prysuhin_filosofiya_2

20

Схема 2 (закінчення)

Категорія «матерія»

Матерія — філософська категорія для позначення об’єктивної реальності (чуттєво-предметного світу), що дається людині через чуттєве сприйняття

21

Таблиця 2

22

Проблема буття

Учення про буття дістало назву «онтологія», а сама проблема буття стала однією з найголовніших у філософії. Становлення й розвиток філософії розпочався власне з вивчення проблем буття. Давньоіндійська, давньокитайська, антична філософії цікавилися насамперед онтологією, прагнули в межах своїх можливостей дати відповідь на питання: «Як існує світ?», «Які особливості існування буття?», «Що є основою (першопричиною) існування світу й людини?». Філософські роздуми над цими питаннями дали можливість створити одну з перших філософських картин світу1, визначити форми ставлення людини до навколишньої дійсності.

Поняття «буття» ввів у філософію давньогрецький філософ Парменід (V ст. до н. е.). Він уважав, що буття реально існує, воно є незмінним, однорідним та абсолютно непорушним. У світі немає нічого іншого, окрім буття. Думка людини відображує буття, дає йому логічне тлумачення. Парменід зазначав, що «буття є думка про буття, а думка про буття є саме буття». Платон обстоював протилежний погляд. Зокрема він говорив, що справжнє буття — це світ ідей, які є істинними й незмінними. Геракліт уважав, що буття існує в єдності з небуттям, воно є плинним і змінним (наприклад, як вогонь, що є основою світу). Але незважаючи на розбіжності тлумачення, філософи античності під буттям розуміли все, що істинно існує, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (самопороджує себе). Середньовічні мислителі надавали онтології теологічного змісту — ототожнювали поняття буття та Бога.

Обґрунтування всіх філософських систем розпочиналося з онтології. У матеріалізмі XVII–XVIII ст. буття ототожнювалося

зприродою, що водночас заперечувало саму онтологію. Згідно

зпозицією І. Канта, не могло бути онтології як учення, незалежного від учення про принципи пізнання, а це означало збіг онто-

1Картина світу — конкретно-історична сукупність світосприйняття та світовідчуття, що передбачає як раціонально-понятійні, так і чуттєво-образні аспекти сприйняття та оволодіння світом. Картина світу формується на основі висхідних світоглядних настанов (міфологічних, релігійних, філософських, наукових тощо). Картина світу дає змогу усвідомити світ як складно організовану та структуровану систему, в якій людині відведені певне місце та роль. Найважливішими компонентами картини світу є простір, час, причина, доля, взаємозв’язок частини й цілого, чуттєвого й трансцендентного тощо.

У сукупності ці концепти визначають своєрідну «сітку координат», завдяки якій окремі представники певної культури сприймають та усвідомлюють своє місце у світі. Картина світу реалізується в різноманітних семіотичних знакових системах, що мають універсальний характер.

23

логії з гносеологією. У XVIII ст. інтерес до онтології різко знизився, з’явилися гносеологічні та психологічні трактування онтології. Буття з об’єктивного перетворюється на суб’єктивне.

Сучасна філософія знову повернулася до теми онтології як універсальної теорії буття. На основі синтезу природничонаукових, філософських та інших знань вона пропонує свої різноманітні погляди на сутність буття — екзистенціоналізм трактує буття як внутрішню здатність людини (екзистенцію), її неповторність, одиничність, протилежність «предметному буттю»; неотомісти під буттям розуміють «чисте буття» — Бога — тощо.

Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об’єктивна, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу (матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка-

тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в самому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:

1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — буття предметів і процесів, які існують незалежно від волі людини та її діяльності, тобто сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.

2.Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) існування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності). Інакше кажучи, буття людини — це її реальне існування як єдності матеріального та духовного, буття людини самої по собі та її буття в матеріальному світі.

3.Буття духовного (ідеального) — існування духовного як

самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об’єктивізованого (позаіндивідуального) духовного буття. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотожним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, ціннісних орієнтацій, переконань, вражень тощо. Буття духовного є продуктом духовного обміну людей, незалежним від індивідів (наукові ідеї, моральні норми, культура спілкування). Елементи

24

4. Буття соціального — система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття (життя, існування, розвиток) самого суспільства.

Окрім зазначених форм буття філософія виокремлює також «ноуменальне буття» (від ноумен — річ у собі) — буття, що реально існує незалежно від свідомості та від того, хто його споглядає,

а також «феноменальне буття» (від слова феномен — явище, яке існує в досвіді людини) — це ілюзорне буття, що існує лише як момент процесу пізнання на рівні суб’єкта пізнання.

