prisuhin_s_i_filosofiya

Отже, герменевтика — це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменевти­ ка має на меті не лише зрозуміти текст, а насамперед зробити його нові«інтерпретації>>.

Релігійна філософія. У центрі сучасних релігійно-філософсь­ ких досліджень стоїть проблема існування Бога (обґрунтування та захист основних релігійних догматів), свобода волевиявлення, питання етики, естетики, гуманізму тощо. Традиційно актуаль­ ними залишаються теми співвідношення віри й розуму, науки та релігії, синтезу філософських знань і теології. Але безперечним є й те, що доповненням до центральних проблем є проблема люди­ ни (антропологія), яка конкретизується питаннями про ставлення людини до Бога, місце й роль віруючої людини в суспільній практиці, визначення сенсу життя окремою особою, феномен грі­ ховності, містичне одкровення тощо.

Сучасна релігійно-філософська думка аналізує людину з огля­ ду на негативні й позитивні сторони існування сучасної цивіліза­ ції, ставить важливе питання про сенс людського існування й за­ соби його досягнення, вивчає роль науково-технічного прогресу, аналізує уроки псевдодосягнень сучасної культури (глобальні проблеми сучасної цивілізації), пропонує власні стратегію й так­ тику протидії злу, насильству та агресії, які розростаються в су­ часному суспільстві як ракові клітини.

Сучасну західну релігійну філософію репрезентують насампе­ ред такі школи, як персоналізм, християнський еволюціонізм, неотомізм, неопротестантизм.

Персоналізм — сучасна релігійно-філософська концепція лю­ дини, в основі якої лежить ідея активної творчої суб’єктивності людини, що є результатом зв’язку її душі й Бога. С уб’єктивність людини не має ні біологічного, ні соціального підґрунтя, а лише божественну природу.

Як напрям релігійно-соціальної філософії персоналізм репре­ зентований французькими інтелігентами-мислителями Етьєном Муньє (1905— 1950 рр.), Габріелем Мадіньє (1895— 1958 рр.),

Полем-Луї Ландсбергом (1901— 1944 рр.), Полем Рікером (1913— 2005 рр.) та ін. Згідно з їхніми поглядами, люди живуть у супереч­ ливому й складному світі, де, з одного боку, домінує індивіду­ альний інтерес, егоїзм, що не дає особі повноцінно розвиватися й реалізувати сенс свого життя, з іншого, — негативним чинником є й колективізм, який нівелює окрему людину, її індивідуаль­ ність, призводить до її деперсоналізації. Тому сьогодні головною проблемою є захист суверенітету окремої особи, адекватне розу­

міння нею самої себе як неповторної істоти. Персоналісти дохо­ дять висновку: історія розвивається завдяки особистості. Тому філософія має облишити свої метафізичні пошуки й вирішувати проблеми окремо взятої особи. Саме тому проблема особистості є головною в персоналізмі. Характеризуючи особистість, необ­ хідно враховувати такі моменти її прояву: екстеріоризацію, інте­ ріоризацію, трансценденцію.

Екстеріоризація — це реалізація сутності людини в оточую­ чому світі. Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різ­ них форм — мистецтво, наука, спорт тощо, але найважливішою сферою екстеріоризації особи стає комунікація (комунікація з нав­ колишнім світом, іншими людьми, із самою собою). Загалом істин­ на комунікація спрямовує рух людини до трансцендентного Бога.

Інтеріоризація — це духовне самоспоглядання людиною самої себе, можливість через свободу реалізувати себе як духовну особу.

Трансценденція — це рух до найвищих духовних цінностей,

Божих істин, добра, краси. Це повна самореалізація через істин­ ну комунікацію з Богом.

Персоналісти вважають, що людина в процесі комунікації, ак­ тивного діалогу з оточуючим світом і Богом стає особистістю. Завдяки цій комунікації вона реалізує свої моральні якості. На відміну від інших людей, віруюча людина знає власну мету існу­ вання, як і мету існування інших (єдність з Богом).

