Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

prysuhin_filosofiya_2

.pdf
Скачиваний:
271
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
1.89 Mб
Скачать

4.Виникнення системи матеріального виробництва, економічних і суспільно-історичних відносин.

5.Створення матеріальної та духовної культури як якісно нових надприродних форм буття.

6.Необхідність засвоєння культурно-історичного досвіду людини.

7.Виникнення соціальних інститутів освіти й виховання, що стимулюють до творчої активної практики.

Отже, процес формування діяльності пов’язаний з виокремленням людини з природи та створенням людської

спільності. Діяльність має подвійну природу: з одного боку, вона

єнайвищою формою універсальної активності, процесом, який підкоряється діалектичним принципам організації та законам матеріальної еволюції світу. З іншого боку, діяльність виникла й розвивається як специфічна соціальна активність і реалізується згідно з впливом на неї суспільно-історичних законів, які, по суті,

єконкретною формою вияву універсальних законів. Але особливістю людської діяльності є те, що вона сама є основою виникнення та дії соціальних законів як усієї соціально організованої форми матеріального світу.

Розвиток людини як вищої форми живої організації здійснюється у системі самоорганізації світу згідно з діючими законами світу. Закони не стоять над системою як зовнішня незалежна сила, а є причиною, сутністю, стратегією розвитку самої системи. У закономірному процесі еволюції світу та його активності діяльність, як вища форма активності, стає об’єктивним закономірним процесом.

Як природний і закономірний процес, діяльність має свою структуру. Вона завжди реалізується в системі взаємодії суб’єкта та об’єкта діяльності. Суб’єкт — це особа, соціальна група, суспільство, які здійснюють практичну або пізнавальну діяльність на основі необхідності, цілей, потреб тощо. Суб’єкт є носієм діяльності. Об’єкт — це предмет, напрям людської діяльності, це те, на що спрямована діяльність. Об’єктом може бути світ загалом, конкретні предмети, природа, процеси, теоретичні моделі, сама людина тощо. Об’єкт є джерелом пізнавальної та практичної діяльності. Щодо об’єкта діяльність виконує репродуктивну функцію. Розвиваючись, пізнавальні можливості та форми діяльності набувають творчих

109

характеристик, що веде до створення нових об’єктів. Творча діяльність лежить в основі матеріального та духовного прогресу1.

У системі об’єктно-суб’єктних відносин діяльність є зв’язком, взаємодією. Тут вона виявляє себе як предметно-енергетичний та інформаційний зв’язок, але, на відміну від вияву цих зв’язків на рівні живої та неживої природи, у людській діяльності ці зв’язки набувають суспільно-історичного характеру. Людина використовує природу як середовище свого життя, створює засоби виробництва, продукт виробництва, що задовольняють її матеріальні потреби, збільшують фізіологічні можливості тощо. Водночас людина здійснює наукові відкриття, створює художні твори, передає з покоління до покоління духовні цінності, формує інформаційне середовище, яке не тільки збагачує її культуру, а й формує її інтелектуальний потенціал, розширює горизонти її творчих можливостей.

За типами діяльність поділяють на матеріальну та духовну.

Матеріальна діяльність — це предметно-практична діяльність, спрямована на виробництво матеріальних цінностей. Цей вид діяльності пов’язаний з продукуванням засобів, предметів виробництва, що забезпечують життєдіяльність суспільства. У процесі матеріальної виробничої діяльності виникають суспільні (економічні, соціальні, політичні, ідеологічні) відносини, що стають основою комунікативної діяльності людини.

