prisuhin_s_i_filosofiya

Загалом чарваки-локаяти заперечували всю систему релігійнофілософських уявлень про існування надприродного світу (єдності душі та Бога), а отже, й переселення душі, учення про карму.

Ортодоксальні філософські системи. Аналіз ортодоксальних філософських систем розпочнемо зі школи санкх’я.

Сапкх’я (санскритське слово — буквально «число, розраху­ нок») — філософська система, що розвивала ведичне вчення й була відома своїм дуалістичним світобаченням. Засновником цієї школи вважають мудреця Капілу, який навчав, що існує два віч­ них джерела світу, дві першопричини — пуруша {чистий дух) і пракріті {матерія) — основа всього багатогранного світу. Пу­ руша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу він є аб­ солютно пасивним і не здатний діяти самостійно. Пракріті, нав­ паки, є активною енергією (силою), яка не має свідомості й влас­ ного вектора розвитку.

Еволюція світу розпочинається з миті поєднання пуруші й пракріті, у результаті чого виникає велетенський зародок Всесві­ ту («махат»), який має інтелект, що починає розбудовувати світ предметів та явищ. Розвиток світу в своїй основі має активність трьох енергій пракріті («гуна»): енергії світла та радості’, енергії руху й пристрасті', енергії темряви та браку розуму. До об’єд­ нання з пурушою ці енергії перебувають у стані спокою, та щойно вони стихійно об’єднуються, виникають матеріальні вихідні принципи (вода, земля тощо), а також духовні (інтелект, самосві­ домість та ін.).

Незважаючи на момент єдності, пракріті протистоїть пуруші (за великим рахунком, вони залишаються відносно самостійни­ ми). Наприклад, на рівні людини зв’язок душі й тіла є завжди відносним: «Я» людини (душа) є вільним елементом, який нама­ гається продовжити своє існування в просторі та часі за межами матеріального буття. Але через те, що «Я» людини не знає істини життя, матеріальна залежність обмежує його потенційні можли­ вості самостійного існування, унаслідок чого виникає страждан­ ня душі (драматизм життя) окремої людини.

Санкх ’я пропонує шлях до звільнення від страждання, де пер­ шим кроком є необхідність усвідомлення того, що «Я» й тіло — це різні субстанції. Тому «Я » має уникати матеріальних ба­ жань, світських цінностей життя з метою зміни своєї карми й отримання вічної істини життя.

Ш кола йоги (від санскр. «поєднання», «зв’язок») — одна із шести даршан давньоіндійської філософії, виникла в II ст. до н. е. Засновником йоги вважають філософа Патанджалі, автора праці

під назвою «Йога-сутра» (приблизно II ст. до н. е.). Елементи вчення йогів частково містились у Ведах, що орієнтували людину на отримання надприродних здібностей шляхом спеціальної ду­ ховної практики (аскетизму, глибоких роздумів, концентрації думки), а також в «Упанішадах» і «Махабхараті», де йога розгля­ далась як спосіб отримання істинного знання.

Безпосередньою філософською основою йоги стає санкх’я. Згідно з філософським ученням йоги, пракріті (матеріальна суб­ станція) й пуруша (духовна субстанція, свідомість) із самого по­ чатку існували незалежно одна від одної. Але пуруша через не­ знання, невігластво потрапила в залежність від матерії й нама­ гається подолати її, тобто повернутися до свого початкового не­ залежного стану. Людина є уособленням цього суперечливого поєднання матерії та душі (свідомості), тому йога вважає, що людина має «звільнити» душу від кайданів матеріального світу. Головними способами отримання вищих знань і звільнення душі від матеріальних пут світу є концентрація, медитація й аскетичні цінності. Сам факт звільнення піднімає людський дух до нових висот життя, перериває коло перероджень (сансару) й веде до злиття атмана («Я» людини) з Брахманом (Абсолютом).

Класична йога пропонує вісім щаблів практичної самореалізації на шляху до звільнення, що є кінцевою метою людського життя:

—«яма» — приборканая, стриманість. Людина утримує себе від брехні, крадіжок, жадоби, заподіяння зла будь-якій живій іс­ тоті на землі;

—«ніяма» — етична культура. Виховання в собі гарних зви­ чок, вивчення текстів Вед, розмірковування про Бога;

—«асана» — дисципліна тіла, тренування тіла, що сприяє концентрації думок і глибоким роздумам;

—«пранаяма» — регулювання дихання',

—«пратьяхара» — ізоляція душі від матеріальних почуттів і

від людського тіла;

—«дхарана» — концентрація психіки на одному об’єкті мис­ лення;

—«дхьяна» — роздуми з метою внутрішнього споглядання предметів, якнайбільшої концентрації на предметі роздумів;

—«самадхі» — прозріння, відчуття блаженства, перехід від зовнішнього споглядання предмета до розуміння внутрішньої су­ ті й злиття з ним, одночасна втрата людиною самої себе як ма­ теріальної частини світу та отримання нового рівня само­ усвідомлення.

