prisuhin_s_i_filosofiya

Декарт надавав перевагу дедукції (від лат. deduction — виведен­ ня) — властивості розуму встановлювати зв’язок між двома ін­ туїтивно зрозумілими висновками.

Однією з головних проблем, що цікавила Р. Декарта, була проблема буття (онтологія). Він намагався вивести засадове поняття, яке могло б охарактеризувати сутність буття. Таким поняттям стає «субстанція», під якою він розумів певну пер­ шопричину, що лежить в основі всього й не потребує нічого,

крім самої себе. Такою субстанцією може бути лише Бог як віч­ на, незмінна й всесильна першопричина всього, що існує в сві­ ті. Бог-творець (субстанція) творить природний світ з окремих субстанцій (одиничних предметів, ідей), що рівнозначні, але щодо найвищої субстанції (Бога) вони є вторинними й зале­ жать від неї.

Створений Богом світ (природа) складається з двох субстанцій — матеріальної та духовної. Найважливішими властивостями мате­ ріальної субстанції є її протяжність (довжина, ширина, висота), подільність (до безкінечності), а також наявність модусів (влас­ тивостей, які витікають з протяжності). Прикладами модусів є форма, рух, положення в просторі тощо. Матеріальна субстанція ототожнюється з природою, а отже, у ній діють механічні закони, які можна описати математичною наукою — механікою. Духов­ на субстанція (ідеї) має лише властивості мислення й неподіль­ ності. Прикладами модусів духовних субстанцій є почуття, бажання тощо.

Рене Декарт уважав, що людина є єдиним творінням Бога, у

ній існує єдність двох субстанції саме це дає їй змогу стояти на більш високому рівні, ніж природа. Інакше кажучи, природа лю­ дини є дуалістичною (подвійною). З такої позиції Декарт вирішу­ вав основне питання філософії. Він зазначав, що питання про пер­ винність і вторинність не мають жодного сенсу. Матерія та сві­ домість поєднуються лише в людині, а позаяк людина дуалістич­ на (тобто містить у собі дві субстанції), то ні матерія, ні свідо­ мість не можуть бути ні первинними, ні вторинними, вони існу­ ють вічно та є проявами єдиного буття (Бога).

Отже, Рене Декарт одним з перших філософів Нового ча­ су обґрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислен­ ня) в пізнанні оточуючого світу, розробив учення про субстан­ цію, теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалі­ стичні та ідеалістичні напрями в філософії, обгрунтував тео­ рію про науковий метод пізнання на основі вроджених ідей та інтуїції.

Розвивав філософію раціоналізму й насамперед механікоматематичну традицію Рене .Декарта Бенедикт (Барух) Спіноза (1632— 1677рр.). Він народився в Амстердамі в єврейській роди­ ні, яка з часом прийняла християнство. Першу освіту вчений отримав у духовному училищі, яке готувало рабинів. За захоп­ лення світськими науками та ідеями Р. Декарта в 1656 р. на Спінозу наклали «харем» (велике відлучення від синагоги та про­ кляття). Цей неприємний факт змусив Б. Спінозу залишити Амстердам. Подальша робота Спінози була пов’язана зі шліфу­ ванням оптичного скла, у вільний від роботи час він займався науковою діяльністю й філософськими роздумами. Помер Б. Спі­ ноза у 1677 р. від туберкульозу.

Основними працями, що репрезентували його філософські по­ гляди, були «Основи філософії Декарта» (1663 р.), «Богословсь­ ко-політичний трактат» (1670 р.), «Етика» (опубл. 1677 р.). У цих працях (насамперед в «Етиці») Бенедикт Спіноза виступав як творець оригінальної філософської системи Нового часу, що до­ сліджувала питання субстанції світу, теорії пізнання, антрополо­ гії, проблеми свободи тощо.

Онтологічне вчення Б. Спінози ґрунтувалося на таких ідеях:

існує лише одна субстанція — природа, яка є причиною самої себе й не потребує жодних причин для свого існування. Особ­ ливістю природи-субстанції є те, що, з одного боку, вона тво­ рить предмети навколишнього світу, а з іншого — сама є ре­ зультатом творчого акту субстанції — Бога. Б. Спіноза підкреслював, що Бог не є надрозумною особистістю (як учить теологія), Бог — це безособова сутність, причина всього сущо­ го (пантеїзм).