Соціально-політичні трансформації мають сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначив ідеал побудови такого суспіль­ ства, що отримав назву «персональна та комунікативна цивіліза­ ція» (суспільство особистостей). Водночас він сформулював гли­ боко гуманістичну тезу — «свобода особи є критерієм демокра­ тичного суспільства». Таким чином, комунікація стає способом залучення людини до трансформації оточуючого світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами. Сьогодні персона­ лізм переріс межі християнської філософської думки й став загаль­ но-філософським напрямом, який розвиває ідею панування лю­ дини над людської цивілізацією (як абстракцією).

Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи, є питання пізнання Бога й специфіки протестантсь­ кого віросповідання. Пізнання Бога пов’язується з пізнанням лю­ дини, тому вчення про Бога за формою є вченням про людину. Згідно з ним, є «справжні» й «несправжні» люди. «Справжні» люди — це віруючі, а «несправжні» — невіруючі. «Несправжня» людина живе в зовнішньому світі, її життя тривожне, сповнене побоювань. На думку протестантських філософів, вивести люди­

ну з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і гарантує їй оптимістичне світосприй­ няття й вічне існування. Засадовим завданням неопротестантизму є створення теології культури, яка з позицій релігії пояснила б кожній окремій людині всі явища життя як результат існування в світі Бога. Бог не стоїть над світом, а існує в повсякденному жит­ ті людини як її буття. Вивчення культури має розкрити людині Бога як першооснову всього сущого, зокрема і її самої. Така по­ зиція найрельєфніше виявилася в творчості німецько-французь­ кого філософа А. Швейцера.

Альберт Ш вейцер (1875— 1965 рр.) — представник неопротестантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії 1952 р., автор численних праць з релігійно-філософської проблематики, серед яких найвідоміші «Релігія в сучасній культурі» (1934 р.), «Світогляд індійських мислителів» (1935 р.), «Філософія і рух на захист тварин» (1950 р.), «Ідеї Царства Божого в епоху перетво­ рення есхатологічної віри в неесхатологічну» (1953 р.), «Пробле­ ми миру в сучасному світі» (1954 р.), «Проблема етичного розвит­ ку людської думки» (1954— 1955 рр.) та ін.

Уцих працях викристалізувалася головна філософська ідея А. Швейцера, згідно з якою людина пізнає світ через індивіду­ альне перелсивання трагічності власного існування. Теолог стверджував, що трагічність — це результат усвідомлення того, іцо світ сповнений стражданням і перебуває в стані ду­ ховного занепаду. Таким чином, сенс людського існування ле­ жить у площині подолання трагічності буття людини шляхом свободи волевиявлення. Людина усвідомлює те, що її індиві­ дуальне життя є умовою життя інших. Головною цінністю життя має бути благоговіння перед життям, що в майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової лю ­ дини й людства загалом. Благоговіння перед життям — це водночас християнська та світська цінність і конкретна етична норма, це ліквідація неправильної градації на вище й нижче життя. А. Швейцер дійшов висновку, що добро — це те, що сприяє розвитку життя, а зло — те, що загрожує йому, пе­

решкодж ає його руху до Бога.

Саме з таких позицій учений аналізував псевдодосягнення су­ часної цивілізації, прояви неконтрольованого егоїзму людини.

Він уважав, що особа має уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього в неї є механізм свободи волевиявлен­ ня, щонайменше в мисленні, яке завжди робить її вільною духов­ но й допомагає реалізувати свій сенс життя, безперервно само­

вдосконалюватися з метою поліпшення власної природи. Це ви­ тікає із сутності людського духу, освяченого богоподібністю.