Традиційно йогу поділяють на чотири різновиди'.

—джнана-йога (йога роздумів, шлях пізнання), яка стверджує, що як тільки долається незнання й отримується істина, душа стає вільною;

—карма-йога (діяльність, безкорисливе служіння суспільно­

му благу), що вимагає повного подолання людиною ілюзорних інтересів, щоб, зрештою, отримати звільнення;

—бхагті-йога (йога любові до Найвищої Істоти), яка пов’язує звільнення з любов’ю та відданістю божеству або Абсолюту;

—раджа-йога (найвища йога, «царська йога») — шлях воло­ діння своїм тілом, завершальний етап самопізнання, який веде до самопросвітлення й остаточного звільнення від матеріальних кайданів світу.

Загалом головним о б ’єктом, на який спрямовано йогівську

практику, є Бог (як найдосконаліший об ’єкт) — Абсолют. Вва­ жається, що йогічна техніка самообмеження й медитації (зосе­ редження на роздумах про Бога) робить людину подібною до Бо­ га. Під час якнайбільшого зосередження (самадхі) людина стає носієм божественних якостей.

Школа вайшешика (від санскр. «особливе, відмінне») — одна

зортодоксальних даршан давньоіндійської філософії, як вважа­ ється, вона заснована мудрецем Улука на прізвисько Канада (бл. V ст. до н. е.). Головним текстом, в якому зафіксовано її поло­ ження, є «Вайшешика-сутра».

Згідно з філософськими поглядами вайшешика, увесь світ складається із субстанцій, якостей, дій, усезагальності, особ­ ливості, присутності та небуття. Субстанція містить дев’ять елементів (земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, ду­ ша, розум). Перші субстанції складаються з невидимих пер­ шоелементів (атомів). Розум і душа є вічними субстанціями. Індивідуальна душа усвідомлюється розумом окремої людини. Верховна душа — це Бог (творець усього сущого на землі). Власне, Бог створив з атомів увесь світ. Розпад гармонії атомів означає смерть предмета або тіла. Атоми взаємодіють між со­ бою в результаті волевиявлення Бога й у межах дії закону — карми.

Натурфілософські ідеї послідовників школи вайшешика орі­ єнтують на те, що все матеріальне складається з неподільних атомів, гармонія яких може бути порушена. Завдяки існуванню гармонії предмет можна бачити й використовувати в практично­ му житті. Після закінчення космічного циклу існування матеріаль­ ного буття зв’язки атомів в ньому втрачаються, матеріальний

предмет зникає, поки не з’являється нова комбінація (новий предмет), але вже в іншому світі.

Вайшешика традиційно трактує мету людського життя як по­ збавлення душі від матеріальної залежності (сансари), що в по­ всякденному житті означає закінчення всіх мук і страджань. До­ сягнення кінцевого стану звільнення свідчить про пізнання істини про світ.

Блаженство не є кінцевою метою життя людини, а лише способом звільнення від матеріальної залежності. Шлях до звіль­ нення — це результат власного волевиявлення, яке дарує людям Бог, тому всі люди так чи так отримають звільнення (пізнають істину).

Ш кола ньяя (санскр. букв, «метод») як ортодоксальна філо­ софська система мала дуже багато подібного з давньоіндійською філософією вайшешика. Вона стала відома завдяки своїй філо­ софській логіці в той самий час, коли вайшешика стала більш ві­ домою завдяки розробці проблем пізнання. Першоджерелом шко­ ли ньяя вважають «Ньяя-сутру».

Уфілософських концепціях ньяя стали визначальними оригі­ нальні ідеї про людину, її долю, ставлення до Бога. Засновником школи вважають філософа Акшонаду Готаму (прибл. І ст. н. е.). Го­ ловним предметом його філософських роздумів були логічні ме­ тоди пізнання світу та доведення їх істинності.

Увченні про Бога Готама виходив з того, що основою світу є не порожнеча, а простір, час, ефір, розум і душа. Він запропонував власний аргумент, який доводить існування Бога — усе в світі

має причину, отже, світ такооїс має причину — Бога. Усі пред­ мети світу складаються з частин, які, своєю чергою, утворюють щось більше, ніж окремий предмет (ціле). Це ціле і є Бог. Людина живе в реальному світі щасливо завдяки своїй активності (праці).

