prysuhin_filosofiya_2

Таблиця 4

50

Головні підходи до проблеми свідомості у філософії

У процесі розвитку філософського знання проблема свідомості кваліфікувалась як надзвичайно складна й загадкова. Філософи тлумачили її по-різному, але, поза сумнівів, на результати їх висновків неабияк впливала позиція у головному питанні філософії.

Із самого початку свідомість сприймалась як вияв духу або душі, що активно впливали на людське життя. Дух і душа видавались невід’ємними частинами тіла, тобто ще не існувало поділу в розумінні матеріального та ідеального. З плином часу дух і душу стали сприймати як нематеріальні й позапредметні сутності, що належали метафізичному світу з характерними йому атрибутами (можливістю самостійного вічного існування у просторі й часі). Така позиція спричинила формування ідеалістичного підходу до вирішення проблеми свідомості.

Ідеалістичний підхід упродовж тривалого часу став домінува-

ти у вирішенні цієї проблеми. Ідеалісти виходили з того, що свідомість первинна, а матерія — вторинна. Свідомість, як першо-

причина, є активною й творчою, вона породжує явища природи та історії, існує незалежно від індивіда як частинка «світової свідомості». Об’єктивний ідеалізм був характерний для різноманітних релігійних і теологічних концепцій, згідно з якими свідомість існує об’єктивно, сама по собі, незалежно від матеріальних носіїв (живих організмів, людини). Свідомість безпосередньо випливала з Абсолюту (Бога, космічних сфер), з яким перебувала в єдності й була неподільною за своєю сутністю. Частинки «Світового розуму» (свідомості) розсіяні в природі у вигляді свідомості живих організмів і людини.

Дуалістичний підхід у своїй основі містив ідею про рівнозначність матерії та свідомості, що, зрештою, означало повну незалежність свідомості від матерії. Дуалізм не є третім напрямом філософії (чимось середнім між матеріалізмом та ідеалізмом), він — різновид ідеалізму. Оскільки матерія та свідомість згідно з дуалізмом існують вічно, то відпала необхідність дослідження причин їх походження та розвитку. Найвідомішим представником дуалістичного підходу допроблеми свідомостібув Рене Декарт. Філософ підкреслював значення самосвідомості, аналізував свідомість як момент самоспоглядання власного внутрішнього світу як безпосередньої субстанції, що не може бути пізнана тільки мислячим суб’єктом. Душа, за Декартом, тільки мислить, а тіло тільки рухається.

51

Близькою до дуалізму була теорія Тейяра де Шардена, що по-своєму пояснювала природу свідомості. Згідно з нею свідомість — це «надлюдська сутність», «внутрішній бік», «мізки матерії». Загалом пізнання конкретних механізмів дії свідомості Т. де Шарден (як і І. Кант) уважав справою доволі безперспективною й неможливою.

Гілозоїзм трактував свідомість на основі ідеї про те, що вся матерія (жива й нежива), а також усі форми її вияву мають душу. Головною властивістю матерії вважали одухотвореність. Це положення захищали французькі матеріалісти ХVIII ст., насамперед Дені Дідро, який пропонував шукати підвалини психіки не в надприродній матеріальній субстанції, а в матеріальній дійсності. Гілозоїзм став першою наївною спробою розуміння свідомості та психіки на матеріальній основі.

Вульгарний матеріалізм репрезентував крайню матеріалістичну позицію щодо розв’язання проблеми свідомості. Згідно з цим підходом свідомості як самостійної субстанції взагалі не існує, вона є безпосередньою здатністю матерії, яка характеризується законами фізики (цей напрям розробляли німецькі філософи К. Фогт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт та ін.). Основними положеннями крайнього матеріалістичного підходу (фізикалістів) стали тези про те, що головний мозок є складним механізмом природи, найвищим рівнем організації матерії; свідомість людини не може існувати окремо від матеріальногопервинногоносія— мозку. Прикладом для них слугувалоте, що вплив матеріального чинника на мозок (наприклад алкоголю) позначається напоказникахсвідомостітощо.

