prysuhin_filosofiya_2

4. Творча функція дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досягненню мети, цілей і конкретних завдань. Людина творить новий світ, який відбиває її потреби, тобто сутність людини як творця.

5. Комунікативна функція визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. Як уже зазначалося, спілкування (комунікація) здійснюється за допомогою обміну інформації через використання мови й технічних засобів (текстів). Проте інформованість ще не означає, що знання набуто. Щоб інформація стала знанням, вона повинна суб’єктивізуватися, «стати розумною», перевіреною практикою за схемою «знати — уміти».

6. Регулятивна функція дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно із запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом. Ця функція виявляється у двох формах — спонукання до дії та вчинку через усвідомлену необхідність і виконавче керування, що синхронізує діяльність і вчинки людей з їх потребами та інтересами, із забезпеченням поєднання поставленої мети з пошуком реальних засобів її досягнення.

Такі головні функції свідомості. У реальному житті вони здійснюються на рівні окремої особи й суспільства загалом.

Залежно від типу суб’єкта свідомість може бути індивідуальною або суспільною. Суспільна свідомість (внутрішня структурність — рівні та форми) найґрунтовніше була досліджена представниками історичного матеріалізму. Згідно з їхніми поглядами суспільна свідомість відображає суспільне буття та є головною умовою його прогресивного і стабільного розвитку. Оскільки зміст суспільної свідомості залежить від матеріального виробництва та виробничих відносин (соціального стану людей, їх місця у способах виробництва й розподілу результатів праці), то у представників різних соціальних груп, класів, верств зміст суспільної свідомості буде неоднаковий.

Історичний матеріалізм виокремлює такі рівні свідомості: побутову свідомість, яка не використовує у відображенні об’єктивного світу спеціальних процедур; суспільну психологію, яка є емоційним ставленням до суспільного буття, його оцінки (почуттями та емоціями); теоретичну свідомість, що відображає суспільне буття (його зв’язки й закони) спеціальними методами пізнання; ідеологію як систему теоретичного розуміння довколишнього світу через призму інтересів певної соціальної групи.

60

Історичний матеріалізм виокремлює також форми суспільної свідомості, що характеризують різні способи відображення суспільного буття. До форм суспільної свідомості відносять: політичну свідомість (сукупність поглядів, ідей, що віддзеркалюють ставлення до влади й боротьбу за владу різних партій, класів, народів, націй, держав); правову свідомість (сукупність повсякденних і теоретичних поглядів, ідей на право, закон, правосуддя); мораль — побутові й теоретичні погляди, ідеї про способи морального регулювання поведінки людей в праці, родині, наукових сферах, політиці, ставленні до природи тощо; релігійну свідомість, що віддзеркалює світ на ґрунті релігійної віри (релігійного знання); філософську свідомість, що відбиває світ на основі щонайбільше узагальнених понять і категорій; мистецтво як форму свідомості, що відображає світ за допомогою художніх образів, як результат розв’язання суперечності між прекрасним і потворним; науку, що віддзеркалює світ за допомогою знань, перевірених практикою та спрямованих на практичну діяльність.

? Питання для самоперевірки

1.Що таке відображення як загальна властивість матерії?

61

2.Що означає поняття «свідомість» та як воно співвідноситься з поняттям «матерія»?

3.Проаналізуйте співвідношення біологічного та соціального в походженні свідомості.

4.Охарактеризуйте визначальну роль соціальності у виникненні свідомості.

5.Дайте коротку характеристику структури свідомості.

6.Що таке самосвідомість?

7.Назвіть головні функції свідомості.

8.Індивідуальна і суспільна свідомість. Структура суспільної свідомості.

Теми рефератів

1.Відображення як загальна властивість матерії.

2.Співвідношення біологічного та соціального у свідомості.

3.Визначальна роль соціального у виникненні свідомості. 4.Структура суспільної свідомості, її основні рівні та форми.

Cписок рекомендованої літератури

1.Арлычев А. Н. Саморегуляция, деятельность, сознание. — СПб., 1992.

2.Велихов Е., Зинченко В. П., Лекторский В. А. Сознание: опыт дис-

циплинарного подхода // Вопр. философии. — 1988. — № 2. 3.Дельгадо Х. Мозг и сознание. — М., 1991.

4.Дубровский Д. И. Проблема идеального. — М., 1983. 5.Жуков Н. И. Проблема сознания. — Минск, 1987.

6.Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975. 7.Марголис Дж. Личность и сознание. — М., 1986.

8.Мамардашвили М. К. Сознание как философская проблема // Вопр.

философии. — 1990. — № 10.

9.Морозов К. М. Природа интуиции. — Минск, 1990.

10.Проблема сознания в современной западной философии. — М., 1989. 11.Тайны сознания и бессознательного. — М., 1998.

12.Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1985. 13.Фрейд З. Психология бессознательного. — М., 1990. 14.Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.

15.Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991.

