prysuhin_filosofiya_2

ми, що одразу призводять до упереджених (хибних) знань. Догматизм виводить ідеї, теорії не з реального життя, а із суб’єктивістських умоглядних форм, відірваних від реальності, і видає їх за універсальну форму вирішення будь-яких проблем суспільного життя. Але незважаючи на це, кваліфікувати догматизм як негативне явище неправомірно, адже в ньому є елементи розумного консерватизму, які по-своєму сприяють розвитку й утвердженню наукового пізнання.

Релятивізм намагався довести повну відносність знань, заперечував момент абсолютного, істинного в них і на цій основі відкидав об’єктивний зміст цих знань. Релятивісти спиралися на факти неповноти людських знань, що раніше були істинними, азгодом ставали хибними, щопризводило дозміни одних теорій іншими.

Будь-яке істинне знання завжди залежить від конкретних умов (місця та часу), які у процесі пізнання слід обов’язково враховувати. Надмірне розширення істини за межі її конкретності перетворює її в оману (помилкове мислення). Омана — це такий зміст людського знання, в якому об’єкт пізнання відтворюється неадекватно (об’єкт не збігається зі знаннями суб’єкта). Омана (наукова й ненаукова) підтверджується фактами існування ілюзій, утопічних ідей, наявністю помилок (логічних і фактичних), фантазій тощо. Але досвід переконує, що істина пов’язана з процесом подолання омани (як необхідної умови в процесі досягнення істини). Омана, помилковість створюють проблемне поле (усвідомлення суперечності між тим, що пізнане, і тим, що не пізнане) і орієнтує на дальший пошук їх правильного розв’язання.

Оману й хибність важливо відрізняти від брехні. Омана й хибність мислення — це не спеціальна (штучна) фальсифікація істини, а результат обмеженості, суперечливості процесу пізнання істини, абсолютизації здобутого знання. Хибність — термін, який означає результат неправильної (нерозумної) дії в будь-якій сфері діяльності, насамперед у сфері пізнання. За своїм значенням цей термін дуже близький до омани. Брехня — це навмисне фальшування істини з метою реалізації вузькопрагматичних інтересів соціальної групи або окремої особи. На практиці брехня поєднується з міфологією загального схвалення, все, що суперечить зацікавленій особі, видається за підозрілі ідеї, за які «інакомислячі» зазнають переслідувань. Ґрунтом для розростання догматизму, омани та брехні стають невігластво, користолюбство, паразитизм панівних партійних і державних структур. Розвиток суспільної практики (досягнень

70

людської цивілізації) свідчить про те, що омана, хибне мислення можуть бути подолані, і при цьому відкриються ті чи ті боки істинного знання.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є оманою. Історія філософії репрезентує різноманітні погляди з цього питання. Так, Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це ясність, очевидність. Л. Фоєрбах уважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціоналізм) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Критерій практики є одночасно абсолютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може довести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньонаукових (формальнологічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.

Практика стає основним елементом процесу пізнання. Матеріалістична філософія вважає практику головною причиною й метою пізнання. Практика визначається як цілісна система матеріальної діяльності людей, спрямованої на трансформацію довколишньої дійсності (адекватної адаптації до неї відповідно до соціальних і природних умов її існування).

Назвемо найважливіші різновиди практики.

1.Матеріальне виробництво (праця, перетворення природи, зміна природних форм існування людей). Головним у матеріальному виробництві є забезпечення (реалізація) фундаментальних потреб людини (суспільства) (в їжі, житлі, реалізації основних демографічних потреб).

2.Соціально-політична практика є трансформацією суспі-

льного буття, заміна наявних соціальних відносин способом

реформ, воєн, розв’язання локальних і глобальних конфліктів, революцій, соціального управління. Важливими принципами соціальної трансформації та управління стають демократія, свобода, рівність і плюралізм.

71

3. Науково-експериментальна практика. У процесі пізнання практика виконує низку функцій: практика стає метою, основою і результатом процесу пізнання, є критерієм істини.

Найважливішими структурними елементами пізнання є чуттєвий та раціональний рівні пізнання в їх діалектичній взаємодії.

