prisuhin_s_i_filosofiya

9.Д елез Ж ., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія. — К., 1996.

10.Д еррида Ж. Голос и феномен (и другие работы по теории знака Гуссерля). — СПб., 1999.

11.Деррида Ж. Гуссерль Эдмунд. Начало геометрии. — М ., 1996.

12.Деррида Ж . Эссе об имени. — М.— СПб., 1998.

13.Дерріда Ж. Позиції. Бесіди з Анрі Райсом, Ю лією Крістєвою, Жаном Л уї Удбіном, Гі Скарпетта. — К., 1994.

14.Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. — Львів, 1996. — С. 457— 477.

15.Леви-Строс К. Мифологики: В 4-х т. — Сырое и приготовлен­ ное. — М.; СПб., 1999, — Т. 1.

16.Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1983.

17.Леві-Строс К. М іт і значення // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. — Львів, 1996. — С. 343— 356.

18.Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

19.Рикер П. Герменевтика, этика, политика. — М ., 1995.

20.Рикер П. Конфликт интерпретаций: Очерки о герменевтике. —

М., 1995.

21.Рікер П. Навколо політики. — К., 1995.

22.Рікер П. Сам як інший. — К., 2000.

23.Рорти Р. Философия и будущее // Вопр. философии. — 1994. — № 6. — С. 29— 34.

24.Рорти Р. Философия и зеркало природы. — Новосибирск, 1997.

25.Рорті Р. Прагматизм і філософія // Після філософії: кінець чи трансформація? — К., 2000. — С. 21— 66.

26. Рорт і Р. Самогворення і пов’язанність: Пруст, Ніцше і Гайдеґґер // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної дум­ ки. — Львів, 1996. — С. 582— 597.

27.Фуко М. Археология знания. — К., 1996.

28.Фуко М. История безумия в классическую эпоху. — СПб., 1997.

29.Фуко М. История сексуальности — Забота о себе. — К.; М., 1998.

30. Фуко М. Історія сексуальності — Ж ага пізнання. — X., 1997. — Т. 1.

31.Фуко М. Наглядати і карати: Народження в’язниці. — К., 1998.

32.Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. — М.,

1977.

33.Фуко М. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс. Антологія сві­ тової літературно-критичної думки. — Львів, 1996. — С. 442— 456.

34.Хайдеггер М. Бытие и время. — М., 1997.

35.Хайдеггер М. Введение в метафизику. — СПб., 1998.

36.Хайдеггер М. Кант и проблема метафизики. — М., 1997.

37.Чухина Л. А. Человек и его ценностный мир в религиозной фило­

соф ии .— Рига, 1991.

38. Ш елер М. Избранные произведения. — М., 1994.

(Ч с л т г т ж х Л 1т

Схема 13

Закінчення схеми 13

Матерія —філософська категорія для позначення об ’єктивної реальності {чуттсво-предметного світу), що дається людині через чуттєве сприйняття

Філософський зміст проблеми буття. Учення про буття отримало назву «онтологія», а сама проблема буття стала однією з найголовніших у філософії. Онтологія дає відповіді на такі пи­ тання, як походження світу, його універсальні зв’язки, основні характеристики й закони розвитку. Становлення філософії розпо­ чалося, власне, з вивчення проблем буття. Давньоіндійська, дав­ ньокитайська, антична філософії цікавилися насамперед онтоло­ гією, намагаючись у межах своїх можливостей дати відповідь на питання: «Як існує світ?», «Які особливості існування буття?», «Що є основою (першопричиною) існування світу й людини?» тощо. Філософські роздуми над цими питаннями створили одну з перших філософських картин світу1, визначили форми ставлен­ ня людини до навколишньої дійсності.

1Картина світу — конкретно-історична сукупність світосприйняття та світовідчуття, що передбачає як раціонально-понятійні, так і чуттєво-образні аспекти сприйняття та оволодіння світом. Картина світу формується на основі висхідних світоглядних настанов (міфологічних, релігійних, філософських, наукових тощо). Вона дає змогу усвідомити світ як складно організовану та структуровану систему, в якій людині відведені певне місце та роль. Найважливішими компонентами картини світу є простір, час, причина, доля, взаємозв’язок частини й цілого, чуттєвого й трансцендентного тощо. У сукупності ці концепти визначають своєрідну «сітку координат», завдяки якій окремі представники певної культури сприймають та усвідомлюють своє місце в світі.

