prisuhin_s_i_filosofiya

Соціальна філософія — це розділ філософського знання, який вивчає якісні

характеристики суспільства, його закони, соціальні ідеали, розвиток і перс­ пективи

Проблема суспільства у філософії. Розділ філософії, в якому вивчаються якісні характеристики суспільства, його закони, соці­ альні ідеали, розвиток і перспективи, називається соціальною фі­ лософією. Особливістю предмета соціальної філософії є те, що вона вивчає не окремі проблеми суспільного життя, а суспільство загалом як систему, що саморозвивається. Соціальна філософія стала ніби специфічною формою самосвідомості людської циві­ лізації, відповіддю на одвічні питання про причини існування та розвитку суспільства, спрямованості цього процесу, створення сприятливих соціальних умов для реалізації людиною її потреб та інтересів.

Як дисципліна соціальна філософія виокремилась у XIX ст. завдяки працям К. Сен-Симона, О. Конта, К. Маркса і Ф. Енгель­ са. Водночас виокремилася соціологія, яка зосередила свою увагу на конкретних проблемах суспільного життя. У XX ст. пробле­ мами соціальної філософії переймалися О. Шпенглер, А. Берґсон,

Ж.-П. Сартр, М. Гайдеґґер, Т. Парсонс, К. Поппер, М. Вебер та ін.

Усоціальній філософії суспільство зазвичай визначають як систему життєдіяльності людей, о б ’єднаних територією про­ живання, епохою, традиціями та культурою. Суспільство стає об’єктивною реальністю, формою існування суспільного буття, що має внутрішню структуру, цілісність, закони та спрямованість розвитку. У вузькому сенсі цим поняттям позначають конкретний тип соціальної організації1як системи, що саморозвивається.

Системний підхід у вивченні суспільства найбільш рельєфно представлений дослідженнями О. Конта, К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Т. Парсонса та ін. Сутність його полягає в необ­

хідності аналізу суспільства як цілісної сукупності взаємопо­ в’язаних елементів. Системний підхід не виключає необхідності одночасного аналізу суспільства як процесу, тобто орієнтує не на вивчення окремих елементів системи, а насамперед на вивчення характеру взаємозв’язків між ними.

Середовищем існування суспільства є природа. Людина пізнає й трансформує природу з метою реалізації своїх потреб та інтере­ сів, постійно обмінюється речовиною та енергією. У результаті створюється «друга природа» — культура, що віддзеркалює об ’єктивну суперечливу взаємодію природи й суспільства.

1 Поняття «суспільство» необхідно відрізняти від таких понять, як «громада» й «держава». Громада є найпершою формою соціальної організації, її поява пов’язана з первісною культурою та створенням кровноспоріднених зв’язків. Трохи згодом виникає держава як результат формування і розвитку класового суспільства та політичний інсти­ тут управління ним.

Основними елементами суспільства як системи, що саморозвивається, є ті сфери, в межах яких реалізується діяльність лю­ дей, спрямована на збереження, розширення та самовідтворення процесу життя. Гармонійна взаємодія між сферами суспільного життя забезпечує цілісність суспільства й навпаки, дисгармонія між ними призводить до перманентної кризи, у межах якої розви­ ток суспільства зупиняється або взагалі неможливий. Діалектика сфер суспільного життя визначає загальні характеристики конк­ ретного суспільства. Соціальна філософія пропонує виокремлю­ вати такі сфери суспільного життя, як економічну, політичну, со­ ціальну та духовну.

Економічна сфера життя суспільства є базовою, визначаль­ ною. Вона охоплює процеси матеріального виробництва, розпо­ ділу, обміну та використання матеріальних благ, а також про­ дуктивні сили й виробничі відносини. Економічна сфера існує в таких формах:

1)економічний простір — середовище, в якому здійснюється господарська діяльність людини;

2)діяльність інститутів управління економікою',

3)спосіб виробництва матеріальних благ, до якого належать продуктивні сили та виробничі відносини.