Ш кола веданти (санскр. букв, «кінець, завершення Вед»)

з ’явилась як результат інтерпретації основоположних положень Упанішад. Її засновниками вважають мудреців Шанкару, Раману­ джи, а також відомого мудреця Бадараяну, автора «Брахма-сутри». Поряд з «Упанішадами», «Брахма-сутрою» одним з найважливі­ ших текстів вважають «Бхагаватгіту» («Божественну пісню»).

Засновники веданти розробили ідею існування єдиної душі (атмана) як єдиного бога Брахми. Усе, що існує в світі, — це Бог, а отже, душа є також Богом, тому Бог є єдиною реальністю в світі (монізм).

Світ — це ілюзія, подоба справжньої реальності. Бог створює світ за допомогою майя (ілюзії). Людям, яким не відома істина

світу, цей світ видається не таким, яким він є, а таким, яким ми його відчуваємо. Це означає, що людина, яка отримала істину, починає бачити світ адекватно, сприймаючи його реально. Досягти істини про світ (реальність) можна лише шляхом аскетичного самообме­ ження, постійного самоконтролю, які, зрештою, об’єднують інди­ відуальну духовну основу людини (атман) з брахманом.

Згідно з ученням веданти, основним обов ’язком людини є ви­ вчення веданти з метою стати брахманом. Під час отримання істини про остаточну мудрість світу людська душа втрачає ілюзії, що є результатом чуттєвого пізнання світу, піднімається до Бога й стає вільною, тобто отримує вічне й незмінне щастя.

Ш колу міманси (санскр. букв. «міркування, дослідження»)

було засновано мислителем Джайміні приблизно у II ст. до н. е. Головним доробком міманси вважали «Міманса-сутру». Ця шко­ ла продовжувала культово-ритуальні традиції Вед. Відповідно до вимог міманси від правильного виконання жертвопринесень за­ лежить можливість отримання істинного знання, а отже, й звіль­ нення від матеріальної залежності.

Міманса абсолютизує словесне знання Вед. Послідовники міман­ си вважали, що Веди існують вічно, вони не були створені Богом і лише інколи нагадують про себе під час тлумачення їх тексту про­ роками. Веди є вічні, а сама вічність витікає з об’єктів, що віддзер­ калюють слова Вед. Авторитет Вед є абсолютним, а тому кожна людина повинна обов ’язково виконувати закони Вед, що є головною умовою звільнення людини від матеріальної залежності.

Отже, згідно з ученням міманси, душа людини є об’єктивною реальністю. Верховної душі у вигляді Бога немає, світ є результа­ том взаємодії матеріальних причин у межах дії космічного зако­ ну — карми. Кармі підпорядкована не лише людина, а все живе на землі. Ритуал і добрі вчинки допомагають людині адаптува­ тися до карми, полегшити її вплив з метою якнайшвидшого звіль­ нення від неї.

Висновки

Філософія Стародавньої Індії головним предметом свого дослі­ дження вбачала людину як єдність мікро- й макрокосмосу. Специ­ фічною особливістю даршан був їх етико-спіритуалістичний ха­ рактер і практичне спрямування з метою отримання Великого звільнення від матеріальної залежності. Важливими особливостя­ ми також були визнання субстанціональної єдності всіх істот, упе­ вненість у можливості отримання різними шляхами істини про оточуючий світ і розуміння того, що вдосконалення світу можливе завдяки самовдосконаленню кожної окремої людини.

Схема З

Ф ілософ ія С т ародавн ього К ит аю — комплекс ідей і вчень, розроблених ! мислителями Стародавнього Китаю в VII ст. до н. е. — VI ст. н. е., головною І відмінністю якого є етико-прагматичний підхід у вирішенні проблем людини |

О сновні ет ап и р о зви т к у й го л о вн і нап рям и

■'щ£РМенш відомі * Iфілософські школи

-

Філософія Стародавнього Китаю. У III— II тис. до н. е. у ба­ сейні річок Хуанхе та Янцзи сформувалися великі рабовласниць­ кі держави з цікавою та своєрідною культурою, яка віддзеркалю­ вала драматичний і суперечливий шлях розвитку народів Стародав­ нього Китаю. Філософські погляди давніх китайців зароджува­ лись і розвивались у процесі критичного переосмислення міфоло­ гічної культури.

Очолював пантеон богів давньокитайської міфології Шан-ді — першопредок і покровитель китайської імперії. Шан-ді уособлю­ вав сили верховного божества — бога Неба, був творцем і керів­ ником Всесвіту, а його представником на землі вважали імпера­ тора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфо­ логії був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся.