Поняття «буття» ввів у філософію давньогрецький філософ Парменід (V ст. до н. е.). Він уважав, що буття реально існує, воно є незмінним, однорідним та абсолютно непорушним. У світі немає нічого іншого, крім буття. Думка людини відображує буття, дає йо­ му логічне тлумачення. Парменід зазначав, що «буття є думка про буття, а думка про буття є саме буття». Платон обстоював протилеж­ ний погляд. Зокрема він говорив, що справжнє буття — це світ ідей, які є істинними й незмінними. Геракліт уважав, що буття існує в єд­ ності з небуттям, воно є плинним і змінним (наприклад, як вогонь, що є основою світу). Але, незважаючи на розбіжності тлумачення, філософи античності під буттям розуміли все, що істинно існує, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (самопороджує себе). Середньовічні мислителі надавали онтології теологічного змі­ сту — ототожнювали поняття буття та Бога.

Відомо, що обгрунтування всіх філософських систем розпочи­ налося з онтології. У матеріалізмі XVII— XVIII ст. буття ототож­ нювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Згідно з позицією І. Канта, не могло бути онтології як учення, не­ залежного від учення про принципи пізнання, а це означало збіг онтології з гносеологією (теорією пізнання). У XVIII ст. інтерес до онтології різко знизився, з’явилися гносеологічні та психоло­ гічні трактування онтології. Буття з об’єктивного перетворилося на суб’єктивне.

Сучасна філософія знову повернулася до теми онтології як універсальної теорії буття. На основі синтезу природничо-науко­ вих, філософських та інших знань вона пропонує різноманітні погляди на сутність буття — екзистенціалізм трактує буття як внутрішню здатність людини (екзистенцію), її неповторність, одиничність, протилежність «предметному буттю»; неотомісти під буттям розуміють «чисте буття» — Бога тощо.

Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, о б ’єктивна, вічна, без­ межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу. Матерія й дух перебувають у єдності, але вод­ ночас вони є протилежними за своєю сутністю. В основі категорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в про­ сторі та часі й має внутрішню причину, джерело руху в самому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформенним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити віднос­ но самостійні форми. Назвемо їх.

1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «перш природи» — буття предметів і процесів, які існують незалежно

від волі людини та її діяльності, тобто сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення «першої природи».

2. Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) існування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності). Інакше кажучи, буття людини — це її реальне існування як єдності матеріального та духовного, буття людини самої по собі та її буття в матеріальному світі.

3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об’єктивізованого (позаіндивідуального) духовного буття. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотожним поняттю свідомості (мисленню) індивіда, існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, ціннісних орієнтацій, переконань, вражень тощо. Буття духовного є продук­ том духовного обміну людей, незалежним від індивідів (наукові ідеї, моральні норми, культура спілкування). Елементи духовного фіксуються в текстах, зберігаються, передаються й використову­ ються новими поколіннями в соціальній практиці.

4. Буття соціального — система суспільних процесів, що від­ дзеркалює буття людини в суспільстві та буття (життя, існування, розвиток) самого суспільства.

Крім вищезазначених форм буття, філософія виокремлює та­ кож «ноуменальне буття» (від ноумен — річ у собі) — бутгя, що реально існує незалежно від свідомості та від того, хто його спо­ глядає, а також «феноменальне буття» (від слова феномен —

явище, яке існує в досвіді людини) — це ілюзорне буття, що іс­ нує лише як момент процесу пізнання на рівні суб’єкта пізнання.