Продуктивні сили — це люди з їхніми знаннями, уміннями та трудовими навичками й засобами виробництва (з усім тим, за до­ помогою чого здійснюється виробництво, — сировиною та мате­ ріалами, устаткуванням, транспортом тощо). Виробничі відносини віддзеркалюють взаємовідносини між людьми в процесі вироб­ ництва. В основі виробничих відносин лежить власність на засо­ би виробництва як їх визначальний елемент. Той, хто володіє за­ собами виробництва, диктує умови розподілу й використання кінцевого продукту виробництва, водночас люди, які не є влас­ никами засобів виробництва, пропонують свої послуги (працю) власникам, отримуючи за це заробітну плату. Виробничі відно­ сини — це відносини обміну діяльністю на основі розподілу пра­ ці та вироблених матеріальних і духовних благ.

Матеріальне виробництво (економічна сфера життя суспільст­ ва), по-перше, створює матеріальну базу існування суспільства; по-друге, сприяє вирішенню проблем, що стоять перед суспільст­ вом; по-третє, безпосередньо позначається на соціальній струк­ турі (класах, соціальних групах); по-четверте, впливає на полі­ тичні процеси; по-п’яте, відбивається на духовній сфері як безпосередньо (на її змісті), так і опосередковано на її інфраструк­ турі, а також носіях (школах, бібліотеках, театрах тощо).

ставляться та виконують спільні завдання, закони, моральні традиції.

Громадянське суспільство в соціальному управлінні спираєть­ ся не на силу, а на суспільний договір між державою й громадя­ нами, що є гарантією поваги та захисту індивідуальної свободи особистості. Суспільні суперечності мають вирішуватись у циві­ лізованих формах, що виключають насильство, обман, маніпуля­ ції волевиявленням і свідомістю людей. Права й свободи особис­ тості є найвищою цінністю громадянського суспільства.

Політична сфера суспільства — це сукупність соціальних ін­ ститутів та організацій, що управляють суспільством, вира­ жаючи інтереси соціальних груп. У філософській літературі по­ літична діяльність визначається як здійснення впливу й влади, форма панування, спосіб вирішення конфліктів, метод досягнен­ ня колективних цілей. Без такої діяльності неможлива цілеспря­ мована участь великих мас людей (соціальних груп) у вирішенні проблем суспільного розвитку.

До основних елементів політичної системи суспільства на­ лежать:

1. Держава як система органів, що здійснюють державну вла­ ду. У філософському контексті поняття «держава» позначає по­ тенцію свободи й права, а також певну діяльність задля їх реалі­ зації в суспільній практиці. Держава є історичною формою людської спільноти, яка в ідеалі має на меті забезпечити грома­ дянам свободу й добробут, декларуючи реальне панування загаль­ ної волі.

Основними ознаками держави є наявність особливої системи державних інститутів, які реалізують функції державної влади; право, що закріпляє певну систему норм, санкціонованих держа­ вою; спільна територія, на яку поширюється юрисдикція цієї держави тощо. Головними функціями держави є: представницька

(представляє інтереси різноманітних політичних, соціальних груп); регулятивна (підтримує порядок у суспільстві); захисна (захищає громадян від зовнішньої та внутрішньої небезпеки); зов­ нішньополітична', інтегративна.

2.Політичні партії — організована група однодумців, яка ре­ презентує інтереси частини суспільства (народу) й має на меті їх реалізацію через завоювання державної влади або участь в її здійсненні.

3.Професійні союзи — масові суспільні організації найманих робітників, засновані на спільності їх інтересів у процесі трудової діяльності, які мають на меті поліпшити умови життя та праці.

Духовна сфера — це сфера діяльності, у якій здійснюється духовне виробництво, тобто створюються не матеріальні пред­ мети, а ідеї, образи, наукові, естетичні цінності з метою задо­ волення духовних потреб особистості. Звичайно, усі ці цінності мають можливість реалізовуватися в конкретних фізичних пред­ метах, носіях.