Матеріалістична філософія зауважує, що об’єкт пізнання має ніби два боки — зовнішній (явище) та внутрішній (сутність). Вектор спрямованості пізнання розгортається від явища до сутності. На цьому шляху людина використовує всі свої здібності, серед яких першорядне значення мають її почуття («живе споглядання»), а потім розум (мислення, раціональне).

Чуттєвий рівень пізнання — це суб’єктивний образ об’єктивного світу, що його свідомість людини формує за допомогою використання органів чуття (зір, слух тощо), які є не тільки результатом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвитку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої можливості у трьох взаємозв’язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні.

Відчуття є найпростіша форма відображення об’єктивного світу за допомогою чуттєвого досвіду, завдяки якому людина одержує суб’єктивний образ об’єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів, що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Від-

чуття є складовою частиною сприйняття. Сприйняття — це цілісний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих образів). Результати сприйняття утримуються у свідомості людини завдяки пам’яті. Свідомість має можливість оперувати цими суб’єктивними образами за допомогою уявлення. Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований і сприйнятий раніше, але в цю мить уже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі суттєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.

Суто чуттєвого рівня пізнання без впливу на нього мислення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розуміння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад феноменом розуміння1.

1 Розуміння є найважливішою ідеєю герменевтики. Цей філософський напрям виходить з того, що пізнання істини є результатом діалогу науковців, особистостей, текстів, культур, знакових систем тощо, що вимагає розуміння та взаємопорозуміння. Розуміння характеризується як процес пошуку певного змісту, що закладений авторами в текстах. Розуміння є рух, пошук змісту, бо зрозуміти можна лише те, що має зміст.

72

На відміну від чуттєвого пізнання, раціональне пізнання, мислення, пов’язане з об’єктивним світом не безпосередньо, а опосередковано (завдяки таким посередникам, як слова, знаряддя праці тощо). Раціональне пізнання виявляє сутність, закони досліджуваних явищ, досягає об’єктивної істини в її конкретності. Формами раціонального пізнання стають поняття, судження та умовиводи.

Поняття — основа абстрактного мислення, форма думки, в якій узагальнюються внутрішні суттєві характеристики предмета, явища або процесу. Поняття фіксуються в дефініціях (визначеннях). Судження — це форма мислення, яка що-небудь стверджує або, навпаки, заперечує стосовно об’єкта пізнання. Словесною формою судження є речення. Об’єднання кількох суджень створює таку форму абстрактного мислення, як умовивід. Умовивід — це логічний процес, під час якого з кількох суджень на основі закономірних зв’язків виводяться нові судження. За характером отримання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні, дедуктивні та умовиводи за аналогією.

Чуття людини і процес мислення перебувають у тісному діалектичному взаємозв’язку. Чуттєві дані завжди є у свідомості в тих чи тих раціональних формах пізнання, водночас наше мислення (раціональне) послуговується мовою — системою чуттєво сприйнятих знаків. Чуттєве й раціональне лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

У процесі пізнання, поряд з раціональними операціями та процедурами, беруть участь і нераціональні. До таких нераціональних процедур належить творчість. Творчість — це механізм адаптації людини до надзвичайно мінливого світу. Творчість є діяльністю,

що створює щось якісно нове (те, чого раніше не було). У гно-

сеології — це створення нових теорій, наукових дисциплін, бачення нових явищ, уведення нових понять тощо. Основа творчої діяльності зазвичай поєднується з несвідомими та ірраціональними (інтуїтивними) чинниками, але водночас творчість тісно пов’язана з раціональним способом мислення.

Інтуїція — властивість людської свідомості, що дає змогу осягнути істину без попередньої логіки доведення. Основна риса інтуїції — брак усвідомленого процесу пошуку істини (здобуття кінцевого знання). У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрідним різновидом мислення, що проходить на рівні несвідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення.

73

У дальшому істина, яку осягнуто інтуїтивно, переусвідомлюється й доводиться звичайними методами. Таємного та містичного тут нічого немає. Головними передумовами інтуїтивної істини є особистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об’єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо.