Категорією, протилежною буттю, є категорія «небуття» — по­ вна відсутність будь-чого, абсолютне ніщо. Небуття — це запе­ речення буття щодо існування окремого предмета, межа, за якою цей предмет ще не існує або вже не існує. Це стан, проти­ лежний буттю, що водночас перебуває в єдності з ним. Небуття є такою самою реальністю, як і буття. Небуття є також однією з найдавніших філософських категорій. Парменід, який заклав ос­ нови вчення про буття, стверджував, що ніхто не може довести, що те, чого немає, існує. М. Гайдеґґер уважав, що Парменід по­ милявся, бо тієї миті, коли ми говоримо про буття, ми вже ствер­ джуємо про існування небуття. Лише у філософії Нового часу,

зокрема в німецькій класичній філософії, починають досліджува­ ти діалектичний взаємозв’язок між буттям і небуттям.

Категорія «небуття» поширена в сучасній філософії, особливо в екзистенціалізмі, в якому вона посідає важливе місце. Екзис­ тенціалісти, зокрема Ж.-ГТ. Сартр, під небуттям розуміють спе­ цифічну активність, виявами якої є рух, розвиток, свобода. Ви­ тлумачене в такий спосіб небуття заперечує інертне «в собі бут­ тя» природи й зближується з головною категорією екзистенціалізму

— екзистенцією. Категорія «небуття» позначає проблему відсут­ ності існування будь-чого до його виникнення й після його зни­ щення (смерті). Небуття, тобто існування неіснуючого, аргумен­ тується по-різному. Наприклад, теперішність розташована між двома сферами небуття — між минулим (тим, чого вже немає) і майбутнім (тим, чого ще немає). Християнство наголошує на тво­ ренні буття з нічого, визнаючи реальність небутгя: людина прихо­ дить з небуття й повертається в небуття. Світоглядна орієнтація на абсолютизацію небуття, визнання його первинності породжує особ­ ливу, відмінну від європейської, культуру й релігію — буддизм.

Спроби вирішити питання про загальну основу всього сущого акцентують увагу на понятті «субстанція». Філософський зміст цього поняття має два аспекти: 1) першопричину, яка не має зов­ нішньої причини свого існування', 2) реальність, що сприймається як її внутрішня єдність, межа існування її визначеності. Залежно від того, чи визнається можливість існування однієї або кількох субстанцій, виокремлюють такі філософські вчення, як монізм, дуа­ лізм, плюралізм. У моністичній системі можливі два головні варіан­ ти побудови картини світу — матеріалістичний чи ідеалістичний, залежно від того, що вважається першоосновою світу — матерія чи дух. Протилежними монізму є дуалізм, який визнає існування двох незалежних субстанцій (матеріальної та ідеальної"), а також плюра­ лізм, який вказує на наявність багатьох субстанцій.

Отже, категорія буття — це щонайбільше узагальнене філо­ софське поняття (абстракція), яке об ’єднує за принципом існуван­ ня різноманітні явища, процеси природи, людські спільноти й окре­ мих людей, соціальні інститути, певні форми та стани людської свідомості.

Філософський зміст поняття «матерія». Незважаючи на те, що прояви буття є доволі різноманітними, усі вони об’єднані одним — матерією. Визначення поняття «матерія» розпочнемо з аналізу етимології цього слова. Матерія означає «речовина». У про­ цесі розвитку природознавства й самої філософії зміст поняття «матерія» неодноразово змінювався. Наприклад, матеріалісгич-

ний підхід, вирішуючи основне питання філософії на користь пе­ рвинності буття та вторинності свідомості, ототожнює буття й матерію [матерія є основою буття, а всі інші форми буття (дух, людина, суспільство) є породженням матерії]. Об’єктивно-ідеалістич­ ний підхід обстоює позицію, згідно з якою матерія існує об’єктивно як результат об’єктивізації первинного ідеального (абсолюту) не­ залежно від усього сущого. Суб’єктивно-ідеалістичний підхід за­ перечує існування матерії як самостійної реальності та вважає, що вона є лише продуктом, ілюзією людської свідомості.