Учений вважав, що лише одна субстанція Природа-Бог має властивість творити предметний світ (світ одиничних предметів); світ одиничних речей є «модусами» однієї субстанції ПриродиБога; зовнішньою причиною існування модусів є творча актив­ ність єдиної субстанції Природа-Бог, яка визначає характеристики модусів (рух у просторі й часі, початок і кінець свого існування тощо). Б. Спіноза виокремлював такі якості субстанції ПриродаБог: вона існує самостійно й незалежно від будь-чого; має внутрі­ шню, а не зовнішню (як модуси) причину самої себе; вона має ве­ лику кількість характеристик, що віддзеркалюють її властивості (атрибути), основними з яких є мислення й протяжність.

У теорії пізнання (гносеології) Бенедикт Спіноза обстоював позицію, згідно з якою людина може пізнати закономірності роз­ витку природи завдяки раціональному мисленню. Мислитель ви­

ходив з того, що принципи буття тотожні принципам розуму. Ро­ зум не помиляється в можливості отримання істини, а головною причиною хибних знань стає чуттєве пізнання. Бенедикт Спіноза виокремлював три ступеня пізнання:

1) чуттєве відображення оточуючого світу, що дає недоскона­ ле знання, яке не можна перевірити на ступінь достовірності;

2)пізнання, отримане внаслідок діяльності розуму (активного мислення, логічних операцій). Цей рівень дає більш достовірне знання;

3)«пізнання в чистому вигляді», що безпосередньо пов’язане

зрозумом, незалежне від жодних зовнішніх причин, найвищий різновид пізнання — інтелектуальна інтуїція (пізнання сутності речей з позиції вічності).

Антропологічні погляди Б. Спінози, етичні проблеми, учення про свободу викладено в праці «Етика». Основою для доведення можливості людської свободи в межах необхідності стала ідея про Природу-Бога. Спіноза уважав, що людина є істота, в якій модус протяжності збігається з модусом мислення — душею. Згідно з першим і другим модусом людина — це частина приро­ ди, але попри це тілесне й духовне в людині існує незалежно (па­ ралельно). Весь світ розвивається (самовдосконалюється) через абсолютну необхідність, а його особиста воля нічого не здатна змінити. Людина може лише усвідомити розвиток довколишньо­ го світу з метою адаптації до нього. Таким чином, свобода є усві­ домленою необхідністю, тобто шлях до свободи — це знаходжен­

ня умов, за яких зовнішня необхідність перетворюється на внут­ рішню.

Крім того, людина повинна виконати й інші вимоги за ба­ жання отримати більший ступінь свободи. По-перше, щонайбіль­ ше пізнавати необхідність — субстанцію (Природу-Бога) як зов­ нішню причину всього сущого. По-друге, звільнитися від афектів життя (радості, горя), бо вони, своєю чергою, заважають повній свободі, підкоряють людину й змушують її діяти за власним бажанням, а не за необхідністю. Узагальнюючим кре­ до Бенедикта Спінози стало гасло: «Не сміятися, не плакати,

не проклинати, а розуміти».

Отже, Б. Спіноза як представник раціоналізму акцентував увагу на інтелектуальній діяльності людини, її перевагах над чуттєвим пізнанням. Головним способом отримання знань він уважав інтуїтивне знання.

Ще одним представником раціоналізму був геніальний німе­ цький філософ, учений, математик, юрист Ґотфрід Вільгельм

Л яйбніц (1646— 1716 рр.). Він здобув освіту у Лейпцігському (філософія) та Йенському (математика та алгебра) університе­ тах. Захистив дисертацію на ступінь доктора права, перебував на дипломатичній службі в Парижі, був обраний членом нау­ кового Королівського товариства Англії. Ляйбніц був особисто знайомий з багатьма видатними науковцями й мислителями то­ го часу: Арно, Ньютоном, Мальбраншем, Гюйгенсом. З 1676 р. працював бібліотекарем при дворі ганноверського герцога. Помер Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц у 1716 р. Головними філо­ софськими працями, які репрезентували його філософські по­ гляди, були «Роздуми про метафізику» (1686 р.), «Нові досліди про людське розуміння» (1705 р.), «Теодіцея» (1710 р.), «Мо­ надологія» (1714 р.).

