prisuhin_s_i_filosofiya

Цінності класифікують також за суб’єктами (носіями):

•індивідуальні — це цінності окремого предмета для конкрет­ ної людини, які віддзеркалюють індивідуальну потребу або інте­ рес суб’єкта (індивідуальні звички, рівень знань, оцінки тощо);

•групові — це цінності, які є значимими для окремої соціаль­ ної групи (спільноти). Групові цінності сприяють інтеграції колек­ тиву, формують ідеологічну єдність тощо;

•загальнолюдські — це цінності, значення яких пов’язане з як­ найширшим колом предметів та явищ об’єктивної дійсності, значи­

мих для людства загалом (соціальні, політичні та моральні принципи, що збігаються з інтересами більшості населення, загальнолюдські ідеали, загальнонародні цілі та основні засоби їх досягнення, цінності соціальної справедливості, людської гідності, громадського обов’яз­ ку, цінності природи, збереження миру, екологічної безпеки тощо).

За роллю, яку виконують цінності, їх поділяють на три групи:

•цінності, що мають другорядне значення для людей і суспільс­ тва (без яких суспільство може функціонувати);

•цінності повсякденного життя (без яких суспільство не може повноцінно розвиватись і функціонувати);

•вищі цінності, які віддзеркалюють фундаментальні потре­ би (матеріальні та духовні) суспільства й особи. Без вищих цін­ ностей неможливий розвиток суспільства та формування особис­ тості. Вищі цінності залучають індивіда до суспільного життя, визначають зміст і сенс життя загалом. До вищих цінностей за­ звичай належать уявлення про справедливість, свободу, права та обов’язки людини, дружба, любов тощо. Серед групи вищих цін­ ностей виокремлюють насамперед цінності життя й свободи.

Зазвичай класифікація цінностей є умовною, адже вони діалек­ тично пов’язані між собою, можуть переходити одна в одну й сприяти створенню нових і зникненню старих. Цінності з певною логікою необхідності трансформуються в конкретну діяльність і вчинки людей. Усвідомлені цінності стають конкретними імпера­ тивами поведінки, ціннісними орієнтаціями людини.

Ціннісні орієнтації є важливіш елементом внутрішньої струк­ тури особистості, вони допомагають відокремлювати суттєве від несуттєвого, закріплюються життєвим досвідом індивіда,

усією сукупністю його переживань.

Сукупність ціннісних орієнтацій становить певну внутрішню вісь свідомості, забезпечує стабільність розвитку особи, співвід­ носність у її діяльності й поведінці, що виявляється в спрямова­ ності потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації є важливим фактором, що детермінує мотивацію особистості.

У будь-якому суспільстві ціннісні орієнтації є об’єктом вихо­ вання або самовиховання. Вони виявляються як у площині свідо­ мого, так і несвідомого й віддзеркалюють розв’язання особою внутрішніх суперечностей мотивації (боротьба між обов’язком і бажанням тощо).

Наявність стійких ціннісних орієнтацій характеризує зрілість людини як особистості. Конструктивні ціннісні орієнтації вияв­ ляються в діяльності людини як певна ієрархія переваг, які надає людина матеріальним чи духовним цінностям. У результаті виок­ ремлюються такі якості особистості, як надійність, вірність,

здатність до вольових зусиль, активність життєвої позиції, на­ полегливість у досягненні життєвих цілей. Брак стійких ціннісних орієнтацій породжує непослідовність у поведінці. Нерозвиненість ціннісних орієнтацій — ознака інфантильності, панування зовніш­ ніх стимулів над внутрішньою структурою особистості.

Психологічним механізмом функціонування ціннісних орієн­ тацій є настанови. Сформовані на рівні переконань, вони адекват­ но виявляються в реальній поведінці людини.

Окремо слід сказати про вищі цінності, що становлять фунда­ мент ціннісних орієнтацій особистості. Ними є життя, здоров ’я, свобода, мир, істина тощо. Визначення цінностей як вищих здійс­ нюється на рівні індивідуального волевиявлення. У результаті

вищі цінності визначають сенс існування особистості, а також мотивацію до дії та вчинків. Потреба в сенсі життя — це потреба панорамного бачення світу, універсальної картини світу. Без та­ кого внутрішнього ідейного сенсу людина не відчуває своєї цілі­ сності, не може керувати своєю діяльністю та вчинками. Людина без сенсу в житті, без вищої мети є лише засобом для досягнен­ ня цілей іншими людьми. Утвердження вищих цілей та цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. При­ четність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині від­ чути цінність свого індивідуального буття (докладніше див.: Фі­ лософія: Навч. посібник / За ред. І. Ф. Надольного. — С. 385—400).

