prysuhin_filosofiya_2

нормами та оцінками суспільства й соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це вимоги, що адресуються індивіду, котрі він має виконувати як свої соціальні обов’язки. Отже, суспільна мораль є способом адаптації окремої людини до суспільного середовища (сфера суспільної необхідності).

Потреба людей у сприйнятті та створенні красивого й досконалого дає людині мистецтво та естетичну свідомість як відображення дійсності в образно-художній формі. Специфіка естетичної свідомості визначається її предметом, художньообразним способом відображення дійсності та її функціями. Естетична свідомість складається зі смаків, уявлень, ідеалів, поглядів і теорій, що відбивають естетичну цінність предметів і явищ об’єктивної дійсності, а також предметів і явищ, створених самою людиною. Відображення дійсності в естетичній свідомості досягається за допомогою таких понять, як прекрасне й потворне, комічне й трагічне, величне й нікчемне тощо. Це відображення здійснюється на ідеологічному та побутово-психологічному рівнях.

Важливу роль у духовному житті суспільства відіграє релігія та

релігійна свідомість, яка охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію, що ґрунтується на вірі в існування надприродного.

Релігійна ідеологія — цебільш-менш чітка система релігійних ідей і поглядів на світ. Релігійну ідеологію зазвичай розробляють і розвивають теологи. Релігійна психологія складається стихійно, у процесі відображення побутових умов життя людей. Вона містить несистематизовані релігійні почуття, настрої, уявлення тощо, що ґрунтуються на вірі в існування надприродного. Істотну роль у побутовій релігійній свідомості набуває процес організації спілкування зі світом трансцендентного (Богом) — релігійний культ. Процес такого спілкування набуває специфічних духовноемоційнихвідтінків.

Наука, як форма суспільної свідомості, відображає діяльність людей, спрямовану на виробництво знань про природу, суспільство й сам процес пізнання з метою досягнення істини й відкриття об’єктивних законів. Вона систематизує об’єктивні знання про дійсність інтелектуально-понятійним раціональним способом. Наука має теоретичний та емпіричний рівні дослідження й організації знань. Вона спирається на спеціально створену систему наукових методів пізнання та передачі знань людям (докладніше про науку йдеться в темі 6).

Важливе місце у структурі суспільної свідомості належить її носіям, саме тому залежно від суб’єкта виділяють індивідуальну

129

та масову свідомість. Індивідуальна свідомість — це духовний світ особи. Масова свідомість — це рівень суспільної свідомості, суб’єктом якого є великі людські спільноти, які становлять більшість населення.

Суспільна свідомість реалізується через індивідуальну свідомість. Загальнозначимі елементи індивідуальної свідомості, що відображають суспільне буття, інтегруються в систему надособових форм суспільної свідомості, які, своєю чергою, є об’єктивним джерелом формування індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість — це не сума індивідуальних свідомостей, це якісна духовна система, що існує у вигляді різноманітних форм (мова, наука, філософія, мистецтво, політика, право, мораль, релігія, народна мудрість, соціальні норми тощо). Підкреслення відносної самостійності суспільної свідомості не заперечує того факту, що форми духовного виконують свою роль лише тоді, коли стають предметом особистих переконань людини (життєвої потреби).

У своєму розвитку індивідуальна та суспільна свідомість опосередковано впливають одна на одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче використання духовних досягнень минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється лише завдяки індивідуальним досягненням і духовним відкриттям окремих осіб.

Культура

Термін «культура» є одним з найпоширеніших. Він використовується як у соціально-політичній літературі, так і на побутовому рівні, у процесі аналізу художніх явищ, а також у філософських дослідженнях. У тлумаченні феномену культури спеціалісти посідають різні, часто протилежні позиції. Сьогодні, як стверджують культурологи, вже існує понад 500 визначень культури.

Саме слово «культура» з’явилося більше ніж дві тисячі років тому й етимологічно означало лише «обробляти» й використовувалося спочатку як агротехнічний термін «обробка землі», «культивування ґрунту». В античному світі Цицерон уперше використав слово «культура» в іншому тлумаченні — стосовно можливості впливу на людський розум. Одразу поняття «культура» стало протистояти іншому латинському поняттю «натура», тобто природі. У цьому разі слово «культура» стало означати явище, що створене людиною (поза природою). Відтоді

130

будь-який елемент культури став сприйматися не як наслідок дії природних сил, а як результат дії самої людини з переробки, вдосконалення об’єктів природи. Таке розуміння культури на побутовому рівні свідомості залишається актуальним і досьогодні. У німецькій класичній філософії під культурою стали розуміти другу природу, тобто все те, що створюється й удосконалюється людиною: «культура — це створена людиною друга природа» (Ґ. Геґель).

На сьогоднішній день немає узагальненої позиції дослідників, які аналізують поняття культури. У наш час культуру вивчає ціла низка наук — історія, археологія, етнографія, релігієзнавство. Кожна з цих наук вибирає свій ракурс вивчення культури. У кінці ХІХ — на початку ХХ ст. виникла спеціальна наука про культуру

— культурологія (вивчає культуру як систему елементів). Філософія також не залишилась осторонь від вивчення такого складного й динамічного феномену, яким є культура.