Єдина проблема, з якою так і не впоралися крайні матеріалісти, — це існування ідеальних об’єктів свідомості (суб’єктивних образів без реальних властивостей матеріального предмета, якими може оперувати свідомість, наприклад, збільшувати їх або зменшувати, об’єднувати у фантастичних образах, забувати тощо). Нікому з науковців не вдавалося за допомогою приладів зафіксувати ідеальні образи, побачити думку (розум) іншої людини.

Діалектичний матеріалізм розглядає свідомість як особливий вияв матерії. В основі свідомості лежить здатність високоорганізованих форм матерії відображати саму себе. Вона є вторинна і активна щодо матерії. Свідомість стає суб’єктивним образом об’єктивного світу, який потрібен людині для адаптації (через практичну діяльність) до навколишньої об’єктивної дійсності (К. Маркс, Ф. Енґельс). Сьогодні ця позиція є найпоширенішою серед філософів, хоча представники сучасної західної філософії гостро критично ставляться до неї.

52

Наприклад, представники феноменології пропонують уникати аналізу свідомості через взаємовідносини, взаємодію з предметним світом. Так, Едмунд Гуссерль уважав, що слід говорити лише про феномен свідомості. М. Гайдеґґер уважав свідомість феноменом людського буття, а Ж.-П. Сартр під свідомістю розумів рефлексивне «для — себе — буття» тощо.

Проблеми свідомості по-своєму вирішуються в герменевтиці, екзистенціоналізмі, психоаналізі, «філософії життя» та ін., які зазвичай вивчають лише окремі аспекти (внутрішню логіку) свідомості (наприклад, взаємодія між свідомим і несвідомим у З. Фройда). Поряд з гіперкритичним ставленням до класичних філософських підходів до вирішення проблеми свідомості, сучасних філософів цікавлять питання про походження свідомості. Наприклад, у теорії елімінації розвивається ідея, згідно з якою поняття дух і духовність (а разом з ним і свідомість) є ненауковими, об’єктивно застарілими, подібно до містичних уявлень про те, що відьма може накликати хворобу.

Але попри все нині однією з найпопулярніших і найдослідженіших концепцій свідомості залишається діалектикоматеріалістична. Вона якнайповніше віддзеркалює генезу розвитку свідомості — починаючи з її передісторії (матеріальних і біологічних передумов) і закінчуючи її соціальною історією. Отож, докладніше розглянемо цей підхід.

Матеріалістичне пояснення природи свідомості (теорія відображення) ґрунтується на тому, що матерія завдяки своїй здатності розвиватися до найвищого рівня відображення породжує «людський дух» — мислення, волю, емоції тощо. Розвиваючись у формі окремих предметів та явищ, матерія не просто існує у просторі й часі, а й активно впливає на інші матеріальні об’єкти. Цей вплив спричиняє певні зміни у внутрішніх і зовнішніх структурах між матеріальними об’єктами, які взаємодіють (призводить до певних наслідків). Характер цих змін і наслідків залежить від особливості предметів, явищ і процесів, що взаємодіють між собою. Цявзаємодія стаєосновою(сутністю) процесу відображення.

Відображення є універсальна якість матерії, процес і результат взаємодії, завдяки якому особливість одного об’єкта тією чи тією мірою відтворюється в особливостях іншого.

Результати відтворення залежать не від природи відображеного предмета, а від природи предмета, який відображує. Саме від останнього залежать характерні особливості відображення, част-

53

кове і неповне відображення. Крім того, упорядкованість структури об’єкта, що відображує, має певну спотвореність. Ці особливості мають місце в будь-якій формі відображення.

Форми відображення в різноманітних матеріальних об’єктах неодинакові, вони залежать від особливостей самоорганізованої матерії. Тому, спостерігаючи за рівнем розвитку матеріальних об’єктів, ми легко побачимо якісні «стрибки» в

процесі відображення, які умовно збігаються з трьома величезними історичними етапами: 1. Відображення на рівні неживої природи. 2. Відображення на рівні живої природи. 3. Відображення на соціальному рівні.

Відображення на рівні неживої природи (фізико-хімічне відображення) проходить за законами фізики, хімії, механіки. Взаємодія між матеріальними об’єктами в неживій природі спричиняє зміни фізичних (зокрема й механічних) властивостей, появу нових упорядкованих структур, нових хімічних якостей, реакцій тощо. Наслідки цього рівня взаємодії між матеріальними об’єктами зберігаються певний час (фіксуються за допомогою певної інформації про характер причинно-наслідкових зв’язків).