Категорією, протилежною буттю, є категорія «небуття» — повна відсутність будь-чого, абсолютне ніщо. Небуття — це заперечення буття щодо існування окремого предмета, межа, за якою цей предмет ще не існує або вже не існує. Це стан, протилежний буттю, що водночас перебуває в єдності з ним. Небуття є такою самою реальністю, як і буття. Небуття є також однією з найдавніших філософських категорій. Парменід, який заклав основи вчення про буття, стверджував, що ніхто не може довести те, що те, чого немає, існує. М. Гайдеґґер уважав, що Парменід помилявся, бо в ту мить, коли ми говоримо про буття, ми вже стверджуємо про існування небуття. Лише у філософії Нового часу, зокрема в німецькій класичній філософії, починають досліджувати діалектичний взаємозв’язок між буттям і небуттям. Категорія «небуття» поширена в сучасній філософії, особливо в екзистенціоналізмі, в якому вона посідає важливе місце. Екзистенціоналісти, зокрема Ж.-П. Сартр, під небуттям розуміють специфічну активність, виявами якої є рух, розвиток, свобода. Витлумачене у такий спосіб небуття заперечує інертне «в собі буття» природи й зближується з головною категорією екзистенціоналізму — екзистенцією. Категорія «небуття» позначає проблему відсутності існування будьчого до його виникнення й після його знищення (смерті). Небуття, тобто існування неіснуючого, аргументується порізному. Наприклад, теперішність розташована між двома сферами небуття — між минулим (тим, чого вже немає) і майбутнім (тим, чого ще немає). Християнство наголошує на творенні буття з нічого, визнаючи реальність небуття: людина приходить з небуття й повертається в небуття. Світоглядна орієнтація на абсолютизацію небуття, визнання його первинності породжує особливу, відмінну від європейської, культуру й релігію — буддизм.

25

Категорія буття — це щонайбільше узагальнене філософське поняття (абстракція), яке об’єднує за принципом існування різноманітні явища, процеси природи, людські спільноти й окремих людей, соціальні інститути, певні форми та стани людської свідомості.

Спроби вирішити питання про загальну основу всього сущого акцентують увагу на понятті «субстанція». Філософський зміст цього поняття має два аспекти: 1) першопричину, яка не має зов-

нішньої причини свого існування; 2) реальність, що сприймається як її внутрішня єдність, межа існування її визначеності. Залеж-

но від того, чи визнається можливість існування однієї або кількох субстанцій, виокремлюють такі філософські вчення, як монізм, дуалізм, плюралізм. У моністичній системі можливі два головних варіанти побудови картини світу — матеріалістичний або ідеалістичний, залежно від того, що вважається першоосновою світу — матерія чи дух. Протилежними монізму є дуалізм, який визнає існування двох незалежних субстанцій (матеріальної та ідеальної), а також плюралізм, який визнає наявність багатьох субстанцій.

Категорія «матерія»

Незважаючи на те що вияви буття є доволі різноманітними, усі вони об’єднані одним — матерією. Визначення категорії «матерія» розпочнемо з аналізу етимології слова «матерія». Матерія означає «речовина». У процесі розвитку природознавства й самої філософії зміст поняття «матерія» неодноразово змінювався. Наприклад, матеріалістичний підхід, вирішуючи основне питання філософії на користь первинності буття та вторинності свідомості, ототожнює буття й матерію [матерія є основою буття, а всі інші форми буття (дух, людина, суспільство) є породженням матерії]. Об’єктивно-ідеалістичний підхід обстоює позицію, згідно з якою матерія існує об’єктивно як результат об’єктивізації первинного ідеального (абсолюту) незалежно від усього сущого. Суб’єктивно-ідеалістичний підхід заперечує існування матерії як самостійної реальності та вважає, що вона є лише продуктом, ілюзією людської свідомості.

Існування матерії визнає більшість філософських систем. Відмінність у тлумаченні матерії залежить також від того, як філософи відповідають на питання «матерія створена Богом чи ні?» або «чи існує вона вічно, сама по собі?». Християнська філософія

26

заперечує вічність матерії, вважаючи, що вічність — це лише атрибут абсолюту (Бога), який створив матерію з нічого. Матеріалізм XVII ст. обстоював принцип «з нічого не виникає нічого», приписував матерії вічне існування в просторі й часі, ототожнював її з чуттєвим світом.

У діалектичному матеріалізмі матерія — це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях і яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини.

З огляду на це матерія тлумачиться як незалежна першопричина всього, що існує (субстанція). Єдиною властивістю матерії є «бути об’єктивною реальністю», а тому жодні окремі природні об’єкти, речовина, елементи тощо не є матерією. Марксистське тлумачення матерії є виявом метафізичного підходу, тому що стверджується, що матерія — це лише категорія, яка існує на рівні свідомості як абстракція. Водночас матерії приписуються невід’ємні властивості (атрибути): вічність, нестворюваність, незнищуваність тощо, які притаманні лише абсолюту — Богові.

Найсуттєвішою характеристикою матерії є її структурність. Матерія завжди певним чином організована в матеріальну систему (цілісне творіння), зв’язок між елементами якої є більшменш довгостроковий і постійний, на відміну від інших елементів навколишнього світу. Матеріалістична філософія виокремлює такі основні типи матеріальних систем та адекватні їм структури, рівні організації матерії: нежива матерія, жива матерія та суспільство.