Умовно виокремлюють кілька основних елементів духовної сфери:

Духовна культура — сукупність форм суспільної свідомості, способи створення та використання духовних цінностей, форм комунікації між людьми.

Духовне спілкування — діяльність людей з обміну та поши­ рення знань, обміну емоціями тощо, творчість і виховання в ши­ рокому сенсі.

Духовне виробництво — виробництво ідей, знань, уявлень, етичних, естетичних цінностей, об’єктивно необхідних для роз­ витку суспільства й особистості.

Духовні цінності — нормативно-оцінний бік явищ суспільної свідомості, що слугує нормативній формі орієнтації людини в соціальній і природній діяльності.

До основних елементів духовної сфери належать також інди­ відуальна свідомість людини (сприйняття нею окремих боків со­ ціального буття) і суспільна свідомість (сприйняття загальних боків соціального буття). Особливого значення набуває суспільна свідомість. Традиційно виокремлюють такі форми суспільної сві­ домості, як політичну, правову, моральну, релігійну, філософсь­ ку, естетичну та наукову (докладніше див.: розділ 3, § 3 «Проб­ лема свідомості в філософії»).

Економічна, соціальна й політичні сфери суспільства вивча­ ються відповідно економікою, соціологією та політологією. Ду­ ховна сфера вивчається в межах філософських дисциплін — ети­ кою, естетикою, релігієзнавством тощо, а також загальногуманітарними дисциплінами — правознавством, мистецтвознав­ ством, історією та ін.

Діяльніст ь я к спосіб існування соціального. Як уже зазнача­ лося, проблема діяльності у філософії має надзвичайно важливе значення й давню історію. Великий французький мислитель Поль Анрі Гольбах висловив думку про те, що сутність природи поля­ гає в тому, щоб діяти, а Г. Фіхте додав, що діяти слід для того, щоб існувати.

Світоглядний зміст проблеми діяльності полягає в тому, що вона вирішується лише в органічній єдності з проблемою актив­

та розвитку людського суспільства, цивілізації та культури, ос­ новою самоорганізації та самоуправління економічною, соціаль­ ною, політичною та духовною сферами життя суспільства, джерелом і причиною виникнення та функціонування суспільних законів.

Головними в діяльності є також питання про соціальну діяль­ ність людини; формування особи як суб’єкта суспільно значимої діяльності; виникнення та розвиток якісно нової, творчо конструк­ тивної активності; впливу космосу й чинників позаземного існу­ вання природи на діяльність людини, проникнення людини в космос, створення нею космічних об’єктів тощо.

Особливої актуальності проблема діяльності набула у філо­ софії Нового часу, коли на арену історії вийшла активна, діяль­ на людина, зорієнтована на пізнання й перетворення довколиш­ нього світу. Загальний характер філософії Нового часу (XVII ст.) утверджував принцип активної дії — тільки активна, діяльна людина, тобто та, яка володіє знанням і науковим методом, може панувати над силами природи («Знання — сила», — ствер­ джував Ф. Бекон).

Найближче до адекватного розуміння сутності діяльності пі­ дійшов Ґ. Геґель. Як об’єктивний ідеаліст Ґ. Геґель уважав, що весь природний світ, людські відносини є продуктом абстрактно­ го духу, а отже, діяльність та її продукти є також «суть духу» (тобто породження цього самого духу). Він сприймав діяльність як діалектичний процес пізнання предметного світу (опредмечене знання), як практику, пов’язану з творенням людиною життєво важливих умов свого існування, а також як історичний процес, розвиток культури.

