизитися до філософських висновків: усе в світі змінюється, у ньому не­ має нічого постійного, усе перебуває в безперервному становлен­ ні й зникненні; усі предмети зовнішнього світу взаємопов ’язані й взаємозалежні. Ніщо не існує само по собі; немає жодної надсуб-

доброчинностей, аскетичних засад поведінки. Загалом джайніст-

ське звільнення за змістом дуже подібне до буддистської нірвани й стану мокші.

Учення джайнів має передусім етичний характер. Головною цінністю, яку воно пропагує, є виконання аскетичних зобов’язань послідовника джайни, наприклад, гіпертрофоване дотримання принципу ахімси.

Джайни не вірили в існування Бога, вони вважали, що необ­ хідно вірити лише у вчення джайнізму, доповнене обов’язковими для виконання п ’ятьма доброчинностями (ахімса, милосердя, чес­ ність, стриманість у словах, думках і справах, уникнення земних і тілесних бажань), які приведуть душу до найвищого рівня бла­ женства й щастя. У результаті душа стане Параматманом (Вер­ ховною душею). Бог у джайнізмі стає лише найвищим проявом мудрості, яка потенційно існує в кожній окремій людині, тому всі мудрі люди — це вияв існування божества. Місце Бога на землі посідають мудреці (тіртханкари), які порівняно з іншими людь­ ми є всесильними й всезнаючими.

Незважаючи на жорсткі аскетичні та етичні норми джайні­ зму, він був надзвичайно поширений в індійській культурі, а зго­ дом і світовій. На його ідеях виріс і Махатма Ганді (з його про­ повіддю ахімси) та багато інших представників філософії ненасильства в сучасній західній культурі.

Ш кола чарвака-локаята (локаята в перекладі із санскриту означає «цей світ», або «все, що йде з цього світу») — одна з давньоіндійських неортодоксальних філософських систем. Її ще незрідка називають матеріалістичною, адже первинною для неї була реальність (Усесвіт), яка виникла природним шляхом без впливу Бога й складалася з чотирьох елементів (землі, води, вогню, повітря), що вважалися першопричиною світу. Свідо­ мість людини, згідно з ученням чарваків, є комбінацією матері­ альних елементів. Головним джерелом істинного знання про світ є чуттєве сприйняття. Людина живе лише один раз, тому вона повинна думати про щасливе життя не в майбутньому, а в цьому житті.

В етичному сенсі метою людського існування є багатство й насолода («доки живемо, доти щасливі»). Душа людини — це модифікація елементів, що розпадаються, щойно тіло вмирає. Чарваки вважали, що релігія — це вигадка багатіїв, які намага­ ються ввести в оману бідних. На відміну від інших даршан, чар­ ваки джерелом зла й страждання вважали жорстокість, насильст­ во й несправедливість у людському житті.