Нежива матерія має такі рівні: субелементарний (кварки, глюони — найменші одиниці матерії, менші за атом); мікроелементарний (андрони, електрони); ядерний (ядро, атом); молекулярний (молекули); одиничних предметів; макротіл; планет; системи планет; системи галактик; Всесвіту, світу загалом.

Жива природа відома лише на Землі. Її виникнення згідно з матеріалістичної філософією є результатом природного розвитку матерії. До рівнів живої матерії належать: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітинний (клітина), багатоклітинні організми, види, популяції, біоценози та біосфера. Причому особливе значення має біосфера. У ній відбувається взаємодія літосфери, гідросфери та атмосфери. Атмосфера є своєрідним містком, що зв’язує Зем-

27

лю й космос. Збереження рівноваги між складовими біосфери є гарантією збереження життя на планеті.

На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид матеріальної системи — соціум (суспільство). До рівнів соціуму належать: окремий індивід, родина, група, колектив різних людей, соціальні групи (страти, класи, етноси), нації, раси, окремі співтовариства, держави, союзи держав, людство загалом.

Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свідчить про те, що у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про матеріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загальні властивості матерії та закони її руху. На користь матеріальної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збереження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менделєєва; 3) еволюційне вчення Дарвіна, учення про клітину, сучасні досягнення в галузі фізики. Матеріальна єдність світу розкривається завдяки цілісному підходу до вивчення організму людини, взаємозв’язку природи й суспільства та їх розвитку загалом.

Найповніший філософський аналіз категорії матерії неможливий без правильного вирішення питання про такі атрибутивні власти-

вості матерії, як рух, простір і час. Вважають, що саме вони є спо-

собом і формою існування матерії й свідчать про зв’язок матерії з конкретними предметами та явищами об’єктивної дійсності.

Філософи стверджують, що рух виникає із самої матерії як результат вирішення закладених у ній діалектичних суперечностей (дії закону єдності і боротьби протилежностей). Рух є всезагальним (рухається все — мікроелементи, живі організми, Земля, Всесвіт, Космос тощо), він існує постійно (завжди), одні його форми замінюються іншими. Визнаючи те, що рух є атрибутом, невід’ємною частиною матерії, можна пояснити багатоманітність явищ і процесів об’єктивного світу (їх матеріальну єдність).

Якісному різноманіттю матерії відповідають особливі форми руху. Виходячи з цього виокремлюють такі форми руху: механічний — переміщення в просторі різноманітних тіл, рух найдрібніших частинок, макротіл тощо; фізичний, яка охоплює електромагнетичні явища, гравітацію, теплоту, світло, звук, агрегатний стан речовин; хімічний — це хімічні реакції, процеси хімічного синтезу в неорганічній або органічній природі; біологічний — це різноманітні біологічні процеси в живих організмах, а також соціа-

28

льний, що охоплює соціальні зміни, а також процеси мислення та пізнання.

Незважаючи, на те що кожен з різновидів руху є відносно самостійним явищем, всі вони взаємозв’язані. Більш висока форма руху виникає на основі попередніх, значно простіших, вона є їх синтезом і не зводиться до їх простої суми. Наприклад, соціальна форма руху (виникнення й розвиток людської спільноти) містить і біологічний, і всі попередні форми руху й на цій основі стає якісно новою його формою.

Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структури й виникнення нових матеріальних об’єктів та їх нових якостей. Зміну змісту в межах старої форми, повне розкриття потенціалу старих матеріальних форм називають динамічним рухом. Істотну зміну структури об’єкта, що зумовлює створення (виникнення) якісно нового об’єкта, перехід від однієї форми матерії до іншої називають популяційним рухом. Цей рух може здійснюватись як шляхом еволюції, так і емерджентно (у результаті нічим не зумовленого вибуху). Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.

Сучасний матеріалізм стверджує, що джерелом усіх форм руху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприродним, а є саморухом. Саморух — це наслідок вирішення суперечності між старим і новим, прогресивним і регресивним. Саморух притаманний всім формам руху матерії — від механічної до фізичної, біологічної й соціальної, супроводжується переходом до більш високого ступеня організації (самоорганізації).

Самоорганізацію вивчає синергетика — сучасна наука про самоорганізацію матерії, автором і розробником якої вважають бельгійського вченого І. Пригожина. В основі його концепції лежать такі поняття, як флуктуація (притаманні матерії постійні випадкові коливання й відхилення) і дисипативна структура (новий стійкий стан матерії, що виникає у результаті флуктуації). Динаміка розвитку дисипативної структури веде до появи двох кінцевих варіантів самоорганізації: першого — дисипативної структури як нового різновиду матерії за наявності ентропії (припливу енергії із зовнішнього середовища), яка далі розвивається за динамічним типом, і другого — розпаду дисипативної структури (або її знищення) внаслідок внутрішньо слабких нових зв’язків або через відсутність ентропії.

29