Поняття діяльності стало основним у матеріалістичній теорії суспільного розвитку, створеній К. Марксом і Ф. Енгельсом. Згід­ но з цією теорією діяльність ґрунтується на матеріальному ви­ робництві, пояснює суттєву відмінність людини від тварини і способи її життя. Діяльність людини, на відміну від життя тва­ рин, набуває свідомого характеру. Матеріально-виробнича діяль­ ність людей породжує нові види діяльності — політичну, соціа­ льну, духовну та адекватні їм сфери життя суспільства. Діяль­ ність лежить в основі історичного розвитку й має подвійну при­ роду. Передусім вона спрямована на перетворення природи лю­ дьми й водночас на зміну самої людини. На основі діяльності фо­ рмується ставлення людини до природи та оточення. У діяльності

людина отримує можливість пізнавати та перетворювати предме­ тний світ завдяки своїй свідомості й активності.

Проте в марксистській теорії діяльності поза увагою залиши­ лися проблеми вивчення механізму діяльності як вищої форми еволюційної активності. Цю проблему досліджують нині такі на­ уки, як психологія та фізіологія, теорія творчості, інформатика, теорія систем, синергетика та ін. Проблема діяльності знайшла відображення у «філософії життя», екзистенціалізмі, неокантіанстві, феноменології, які вивчали інші, ніж марксизм, аспекти діяльності. Незважаючи на різноманітні підходи, можна виок­ ремити деякі головні положення, що характеризують діяль­ ність як цілеспрямовану активність людини, новий рівень пе­ ретворення природи.

У діалектико-матеріалістичній традиції предметом діяльно­ сті стає світ (природа), частиною якого є людина. Умовами дія­ льності є: 1) рух, розвиток, діалектика матеріального світу; 2) нерозривний зв’язок, взаємозалежність активності (еволюції світу) та її системна організація; 3) ускладнення форм і рівнів ма­ теріальних систем, форм і способів їх активності; 4) безпосеред­ ньою умовою виникнення діяльності є також біологічна органі­ зація природи, рефлекторна поведінка тваринного світу та ві­ дображення в психіці людини навколишнього світу.

Назвемо причини виникнення та розвитку діяльності.

1.Матеріально-практична взаємодія людини та природи.

2.Виникнення та розвиток свідомості, пізнавальних можли­ востей людини, їх тісний взаємозв’язок з діяльністю.

3.Розвиток активного перетворювального (на відміну від простого пристосування) ставлення людини до природи.

4.Виникнення системи матеріального виробництва, економіч­ них і суспільно-історичних відносин.

5.Створення матеріальної та духовної культури як якісно но­ вих надприродних форм буття.

6.Необхідність засвоєння культурно-історичного досвіду людини.

7.Виникнення соціальних інститутів освіти й виховання, що стимулюють до творчої активної практики.

Отже, процес формування діяльності пов’язаний з виокрем­ ленням людини з природи та створенням людської спільності.

Діяльність має подвійну природу. З одного боку, вона є найви­ щою формою універсальної активності, процесом, який підкоря­ ється діалектичним принципам організації та законам матеріальної еволюції світу. З іншого боку, діяльність виникла й розвивається

як специфічна соціальна активність і реалізується згідно з впли­ вом на неї суспільно-історичних законів, які за своєю суттю є конкретною формою вияву універсальних законів. Але особливі­ стю людської діяльності є те, що вона сама є основою виникнен­ ня та дії соціальних законів як усієї соціально організованої фор­ ми матеріального світу.

Розвиток людини як вищої форми живої організації здійсню­ ється в системі самоорганізації світу згідно з діючими законами світу. Закони не стоять над системою як зовнішня незалежна си­ ла, а є причиною, сутністю, стратегією розвитку самої системи. У закономірному процесі еволюції світу та його активності діяль­ ність як вища форма активності стає об’єктивним закономірним процесом.

Як природний і закономірний процес, діяльність має свою структуру. Вона завжди реалізується в системі взаємодії суб’єкта та об’єкта діяльності. С уб’єкт — це особа, соціальна група, су­ спільство, які здійснюють практичну або пізнавальну діяльність на основі необхідності, цілей, потреб тощо. Суб’єкт є носієм діяль­ ності. Об 'єкт — це предмет, напрям людської діяльності, це те, на що спрямована діяльність. Об’єктом може бути світ загалом, конкретні предмети, природа, процеси, теоретичні моделі, сама людина тощо. Об'єкт є джерелом пізнавальної та практичної діяльності. Щодо об’єкта діяльність виконує репродуктивну фу­ нкцію. Розвиваючись, пізнавальні можливості та форми діяльно­ сті набувають творчих характеристик, що зумовлює створення нових об’єктів. Творча діяльність лежить в основі матеріально­ го та духовного прогресу'.