Найвпливовішою релігійно-філософською школою сьогодні є неотомізм, який репрезентують Етьєн Жільсон (1884— 1978 рр.), Жак Марітен (1882— 1973 рр.) та ін. В основі неотомізму лежить учення Фоми Аквінського (томізм). Цій релігійно-філософській школі притаманні нова філософська реінтерпретація томізму че­ рез принципи антропоцентризму, використання нових філософсь­ ких категорій, які є характерними для таких напрямів, як феноме­ нологія, герменевтика та ін. («індивідуальність», «особистість», «розуміння» тощо).

Предметом філософствування неотомістів залишаються тра­ диційні проблеми томізму: можливості інтеграції розуму й віри, співіснування релігії та науки, визнання двох цінностей — істини розуму й віри, пошук аргументів про необхідність домінування теології над філософією, можливості синтезу матеріалізму та іде­ алізму тощо. Позаяк головним завданням томізму було доведення існування Бога й розуміння його місця в світі, то сьогодні воно доповнюється проблемою буття людини.

Неотомісти створюють новий образ особистості, яка творить свій культурно-історичний світ на основі божого провидіння. Неотомістські концепції людини та її взаємовідносин з іншими людьми витікають з ідеї загальної рівності (хоча остання тракту­ ється на релігійній основі й визначає рівність у стражданні та смерті). Тому вищою цінністю людського буття проголошується свобода. На цій цінності неотомісти пропонують будувати соці­ альні відносини, родинні, культурні зв’язки та статеві стосунки тощо.

Сучасний неотомізм у своїх дослідженнях звертається до но­ вітніх філософських концепцій (звичайно, за повного збереження традицій «Ангелічного доктора»), наприклад, феноменології та герменевтики, які, як відомо, використовував у своїх працях Папа Римський Іван Павло II [Кароль Войтила (1920— 2005 рр.)]. На позицію неотомізму в аналізі людини як елемента буття вплинула новітня філософська антропологія. Саме тому неотомісти ствер­ джують, що людина є безпосереднім учасником історичного про­ цесу, певною мірою її творцем, що, зрештою, веде до найвищого етапу розвитку суспільства — Граду Божого. Реалізація цієї ідеї в сучасному світі має гуманістичний потенціал. Звичайно, суспіль­ ство сьогодні не може прийти до стану Граду Божого так, як за­ значав Фома Аквінський. Але ця ідея (неотомістська позиція) дає підстави для критичного переосмислення ідей соціалістичного та

комуністичного суспільства, а разом з ними и капіталізму задля пошуку нових найвищих релігійно-моральних принципів органі­ зації суспільного життя. .

Отже, сучасні філософсько-релігійні системи характеризу­ ються визнанням важливості існування людини як найвищої цін­ ності (християнський антропоцентризм), інтеграцією з такими напрямами сучасної філософії, як феноменологія, герменевтика та ін., сприянням розвитку гуманістичних цінностей сучасної цивілізації, орієнтацією на необхідність зближення всіх релігій (екуменізм).

Позитивізм у вузькому сенсі слова — це філософська конце­ пція, сформована в 30-х роках XIX ст. французьком філософом Огюстом Контом, який зазначав, що людське мислення прохо­ дить три етапи розвитку (які він уважав об’єктивним законом інтелектуального розвитку). Перший етап — теологічний (релі­ гійний), другий — метафізичний (філософський), третій, найви­ щий — позитивний (науковий). Філософія, культура та свідо­ мість, на думку Конта, віддзеркалюють дію цих етапів. Згідно з його вченням, позитивна стадія розпочалася 1800 року. Вона характеризувалася досягненнями науки, що сформувало певний філософський дискурс мислення.