Звичайно, обов’язком жителів Стародавнього Китаю було постій­ но опікуватися цими духами (через жертвопринесення), аби гаран­ тувати добро в житті й уникнути зла.

Характерним для китайської міфології було уявлення про нав­ колишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів — жіночого «інь» та чоловічого «ян» (букв, «темний», «світлий»),

Уважалося, що взаємодія цих двох першопринципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу й Всесвіту загалом.

Міфологічна культура, а разом з нею й міфологічна форма мис­ лення, проіснували до І тис. до н. е. Формування філософських ідей стало результатом їх критичного переосмислення в умовах адаптації до специфіки економічного, політичного й культурного життя Стародавнього Китаю. Звідси загальна особливість філо­ софії Стародавнього Китаю — її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Візитною карткою давньокитайської філософії стала тріада

«знання — дія — моральність». Традиційні проблеми філософії (дух і матерія, природа пізнання, космогонічні питання) у Старо­ давньому Китаї не мали самостійного значення. Вони набували актуальності лише в зв’язку з аналізом головних етичних проб­ лем, які в той час ставали провідними й визначальними. Отже,

досягнення філософської істини — це найефективніший шлях до морального самовдосконалення людини (особистості). Найкращі знання — це знання про доброчинності великих людей (предків героїв), приклади їхньої героїчної поведінки, які необхідно від­ творювати в суспільстві, родині й індивідуальній поведінці. Голов­ ною проблемою філософії була практика (мистецтво) управління

країною та підлеглими. Усі інші філософські проблеми вважали­ ся другорядними.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття визначали фор­ мулою «гармонія неба, людини й землі», яку розкривали вчення про існування п’яти першопричин усіх речей, явищ і процесів у світі (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів у світі на суперечливі сторони — інь та ян; учення про ефір (якість «ці»), який у результаті згущення створює важкі жіночі частинки, а випаровуючись — легкі чолові­ чі, взаємодія яких породжує п’ять згаданих вище першопричин, а потім і весь довколишній світ. Таким чином, китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наїв­ но-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи нібито ненауковими загальнофілософськими проблемами.

Однією з найвідоміших філософських шкіл Стародавнього Китаю було конфуціанство.

Конфуціанство — філософське вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. е. Кун Цю (Кун Фу-цзи — «вельмишанов­ ний Вчитель Кун», Конфуцій) (551— 479 рр. до н. е.), яке проіс­ нувало понад дві тисячі років. Конфуцій був вихідцем із шляхет­ ної, але збіднілої родини, з 15 років він займався самоосвітою з надією, що здобуті ним знання змінять не лише його самого, а й оточуючих його людей. З цією метою вже в тридцятирічному віці він відкрив приватну школу й став першим в історії Китаю про­ фесійним викладачем. Історична традиція свідчить про те, що в нього було три тисячі учнів (учених-інтелектуалів), які вивчали письмові тексти (історичні пам’ятки) і практикувались у ство­ ренні астрологічних трактатів. З погляду Конфуція, саме вченій еліті має належати реальна влада в Піднебесній, а імператор має здійснювати сакральний зв’язок між Небом і землею. Головний твір Конфуція отримав назву «Лунь юй» (у перекладі — «Бесіди та висловлювання») і вміщував велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі письменні жителі Старо­ давнього Китаю.

Пошук адекватних взаємовідносин між Богом Неба й пра- вителем-імператором на землі — Ваном — стає центральною ідеєю конфуціанського вчення. Уважалося, що Бог Неба був невичерпним джерелом благодаті — магічної сили «де», завдяки якій прави­ тель Ван (як син Бога Неба) міг управляти суспільством, гаранту­ вати жителям Піднебесся захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвивав думку про те, що «де» (божественна благодать) може бути реалізована в житті не лише правителем Китаю, а й

більшістю активного населення. Кожна людина несе відповідаль­ ність за стан справ у Піднебесній. Якість «де», згідно з Конфуцієм, набуває релігійно-етичних принципів й означає гідність і добро­ чинність, які дарує людям Бог Неба.

Визнаючи першопричиною світу Бога Неба (що йде шляхом «дао»), людина повинна прямувати тим самим шляхом, зберігаю­ чи й акумулюючи енергію «де». На відміну від учення Лао-Цзи, який трактував «дао» як всесвітній закон, Конфуцій трактує «дао» як закон діяльності окремої людини, відповідальної за свої вчинки й думки. Еталоном поведінки людини, яка прямує шля­ хом «дао», згідно з Конфуцієм, є «благородний муж» (аристо­ крат) з притаманними йому «шляхетними якостями» — «жень»

(людяність), «і» (справедливість, обов’язок), «чжи» (знання), «лі» (ритуал). Ці якості мають грунтуватися на принципі «сяо»

(любові сина до своїх батьків).