Відображення на рівні живої природи (біологічне) є результатом взаємодії між живими організмами. У цьому разі відображення виявляється у формах подразливості, чутливості, а згодом і психіки. Подразливість є найпростішою формою біологічного відображення, вона є реакцією живих організмів на предмети та явища навколишнього світу (живі та неживі). Чутливість є зворотною реакцією на зовнішній подразник, який має безпосереднє життєво важливе значення для живого організму. Біологічне відображення (подразливість і чутливість) дає змогу живим організмам пасивно адаптуватися до навколишнього середовища.

На найвищому рівні живої природи з’являється психічне відображення. У найскладніших живих організмах формується нер-

вова система. Формою відображення стає відчуття, тобто відображення, що переорієнтовує живий організм від пасивної адаптації (пристосування) до активно-пошукової реакції (у фо-

рмі інстинктивної поведінки). Поступово відбувається ускладнення нервової системи живих організмів, що стає передумовою формування спинного й головного мозку. У результаті виникає центральна нервова система з якісно новим способом відображення навколишнього світу на основі психічної діяльності (психіки). Якщо раніше взаємодія організму та зовнішнього світу проходила на основі безумовних рефлексів, то тепер виникають

54

умовні рефлекси, що стають основою складної пошуковоорієнтаційної поведінки. Психічні явища набувають форми образів (результату) взаємодії організму з природою, об’єктивним світом. Той чи той образ впливає на формування умовних рефлексів.

Психічне відображення є процесом систематизації, осмислення різноманітних слідів подразнення, здатність живих організмів найвищого рівня розвитку моделювати свою поведінку з метою адаптації до навколишньої дійсності творчо й нестандартно.

Ускладнення організації матерії неодмінно веде до ускладнення форм відображення. Кожний різновид живої природи є своєрідною системою, яка може функціонувати й відновлювати себе лише у процесі адекватного пристосування до умов супере-

чливого зовнішнього світу. Найскладніший і найвищий рівень відображення у формі свідомості належить людині. Незважаючи на генетичну подібність психіки людини до психіки тварин, фор-

ми їх відображення не можна ототожнювати. Назвемо характерні особливості людської свідомості.

Ідеальний характер процесу свідомості. Людська свідомість відбиває світ не в чуттєвих, а в ідеальних образах. Ідеальність є особлива нематеріальна сутність свідомості. Ідеальність виявляється в тому, що ідеальний образ існує незалежно від матерії (тобто ідеальні образи позбавлені маси, просторових властивостей тощо). Свідомість може вільно оперувати образами, надавати їм фантастичних причинно-наслідкових зв’язків, компонувати їх поза логікою реального світу. Ідеальне в конкретних випадках може бути первинним щодо предмета, який планується виготовити. Ідеальне невловиме, його неможливо зафіксувати матеріаль-

ними приладами тощо. Ідеальне — це те, що існує й не існує одночасно. Єдина властивість ідеального — бути суб’єктивною реальністю. Інакше кажучи, ідеальність завжди належить суб’єкту (людині або групі людей) і не існує без свого носія; вона містить особливості життєвого досвіду, частину емоційного віддзеркалення світу, певні упереджені погляди, помилкові знання тощо.

Абстрагування є ще однією особливою властивістю свідомості.

Абстрагування — це процес виокремлення певного предмета, його властивостей із сукупності предметів і загальних властивос-

тей. Це — спосіб виокремлення спостереження та уявлень у конкретні уявлення на рівні окремих абстракцій. Суб’єкт пізнання

55

відривається від матеріальних предметів та явищ, що зрештою сприяє проникненню в їх сутність.

Властивість продукувати абстрактні ідеї — суттєва відмінність людської свідомості від свідомості інших живих істот, завдяки якій було створено систему кодованих знаків (людську мову). Мова зберігає й передає зміст людської свідомості. Абстрагування стало основним чинником генези людської свідомості.