У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842 р.) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гумані­ тарних (метафізичних) інтерпретацій, які, на його погляд, є без­ підставними й неістинними. Це підтверджується прикладами моральної безвідповідальності в період Просвітництва, коли ідеї рівності й свободи без науково доведених знань про суспільство призвели до гіпертрофованого насильства та агресії. Позитивісти вважали, що істинне знання можна отримати тільки в резуль­ таті наукового пізнання світу, а філософія повинна лише сприя­ ти цьому, у перспективі ж її буде замінено конкретними наука­ ми, наприклад, соціологією.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов три етапи. Перший етап репрезентували такі філософи, як Огюст Конт

(1798— 1857 рр.), Джон Стюарт Мілль (1806— 1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820— 1903 рр.). У цей час розроблявся науковий метод пізнання навколишнього світу (О. Конт пропонував розробити його на основі вивчення історії, науки, Дж. Мілль — на ґрунті вивчення законів логіки, а Г. Спенсер — синтезу наукових знань).

Другий етап розвитку позитивізму (махізм, критичний пози­ тивізм) репрезентували австрійський філософ і фізик Ернст Мах

(1838— 1916 рр.) і німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843— 1896 рр.), які головне завдання позитивістської філософії вбачали

в необхідності розроблення теорії пізнання світу, що мала стати основою очищення природничих наук від метафізичних конструкцій.

Третій етап розвитку позитивізму (логічний позитивізм, логіч­ ний емпіризм) репрезентований такими вченими, як німецькоамериканські філософи Рудольф Карнап (1891— 1970 рр.) і Ганс Райхенбах (1891— 1953 р.). Вони пропонували сприймати філо­ софію не як суму істинних тверджень про оточуючий світ, а як діяльність, спрямовану на аналіз мови науки, що самоочищується від метафізичних постулатів шляхом уніфікації та універса­ лізації. Цей етап розвитку позитивізму зумовив появу відомих філософських програм, які розроблялися Віденським гуртком1.

Розвиток філософії науки спричинив критичне переосмислен­ ня позитивізмом власних позицій, що в 1950— 1970 рр. позначи­ лося появою постпозитивізму. Презентували його американський філософ та історик науки Томас Семюел Кун (1922— 1996 рр.) та угорсько-британський філософ Імре Лакатос (1922— 1974 рр.),

які вказали на необхідність вивчення історії науки.

У своїй книзі «Структура наукових революцій» (1963 р.) Т. Кун на противагу еволюційним схемам розвитку науки вису­ нув ідею існування наукових революцій як зміни парадигми нау­ кового мислення. Він уважав, що історія науки є ілюстрацією зміни парадигми наукового мислення. Під останньою учений ро­ зумів своєрідну модель наукової діяльності — сукупність тео­ ретичних стандартів, методологічних норм, ціннісних критеріїв, світоглядних орієнтирів, які віддзеркалювали конкретну суму на­ укових проблем у межах наукового співтовариства. З плином часу,

зазначав Т. Кун, період нормального стабільного розвитку науки завершується, парадигма наукового мислення вибухає зсередини під впливом невирішених внутрішніх парадигмальних проблем. Настає криза науки, яка долається з появою нової наукової пара­ дигми. Розпочинається новий динамічний період, який згодом знову призведе науку до нової «революційної ситуації». Імре Ла­ катос акцентував увагу на тому, що методологія науки без історії науки не може дати істинне знання, а історія науки без методоло­ гії сліпа. Історія науки стала ареною боротьби науково-дослідних

1 Віденський гурток — група інтелектуалів, які на основі філософського семінару, що проходив у Віденському університеті в 1922 р., об’єдналися спільною метою — кри­ тично проаналізувати з позицій принципу верифікації на грунті математичної логіки ві­ домі наукові й філософські знання.

програм — програми «позитивного евристичного мислення», яка приводить до істинного знання, та програми «негативного еврис­ тичного мислення».

Отже, позитивізм пропонував обмежити процес пізнання «позитивним» знанням, заперечуючи практичну значущість за- гально-теоретичного знання. Позитивісти вважали за необхідне досліджувати лише явища предметів і процесів, уникаючи спроб пізнати їх сутність. ГІостпозитивізм — особливий етап у роз­ витку філософії науки, який визначає історію науки як револю­ ційну зміну наукових парадигм.

Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філо­ софського дискурсу стала окрема людина та її діяльність. Ре­ презентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839— 1914 рр.),

Вільям Джеймс (1842— 1910 рр.), Джон Дьюї (1859— 1952 рр.).

Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення лю­ дей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину — як момент самореалізаціїлюдини з відповід­ ним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення та вірувань людини, спрямова­ них на вирішення її життєвих проблем.

Основні праці Ч. Пірса «Визначення віри» (1877 р.), «Як зро­ бити наші ідеї ясними» (1878 р.), «Дослідження з логіки» (1883 р.) безпосередньо свідчать про його філософські інтереси. Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пір­ са». Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визна­ чається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій істини, який збігається зі змістом поняття «істина». У зв’язку з цим Чарльз Пірс наводив відомий євангельський вислів: «За плодами їх ви пізнаєте їх».

Для доведення необхідності існування релігійної віри амери­ канський філософ і психолог Вільям Джеймс використовував прагматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів про те, що гіпотеза про Бога істинна, коли вона корисна для людей, був розвинутий у працях «Воля до віри» (1904 р.), «Прагматизм»

(1907 р.).

В. Джеймс уважав, що віра людини в Бога відображає її п требу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в

той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспіль­ ства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б іс­ нувати й нормально функціонувати. Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та поведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існування. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існування, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігій­ ність, на думку В. Джеймса, — це реалізація волі окремої лю ­ дини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який дово­ диться наявністю успіху в людській практиці. Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматизму, які кон­ цептуально оформлені в творчості американського філософа Річарда Рорті (1931— 2007 рр.).

Постмодернізм — відносно новий етап розвитку західної фі­ лософії середини та кінця XX ст. Термін «постмодернізм» вико­ ристовується для позначення нового типу філософського дискур­ су, який віддзеркалює етап гіпертрофованої критики класичної та некласичної філософії. Інакше кажучи, постмодернізм визнача­ ється як постсучасна, або постнеокласична, філософія. Заснов­ никами постмодернізму є французькі філософи Ролан Барт

(1915— 1980 рр.), Жиль Делез (1925— 1995 рр.), Жак Дерріда (1930— 2004 рр.) та ін.

Постмодернізм виник як логічне продовження феномена мо­ дернізму в європейській культурі. Модернізм за допомогою ху- дожньо-образних форм віддзеркалив специфіку суперечливого розвитку сучасної цивілізації (процеси урбанізації, надмірне за­ хоплення технологічною культурою, еротизм, дегуманізація сус­ пільства тощо). Нова філософія вважає за потрібне критично переосмислити псевдоцінноеті сучасної цивілізації (негативний бік науково-технічної революції); критики зазнають розум та ін­ телект, можливість адекватної рефлексії, значення норм і ціннос­ тей людського існування. Модернізм намагається дати сучасни­ кам «позитивну інформацію» про процес життя без догматичних оцінок, аби стимулювати особистість до самостійного аналізу власних проблем та їх оцінювання.

На противагу модернізму, постмодернізм висунув ідею про те, що художній образ (філософська рефлексія) узагалі нічого не може віддзеркалити в цьому хаотичному світі. Послідовники постмодернізму доходять висновку, що світ є «хаос» (деструкція системи). Згодом термін «постмодернізм» переріс своє вузько-

мистецьке значення й став використовуватись як філософське поняття.

Позаяк світ постійно розвивається з нуля, то осмислення жит­ тя в ньому розпочинається з переоцінювання цінностей на основі заперечення принципів гуманізму, консервативних ідей політики, ідей прогресивного розвитку суспільства тощо. На думку послі­ довників постмодернізму, сучасна філософія взагалі повинна відмовитися від пошуку істини й використання традиційних для неї категорій, понять і термінів. «Хаос» життя викликає потре­ бу свободи філософської творчості та плюралістичну методо­ логію дослідження о б ’єктивної дійсності. Постмодернізм стає головною концепцією філософського плюралізму. Водночас про­ понується замінити всю мовну культуру сучасної цивілізації шляхом утвердження логіки симулякру — переходу від «логіки порядку до логіки хаосу».