Для засвоєння та реалізації в житті головного принципу «жень» людина насамперед повинна дотримуватися «лі» як норми суспільної поведінки, традицій минулого й діяти згідно зі своїм соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий — підлеглим, батько — батьком, а син — сином.

Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, й людина лише продовжує розпочату раніше справу (батько починає, а син іде батьковим шляхом). Отже, у соціальних відносинах люди повинні поновлювати в собі почуття синівської вдячності до батька (керів­ ника), який є гарантом безконфліктного існування людей на зем­ лі. Принцип синівської вдячності, поваги до старших підноситься до рівня державної моралі з метою уникнути конфліктів і насиль­ ства у відносинах людина — держава.

З плином часу конфуціанство було трансформоване в релігійний комплекс. Особа Конфуція набула статусу божества, якого послі­ довники конфуціанства вшановували в кожній родині. Оскільки основним змістом конфуціанства (як релігії) був культ предків, то головним об’єктом такого поклоніння став, власне, Конфуцій.

У І ст. до н. е. конфуціанство посіло домінуюче становище в Стародавньому Китаї. Зміцненню його позицій сприяло поєднан­ ня з ученням про космічні сили «інь» та «ян». У подальші пері­ оди історії Китаю конфуціанство пройшло складний і суперечли­ вий шлях розвитку, який характеризувався обстоюванням пози­ цій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. У Таньський період (618— 907 рр. н. е ) виникло неоконфуціанство, яке отримало щонайбільший розвиток у період династії Сун-Мін

(960— 1644 рр.). В епоху Цин (1644— 1911 рр.) релігійно-філо­ софські позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європей­ ської релігійної та філософської культури, але воно не зникло взагалі й сьогодні, як раніше, є однією з основ розвитку духовної культури Китаю.

Поряд з конфуціанством не менш значущим релігійно-філо- софським ученням Стародавнього Китаю був даосизм. Засновни­ ком даосизму вважають легендарну постать — давньокитайсько­ го мислителя Лао-цзи1 (VI—V ст. до н. е.). Згідно з легендою, Лао-цзи, подорожуючи на Захід на чорному бику (Лао-цзи в по­ дальшому часто зображували подорожуючим старцем верхи на бику), залишив начальнику прикордонної застави рукопис обся­ гом у п ’ять тисяч знаків, який згодом отримав назву «Дао де цзин» (у перекладі — «Книга про Дао та шляхи його досягнен­ ня»), У цьому рукописі автор коротко виклав свої філософські по­ гляди на світ і на те, як знайти шлях, яким мають рухатися люди­ на, природа й космос.

В основу своїх філософських роздумів Лао-цзи поклав три го­ ловних поняття: «дао», «де» і «у-вей».

«Дао» —- це шлях і першопричина всіх речей, предметів нав­ колишнього світу. «Дао» було відоме в китайській філософії за­ довго до Лао-цзи, він лише конкретизував його для свого вчення. Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні «дао», говорили, що людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від «дао», а «дао» — від самого себе. «Дао» неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, адже воно саме є першопричиною, яка дає ім’я всім предметам навколишнього світу. «Дао» присутнє в будь-якій точці матеріального світу, усе розпочинається з «дао» й повертається до нього, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і зміну. Мудра людина має підкорятися закону «дао» шляхом звільнення від егоїзму й поєднання з природою. Орієнтація на поєднання з «дао» вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ є відносним, так само, як і життя та смерть на землі. А отже, орієн­ туючись на «дао» можна було сподіватися на безсмертя.

1Лао-цзи («стара дитина») — легендарний засновник даосизму. Згідно з міфами Старо­ давнього Китаю, Лао-цзи був зачатий непорочним способом без батька від сонячної енергії, акумульованою перлиною, яку проковтнула його мати Сюань-мяо-юйнюй. Дитина розвива­ лася в лоні матері 81 рік і з’явилася на світ з лівого підребер’я. Це сталося під сливовим дере­ вом, звідси його прізвище Лі («слива»). Через 9 днів він мав зріст близько 3 м і зовнішні озна­ ки святого. Вважають, що він прожив близько 200 років і за однією з версій прибув в Індію й запліднив матір майбутнього принца Раутами й таким чином став батьком Будди.