Існування матерії визнає більшість філософських систем. Від­ мінність у тлумаченні матерії залежить також від того, як філо­ софи відповідають на питання: «Матерія створена Богом, чи ні?» або «Чи існує вона вічно, сама по собі?». Християнська філософія заперечує вічність матерії, уважаючи, що вічність — це лише ат­ рибут абсолюту (Бога), який створив матерію з нічого. Матеріа­ лізм XVII ст. обстоював принцип «з нічого не виникає нічого», приписував матерії вічне існування в просторі й часі, ототожню­ вав її з чуттєвим світом.

У діалектичному матеріалізмі матерія —■це філософська кате­ горія для позначення об ’єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях і яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини. З огляду на це матерія тлумачиться як неза­ лежна першопричина всього, що існує (субстанція). Єдиною влас­ тивістю матерії є «бути об’єктивною реальністю», а тому жодні окремі природні об’єкти, речовина, елементи тощо не є матерією. Марксистське тлумачення матерії є виявом метафізичного підходу, бо стверджується, що матерія — це лише категорія, яка існує на рі­ вні свідомості як абстракція. Водночас матерії приписуються не­ від’ємні властивості (атрибути): вічність, нестворюваність, незнищуваність тощо, які притаманні лише абсолюту — Богові.

Найсуттєвішою характеристикою матерії є її структурність. Матерія завжди певним чином організована в матеріальну систе­ му (цілісне творіння), зв’язок між елементами якої є більш-менш довготривалий і постійний, на відміну від інших елементів на­ вколишнього світу. Матеріалістична філософія виокремлює такі основні типи матеріальних систем та адекватні їм структури, рівні організації матерії: нежива матерія, жива матерія та суспільство.

Нежива матерія має такі підрівні: субелементарний (кварки, глюони — найменші одиниці матерії, менші за атом); мікроелементарний (андрони, електрони); ядерний (ядро, атом); молекуляр­ ний (молекули); одиничних предметів; макротіл; планет; системи планет; системи галактик; Усесвіту; світу загалом.

Жива природа відома лише на Землі. Її виникнення згідно з матеріалістичної філософією є результатом природного розвитку матерії. До підрівнів живої матерії належать: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітинний (клітина), багатоклітинні організми, види, популяції, біоценози та біосфера. Причому особливе значення має біосфера. У ній відбувається взаємодія літосфери, гідросфери та атмосфери. Атмосфера є своєрідним містком, що зв’язує Зем­ лю й космос. Існування рівноваги між складовими біосфери є га­ рантією збереження життя на планеті.

На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид ма­ теріальної системи — соціум (суспільство). До підрівнів соціуму належать: окремий індивід, родина, група, колектив різних лю­ дей, соціальні групи (страти, класи, етноси), нації, раси, окремі співтовариства, держави, союзи держав, людство загалом.

Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свід­ чить про те, що в світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про матеріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загальні властивості матерії та закони її руху. На користь матері­ альної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збереження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менде­ лєєва; 3) еволюційне вчення Ч. Дарвіна, учення про клітину, сучасні досягнення в галузі фізики. Матеріальна єдність світу розкриваєть­ ся завдяки цілісному підходу до вивчення організму людини, вза­ ємозв’язку природи й суспільства та їх розвитку загалом.

Найповніший філософський аналіз категорії матерії неможли­ вий без правильного вирішення питання про такі атрибутивні властивості матерії, як рух, простір і час. Уважають, що саме вони є способом і формою існування матерії й свідчать про зв ’язок мате­ рії з конкретними предметами та явищами об ’єктивної дійсності.

Філософи стверджують, що рух виникає із самої матерії як ре­ зультат вирішення закладених у ній діалектичних суперечностей (дії закону єдності та боротьби протилежностей). Рух є всезагальним (рухається все — мікроелементи, живі організми, Земля, Усесвіт, Космос тощо), він існує постійно (завжди), одні його форми змінюються іншими. Визнаючи те, що рух є атрибутом, невід’ємною частиною матерії, можна пояснити багатоманітність явищ і процесів об’єктивного світу (їх матеріальну єдність).