Такі найважливіші форми пізнання, як гіпотеза й теорія, стають можливими завдяки єдності чуттєвого та раціонального способів відображення навколишнього світу. Гіпотеза — це науково обґрунтований прогноз існування можливих предметів, явищ і процесів у об’єктивній реальності, це знання, яке може бути доведеним фактом у майбутньому. Теорія — це найадекватніша форма наукового знання, система істинних знань про дійсність, яка має строгу й логічно вивірену структуру, що дає цілісне й синтетичне знання (уявлення) про закономірності існування предметного світу або процесів, що відбуваються в ньому (докладніше про гіпотезу й теорію йтиметься в темі 6).

Отже, процес пізнання у своєму діалектичному розвитку про- i ходить шлях від простих чуттєвих образів до складних наукових теорій. Це діалектичний процес переходу від явища до сутності першого порядку до явища й сутності другого порядку і так далі — у цьому виявляється головна закономірність процесу пізнання. Цей процес ґрунтується на: визнанні об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта; визнанні того факту, що людські знання є результатом адекватного віддзеркалення дійсності. Вони дають об’єктивну істинну картину світу, орієнтують на те, що пізнання людини не має меж, хоча на кожному історичному етапі воно обмежено рівнем розвитку практичної діяльності людини; визнанні того, що процес пізнання є цілеспрямованим творчим відображенням дійсності у свідомості людини; визнанні необхідності використання в процесі пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики; визнанні суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини з перетворення природи, суспільства та самої себе основною рушійною силою, метою пізнання й критерієм істини; визнанні необхідності дослідження всіх предметів і явищ навколишнього світу в їх історичному розвитку; визнанні того факту, що абстрактної істини не існує, істина завжди конкретна, будь-яке положення наукового пі-

знання слід аналізувати в конкретних умовах місця і часу.

74

? Питання для самоперевірки

1.Охарактеризуйте сутність пізнавального процесу.

2.Проблема пізнання в історії філософії.

3.Що таке практика? Що пов’язує практику з процесом пізнання? 4.Що таке істина? Критерії істини.

5.Принципи пізнання.

6.Структура пізнання (головні елементи).

Теми рефератів

1.Знання та віра.

2.Істина, брехня, омана.

3.Істина та корисність.

4.Пізнання й творчість.

5.Агностицизм та його головні напрями.

6. Чуттєве пізнання та його форми.

7.Форми логічного пізнання.

8.Розум, здоровий глузд, їх особливості та взаємозв’язок. 9. Конкретне та абстрактне.

10.Взаємодія пізнавальної та практичної діяльності людини.

11.Характеристики критеріїв істини в процесі пізнання. 12.Агностицизм і скептицизм — що їх поєднує й відрізняє?

Cписок рекомендованої літератури

1.Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и практика. — М., 1991.

2.Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. —

К., 1984.

3.Гайденко П. П. Проблемы рациональности на исходе ХХ века // Вопр. философии. — 1991. — № 6.

4.Горский Д. П. О критериях истины (к диалектике теоретического знания и общественной практики) // Вопр. философии. — 1998. —

№ 2.

5.Загадка человеческого понимания. — М., 1991.

6.Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемоло-

гия культуры (Введение в обобщенную теорию познания). — К., 1993.

7.Лекторский В. А. Объект, субъект, познание. — М., 1980.

75

8.Ойзерман Т. И. Принцип познаваемости мира // Филос. науки. — 1990. — № 10.

9.Порус В. И. Эпистемология: некоторые тенденции развития // Вопр. философии. — 1997. — № 2.

10.Хабермас Ю. Познание и интерес // Филос. науки. — 1990. — №1. 11.Хазиев В. С. Философское понимание истины // Филос. науки. — 1991. — № 9.

12.Хайдеггер М. О сущности истины // Филос. науки. — 1992. — №2.

76

Наукове пізнання (наука) — це форма пізнавальної діяльності людини, головною функцією якої є вироблення й теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність

77

Таблиця 6

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

78

Закінчення табл. 6

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

79