62

Гносеологія (теорія пізнання) пропонує варіанти вирішення проблем джерела знань, способів їх здобування, критеріїв істинності знань

Пізнання — це процес активного відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини Мета пізнання— здобуття істинного знання з метою його практичного використання

63

Таблиця 5

64

Сутність пізнавального процесу

Людина опановує зовнішній світ за допомогою знань та процесу пізнання. У найзагальнішому вигляді пізнання — це найвища форма відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини, такий її різновид, який завдяки активності може забезпечити людині адекватну матеріальну та духовну взаємодію (практику) з навколишнім світом.

Пізнання є процес проникнення людини в сутність навколишньої дійсності, у сутність окремих предметів та явищ, в їх закономірні взаємозв’язки й відносини.

Проблема пізнання є чи не найголовнішою частиною філософського знання. Вона вирішується теорією пізнання, яку ще називають гносеологією (епістемологією1). До найважливіших проблем гносеології належать співвідношення знання та реальності, пов’язані з ними питання достовірності знань (істини), шляхів їх досягнення, критерії, взаємодія (діалектика) чуттєвого та раціонального, взаємодія з нераціональними формами пізнання, феномен розуміння тощо. Домінантного значення гносеологія надає науковому пізнанню. Предметом гносеології як філософської дисципліни є процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми й методи пізнавальної діяль-

ності. Гносеології притаманні методологічний плюралізм, брак обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найефективнішими для певної ситуації.

Гносеологія у вузькому розумінні слова досліджує пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечливість процесу пізнання, критерії істинності знань.

Головним у гносеології впродовж багатьох століть є питання можливості пізнання людиною навколишнього світу. Залежно від відповіді на нього філософи поділяються на тих, які заперечують таку можливість, — агностиків, і тих, які визнають можливість пізнання світу, наприклад, представники матеріалістичної діа-

лектики. Між цими протилежними позиціями існує третій напрям — скептицизм, який вважає, що світ можна пізнати лише

1 Епістемологія — це теорія наукового пізнання, що досліджує його сутність, специфіку, структуру, метод, рівні та взаємозв’язок з іншими (позанауковими) формами пізнання.

65

частково, тобто осягнути лише відносну істину. Розглянемо ці позиції докладніше.

Агностицизм цілком заперечує принципову можливість достовірного пізнання світу. Якщо він і не відкидає можливості процесу пізнання, то під час критичної інтерпретації здобутих знань агностицизм указує на неможливість досягнення об’єктивної істини. Елементи агностицизму існували в різних філософських системах. Серед найвідоміших фундаторів агностицизму слід насамперед назвати Імануїла Канта, який уважав, що пізнати можна лише явища, а сутність є завжди «річчю в собі», що ніколи не стане «річчю для нас» (вона є непізнаною для людини). Відмінність «речі в собі» від «речі для нас» саме в позитивній чи негативній відповіді на запитання про можливості її пізнання.

Ще один різновид агностицизму пов’язаний з іменем Давида Юма, який уважав, що людина у процесі пізнання пізнає тільки власні відчуття, тобто лише те, що належить суб’єкту пізнання. У результаті він дійшов висновку, що людина пізнає не об’єктивний світ, а тільки результати свого відчуття. Наприкінці ХІХ ст. відомий філософ Р. Авенаріус також зробив висновок про неможливість пізнання світу, вважаючи, що суб’єкта пізнання взагалі немає. Подібні елементи агностицизму зустрічаємо в багатьох сучасних філософських системах як ідеалістичного, так і матеріалістичного напряму. Серед причин, які лежать в основі агностицизму, називають складність (суперечливість) пізнавального процесу, суб’єктивізм мислення, об’єктивну наявність хибного знання в мисленні тощо.

Скептицизм не заперечує можливості пізнання, але його представники висловлюють сумнів щодо можливості одержання людиною достовірного знання (істинного та однозначного). На практиці скептицизм тяжіє до агностицизму. Скептиками в Давній Греції називали філософів, які обстоювали позицію, згідно з якою будь-яку тезу можна довести як «за», так і «проти»: кінцева оцінка знання залежить від суб’єктивного бажання людини, її вміння вести дискусію, обстоювати або заперечувати істину. Сучасний скептицизм загалом увібрав у себе сутнісну оцінку античних скептиків у вирішенні гносеологічних проблем і спричинився до появи такого його різновиду, як релятивізм1.

1 Релятивізм — визнання відносності, умовності та суб’єктивності процесу пізнання, абсолютизація моменту відносності в наших знаннях.

66

Сьогодні дослідників дедалі частіше приваблює стан умовної рівноваги, за якого будь-яка випадковість стає причиною непрогнозованого руху або розвитку. Водночас не відкидається можливість пізнання явища або процесу, але заперечується спроможність людини пізнати його закономірності. А пізнання, яке не фіксує закономірність, заперечує можливості пізнання світу загалом. У сучасному світі агностицизм і скептицизм репрезентовано такою філософською течією, як конвенціоналізм1.

