prisuhin_s_i_filosofiya

Утопічно-соціалістичний напрям (X V —X V II ст.) репрезен­ тували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхи побудови ідеального суспільства.

Томас Мор (1478— 1535 рр.) був політичним діячем, лордканцлером Англії, істориком і філософом. Він виступив проти Реформації в Англії, за що й був страчений королем Генріхом VIII. У XX ст. Папа Пій X проголосив Томаса Мора святим як жертву переслідування за католицьку віру. Головними доробками, які репре­ зентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III» (1512 р.), «Золота книга так само корисна, як і кумедна про найкра­ щу побудову держави та про новий острів Утопія» (1516 р.). Ця книжка, скорочено «Утопія», принесла Т. Мору світове визнання.

Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. Описую­ чи Утопію, Томас Мор розвивав ідею Платона про необхідність ліквідації приватної власності як причини соціального поділу людей і виникнення між ними конфліктів. На його думку, ство­ рення суспільства із суспільною власністю на засоби виробницт­ ва має відновити єдність людей.

Осмислюючи трагічну долю обездоленних англійських селян («коли вівці поїли людей»), Т. Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю (шість годин на день) й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота (золото й срібло мало йти на виготовлення нічних горщи­ ків для нечистот). Мета життя утопійців — створити в суспільст­ ві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя (відпочинку після роботи, розваг тощо). В Утопії дозволені будьякі релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо. Загальною метою мешканців Утопії є отримання всіма громадянами загального ща­ стя, яке полягає не в аскетичному способі життя, а в реалізації творчих бажань людини й потреб здорового тіла. Пияцтво, роз­ пуста, лінощі відкидаються здоровим суспільством, пересліду­ ються й караються законом Утопії.

Отже, Томас Мор став засновником теорії утопічного соціа­ лізму (утопічно-комуністичного суспільства), в якому вільний розвиток одного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного самовдосконалення.

Томмазо Кампанелла (1568— 1639 рр.) був іншим відомим представником утопічного соціалізму, який також виступив з програмою перебудови суспільства на основі принципу утопічно­ го комуністичного устрою. За свої суспільно-політичні погляди Томмазо Кампанелла 27 років провів у тюрмах, де написав низку творів, серед яких особливо відомою була праця «Місто Сонця»

(1601— 1602 рр.).

«Місто Сонця» — це християнсько-комуністична утопія, в якій панівне становище посідають філософи-священики на чолі з «метафізиком», який використовує в управлінні людьми магію, астрологію тощо. Поряд з ним суспільством управляють сила, мудрість і любов і 10 керуючих спеціалістів, відповідальних за вирішення військових, наукових та інших питань. Допомагають їм у цьому більш вузькі спеціалісти — граматик, логік, фізик, по­ літик, етик, економіст, астролог та ін. Державний устрій міста Сонця в своїй основі має суспільну власність на засоби виробни­ цтва. А це означає, що місто Сонця не є результатом Божого во­ левиявлення, а раціонального переосмислення життя в поєднанні

знауковими знаннями, астрологією, магією тощо.

Усвоїх релігійно-філософських поглядах Т. Кампанелла ви­

ходив з того, що існує дві істини — істина природи та істина богоодкровення («подвійне одкровення»). Основою буття є матерія (світ предметних речей і живих організмів). Живі організми на­ магаються отримати задоволення від життя. Загалом ці ідеї при­ нижували авторитет Святого Письма, хоча мислитель і визнавав, що Бог є творцем життя, який згодом відійшов від управління, а тому все навколо існує згідно з власною логікою подій (деїзм).

Мислитель уважав, що головними першопричинами (або премалітетами) буття є мудрість, міцність, любов. Воля людини спрямо­ вана на отримання влади шляхом використання інтелекту (знання).

Отже, утопічні погляди Кампанелли були спробою поєднати надію й мудрість опозиції (пригнічених мас), спробою протисто­ яння нелюдським формам соціального та духовного гноблення, освячених і виправданих церквою.

^3 Вона утвердила віру в безмежні можливості людини та її добро­ чинності, створила опозицію до церкви та релігії, що привело до втрати католицизмом монопольного становища в суспільстві й сприяло розвитку науки й світської культури. Філософія Відро­ дження створила принципово нову матеріалістичну картину світу,

1 § 5 І Ф іл о с о ф ія Н о в о г о ч а с у т а д о б и П р о с в іт н и ц т в а

Схема 7

Особливості формування та розвитку філософії Нового часу.