Висновки

Культура — це специфічна сфера діяльності людини, що від­ різняє гуманний «олюднений» світ від усього «нелюдського» (природного). Культура — це ядро, основа, «душа» суспільства. Вона визначає спосіб життя людей, їхні взаємини, специфіку життя націй і народів, рівень розвитку суспільства, спосіб акуму­ лювання, збереження та передавання соціально значимої інфор­ мації, сукупність соціальних норм, звичаїв, традицій, релігію, мі-

фологію, науку тощо. Культура містить матеріальні та духовні цінності людини.

Поняття цінності охоплює процеси, явища, предмети, що ма­ ють позитивне значення для людини й сприяють задоволенню її по­ треб. Усе багатоманіття проявів цінностей можна класифікувати за трьома критеріями: сферами суспільного життя; суб’єктами ціннісної оцінки та роллю й значенням цінностей у житті суспіль­ ства. Найголовнішими цінностями людини є життя, свобода, лю­ бов, мир. Цінності мають дуже важливе значення в житті люди­ ни, але не самі по собі, а в умовах наявної системи ціннісних орі­ єнтацій особистості.

Питання для самоперевірки

1.Дайте визначення поняттю «культура».

2.Які різновиди культури ви можете назвати?

3.Дайте коротку характеристику функціям культури.

4.Що таке цінність?

5.Дайте визначення поняттю «ціннісна орієнтація».

6.Назвіть системи класифікації цінностей.

7.Коротко охарактеризуйте найголовніші цінності людського існування (життя, свобода, любов, мир).

Список рекомендованої літератури

1.Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. — К„ 1996.

2.Анищенко А. И. Структура общественного сознания. — М., 1973.

3.Антонович Д. Українська культура. — Мюнхен, 1988.

4.Барулин В. С. Диалектика сфер общественной жизни. — М., 1982.

5.Бергсон А. Два источника морали и религии: Пер. с фр. — М.,

1994.

6.Бердяев Н. А. О назначении человека. — М., 1993.

7.Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994.

8.Грушин В. А. Массовое сознание. — М., 1987.

9.Духовне оновлення суспільства. — К., 1990.

10.Ильин И. Н. Путь к очевидности. — М., 1993.

11.Ксенофонтов В. И. Духовность как экзистенциальная проблема // Философ, науки. — 1991. — № 12.

12.Культура і побут населення України. — К., 1991.

13.Культурне відродження в Україні. — К., 1993.

Проблема історії у філософії. Інтерес до історії (як системи знань про те, що вже було й минуло) зумовлений бажанням су­ часної людини зрозуміти сенс історії, її внутрішню логіку та логіку людини, яка її творить. Історія як наука допомагає реалізувати цей інтерес. Історичні знання формують соціальну відповідальність лю­ дини за свої дії та вчинки, сприяють чіткішому усвідомленню лю­ диною свого місця в світі й своєї ролі в історичному процесі, а отже, і в майбутній історії цивілізації.

Філософія історії вивчає суспільство як суспільно-історичний процес. Відомо, що процес (лат.ргосетт ) — це послідовна зміна стану об’єкта. У такому контексті філософія історії розкриває внутрішню логіку розвитку людського суспільства, виокремлює загальні закони, риси та властивості суспільно-історичного про­ цесу, аналізує проблеми соціального прогресу й регресу, дає тео­ ретичну реконструкцію історичного минулого. Термін «філосо­ фія історії» уперше був використаний Вольтером для позначення узагальнених знань про історію.

Філософія історії пройшла низку етапів свого розвитку. Ідеї й проблеми філософії історії розроблялися філософами античного пе­ ріоду (Геродот, Платон, Арістотель, Плутарх та ін.), які наполегливо збирали й класифікували історичні факти минулого, давали їм влас­ ну інтерпретацію, але без достатнього теоретичного обґрунтування. У епоху Середньовіччя Авґустин Блаженний, Фома Аквінський та інші аналізували розвиток історії на основі ідей провіденціалізму. В добу Відродження й Нового часу філософія історії акцентувала ува­ гу на дослідженні цілей і спрямованості історії, домінування ролі людини в цьому процесі. У період французького Просвітництва Воль­ тер зауважив, що історик повинен не просто описувати історичні події, а й давати їм філософську інтерпретацію.