Як і інші філософи Нового часу, Ляйбніц намагався розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Р. Декарта про субстанцію він розробив власне вчення про пер­ шооснову світу — монаду. Монада, на думку вченого, є най­ меншим елементом світобудови, першоелементом буття, який має духовну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є прос­ тою й неподільною, вона існує вічно, бо не розпадається на час­ тинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприй­ няття й уявлення. За своєю сутністю монада є діяльністю, спрямованою на зміну свого власного стану. Через неперервність свого існування монади усвідомлюють самі себе, вони замкнуті самі на собі й водночас незалежні одна від одної. Існування мо­ над пов’язане з їх активністю в будь-якій точці Всесвіту. Ґ. Ляйбніц виокремлював кілька різновидів монад залежно від рів­ ня їх досконалості, установленої Богом: «голі монади» лежать в основі неорганічної природи — це каміння, земля, корисні копа­ лини; «монади тварин», яким притаманні чуття, але ще немає розвинутої самосвідомості; «монади людини» — душі, які мають свідомість, пам’ять, мислення. Найвищою монадою є Бог (монада монад).

У теорії пізнання Ґ. Ляйбніц намагався примирити емпіризм і раціоналізм. Усі знання він поділяв на два види — «істини розу­ му» та «істини факту». «Істини розуму» виводяться із самого розуму й можуть бути доведені за допомогою логіки, вони мають необхідний та узагальнюючий характер. «Істини факту» — це знання, що можуть бути доведені лише досвідом, експериментом, це конкретні знання, які констатують лише факт і не свідчать про причину, мають ймовірний характер. Але незважаючи на те, що дослідне емпіричне знання є неповне та ймовірне, воно все-таки є

знанням. Тому, уважав учений, пізнання оточуючого світу має бути реалізоване раціональним чи емпіричним шляхом. До того ж раціональне знання матиме достеменний характер на основі розуму, а емпіричне (засноване на досвіді) — лише ймовірний характер. Гармонію єдності раціонального й емпіричного пізнан­ ня «задає» Бог.

На відміну від більшості філософів Нового часу Ґ. Ляйбніц надавав великого значення формальній логіці. Він працював над удосконаленням громадянського права на основі логічного ви­ сновку, розробив проект «усезагальної філософської мови», в якій кожне поняття було б добутком елементарних понять і та­ ким чином будь-які філософські проблеми можна було б виріши­ ти шляхом обчислень. Незважаючи на всю утопічність цього проекту, його раціональним змістом була ідея логічного обчис­ лення, яка стала підґрунтям сучасної математичної логіки. Згідно з Ґ. Ляйбніцем, логічні принципи — закон тотожності й закон до­ статньої підстави — є принципами самої реальності. Перший за­ кон (принцип) є основою необхідних і апріорних «істин розуму»; другий — основою «істин факту». Згодом Ґ. Ляйбніц сформулю­ вав закон достатньої підстави: «Ніщо не відбувається без причи­ ни, тобто має існувати необхідна причина, чому існує саме це, а не інше».

Отже, у своїй теорії пізнання Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц до­ волі оригінальним способом намагався поєднати досягнення ра ­ ціоналізму та емпіризму. Особливого значення набували запропо­ новані ним рекомендації: зважати на наукові факти, довіряти власним відчуттям, усі причинно-наслідкові зв ’язки довколишнього світу тлумачити з позицій природознавства. Особлива заслуга Ґ. Ляйбніца полягала в тому, що на його ідеях виросли представ­ ники німецької класичної філософії.

Висновки

Філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.) отримала орієнта­ цію на дослідження проблем розвитку науки. Увага акцентувала­ ся на ідеї автономності суб’єкта пізнання, був зафіксований принцип сумніву як початок наукового дослідження, розвивались індуктивно-емпіричний та раціонально-дедуктивний методи пі­ знання, останній містить у собі інтелектуальну інтуїцію. У цей час формувалася механістична картина світу, яка стала основою природознавства та філософії аж до XX ст.

Схема 8

Філософія Просвітництва — французька філософія кінця XVII — початку XVIII ст., представники якої сприймали раціоналізм як віру в розум, висту­ пали проти засилля церкви (але не релігії) у духовній культурі суспільства, боролися з усім, що було ворожим суспільному прогресу та освіті

Го.юані напрями

Д о м ін ую чі ри си

Особливості формування й розвитку філософії доби Про­ світництва. Кінець XVII — початок XVIII ст. увійшли в історію світової культури як період Просвітництва, а французьку філо­ софію цього періоду за аналогією називають філософією доби Просвітництва. Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ, людину та кінцеву мету її існування, шукали нових кардинальних напрямів розвитку філо­ софії, відкрито пропагували ідеї та цінності буржуазного суспіль­ ства, опосередковано готували суспільну думку до революційної трансформації французького суспільства.