Духовна діяльність пов’язана з виробництвом духовної сфери буття, іноді її ще називають духовним виробництвом (наука, мистецтво, релігія). Причиною виникнення духовної діяльності є матеріально-виробнича діяльність, специфіка суспільноісторичної практики. Продуктом і водночас процесом духовної діяльності є духовна культура, система духовних цінностей, інтелектуальна, естетична творчість, релігійна діяльність. Особливе місце серед різновидів духовної діяльності (ідеологічної, моральної, естетичної, релігійної) посідає інтелектуальна діяльність. Найвищим її рівнем є творчість. Особливу роль у розвитку та реалізації діяльності як активного ставлення людини до світу відіграє система мотивацій: потреби, інтереси, вольові характеристики, цілі. Це

1 Під творчою діяльністю розуміють таку діяльність, у процесі якої з’являється нова якість і насамперед сам суб’єкт творчості — особистість. Творчий процес слугує збереженню та збагаченню життя, на відміну від антитворчості, яка із самого початку спрямовує діяльність на розвал, знищення життя та культури.

110

внутрішньопсихологічні елементи, які часто називають силами детермінації діяльності та вчинків людини (її активності).

Діяльність дає змогу людині самостійно формувати нове соціальне середовище свого існування й водночас змінювати саму себе. Біологічна програма активності людини як біологічного різновиду відступає на другий план перед ускладненою соціальною діяльністю. Людину перестає хвилювати боротьба за виживання як виду на біологічному рівні. Проблему виживання дедалі частіше вирішує не мускульна сила, а інтелект — властивість розумного життя (діяльність), змінюється зміст конкуренції, вона втрачає характер природного добору. Економічна, соціально-політична діяльність, духовна культура стають мірилом людського існування. У процесі діяльності людина пізнає світ, планує його перетворення, прогнозує майбутнє, створює матеріальні цінності, які, своєю чергою, сприяють розвитку її розумових та фізичних можливостей, збільшують потенціал її творчості (звідси актуальність проблеми самоствердження в науковій, естетичній творчості, у повсякденній праці). У цілеспрямованій діяльності відбувається формування, самовдосконалення сутнісних сил людини, у філософії цей процес називають опредмечуванням і розпредмечуванням цих сил.

Своєю діяльністю людина не тільки змінює природу, а й створює «другу природу», оптимальне середовище свого існування та розвитку. Що складнішими є форми, види й способи діяльності, то досконалішим є середовище людського існування й досконалішою стає сама людина. У процесі діяльності формується нова система організації світу (суспільство) як якісно інший спосіб формування еволюційних програм (насамперед соціальних) і новий їх зміст. Людина в її соціально-діяльнісній сутності, духовній культурі, якісно новій творчості (активності)

— метацихпрограм.

Діяльність є джерелом суспільного прогресу. Критерієм прогресу зазвичай уважають рівень розвитку виробничих сил, що є справедливим, бо від рівня розвитку продуктивних сил залежить життєвий устрій, але у своїй стратегічний спрямованості діяльність зорієнтована не стільки на створення засобів виробництва, скільки на саму людину, її творчі здібності, здоров’я, можливість самореалізації, духовність, моральність, соціальну свободу та особисту гідність.

Тому сьогодні актуальною є проблема діяльності як засобу розвитку суспільного прогресу, найвищого рівня цивілізації.

111

Найбільшої актуальності набуває такий компонент діяльності, як інтелектуалізація всіх форм діяльності. Наукова, творча діяльність стає єдиним чинником матеріального та духовного виробництва, формування та розвитку вищих цінностей людського суспільства, ощадливого ставлення до природних умов життя. З огляду на це діяльність як засіб збагачення, відчуження перетворюється на засіб самореалізації людини, її вищих творчих можливостей, морально-ціннісних принципів, гармонійно поєднаних потреб.

 

 

Діяльність — це процес, вища форма універсальної

 

 

активності,

спосіб

життєдіяльності

людини,

її

 

 

самовдосконалення, причина й спосіб установлення соціально

 

 

 

 

організованої системи, основа єдності матеріального та

 

 

 

 

духовного в житті людей.

 

 

 

 

i

Отже, розділ філософського знання, який вивчає

 

характеристики суспільства, його закони, соціальні ідеали,

 

розвиток і перспективи не як окремі проблеми, а як систему,

що саморозвивається, називається соціальною філософією. Суспільство — це система життєдіяльності людей як результат виокремлення людини з природи, об’єднаних територією проживання, епохою, традиціями й культурою. Суспільство є формою існування суспільного буття, що має внутрішню структуру, цілісність, закони й спрямованість розвитку.