Величезний внесок у філософію історії зробили представники ні­ мецької класичної філософії, насамперед Ґ. Геґель, який аналізував історію як діалектичний процес. Він уважав, що історичний процес розвивається не по колу, а по спіралі, діалектично заперечуючи свої попередні етапи розвитку. Геґель зробив висновок, що історія — це розвиток людського духу, а першоджерелом розвитку історії є світо­ вий розум («Світовий дух»). Зміст розвитку історії — це усвідомлен­ ня свободи, що є послідовною низкою етапів від свободи одного че­ рез свободу громадян до загальної свободи. Інакше кажучи, історич­ ний процес є розвитком суспільства до загальної свободи.

Марксистська філософія (К. Маркс, Ф. Енгельс) критично пе­ реосмислила гегелівський діалектичний метод пояснення історії з позиції матеріалізму й доповнила його формаційним підходом,

можливе лише завдяки комунікації. Тому філософська віра К. Ясперса незрідка тлумачиться як комунікативна філософія.

Свою теорію сенсу й спрямованості історичного процесу за­ пропонував американський соціолог Френсис Фукуяма (нар. 1952 р.). Засадовою ідеєю його теорії була ідея «кінця історії» (існування оптимальної форми суспільства та держави). Такою формою, на думку Ф. Фукуями, є ліберальна демократія, яка є

сенсом розвитку історії.

Зазначимо, що починаючи з XIX ст., у поясненні сенсу історії іс­ нували інші альтернативні позиції, репрезентовані Аріуром Шопен-

гауером, який вважав, що історія взагалі немає жодного сенсу, та Фрідріхом Ніцше, який обстоював ідею, що історія — це ірраціональ­ ний потік подій, що не підлягають раціональному поясненню, а от­ же, ставити питання про сенс історії взагалі немає підстав.

Наступною проблемою філософії історії є проблема спрямова­ ності історичного процесу. Філософи намагаються отримати відповідь, у якому напрямку розгортається історія, звідки й куди йде людство, до кращого майбутнього чи навпаки — до загибелі; чи існує загальна, єдина, людська історія, чи існують лише локаль­ ні, окремі історії народів, держав тощо.

Історія філософії свідчить, що спрямованість історичного процесу хвилювала ще мислителів античного світу, які виокрем­ лювали три напрямки лінійної концепції філософії історії— про­ гресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX ст. — на по­ чатку XX ст. була розроблено концепцію нелінійного розвитку історичного процесу. Ці концепції мають для історії філософії надзвичайно важливе значення, тому розглянемо їх докладніше.

Античні філософи, насамперед Протагор і Демокріт, дотримува­ лися погляду, згідно з яким суспільство розвивається за висхідною лінією — від дикості до «золотого віку». їхні погляди можна вважа­ ти початком прогресивного підходу в тлумаченні історичного про­ цесу (суспільство розвивається за висхідною лінією та є ланцюгом переходу до більш складних суспільних форм). Інші мислителі (Гесіод, Сенека), навпаки, уважали, що розвиток суспільства проходить за нисхідною лінією — від «золотого віку» до «залізного» (деграда­ ція). Погляди останніх започаткували регресивний підхід у тлума­ ченні історичного процесу (суспільство розвивається за нисхідною лінією та є ланцюгом повернення до попередніх форм його існуван­ ня). Нарешті, деякі античні філософи (Платон, Арістотель, Полібій) уважали, що суспільство рухається за висхідною, але замкнутим ко­ лом вічного повернення до попередніх етапів. Погляди цих філосо­ фів започаткували циклічну концепцію філософії історії.

На зміну домінуючій у середньовічній філософії циклічній концепції прийшла есхатологічна лінійна, згідно з якою історія (історичний час) є лінійно розгорнутим процесом, що має поча­ ток і кінець. Історія отримала характеристики розвитку, ідею од­ нократності й неповторності історичних подій, певне спрямуван­ ня, які задаються Богом. В епоху Просвітництва дві ключові концепції щодо проблем спрямованості людської історії — лінійна й циклічна набули свого довершеного вигляду.