Філософія культури виходить з таких положень:

1.Культура заснована на діяльності людей; через культуру і завдяки їй проходить об’єднання природного й соціального, основою цього об’єднання є людина як суб’єкт діяльності, пізнання та спілкування.

2.Культура є результатом об’єктивізації, матеріалізації

прагнень, цілей та інтересів людини. Для характеристики культури використовують поняття «артефакт». Артефакт — це продукт або результат діяльності людини. Як наслідок,

культура тлумачиться як світ артефактів, що виникли в результаті матеріальної або духовної практики. Іншими словами, культура може визначатись як результат матеріальної або духовної практики людини.

Безперечно, культура пов’язана з наданням певного змісту артефактам культури. Матеріальні об’єкти, що існують самі по собі, жодного змісту не мають. Зміст у них вкладає сама людина, виражаючи його за допомогою мови, тому культура виступає як спосіб інформаційного забезпечення існування суспільства.

Сутність інформаційно-семіотичної концепції культури полягає в тому, що культуру розуміють як сферу інформаційного забезпечення функціонування суспільства. Вона являє собою колективний інтелект, колективний розум, що формує та зберігає соціальну інформацію, яка використовується людиною для перетворення навколишнього світу і самої себе. Ця інформація кодується у створюваних людьми знакових системах, найважливішою з яких є мова (наука про знакові системи

131

називається семіотикою). Специфіка людського способу життя детермінована тим, що люди, на відміну від тварин, керуються у своєму житті не тільки природними властивостями предметів матеріального світу, але й спеціальною інформацією, на основі якої вони свідомо ставляться до навколишнього світу, змінюють його згідно зі своїми потребами та інтересами.

У соціальній інформації існує три головних типи змісту: знання, цінності та регулятиви (правила дії та поведінки). Взаємозв’язки між ними визначають особливості духовної культури (міфології, релігії, мистецтва, філософії), соціальної культури (моральної, правової, політичної) і технологічної культури (технічної, наукової, інженерної). Кожний народ у своєму історичному розвитку створює національну культуру. Разом з тим існують культурні універсалії, що характеризують культуру як таку, що саморозвивається в просторі й часі, колективний інтелект усього людства загалом.

Поняття культури стосується не тільки артефактів культури, а й самої людини. Культура особистості — це система її моральноестетичних норм, способу життя, які характеризуються такими рисами, як порядність, чесність, скромність, милосердя тощо. Інколи синонімом високої культури особистості є інтелігентність

— широкі знання, соціальна відповідальність, висока культура. Культурна особистість уміє керувати собою, має навички самоконтролю, самовдосконалення й прагнення до активного спілкування. Культурна особистість зорієнтована на добро, гуманізм, справедливість. Культура особистості містить уміння раціонально використовувати час, не марнувати його на непотрібні справи і заняття.

Культура, як і будь-яке суспільне явище, виконує певні функції, серед яких можна виділити головні:

Соціалізуюча функція культури організовує процес соціалізації особи (засвоєння людиною соціальної ролі, навичок тощо).

Комунікативна функція організовує взаємодію між людьми, соціальними групами і суспільством.

Функція диференціації та інтеграції суспільства. Об’єднуючи людей у межах певної культури, ця функція роз’єднує (диференціює) людей за їх належністю до іншої культури.

Ігрова функція культури полягає в тому, що в її межах проходить вільна творча діяльність людей, в основі якої лежить розважальний і змагальний моменти.

132

Знаково-комунікативна функція культури. Усі явища культури (артефакти) є знаками, що несуть символічне значення. Завдяки символам здійснюється спілкування людини з людиною, тому культура часто визначається як система символів.

Отже, культура не існує поза людиною. Вона із самого початку пов’язана з людиною і відображає потребу людини шукати сенс свого життя у діяльності, і навпаки, немає ні суспільства, ні соціальної групи, ні людини поза культурою. В такому контексті соціальна філософія виокремлює такі різновиди культур, як світова культура (синтез кращих досягнень усіх національних культур різноманітних народів, що населяють нашу планету), та національна культура (синтез культур різноманітних соціальних груп, класів тощо). До національних культур відносять культуру українську, російську, польську тощо, регіональну (слов’янську, американську, африканську), культуру окремих соціальних суб’єктів (класову, міську, сільську, професійну, молодіжну, родинну та окремої особистості). Вирізняють також культурні епохи, наприклад, античності, середньовіччя, відродження, окремі форми культури, наприклад, політичну, соціальну, правову, релігійну, специфічні культурні підрозділи (масову, авторитарну, маргінальну), а також офіційну культуру.

Для розкриття змісту культури можна використати ціннісний підхід, згідно з яким культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, способи їх створення, уміння їх використовувати та передавати прийдешнім поколінням.

Специфіка людської діяльності зумовлює виокремлення матеріальної та духовної культури.

Матеріальна культура охоплює дуже велике коло предметів, серед яких, власне, проходить усе життя як кожної окремої людини, так і суспільства загалом (до матеріальної культури відносять засоби виробництва, техніку, технології, культуру праці виробництва, матеріальну основу побуту, матеріальний бік довколишнього середовища).