Активність людської свідомості виявляється у процесі її адаптації до навколишнього світу. Людина прагне змінювати світ, що її оточує, згідно зі своїми потребами та інтересами. Першим кроком безпосередньої практичної діяльності є прогноз дії або вчинку у свідомості (на рівні задуму або ідеї). Ідея стає поняттям,

яке виводить свідомість у площину практичної діяльності, вона дає безпосереднє уявлення про зовнішній і внутрішній світ, з яким має справу людина, а також стає основою формування мети (усього того, що може досягти людина у сфері матеріальної та духовної діяльності).

Крім того, існує така властивість свідомості, як процес інтенціональності — можливість формування узагальненого предмета свідомості. Предмет свідомості — це характеристики сприйнятих предметів та явищ, що їх «бачить» свідомість. Предметом свідомості стає природа і духовний світ людини, які перебувають у нерозривному зв’язку.

Зазначені характеристики людської свідомості з’явились у результаті складного процесу розвитку самоорганізованої матерії (завдяки двом якісним «стрибкам» — від неживої матерії до живої, а також переходу від живого до розумного, свідомого). Фахівці говорять про біологічні передумови та соціальні умови виникнення й розвитку людської свідомості.

Назвемо безпосередні біологічні передумови виникнення свідо-

мості: тілесна організація людиноподібних тварин (прямоходіння, звільнення передніх кінцівок); наявність першої сигнальної системи у вищих тварин (звукове передавання інформації); стадна форма життя людиноподібних архантропів, що згодом стала передумовою суспільної організації життя людей; наявність головного мозку та розвиненої центральної нервової системи вищих тварин.

Перелічені біологічні передумови стали підґрунтям для появи людської свідомості, але головну роль у цьому відіграли соціальні

56

передумови, до яких насамперед належать праця, мова й соціальність.

Праця стала якісно новим способом адаптації людини до навколишнього світу, вона потребувала спеціальної адаптаційної діяльності на основі енергетично-інформаційного обміну з ним. Виготовлення засобів виробництва стимулювало людину до абстрагування, узагальнення, вчило її виокремлювати головні ознаки предметів та явищ для формулювання понять. Це був конкретний механізм розуміння об’єктивного світу. Логіка чуттєво-

предметної діяльності перетворювалася на логіку мислення. Ре-

зультати свідомої діяльності людини закріплювались у матеріальній і духовній культурі.

Якісно новим рівнем адаптації, який зумовив формування стійких людських спільнот, стала мова. Перехід до групового характеру людської діяльності, потреба координації окремих дій і вчинків людей викликали просте й складне спілкування між людьми (комунікацію). Засобом спілкування стала мова (як система знань). Крім того, мова перетворилася не лише на засіб передавання думок (інформації), а й необхідну умову мислення (як процес оперування абстрактними поняттями, закодованими в певних словах, системі знань), реальну форму думки.

Визначальним чинником розвитку свідомості стала соціальність. Як переконує досвід, поза суспільством розвиток свідомості неможливий. Спілкування (комунікація) перетворилося на основу для формування свідомості особи і суспільства загалом. Завдяки спілкуванню людина соціалізувалася, збагачувала власну свідомість досягненнями попередніх поколінь (у трудовій і розумовій діяльності).

Свідомість — це властивість високоорганізованої матерії; це найвища форма відображення дійсності, ідеальний образ матеріального світу; це продукт соціально-історичного розвитку та ускладнення матерії і, нарешті, свідомість — це регулятор цілеспрямованої діяльності людини.

Свідомість є системним і складним утворенням. Нині проблема структурності свідомості стала гостродискусійною, тому виокремлювати ті чи ті її елементи можна лише умовно.

За всієї складності й умовності свідомість можна поділити на кілька елементів.

Знання — головний елемент свідомості. Знання — це зміст людської свідомості, що формується внаслідок активного відо-

57

браження та ідеального оволодіння матеріальним і духовним світом, їх взаємозв’язків і суперечливих відносин. Знання тісно взаємодіють із практикою (критерієм істини). Тому свідомість — це вміння використовувати знання для практичного оволодіння зовнішнім світом та здобуття нових знань.