Ідеї Готфріда Вільгельма Ляйбніца про необхідність перебу­ дови життя на засадах розуму були підхоплені багатьма мисли­ телями Франції та Європи загалом. Філософів зацікавила можли­ вість заміни старого світу (монархії) на новий (демократичний), а ідеали епохи Відродження, свободи совісті, свободи волевияв­ лення набували характеру практичних орієнтирів. Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом. Ідеї та цінності епохи Відродження пропонували реалізувати шляхом поширення раціонально-практичних знань про природу й суспіль­ ство. Тому кожна розумна людина повинна була сприяти поширен­ ню освіченості (звідси, власне, й поява терміна «Просвітництво»).

Мислителі XVIII ст. вважали, що основними постатями в со­ ціальній перебудові залишків феодального суспільства мали ста­ ти представники аристократії на чолі з монархом. Тому саме на них була спрямована практична філософія з метою формування високого рівня інтелекту, цінностей свободи (ідея «освіченого монарха»), У зв’язку з тим, що знання про природу, соціальні орієнтири різко суперечили твердженням офіційної теології, фі- лософи-просвітителі вважали своїм головним завданням непри­ миренну критику релігійних догм, що суперечили здоровому глуз­ ду й повсякденній практиці. Починаючи з епохи Відродження, відбувається активна секуляризація церковного життя, що отри­ мала новий атеїстичний імпульс у Франції у XVIII ст. Необхід­ ність отримання простого задоволення від реалізації безпосередніх матеріальних і духовних потреб людини пропагувалася як голов­ на цінність життя. Філософи Просвітництва стояли на позиції по­ слідовного атеїзму й безкомпромісного антиклерикалізму. Розум звільнявся від релігійної віри й перетворювався на єдиний засіб отримання істини про оточуючий світ.

Філософія Просвітництва набула форм матеріалізму. Її репре­ зентували філософи Жан Мельє, Жюльен Ламетрі, Дені Дідро,

Клод Адріан Гельвецій, Поль-Анрі Гольбах, які пояснювали при­ роду та сутність людини без будь-яких посилань на релігію й Бога. Вони обстоювали ідею існування первинної матерії, яка має ме­ ханізми саморозвитку, у результаті чого розвивається Всесвіт і з’являється її найвищий продукт — людина.

Філософи Просвітництва були об’єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства, які з необхідністю вели до соціального вибуху (революції). Головним предметом їхнього філософствування стали принципи «природного права» та суспіль­ ного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати га­ рантії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духов­ них потреб особи. Мислителі Просвітництва вважали, що уник­ нути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою можна, лише свідомо передавши частину своїх прав державі (монарху) на ос­ нові суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона догово­ ру (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе зобов’язання забезпечити щонайбільший спокій і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей полягав у тому, що оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов’яз­ ків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об’єктивне право ліквідувати цю владу.

У прихильників Просвітництва виникали нові світоглядні цін­ ності, пов’язані з упевненістю в тому, що вони живуть у найваж­ ливішу для цивілізації добу. Уся попередня історія (насамперед Середньовіччя) сприймалася ними як епоха панування зла, неві­ гластва, релігійних забобонів.

Домінуючою концепцією, що пояснювала можливість адекват­ ного пізнання світу з метою його практичного перетворення, стає філософія Френсіса Бекона (необхідність використання в процесі пізнання емпіричного досвіду разом із правом суб’єкта пізнання на власну позицію в науковому дослідженні й права власної ін­ терпретації отриманих знань). Молодій буржуазії потрібна була підтримка з боку практичної філософії (синтезу природничих і гуманітарних знань).

У другій половині XVII ст. розвиток науки набув такого рівня, що держава виявила зацікавлення в організації наукових дослі­ джень. Наприклад, у 1662 р. було засновано Академію в Англії, у 1666 р. — у Франції, а в 1700 р. -— у Німеччині. Засадовим нау­ кових досліджень став експеримент, який започаткував експери­ ментальні науки (біологію, хімію, фізику та ін.). Метафізичні си­ стеми, які передували філософії Просвітництва й не збігалися з