Протилежну позицію щодо агностицизму і скептицизму посідає

матеріалістична діалектика, яка послідовно обстоює можли-

вість адекватного пізнання об’єктивного світу (здобуття істинних знань). Матеріалісти декларують, що пізнання є процес, у результа-

ті якого матерія (завдяки своїй здатності відображення — свідомості) може пізнати саму себе. Важливим аргументом, що свід-

чить на користь ідеї про можливість адекватного пізнання світу, є розвиток духовної культури, вся історія людської цивілізації та її ефективне практичне перетворення на основі істинних знань.

Предметом гносеології є процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми й методи пізнавальної діяльності. Зазначимо, що головний метод сучасної гносеології виокремити неможливо, філософія науки орієнтує на існування феномену методологічного плюралізму — відсутності обмежень у використанні найоптимальніших та найефективніших методів під час вирішення конкретної пізнавальної проблеми (ситуації).

В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів. Назвемо їх.

Принцип об’єктивності визнає самостійне існування предметів, явищ, процесів як об’єкта пізнання, їх незалежності від волі та свідомості суб’єкта пізнання.

Принцип пізнавальності — визнання того факту, що пізнання можливе; пізнанню людини немає меж, хоч на кожному конкретноісторичному етапі пізнання воно обмежено рівнем розвитку людської практики.

Принцип активності — визнання того, що процес пізнання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

1 Конвенціоналізм — філософська позиція, згідно з якою наукові положення, які визнаються всіма членами наукового співтовариства, є результатом певної домовленості, а не логічного доведення їх істинності.

67

Принцип діалектики визнає необхідність застосування до процесу пізнання основних законів, категорій і принципів діалектики.

Принцип практики спрямовує на те, що практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої себе є головною рушійною силою, метою пізнання.

Принцип історизму вимагає досліджувативсі предмети та явища навколишнього світу в контексті їх історичного розвитку (що було, що є і що буде).

Принцип конкретності істини орієнтує дослідника на пошук індивідуальності, достовірності знання (істини) залежно від конкретних умов його здобування.

Оскільки процес пізнання є складним і системним явищем, то

євсі підстави виокремити й розглянути його основні елементи.

1.Суб’єкт пізнання — це людина, якій притаманний розум та яка засвоїла головні методи й засоби пізнання, акумульовані суспільством у процесі його історичного розвитку.

2.Об’єкт пізнання, до якого належить довколишній світ, буття загалом та його частина, на яку спрямований пізнавальний інтерес, діяльність суб’єкта пізнання. Об’єкт пізнання конкретизується поняттям «предмет пізнання».

3.Істина — адекватне відображення суб’єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу.

Питання про істину є чи не найголовнішим у гносеології, тому розглянемо його докладніше.

Історико-філософський аналіз проблеми істини свідчить про те, що впродовж історичного розвитку філософських знань її вирішення не було однозначним. Наприклад, Платон уважав, що істина — це незмінна якість ідеальних об’єктів; Арістотель зауважував, що істина є співвідношення наших знань та об’єктивної дійсності; Геґель зазначав, що істина є момент досягнення Абсолютної ідеї способом раціонального пізнання тощо. Не менш різноманітними (почасти полярними) є погляди на істину в сучасних філософських системах.

Діалектико-матеріалістична філософія характеризує істину на основі теорії відображення об’єктивної дійсності людською сві-

домістю, де істина визначається як знання, яке достовірно відо-

бражає об’єкт пізнання. Загалом проблема істини вирішується через зв’язок таких понять, як «об’єктивна істина», «суб’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина» та «конкретна істина».

Ключовою ознакою істини є її об’єктивність. Водночас істина є суб’єктивною, вона пізнається людиною і виражається в певних

68

формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об’єкта в повному його обсязі. Зрозуміло, що головною ознакою є її об’єктивність (зміст істинного знання не залежить від суб’єкта пізнання). Положення про об’єктивність не означає, що істина належить тільки об’єктивному світу. Істина є водночас результатом суб’єктивної діяльності, вона пізнається людьми, які надають їй певних форм людської думки. Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження, зумовлені низьким рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи ті обмеження процесу пізнання, людина розвиває об’єктивний зміст істини. Істи-

на є процес, об’єктивний за своїм змістом і суб’єктивний за своєю формою.

Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи говорять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб’єктивного наближення до об’єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсолютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істи-

ни. По-перше, відносна істина (відносність щодо об’єктивної істини) — це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. По-друге, абсолютна істина (абсолютність у межах об’єктивності) означає наявність повного адекватного знання про об’єкт пізнання. Абсо-

лютність в об’єктивній істині означає, по-перше, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується (не спростовується), вона лише доповнюється новим змістом. Часто така істина належить до так званих вічних істин, фактів історії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об’єктивної істини.

Зауважимо, що нечітке розуміння діалектики абсолютного та відносного в істині на практиці призводить до догматизму й релятивізму.

Догматизм (як уже зазначалося) видає своє вчення, ідею, теорію як раз і назавжди встановлену істину (догму) без урахування можливого розвитку предмета, який вона відображає. Догматизм підмінює об’єктивну дійсність суб’єктивістськими конструкція-

69