Емоції є також одним з найголовніших елементів структури свідомості. Людина емоційно переживає процес відображення, тобто відтворення дійсності доповнюється психічними переживаннями, хвилюваннями. Емоції можуть як негативно, так і позитивно впливати на свідомість. Наприклад, негативні емоції страху деструктивно впливають на адекватне усвідомлення навколишньої дійсності, і навпаки, позитивні почуття (наприклад любов) стають генератором творчої активності, чіткішого розуміння взаємодії людини з довколишнім світом. Емоційна сфера сприяє знаходженню об’єктивної істини в її конкретності й стає безпосередньою світоглядною цінністю.

Воля — це мотиваційна сфера свідомості, що сприяє усвідомленій активності (зусиллям особи) в досягненні поставленої мети (завдання). Воля й мета завжди взаємопов’язані (без волі не мож-

на досягти мети, і навпаки). Воля — це свідомий стимул до дії і вчинку (що не виключає можливості несвідомих дій і вчинків).

Не менш важливим елементом свідомості є мислення як діяль-

ність, спрямована на пошук одиничного в предметах та явищах об’єктивного світу. Найадекватнішою формою процесу мислення є слово (яке саме по собі є виразом узагальнення). У процесі мислення з’являються абстрактні поняття, судження, висновки тощо, які дають змогу отримати істинне знання про світ та адекватно організувати суспільну практику. За допомогою мислення здійснюється перехід від зовнішнього до внутрішнього розуміння світу (від явища до сутності). Філософським мисленням є мислення в поняттях.

До структури свідомості належать також самосвідомість, яка

є безпосереднім усвідомленням людиною самої себе як особи, своїх потреб та інтересів, перспектив тощо. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. Важливе зна-

чення для самосвідомості мають пам’ять і воля. Самосвідомість, своєю чергою, має низку підструктурних

елементів.

1. Самопізнання (відчуття власного тіла, місця у просторі й часі, самоспостереження, самоаналіз тощо).

58

2.Самооцінка (оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній відповідно до конкретних життєвих цінностей, норм і вимог, оцінка своїх бажань, потреб, інтересів, оцінка результатів своїх дій і вчинків тощо).

3.Самокерування (самоконтроль за своєю діяльністю і вчинками, самовдосконалення особистих якостей, самодетермінація поведінки, критичне переосмислення самого себе, своєї життєвої

позиції, наявних цінностей тощо). Адекватний рівень самооцінки, самоконтролю в кінцевому рахунку визначають позитивні якості особи (світогляд, характер, інтереси) в її взаємодії з довколишнім середовищем. Власне, навколишнє середовище (соціум) детермінує активний самоконтроль і самокерування особи, її відповідальність за власні дії та вчинки.

Близько до самосвідомості стоїть рефлексія як принцип мис-

лення, за допомогою якого здійснюється аналіз та відбувається усвідомлення власних форм діяльності. У широкому розумінні слова рефлексія — це зусилля, яке повертає свідомість на саму себе, розмірковування над своєю психічною діяльністю.

Отже, людина є істотою, яка сама себе оцінює, контролює й удосконалює. Без цих характеристик вона не могла б визначити свою одиничність і неповторність, а також своє місце у світі.

Структурні елементи свідомості перебувають у певній динамічній взаємодії. Незважаючи на всю складність їх аналізу, дискусійність багатьох положень, ми маємо можливість (з певною умовністю) перелічити низку функцій свідомості.

1. Пізнавальна (відображувальна) функція дає можливість здобути знання про навколишню об’єктивну та суб’єктивну реальність. Вона є визначальною для всіх інших. Важливими характеристиками цієї функції є творчість, активність, прогностичність.

2. Акумулятивна функція завдяки індивідуальній та історичній пам’яті сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної діяльності та прогнозування майбутнього. Перевірені відносні істини в процесі історичного розвитку викристалізовуються в об’єктивні істини в їх конкретному значенні.

3. Функція цілеспрямованості формує мету й цілі у процесі відображення. В основі мети лежить величезний попередній досвід, який опосередковано відбивається на соціальних, етичних, естетичних та інших ідеалах. Цілеспрямованість людської діяльності й поведінки визначає суперечливий процес взаємодії людини й довколишнього світу (природи й суспільства).

59