Духовна культура містить результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керування суспільством тощо. До духовної культури належать державні організації та інститути (наукові інститути, вищі навчальні заклади, школи, театри, музеї, бібліотеки тощо), які в сукупності забезпечують функціонування духовної культури.

133

Розподіл культури на матеріальну і духовну є відносним. Дуже часто неможливо однозначно віднести ті чи ті явища до матеріальної або духовної культури. З одного боку, вони належать до культури матеріальної, з другого — до культури духовної. Наприклад, продукти духовного життя, ідеї, художні твори, суспільні норми знаходять своє відображення в певній предметній матеріалізованій формі, тобто в рукописах, книжках, картинах тощо (включаються в коло елементів матеріальної культури).

Духовна культура — важливий чинник суспільного прогресу, її рівень визначає щабель інтелектуального, естетичного, художнього і морального розвитку людства. З поняттям культура пов’язаний процес придбання знань і досвіду в тій чи тій площині діяльності, засвоєння людиною певної системи цінностей, відпрацювання власної лінії поведінки.

Всесвітня історія вирізняє багато типів культур. Для характеристики суспільств, які відрізняються одне від одного за специфікою панівної культури, часто послуговуються терміном «цивілізація».

? Питання для самоперевірки

134

1.Дайте коротку характеристику складовим духовного життя суспільства.

2.Що таке суспільна свідомість?

3.Яка структура суспільної свідомості?

4.Які головні форми суспільної свідомості ви можете назвати? 5.Дайте їм коротку характеристику.

6.Дайте визначення поняття «культура».

7.Які різновиди культури ви можете назвати?

8.Дайте коротку характеристику функціям культури.

Теми рефератів

1.Діалектика форм духовного освоєння світу.

2.Духовне життя суспільства та його структура. 3.Суспільна свідомість як соціальна пам’ять народу. 4.Духовне виробництво як виробництво свідомості. 5.Діалектика форм суспільної свідомості.

Cписок рекомендованої літератури

1.Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія — К., 1996.

2.Анищенко А. И. Структура общественного сознания. — М., 1973. 3.Антонович Д. Українська культура. — Мюнхен, 1988.

4.Барулин В. С. Диалектика сфер общественной жизни. — М., 1982. 5.Бергсон А. Два источника морали и религии: Пер. с фр. — М., 1994. 6.Бердяев Н. А. О назначении человека. — М., 1993.

7.Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994. 8.Грушин В. А. Массовое сознание. — М., 1987.

9.Духовне оновлення суспільства. — К., 1990. 10.Ильин И. Н. Путь к очевидности. — М., 1993.

11.Ксенофонтов В. И. Духовность как экзистенциальная проблема //

Филос. науки. — 1991. — № 12.

12.Культура і побут населення України. — К., 1991. 13.Культурне відродження в Україні. — К., 1993.

14.Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Соч. — 2-е изд. — Т.3. 15.Никитин В. П. Духовный мир: органичный космос или разбегающаяся Вселенная // Вопр. философии. — 1991. — № 8.

16.Общественное сознание и его формы. / Под общ. ред В.И. Толстых.

— М., 1986.

17.Огієнко І. Українська культура. — К., 1991. 18.Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998.

19.Пролеев В. С. Духовность и бытие человека. — К., 1992.

135

20.Скуратівський В. А. Етносоціальна культура як саморегульована система: Навч. посіб. — К., 1993.

21.Стан культурної сфери та культурної політики в Україні (Аналітичний огляд). — К., 1995.

22.Тойнбі А. Дослідження історії. — К., 1995. 23.Українська культура: історія і сучасність. — К., 1994.

24.Українська культура: Лекції / За ред. Д. Антоновича. — К., 1993. 25.Уледов А. К. Духовная жизнь общества: Проблемы методологического исследования. — М., 1980.

26.Федотова В. Г. Практическое и духовное освоение действительности. — М., 1989.

27.Франк С. Л. Духовные основы общества. — М., 1991.

136

Аксіологія — розділ філософії, в якому вивчаються цінності

Цінності — процеси, явища, предмети, які мають позитивну значимість для людини і сприяють задоволенню її потреб та інтересів

137

Таблиця 11

Проблема цінностей у філософії

Цінності посідають одне з головних місць у людському житті та суспільстві. Вони свідчать про людський спосіб життя, про кардинальну відмінність людини від тварини.

Розділ філософії, в якому вивчається теорія цінностей,

називається аксіологія. Поняття цінності зазвичай використовується для позначення процесів, явищ, предметів, які мають позитивну значимість для людини і сприяють задоволенню її потреб та інтересів. Вивчення цінностей має давню історію.

Першу спробу надати поняттю цінності філософського узагальненого значення зробили філософи античного світу (Сократ, Платон). Вони вважали, що найвищими цінностями можна назвати благо та справедливість. Головним питанням аксіології, яке поставив Сократ, було питання «що є благо?» У середньовічній філософії ціннісні етико-релігійні характеристики містились у самому понятті реальність (істинне буття Бога). В

138