Соціальна філософія виділяє такі сфери суспільного життя: економічну, політичну, соціальну, духовну.

Проблемі діяльності соціальна філософія надає надзвичайно важливого значення. Діяльність визначається як спосіб існування соціального, специфічна форма активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якої є його цілеспрямована зміна та перетворення. Діяльність має свою структуру, що реалізується в системі взаємодії суб’єкта й об’єкта діяльності.

За типами діяльність поділяють на матеріальну й духовну. Діяльність є основою єдності матеріального та духовного в житті людей. Головною формою діяльності є праця.

? Питання для самоперевірки

1.Дайте коротке визначення поняття «суспільство».

2.Охарактеризуйте структуру суспільства як соціальної системи.

112

3.Назвіть головні сфери життя суспільства.

4.Поясність зміст таких понять, як «системність», «діяльність». 5.Дайте коротку характеристику головним закономірностям розвитку сучасного суспільства.

Теми рефератів

1.Єдність природи і суспільства.

2.Сучасні концепції про сутність суспільства як системи, що саморозвивається.

3.Синергетична концепція про механізми саморозвитку суспільства.

4.Характеристика сучасних соціальних процесів у перехідному суспільстві.

Cписок рекомендованої літератури

1.Васильчук Ю. А. Эпоха НТР: новые основы массового производства и общество // Полис. — 1996. — № 2.

2.Вебер. М. Избранные сочинения: В 3 ч. — М., 1990. 3.Гоббс Т. Левиафан // Соч.: В 2 т. — М., 1991. — Т. 2.

4.Дюркгейм Э. О. Разделение общественного труда. Метод социологии. — М., 1990.

5.Зотов А. В., Шевченко В. Н. Очерки социальной философии. — М., 1994.

6.Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2 т. — М., 1994. 7.Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Антология мировой философии: В 4 т. — М., 1970. — Т. 2.

8.Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

9.Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992. 10.Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Энгельс Ф. — Соч. — Т. 21.

11.Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. — К., 1996.

12.Бердяев Н. А. Смысл истории. — М., 1990.

13.Герасимчук А. А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. — К., 1999.

113

9

А

 

М

 

Е

 

Т

СУСПІЛЬСТВО І ПРИРОДА (ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ)

Схема 9

Суспільство — сукупність форм організації життя та діяльності людей, цілісна система спільного життя індивідів (взаємодія, порядок, традиції, культура)

Природа — сукупність усього сущого в матеріальному світі як протилежність духовним явищам культурийцивілізації

Антропогенний вплив на природу

Особливості

Різке зменшення впливу природи на людину Природа стала сприйматися не як

самостійна реальність, а як сировинний додаток для задоволення людських потреб

Науково-технічна революція в сотні разів збільшила можливості не-

гативного антропогенного впливу,

що призвело до кризи в екологічній сфері

Сучасний світ науки й техніки (техносфера) перетворився на самостійну реальність без урахування інтересів природи

Наслідки негативного антропогенного впливу в природі

Виснаження надр землі

Забруднення землі промисловими відходами

Знищення рослинного та тваринного світу

Вирубування лісів

Використання атомної енергії (як з мирною, так і з воєнною метою), що призводить до радіоактивного забруднення довкілля

Екологічна проблема —

 

 

 

 

 

проблема охорони довкілля від не-

 

 

 

 

 

гативного впливу людини

 

 

 

Соціальна екологія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Екологічна криза

 

 

 

Коеволюція

 

 

 

 

 

 

 

114

Таблиця 9

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Географічне

середовище

Екологічна

криза

Коеволюція

Ноосфера

Природа

Соціальна

екологія

середовище, що містить як природне місце перебування людини, так і штучну, тобто вторинну, природу (результат трансформації природного середовища в процесі людської життєдіяльності)

неконтрольована деструктивна зміна біосфери, що загрожує існуванню людини на Землі

термін, який використовується для позначення процесу сумісного взаємопогодженого розвитку біосфери та людського співтовариства