«Хаос» перетворюється на головний принцип світогляду постмодернізму. Уважають, що він допоможе якнайшвидше по­ долати догматичні консервативні погляди на світ. Звідси — необхідність використання адекватних соціокультурних метаконцепцій, до яких належить постмодернізм як поліфонія ін­ терпретації результатів пошуку основ сучасної цивілізації без претензій на володіння абсолютною істиною («постмодерніст-

ське відчуття»). Крім того, хаос породжує «гру», «свободу» істин, а також «іронію» як чи не єдиний спосіб розуміння «ха­ отичного світу». Іронія дає змогу дослідити «новий світ», не використовуючи при цьому застарілий арсенал класичної та некласичної філософії.

Загалом, постмодернізм є складним і суперечливим феноме­ ном духовної культури сучасності: одні філософи цього напряму заперечують необхідність логіки й розуму, інші — можливість віри в Бога й релігійного пізнання світу (одкровення), треті — навпаки, пропонують продовжити пошук вічних і незмінних іс­ тин на основі інтуїтивного пізнання світу, четверті — радять шу­ кати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпретації вже відомих істин духовної культури су­ часної цивілізації.

Феномен постмодернізму перебуває в фокусі філософсько­ го інтересу, що виявляється у величезній кількості праць з ці­ єї тематики, які заполонили й сферу науки (постмодерністська інтепретація проблем нелінійності, переосмислення фено­ мена детермінізму, реінтерпретація феномена темпоральності тощо).

Висновки

Аналіз розвитку сучасної філософії — одне з головних завдань майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає терпіння, високого професіоналізму й часу, але вже сьогодні можна виокре­ мити такі її характерні риси: наявність великої кількості різномані­ тних шкіл («філософія життя», екзистенціалізм, герменевтика, неотомізм, позитивізм, прагматизм, постмодернізм та ін.); утвер­ джується принцип плюралізму; домінує антропологічна проблема­ тика; спостерігається відхід від раціоналізму до ірраціоналізму; ак­ тивізація інтересу до релігійної філософії; спроба перетворити філософію на прикладну дисципліну, що безпосередньо вирішує проблеми людського існування (фрейдизм, неофрейдизм). Сучасна філософія як елемент духовної культури продовжує розвиватися в просторі й часі й, безперечно, розвиватиметься й далі.

Питання для самоперевірки

1.Назвіть головні напрями й школи сучасної світової філософії.

2.Які особливості сучасної філософії ви знаєте?

3.Дайте коротку характеристику позитивізму та неопозитивізму.

4.Назвіть головні концепції філософської антропології.

5.Охарактеризуйте філософію екзистенціалізму та її сучасні форми.

6.Дайте загальну характеристику концепції герменевтики.

7.Охарактеризуйте особливості розвитку сучасної релігійної філософії.

8.Дайте загальну характеристику сучасної філософії постмо­ дернізму.

Список рекомендованої літератури

1.Больное О. Ф. Философия экзистенциализма — СПб., 1999.

2.Бубер М. Два образа веры. — М., 1995.

3.Головко Б. А. Філософська антропологія. —К., 1997.

4.Григорьян Б. Г. Философская антропология (Критический очерк). —

М., 1982.

5.Гуревич П. С. Философская антропология. — М., 1997.

6.Д елез Ж. Логика смысла. Фуко М. ТЬеа^иш рЬіІозорЬісит. — М.;

Екатеринбург, 1998.

7.Д елез Ж. Различие и повторение. — СПб., 1998.

8.Делез Ж .,Гваттари Ф. Что такое философия? — М.— СПб., 1998.