XVII— XVIII ст. в Європі характеризуються становленням і роз­ витком буржуазних відносин. Філософія намагається адекватно віддзеркалити період промислового перевороту, який виник на основі машинного виробництва та наукової революції. В цей пе­ ріод розпочинається ера класичної науки, яка приходить на зміну домінуючому релігійному світогляду. Наука стає безпосереднім предметом філософського дослідження, а головне завдання філо­ софії — обґрунтування способів і методів отримання знання

(проблеми методології пізнання). У центрі уваги філософів ста­ ють проблеми розуму й природи, осягнення людиною закономір­ ностей природи з метою щонайбільшого панування над нею

(природоцентризм). Розум визначається як сума адекватних знань про природу, а водночас і про людину.

Загалом філософія Нового часу набуває механістичного ха­ рактеру, що виявляється в абсолютизації законів механіки, пе­ ренесенні їх дії на природу, суспільство й людину, в ній домі­ нують деїстичні погляди на світ, що виявляється у визнанні Бога першопричиною розвитку природи, суспільства й люди­ ни, який після цього більше не втручається в їх подальшу до­ лю. Деїзм стає філософсько-релігійним ученням, яке визнає іс­ нування Бога як безособову сутність й характеризує делікат­ ний спосіб обмеження функцій Бога щодо природи, суспіль­ ства та людини.

У XVII ст. логічно завершується розпочата в середні віки полеміка між номіналізмом; (який опирався на досвід) і реаліз­ мом (який уважав, що істинне знання можливе лише за допо­ могою розуму). Ці два підходи в філософії Нового часу набули форм емпіризму та раціоналізму (дві можливі моделі процесу пізнання). Згідно з емпіризмом (від грец. «досвід») уважалося, що єдиним способом пізнання предметів та явищ навколишнього світу є чуттєвий досвід. Раціоналізм (від лат. гаНопаШ — розум­ ний) навпаки вважав основним джерелом знання розум, логічне мислення.

У раціоналізмі домінуючого значення набував суб ’єкт пі­ знання, тому виходило, що ізольований суб’єкт пізнання впли­ ває на об’єкт і робить неадекватну проекцію на нього суб’єк­ тивних потенцій та емоційного компонента. В емпіризмі домі­ нуючого значення набував о б ’єкт пізнання. Ізольований об’єкт у процесі пізнання ігнорує всю специфіку суб’єктивного й трак­ тує її як продовження закономірного розвитку предмета вже на рівні свідомості.

Емпіризм репрезентували такі філософи, як Бекон, Гоббс, Локк, які, крім того, розвивали також ідеї сенсуалізму. Згідно із сенсуалізмом (від лат. зепяш — чуття, відчуття) джерелом досте­ менного знання є відчуття людини, а отже, весь зміст процесу пі­ знання зводився до органів чуття людини. Загалом як емпіризм, так і сенсуалізм тяжіли до природничих наук.

Емпіризм трактував раціональне лише як надбудову над чут­ тєвим досвідом (раціональне — це результат комбінацій чуттєвих вражень). Зазначимо, що існував ще й емпіризм на суб’єктивноідеалістичній основі, який визнавав єдиною реальністю суб’єк­ тивний досвід (Берклі, Юм). Цей напрям довів до крайності емпі­ ричну сенсуалістичну методологію, звів предметний світ до до­ свіду й відчуття про нього. Згодом з’ясувалося, що емпірична гносеологія не витримала критики (для пояснення наукових фак­ тів було недостатньо емпіричних методів). Емпіризм усе частіше для доведення істинності знання потребував логічних прийомів. Наприклад, виявилися марними спроби знайти пояснення інтуїції на суто емпіричній основі.

Раціоналізм визнавав, що розум є засадовим у пізнанні (на противагу емпіризму та сенсуалізму). Він був репрезентова­ ний такими філософами, як Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Вільгельм Ляйбніц, Нікола Мальбранш та ін. На противагу домінуючому на той час релігійному світогляду, раціоналізм виходив з того, що в природі мають існувати властиві їй об’єктивні причинно-наслідкові зв ’язки, в основі яких лежить єдина сутність (субстанція). Раціоналізм тяжів до математич­ них наук.

Раціоналізм розвивався як у матеріалістичній (Спіноза), так і в ідеалістичній (Ляйбніц) формі, їх об’єднувало критичне став­ лення до емпіризму і абсолютизація незалежності мислення від емпіричного досвіду. Головна теза сенсуалізму звучала так:

«Немає нічого в розумі людини, чого не було б у її відчуттях»,

при цьому Ляйбніц іронічно додавав: «Окрім самого розуму». Вважалося, що лише за допомогою розуму можна зрозуміти за­ гальне й необхідне. На відміну від розуму чуттєвий досвід од­ нобоко фіксує лише окремі й випадкові факти. У своїх крайніх формах раціоналізм вів до теорії вроджених ідей (Декарт, Ляйб­ ніц), принижував роль чуттєвого пізнання. Зрештою, ця позиція зумовила остаточний відрив суб’єкта пізнання від емпірично пі­ знаного реального об’єкта, що отримало в Геґеля своє логічне завершення в ідеї панлогізму [раціональне (раціо) стає надпри­ родним деміургом].