сфера розуму; цілеспрямований розумний розвиток біосфери, що здійснюється в інтересах людини (В. І. Вернадський)

1) у широкому значенні — це весь світ у різноманітті його форм; 2) у вузькому — природа є об’єктом науки (природознавства)

наука, що вивчає суперечливі взаємовідносини суспільства (людини) із середовищем (природою)

Проблема взаємодії суспільства і природи у філософії

Поряд із проблемами збереження миру й захисту людської цивілізації суспільство дедалі більше й більше хвилюють суперечливі взаємовідносини суспільства та природи, збереження природного середовища існування. Всебічна оцінка глобальних проблем сучасності та теоретичне обґрунтування заходів, необхідних для підтримки природи в здоровому стані (який сприятиме розвитку життя), — одне з головних завдань соціальної філософії (соціальної екології, яка в розв’язанні власних завдань спирається на теорію взаємодії суспільства й природи).

Як уже зазначалось у попередніх темах, суспільство — це сукупність форм організації життя та діяльності людей, цілісна система спільного життя індивідів (взаємовідносини, взаємодія, порядок, традиції, культура). Головними складовими суспільства є: 1) антропосфера — сфера життя людей як біологічних організмів; 2) соціосфера — сфера складних відносин між

115

людьми; 3) біотехносфера (техносфера) — галузь поширеного технічного впливу людини й людської цивілізації.

Категорія «природа» має три основних аспекти визначення: по-перше, використовується для позначення походження предмета, його першопричини, сутності; по-друге, використовується для позначення форм існування матеріального світу, на противагу духовним явищам і феноменам культури й цивілізації; по-третє, вона є об’єктом дослідження природознавства. У контексті соціальної філософії категорія природи відіграє велику роль — вона стає основою для пояснення розвитку суспільства й цивілізації.

Назвемо головні складники природи:

1. Літосфера — верхня частина твердої оболонки Землі, в яку входить кора й верхня частина мантії. Літосфера створює тверду основу поверхні, де, власне, й виникло життя, бо, як відомо, всередині Землі життя неможливе. Літосфера містить корисні копалини, вона має особливий органічний шар — ґрунт, який створює умови для життя рослинних організмів, котрі, своєю чергою, є їжею для людини й тварин.

2. Атмосфера — це газоподібна оболонка Землі. Вона захищає Землю від впливу відкритого космосу, перегріву й переохолодження, створює оптимальний для життя клімат, містить азот і кисень, необхідні для дихання. Кисень, з’єднуючись із воднем, утворює воду — обов’язковий компонент, необхідний для життя людини.

3. Гідросфера — водна оболонка між поверхнею Землі (літосферою) та атмосферою. Завдяки атмосфері та літосфері здійснюється кругообіг води в природі, що сприяє нормальному розвитку життя в рослинному та тваринному світі.

4. Біосфера — сфера існування живих організмів (оболонка Землі, наповнена життям). Це цілісний взаємозв’язаний організм, який охоплює рослинний, підводний і надводний, тваринний світи.

Взаємодія суспільства і природи має певну історію (генезу).

Сучасна філософія вказує на єдність суспільства й природи. Як у суспільстві, так і в природі існують об’єктивні закони, що зумовлюють фундаментальну основу їх єдності. Питання про взаємодію суспільства й природи виникло ще в давнину (в добу античності). У минулі століття до виробництва залучалися лише деякі «безпосередньо» виокремлені з природи предмети й засоби виробництва, що не порушувало на планетарному рівні рівномірного характеру взаємодії «людина — біосфера».

116

Для первісної людини, яка майже повністю була «розчинена» в природі, характерною рисою стало одухотворення природи. Первісна людина не протиставляла себе природі, вважала себе її частиною, однак разом з тим природа була ворожою їй силою, і тому виникла потреба встановлення гармонійних відносин з метою уникнення зла з боку природи. Сама природа як ідеал досконалості містила Логос — еталон організації життя згідно зі своїми законами, сприймалась як найкраща форма життя.