Сутність лінійних концепцій розвитку полягає в тому, що роз­ виток суспільства проходить у межах Великої історії, універсаль­ ного лінійного розвитку для всіх народів світу з однаковими тен­ денціями та закономірностями. Світова історія має тенденцію до прогресивного розвитку, хоча це не виключає наявність певних труднощів і відхилень. Лінійну концепцію репрезентує насампе­ ред формаційний підхід К. Маркса і Ф. Енгельса, для якого хара­ ктерні єдність принципів повторюваності та прогресивності (по­ ступу) людської історії, які мають не ідеалістичну (надприродну) природу, а випливають з реальних суспільних процесів.

В аналізі всесвітньої історії К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що головним поняттям є «суспільно-економічна формація».

Суспільно-економічна формація — сукупність виробничих відно­ син, певного рівня виробничих сил, суспільних зв ’язків, політично­ го устрою на певному етапі історичного розвитку. Уся історія аналізувалась як закономірний процес зміни суспільно-економіч­ них формацій. У суспільно-економічній формації виокремлюють два головні елементи — базис і надбудову. Базис — економіка суспільства, складниками якої є виробничі сили та виробничі від­ носини. Надбудова — держава, політичні та соціальні інститу­ ції. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої вимагає змін в економічному базисі (розвиток матеріального ви­ робництва спричиняє розвиток суспільства).

Виробничі сили постійно розвиваються, ускладнюються, а вироб­ ничі відносини залишаються незмінними. Виникає конфлікт, супе­ речність між новим рівнем виробничих сил і застарілими виробни­ чими відносинами. Рано чи пізно насильницьким чи мирним шля­ хом відбуваються зміни в економічному базисі — виробничі відно­ сини або повільно, або через докорінну перебудову та заміну їх но­ вими стають адекватними новому рівню виробничих сил. Економі­ чний базис, який змінився, веде до зміни політичної надбудови (во­ на або пристосовується до нового базису, або повністю заперечу­ ється рушійними силами історії) — так виникає нова суспільноекономічна формація, що перебуває на вищому, ніж попередня рівні.

Але висхідний розвиток історії не виключає в ній повторюва­ ності. Конкретний аналіз способів виробництва дав підстави го­ ворити про неухильність процесу заміни суспільно-економічних формацій. Так, позиція історичного прогресу, яку обстоювали буржуазні ідеологи XVIII ст., дістала теоретичне обґрунтування. Критерієм історичного процесу (прогресу) зрештою став панів­ ний спосіб виробництва.

Карл Маркс виокремлював п’ять суспільно-економічних фор­ мацій, які стали класичними для історичного матеріалізму.

Первісний лад — перша в історії людства суспільно-економіч- на формація, що існувала з часу виділення людей з тваринного світу до виникнення класового суспільства. Для неї були харак­ терні примітивні форми організації праці [майже не було механі­ змів, праця носила переважно ручний індивідуальний характер, зрідка була колективною (полювання, рільництво)]. У первісних суспільствах не було приватної власності, примітивні засоби ви­ робництва перебували в суспільній власності. Не було публічної влади. Слабка суспільна організація зумовила відсутність держа­ ви; суспільство об’єднувалося на основі кровноспоріднених зв’язків, спільного прийняття рішень. Розвиток виробництва й особливо суспільства, зумовив поділ праці, який породив обмін, сприяв підвищенню продуктивності праці людей у межах родин, що поступово привело до приватної власності. З’явилися додат­ ковий продукт, економічна нерівність членів общини, що спри­ чинило розклад первісної общини й виникнення рабства. Це була перша неантагоністична формація.

Рабовласницька формація — перша з антагоністичних суспіль- но-економічних формацій; соціальний лад, заснований на експлу­ атації рабів; у своїй основі мала приватну власність на засоби виробництва, зокрема на «живі» (рабів), соціальну нерівність і суспільне класове розшарування, державну та суспільно-публічну владу. Рабська праця, що ґрунтувалася на позаекономічному примусі, була малопродуктивною, бо не стимулювала безпосеред­ ніх виробників. Проте загальна маса додаткового продукту, ство­ рюваного експлуатацією великої кількості рабів за умов дешевої рабської праці, була значною, що сприяло поділу праці на розу­ мову й фізичну, створенню великих міст. Рабовласницький лад був прогресивним явищем порівняно з первісним, оскільки за­ безпечував подальший розвиток продуктивних сил. Згодом при­ мусовий характер праці призвів до кризи в розвитку продуктив­ них сил (основи суспільного прогресу) і зрештою рабовласниць­ кий лад був витіснений феодальним.