У системі о б ’єктно-суб’єктних відносин діяльність є з в ’яз­ ком, взаємодією. Вона виявляє себе як предметно-енергетичний та інформаційний зв’язок, але на відміну від вияву цих зв’язків на рівні живої та неживої природи в людській діяльності ці зв’язки набувають суспільно-історичного характеру. Людина використо­ вує природу як середовище свого життя, створює засоби вироб­ ництва, продукт виробництва, що задовольняють її матеріальні потреби, збільшують фізіологічні можливості тощо. Водночас людина здійснює наукові відкриття, створює художні твори, пе­ редає з покоління в покоління духовні цінності, формує інформа­ ційне середовище, яке не лише збагачує її культуру, а й формує її

1 Творча діяльність — це діяльність, у процесі якої з ’являється нова якість і насамперед сам суб’єкт творчості — особистість. Творчий процес слугує збереженню та зба­ гаченню життя, на відміну від антитворчості, яка із самого початку спрямовує діяльність на розвал, знищення життя та культури.

інтелектуальний потенціал, розширює горизонти її творчих мож­ ливостей.

За типами діяльність поділяють на матеріальну та духовну. Матеріальна діяльність — це предметно-практична діяль­

ність, спрямована на виробництво матеріальних цінностей. Цей вид діяльності пов’язаний з продукуванням засобів, предметів виробництва, що забезпечують життєдіяльність суспільства. У процесі матеріальної виробничої діяльності виникають суспіль­ ні (економічні, соціальні, політичні, ідеологічні) відносини, що стають основою комунікативної діяльності людини.

Духовна діяльність пов’язана з виробництвом духовної сфери буття, іноді її ще називають духовним виробництвом (наука, ми­ стецтво, релігія). Причиною виникнення духовної діяльності є матеріально-виробнича діяльність, специфіка суспільно-історич­ ної практики. Продуктом і водночас процесом духовної діяль­ ності є духовна культура, система духовних цінностей, інтелек­ туальна, естетична творчість, релігійна діяльність. Особливе місце серед різновидів духовної діяльності (ідеологічної, мо­ ральної, естетичної, релігійної) посідає інтелектуальна, най­ вищим рівнем якої є творчість. Особливу роль у розвитку та реалізації діяльності як активного ставлення людини до світу відіграє система мотивацій: потреби, інтереси, вольові харак­ теристики, цілі та мета. Це внутрішньо-психологічні елементи, які часто називають силами детермінації діяльності та вчинків людини (її активності).

Діяльність дає змогу людині самостійно формувати нове соці­ альне середовище свого існування й водночас змінювати саму себе. На противагу ускладненій соціальній діяльності біологічна програма активності людини як біологічного різновиду відступає на другий план. Людину перестає хвилювати боротьба за вижи­ вання як виду на біологічному рівні. Проблему виживання все частіше вирішує не мускульна сила, а інтелект — властивість ро­ зумного життя (діяльність), змінюється зміст конкуренції, вона втрачає характер природного добору. Економічна, соціальнополітична діяльність, духовна культура стають мірилом людсько­ го існування. У процесі діяльності людина пізнає світ, планує йо­ го перетворення, прогнозує майбутнє, створює матеріальні цін­ ності, які, своєю чергою, сприяють розвитку її розумових і фізичних можливостей, збільшують потенціал її творчості (звідси актуальність проблеми самоутвердження в науковій, естетичній творчості, у повсякденній праці). У цілеспрямованій діяльності відбувається формування, самовдосконалення сутнісних сил лю­