Християнство вважало природу уособленням матеріального («гріховний низ», який протистоїть нематеріальному духу). Матеріальна природа не вічна, мінлива, над нею стоїть незмінний і вічний дух. Таким чином, головною ідеєю Середньовіччя щодо природи було не злиття з нею, а піднесення над природою.

В епоху Відродження вчені знову звернули увагу на цінність античних ідеалів тлумачення природи й усього матеріальноприродного як уособлення гармонії та досконалості.

Новий час породив феномен науки, природа стала об’єктом наукових досліджень. На зміну пізнавальному ставленню до природи прийшло діяльнісне (практичне). Була висунута теза про необхідність підкорення природи, панування над нею, якого можна досягти за допомогою використання наукових знань.

Сучасний світ потребував нових ціннісних настанов щодо суперечливої взаємодії суспільства й природи. Суспільство впливає на розвиток суспільної свідомості, здатне знищити результати людської діяльності, прискорити або загальмувати розвиток продуктивних сил і забезпечити людей основними засобами існування. Але водночас воно безмежно розширює обсяги використання природи, вивчає природу з метою її використання, інтенсифікує видобуток природних ресурсів, впливає на структуру природного середовища, деструктивно діє на процеси самовідновлення природи тощо.

Природа як універсальне середовище, в якому живе людина (існує культура), вимагає відповідного ставлення до неї й гармонізації цього ставлення, адже людина є частиною природи й пов’язана з нею безпосереднім зв’язком, а тому органічно залежна від неї. Отже, з’явилася проблема антропогенного впливу на природу (проблема екології). Екологічна проблема — це проблема захисту довколишнього середовища, або природи, від деструктивного впливу на неї людської діяльності.

Тож під час становлення людського суспільства, зростання науково-технічних засобів виробництва (використання складних знарядь праці та машин) можливість природи впливати на

117

людину (суспільство) різко зменшилась, а вплив людини на природу (антропогенний) подвоївся. Природа стала сприйматися не як самостійна реальність, а як сировинний додаток щодо задоволення людських потреб. Науково-технічна революція в сотні разів збільшила можливості негативного антропогенного впливу, що призвело до гострої кризи в екологічній сфері. Сучасний світ науки і техніки (техносфера) перетворився на самостійну відчужену реальність без урахування інтересів природи. У ХХ ст., коли науково-технічний прогрес у всесвітньому масштабі значно прискорився і переріс у науково-технічну революцію, антропогенний вплив викликав економічну катастрофу із сумно відомими наслідками (наприклад, Чорнобильська катастрофа тощо).

Назвемо напрями впливу на природу, що є для неї згубними. 1. Виснаження земних надр (упродовж всієї історії людства й особливо у ХХ ст. людина в необмежених кількостях видобувала корисні копалини з надр землі, що спричинило майже повне виснаження внутрішніх ресурсів нашої планети, наприклад,

запасів нафти, вугілля, природного газу).

2.Забруднення землі, особливо водоймищ, та атмосфери промисловими відходами.

3.Знищення рослинного й тваринного світу. Виникли умови,

за яких технічний розвиток (дороги, заводи, електростанції) порушує звичайний спосіб життя рослин і тварин, змінює природний баланс флори й фауни.

4.Вирубування лісів (незважаючи на те, що вони є важливим фактором очищення атмосфери).

5.Використання атомної енергії як у воєнних, так і мирних

цілях (наземні та підземні ядерні вибухи).

Людина, створюючи нові засоби оволодіння силами природи, втратила не тільки цілі й зміст цього процесу, але й у багатьох випадках інстинкт самозбереження. Неймовірним фактом може стати повна ліквідація біосфери планети, а разом з тим і природного середовища існування людини як виду. Усвідомлення цих негативних процесів викликало занепокоєння в багатьох країнах. Так, у 1960-х роках виникла громадська організація під назвою «Римський клуб», метою якої стало створення та вивчення глобальних моделей розвитку людства, в тому числі подолання екологічної кризи. Подібною проблемою займається соціальна екологія.

Соціальна екологія — це охорона людини, її здоров’я, а також суспільства від негативних наслідків науково-технічного

118

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]