Якісному різноманіттю матерії відповідають особливі форми руху: механічний — переміщення різноманітних тіл у просторі, рух найдрібніших частинок, макротіл тощо; фізичний, який охоп­ лює електромагнетичні явища, гравітацію, теплоту, світло, звук,

агрегатний стан речовин; хімічний — це хімічні реакції, процеси хімічного синтезу в неорганічній або органічній природі; біологі­ чний — це різноманітні біологічні процеси в живих організмах, а також соціальний, що охоплює соціальні зміни, а також процеси мислення та пізнання.

Незважаючи на те, що кожен з різновидів руху є відносно са­ мостійним явищем, усі вони взаємопов’язані. Більш висока фор­ ма руху виникає на основі попередніх, значно простіших, вона є їх синтезом і не зводиться до їх простої суми. Наприклад, соціа­ льна форма руху (виникнення й розвиток людської спільноти) мі­ стить і біологічний, і всі попередні форми руху й на цій основі стає якісно новою його формою.

Крім форм, виокремлюють два типи руху — якісний і кількіс­ ний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структу­ ри й виникнення нових матеріальних об’єктів та їх нових якос­ тей. Зміну змісту в межах старої форми, повне розкриття потенціалу старих матеріальних форм називають динамічним ру­ хом. Істотну зміну структури об’єкта, що зумовлює створення (виникнення) якісно нового об’єкта, перехід від однієї форми ма­ терії до іншої називають популяційним рухом. Цей рух може здійснюватись як шляхом еволюції, так і емерджментно (у ре­ зультаті нічим не зумовленого вибуху). Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.

Сучасний діалектичний матеріалізм стверджує, що джерелом усіх форм руху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприрод­ ним, а є саморухом. Саморух — це наслідок вирішення супереч­ ності між старим і новим, прогресивним і регресивним. Саморух притаманний всім формам руху матерії — від механічного до фі­ зичного, біологічного й соціального й супроводжується перехо­ дом до більш високого ступеня організації (самоорганізації).

Самоорганізацію вивчає синергетика — сучасна наука про самоорганізацію матерії, автором і розробником якої вважають бельгійського вченого І. Пригожина. В основі його концепції ле­ жать такі поняття, як флуктуація (притаманні матерії постійні випадкові коливання й відхилення), дисипативна структура (но­ вий стійкий стан матерії, що виникає в результаті флуктуації). Динаміка розвитку дисипативної структури веде до появи двох кінцевих варіантів самоорганізації: першого — дисипативної структури як нового різновиду матерії за наявності ентропії (при­ току енергії із зовнішнього середовища), яка далі розвивається за динамічним типом, і другого — розпаду дисипативної структури

(або її знищення) унаслідок внутрішньо слабких нових зв’язків або через відсутність ентропії.

Невід’ємною складовою вчення про матерію є вчення про роз­ ташування матерії в просторі та часі. В історії філософії є два підходи до вирішення цієї проблеми. Перший називається субстанціональтш, прихильники якого (Декарт, Ньютон) уважали, що час і простір є окремою реальністю, яка існує поряд з матері­ єю (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, прос­ тором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.

Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) уважали, що простір і час існують у взаємодії з матеріальними об’єктами, простір і час є формами існування матеріальних об’єктів. Реляційну теорію було взято як головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії простору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії,

що виражає тривалість існування матеріальних о б ’єктів і по­ слідовність зміни її станів у процесі їх розвитку.

Розрізняють об’єктивний та суб’єктивний час. О б’єктивний час у матеріалістичному тлумаченні — це форма існування матерії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв’язку, послідовності зміни стану об’єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціальний та інший час. Суб’єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзерка­ люють певний часовий проміжок: теперішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності перебігу часу, миттєвості та ефемер­ ності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні висновки: песимістичний — плин часу все пере­ творює на ніщо, теперішнє безсиле перед майбутнім, а тому реа­ льне життя є безперспективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемер­ ність сьогодення має позитивну якість, адже час наближує можли­ вість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу (неотомізм).

Простір — форма буття матерії, що характеризує її про­ тяжність, структуру, взаємодію елементів між собою в сере­ дині матеріальних о б ’єктів. Простір характеризує структурну організацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кор­ дони, місце, яке вони посідають серед інших об’єктів. Властивос­