При цьому індукція є результатом складного процесу відбору лише тих фактів, істина яких підтверджується експериментально. Свою позицію Френсіс Бекон ілюструє алегоріями трьох можли­ вих шляхів пізнання: 1) «шлях павука» (виведення нових істин знання із самих себе); 2) «шлях мурахи» (нагромадження необ­ хідних даних, що характеризують знання); 3) «шлях бджоли», що переробляє нектар на мед (перетворення дослідником емпірич­ них даних на наукову істину).

Процес пізнання людиною оточуючого її світу невіддільний від подолання помилкових знань (похибок), які заважають отриманню істинних знань. Такі помилкові погляди на світ Френсіс Бекон називав ідолами. Він наводив чотири групи та­ ких ідолів:

1) «ідоли роду», до них належать ті похибки, що існують у людській свідомості та людському розумі. Розум є кривим дзер­ калом, що змішує власну недосконалість з природою тих речей, які віддзеркалює;

2 )« ідоли печери», зумовлені особливостями самої людини (особи чи групи людей). Похибки, закладені в людині від наро­ дження, — це передусім вади виховання, погані нахили тощо;

3)«ідоли площі» мають у своїй основі недосконалість і не ність мови, що деформує істинне знання. Слова (поняття, терміни) неадекватно відбивають предмети, явища довколишнього світу, що призводить до появи величезної кількості різних поглядів і суперечливих позицій;

4)«ідоли театру». Цей вид похибок — результат сліпої ві­ ри людей в авторитети, догмати, без належного їх критичного переосмислення. Головним методом, який сприяє уникненню зазначених похибок, на думку Бекона, є індукція в поєднанні з експериментом.

Френсіс Бекон зазначав, що головними завданнями науки є систематизація, класифікація та обґрунтування всіх відомих наук (проект «Великого відновлення наук»). На його думку, класифі­ кація наук своєю основою має окремі властивості людського ро­ зуму (пам ’ять, уявлення, здоровий глузд). Домінування в людсь­ кому розумі пам’яті детермінує заняття історією, уявлення сприяє поетичній творчості, а здоровий глузд — філософству­ ванню. Бекон уважав філософію головною наукою, а Ті основними предметами — природу (що пізнається за допомогою відчуття

йдосвіду), Бога (якого можна осягнути через пізнання природи)

йлюдину (яка пізнається завдяки розумінню власних пізнавальних можливостей — рефлексії).

лишній світ — його чуттєве сприйняття з подальшою перероб­ кою на «сигнали» й «знаки» розуму. Таким чином, говорив Т. Гоббс, безпосереднім об’єктом пізнання світу є не самі предмети матеріального світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є «знаками», або «мітками».

Томас Гоббс розробив систему класифікації знаків. Вона складалася із сигналів, звуків живої природи, що віддзеркалю­ ють певні наміри або дії (наприклад, спів птахів, гавкання со­ бак); міток — різноманітних знаків, які використовує людина для спілкування; знаків («сигналів») природи (наприклад, грім, блискавка тощо); знаків комунікації (різноманітних слів); штуч­ них закодованих знаків (наукової термінології, релігійних по­ нять, жаргону тощо) і, нарешті, знаків знаків — узагальнених понять.

Аналізуючи антропологічні проблеми, Т. Гоббс виходив з то­ го, що людина є частиною природи й підкоряється її законам.

Основною цінністю людського існування стає прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смер­ ті). З огляду на те, що самозбереження — це найвища цінність людського існування, основою людської діяльності стає егоїзм. Він не має меж, і кожна людина сама вирішує, що для неї добре, а що — погано.

Томас Гоббс виступив автором оригінальної теорії суспільства й держави. У праці «Левіафан», що вийшла друком у 1651 р. (пе­ ріод диктатури Кромвеля), Т. Гоббс одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспіль­ ний договір. Проблему взаємодії держави й суспільства він уважав однією з головних у філософії, вирішення якої має допо­ могти людині реалізувати її потреби та інтереси в умовах конкрет­ ного державного устрою. Форму державного устрою, на думку вченого, визначає природа людини (яка за своєю сутністю є злою), бо в основі її діяльності та вчинків лежать приватний інте­ рес, егоїзм, біологічні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси — конфлікти з іншими людьми («війна всіх проти всіх»). Зрештою, у процесі розвитку людства не може бути переможених і переможців, отже, пошуки гармонії співіснування між людьми є безперспективними, так са­ мо, як і сподівання на позитивний вплив суспільно-економічного прогресу.

Щоб уникнути конфліктів між людьми, реалізувати загальну суспільну мету (спільне самозбереження), люди укладають суспіль­ ний договір. Його сутність полягає в тому, що окрема людина